LNCrawler

Розділ 18 — Секта Тіней

Очима Лиходія — baka.in.ua · All chapters

Розділ 18 — Секта Тіней

— Очима Фрея Старлайта —

---

Потвора з косами кинулася на мене, її гігантські кінцівки розтинали повітря з убивчою силою.

Завдяки Ок у Яструба , все навколо рухалося в уповільненому темпі, дозволяючи мені бачити кожну деталь з моторошною чіткістю.

Створіння виглядало жалюгідно — обпалене тіло зберігало сліди жорстоких боїв, і лише одна коса лишилася цілою, інша була розтрощена вщент. Воно тепер стояло на шести ногах замість восьми, втрачаючи рівновагу.

— Що ж, життя й до т е б е не було ласкавим, га?

За моїми оцінками, воно було десь на рівні Е-класу — цілий ранг вище за мене. Але з такими пораненнями в мене, можливо, з’явився шанс.

Гігантська коса пронеслася до моєї шиї, різко повертаючи мене до реальності.

Я вивернув тіло під немислимим кутом і кинувся під чудовисько.

Хрускіт пролунало зсередини мене — болісне нагадування про беззаперечний факт:

— Я ж теж поранений…

Чесний бій, чи не так?

Опинившись під самісіньким чудовиськом, я насилу ухилився, коли його шість пазуристих кінцівок з гуркотом обрушилися на землю — кожна могла б розірвати моє тіло на шматки.

— Сволото…

Я не забув про ран и , що вон о мені завдал о . Настав час повернути борг.

Міцно стиснувши меч, я встромив його в черево чудовиська, вливаючи ауру в лезо, проштовхуючи все глибше.

Для такого велета ця рана була не більшою за укус комара — але я не збирався зупинятися.

Рвонувшись уперед, я протягнув меч уздовж його нутрощів, розриваючи м’ясо і залишаючи за собою глибоку, криваву рану.

Монстр здригнувся в агонії, його кінцівки затріпотіли в несамовитій спробі розчавити мене.

— Ага, отже, ти теж відчуваєш біль, га? Болить, правда?

Багрова кров хлинула з розтятого черева, заливаючи мене з голови до ніг, та я не зважав. На справді — я насолоджувався цим.

Раптом звір різко припинив метушню. Його кінцівки перестали шалено топтати землю.

— Почекай… Тільки не кажи, що воно…

Я кинувся вбік, намагаючись утекти, коли гігантