Розділ 18 — Секта Тіней
Розділ 18 — Секта Тіней
— Очима Фрея Старлайта —
---
Потвора з косами кинулася на мене, її гігантські кінцівки розтинали повітря з убивчою силою.
Завдяки Ок у Яструба , все навколо рухалося в уповільненому темпі, дозволяючи мені бачити кожну деталь з моторошною чіткістю.
Створіння виглядало жалюгідно — обпалене тіло зберігало сліди жорстоких боїв, і лише одна коса лишилася цілою, інша була розтрощена вщент. Воно тепер стояло на шести ногах замість восьми, втрачаючи рівновагу.
— Що ж, життя й до т е б е не було ласкавим, га?
За моїми оцінками, воно було десь на рівні Е-класу — цілий ранг вище за мене. Але з такими пораненнями в мене, можливо, з’явився шанс.
Гігантська коса пронеслася до моєї шиї, різко повертаючи мене до реальності.
Я вивернув тіло під немислимим кутом і кинувся під чудовисько.
Хрускіт пролунало зсередини мене — болісне нагадування про беззаперечний факт:
— Я ж теж поранений…
Чесний бій, чи не так?
Опинившись під самісіньким чудовиськом, я насилу ухилився, коли його шість пазуристих кінцівок з гуркотом обрушилися на землю — кожна могла б розірвати моє тіло на шматки.
— Сволото…
Я не забув про ран и , що вон о мені завдал о . Настав час повернути борг.
Міцно стиснувши меч, я встромив його в черево чудовиська, вливаючи ауру в лезо, проштовхуючи все глибше.
Для такого велета ця рана була не більшою за укус комара — але я не збирався зупинятися.
Рвонувшись уперед, я протягнув меч уздовж його нутрощів, розриваючи м’ясо і залишаючи за собою глибоку, криваву рану.
Монстр здригнувся в агонії, його кінцівки затріпотіли в несамовитій спробі розчавити мене.
— Ага, отже, ти теж відчуваєш біль, га? Болить, правда?
Багрова кров хлинула з розтятого черева, заливаючи мене з голови до ніг, та я не зважав. На справді — я насолоджувався цим.
Раптом звір різко припинив метушню. Його кінцівки перестали шалено топтати землю.
— Почекай… Тільки не кажи, що воно…
Я кинувся вбік, намагаючись утекти, коли гігантська тварюка — вагою в кілька тонн — обвалилася, намагаючись розчавити мене власним тілом.
Удар здійняв потужну хвилю. На щастя, я встиг вирватися з-під неї. Але тепер опинився прямо перед мордою монстра.
Виродок підняв свою єдину косу й обрушив її.
— Нема часу ухилитися…
Я виставив меч, готуючись до удару.
Коса зіштовхнулася з лезом, і мене відкинуло на десятки метрів.
Я покотився по землі, б’ючись об каміння, доки нарешті не встояв на ногах.
Мій меч відлетів убік, а руку… я більше не відчував. Сила удару перетворила мої кістки на порох.
Я глянув на безсило повислу руку, і серце стиснулося від страшного усвідомлення — можливо, я більше ніколи не зможу нею скористатися.
Але Потвора з косами не збиралася зупинятися. Вона знову кинулася в атаку.
Вона не зупиниться, доки я не здохну.
— Прокляття.
— Фантомні Кроки .
Я рвонув у бік Чорної гори, використовуючи силу удару потвори , аби набрати швидкості.
Біжучи, я вихилив цілий флакон лікувального зілля, але навіть під його дією моя ліва рука безвільно бовталася збоку.
— Лайно , лайно , лайно !
Позаду пролунав нелюдський рев, холод пробіг по моїй спин і . Коса щоразу ледь не зрізала мене, розтинаючи повітря з смертельною точністю.
Я вихопив пістолет і почав стріляти навмання, хоча б на мить сподіваючись загальмувати це .
Мені потрібна була бодай секунда перепочинку.
Але ця тварюка з косою навіть не намагалася захищатися — лише невпинно наступала.
Моя вдача скінчилася.
Щойно я підняв пістолет, аби зробити наступний постріл, коса змахнула —
Зброя вилетіла з моїх рук… разом із моєю правою кистю.
— … Га ?
Я вдивився в свою руку.
Кров фонтаном вирувала з пенька там, де була долоня.
Я заволав на в сю горлянку, сльози застилали очі.
Біль був нестерпний, але ще гірше — я не міг змиритися з тим, що втратив руку.
Але ліва рука? Вона була перетворена на покалічену грудку плоті, марна після попереднього удару.
Обидві руки тепер були повністю непридатні.
Стиснувши зуби, я примусив себе бігти.
У той момент я вже й сам не знав, навіщо ще намагаюся.
Я пробрався всередину Чорної гори, але Потвора з косами йшла за мною по п’ятах, нищачи все на своєму шляху.
Перед очима промайнуло все моє життя—іронічно, але саме це й тримало тіло в русі попри сильну крововтрату.
Моя Аура вроджено вирвалася назовні, вливаючи енергію в тіло, кричачи мені: не зупиняйся.
У надрах Чорної гори я помітив колосальну кам’ян и сходи, що вели вгору. Верхівка гори нагадувала пащу вулкана , через яку срібне місячне сяйво дивно підсвічувало руїни.
На самому вер ху … вони були там.
Секта Тіней.
Я змусив своє побите тіло рухатися вперед, але ледь ступив ще крок — і раптом нестерпний жар пройшов крізь спину.
Коса прошила мене наскрізь.
Я дивився в жаху, як лезо визирнуло з мого живота, тепла кров лилася з рани.
Насильно х вилею мене накрила нудота, і з моїх вуст полилася червона ріка.
Одним рухом коси звір кинув мене до сходів.
Я врізався в чорні мармурові щаблі — моя кров стелилася червоним килимом.
Я вже не міг навіть голосно кричати.
Щоразу, як я відкривав рот — з нього виходила лише кров.
Діра у животі, відсутня рука, роздавлена кінцівка, зламана кістка… як я ще живий?
Кров просочувалася в тріщини щаблів, ніби сама гора її пила.
Я повз, тягнучи тіло угору.
Як хробак.
Я пройшов так багато.
Лише кілька проклятих щаблів відділяли мене від мети.
Позаду, Потвора з косами ступала по кров’яному сліду, що я залишив.
Повільно. Насмішкувато.
Ще тро ш хи… ще трохи…
Промоклий кров’ю, у хвилі мук, я ледь помітив тінь, що нависла попереду.
« У мене галюцин ація ?»
На вершині стояла висока постать — мов статуя-воїн в обладунках від голови до п’ят. У руках він тримав колосальний чорний меч.
Обличчя сховано за жахливою маскою, але в порожніх виїмках маски пекучі очі пильно дивилися на мене.
Поруч виросла ще одна фігура — схожа, але відмінна, з власною маскою.
Крізь кров у очах я вже не розрізняв, що справжнє.
Чи це галюцінації ?
Чи я нарешті помер?
Чи ці створіння прийшли забрати мою душу?
Потвора з косами , здавалося, не помічала їх і продовжила йти до мене.
Вона підняла косу для остаточного удару.
— Це кінець.
Коса мала розтрощити мені череп —
Але в цей момент чудовисько завмерло.
Ні — воно не завмерло само.
На нього напали.
Перша постать проштрикнула його праворуч своїм гігантським мечем.
Друга вдерла колосальн ий спис в його лівий бік.
Удари були настільки блискавичні, що монстр навіть не зрозумів, що сталося.
В одну мить вони обрушили сотні — ні, тисячі — ударів, перетворивши істоту на купу уламків.
Її тіло розчинилося, рештки ввібралися в тріщини сходів.
Статуї стояли мовчки й дивилися на мене.
Я втратив багато крові вже давно.
За будь-якою логікою, я мав уже давно знепритомніти.
Та щось — щось — тримало мене у свідомості.
Кров заливал а очі, фарбуючи світ у криваво-червоні тони.
Оточений цими моторошними вартовими під кривавим місяцем, я прикусив губу, спробував промовити —
— та з рота линула лише кров.
Але , я все одно спробував сказати…
— «Аа… в-вбий… вбий мене…»
Покінчіть з цим болем… Чому я ще не втратив свідомість, чому досі витримую це? Мій розум не витримає…
Через сльози, змішані з кров'ю, я благав істот навколо покінчити з моїм стражданням.
Але вони лише стояли. Спостерігали.
Минали хвилини — і почалися галюцинації.
Холодні шепоти повзли мені в вуха.
— «Кров’ю. І за кров.»
— «Кров’ю. І за кров.»
— «Кров’ю, за кров.»
Раптом одна зі статуй схопила те, що лишилось від моєї відрубаної правиці, а інша вхопила мою розтрощену ліву.
Вони потягли мене вгору сходами, тіло скребло об холодний камінь, залишаючи за собою криваву смугу.
Я втратив забагато крові… Я мав би вже бути мертвим.
Чому я досі живий?
Чому я досі в свідомості?
— «Кров’ю. І за кров.»
— «Кров’ю. І за кров.»
— «Кров’ю. І за кров.»
Ця пісня повторювалася в моїй голові, коли ми досягли вершини.
Тепер вони втягували мене у величезний храм.
Стіни були в чорному, архітектура — така, якої я ніколи раніше не бачив.
Та в мене вже не вистачало сил зосередитися бодай на чомусь.
— «А х … це пекло?»
Нарешті вони вкинули мене в саме серце споруди й кинули на масивний мармуровий вівтар, білий як кістка — його поверхню пронизували скручені чорні шипи.
Я відчув, як вони вгризаються глибоко в плоть.
Але мені вже було байдуже.
Наді мною місяць залив залу срібним світлом.
За мною, закутий у важкі ланцюги, стояв меч — чорний, неначе пустота, пульсував зловісною аурою.
Я знав цей меч.
Але мій розум був надто розсипаний, щоб осягнути це.
Статуї відійшли, лишивши мене одного на платформі.
Увесь у власній крові, я вдивлявся в небо.
Чому?
Чому я все ще у свідомості?
Чому я ще не помер?
Моє тіло висихало. Моя кров майже зникла.
— «А х … нарешті…»
Коли остання крапля покине мої вени — я помру.
Тільки тоді цей кошмар скінчиться.
Зір розмивався, відчуття тьмяніли… настільки, що я не помітив темної енергії, що закрутилася довкола мене.
Виникли сім тіней, що рухалися диким, хаотичним танцем.
Я лежав у центрі, вони звивалися й корчились, їхнє божевільне дійство трясло повітря довкола.
Дивні видіння нахлинули в голову — образи, яких я не міг осмислити.
Деякі тіні сміялися. Інші плакали.
А деякі… верещали.
Моя кров повільно стікала по ланцюгах, підповзала до чорного меча й поглинула його повністю.
Нарешті моє тіло зблід ніл о, і зір потонув у темряві.
— «Нарешті… я вмираю.»
Я кинув останній погляд на розбитий труп — і занурився в темряву, віддаючись забуттю.
— «Все скінчено.»
…
…
…
«Темрява. Лише безкінечна темрява.»
Я дрейфував у порожнечі, переконаний, що справді помер.
— «Прокинься, дитино темряви.»
Щойно я подумав, що все закінчилося, я почув це—
Голос.
Древній. Глибокий. Він вібрував у самій моїй душі.
А потім я почув власні слова:
— «Із лона страждань народжуються сильні.»
Мої очі розкрилися.
Задихаючись, я рвонувся вперед, судомно вдихаючи повітря.
Я провів рукою по голові, намагаючись побороти пекучий біль у черепі.
— Зачекай… моя рука?
Я глянув униз—
Моя права рука була на місці.
Бліда, гладка шкіра.
Та сама рука, яку я втратив.
— Це галюни ?
Я в паніці оглянув усе тіло.
Жодних ран. Жодних шрамів.
Навіть старих… не було.
— Що, чорт забирай, відбувається?
Тоді я відчув щось на своїй лівій руці.
Чи то від шоку, чи від чогось іншого — я не помітив цього раніше.
Чіпляючись до моєї долоні…
Спочивав там…
Проклятий , чорний меч.
Без руків’я.
Моя власна рука стала його руків’ям.
З мого зап’ястка виростало страшне обсидіанове лезо, що випромінювало ауру смерті.
Один лише погляд на нього змушував мене тремтіти.
Але знаєш що?
— Я знаю цей меч…
— Балеріон — Чорний Жах.
Я стояв один.
Статуй більше не було.
Нічого з цього не мало статися.
Я цього не писав.
Вийшовши з храму, я окинув поглядом величезну секту перед собою.
Як я вижив?
Як мої рани загоїлися?
Як повернулися мої кінцівки?
Відповідей не було.
За сюжетом, головний протагоніст , Сноу, мав знайти це місце лише за кілька років.
До того часу він би вже оволодів власною технікою меча.
Я підняв проклятий клинок, тепер злитий із моєю рукою.
У тій історії Сноу здобув би цей самий меч і знищив би секту, щоб ніхто більше не опанував «Десять тисяч кроків Тіні», перш ніж покинути це місце.
Так мало статися.
Але якось , усе змінилося.
Що це були за тіні?
Звідки взялися ті статуї?
Я не знав.
Я дивився у невідомість.
Тоді , я помітив небо.
Сонце ось-ось мало зійти.
І разом із цим я згадав щось важливе.
— Я не знаю, що тут відбувається…
— Але я живий.
Я не помер.
А це означає…
— Я мушу завершити те, що почав.
Я прийшов сюди заради однієї мети —
Щоб здобути бойову техніку.
Мій погляд ковзнув по всій секті.
— Мені треба знайти вищу точку.
За деякий час я відшукав найвищу будівлю й піднявся на її вершину.
Бойові техніки зазвичай записувалися в книгах.
Навіть протагоніст навчився своєму «Стилю одного меча» з тексту.
Але «Десять тисяч кроків Тіні» — техніка, яку я шукав, — була іншою.
Секта стояла на вершині гори.
І коли перші промені світанку торкнулися горизонту, золотаве світло розлилося по землі.
Перед моїми очима воно відбилося від чорних стін Секти Тіней.
І в ту мить…
Стіни, будівлі, сама земля —
Засяяли.
Давні написи й символи спалахнули ефірним сяйвом.
Так.
Оце і були «Десять тисяч кроків Тіні».
Уся секта була технікою.
Переді мною колись темне місце заграло в золоті.
— Ця техніка… тепер моя.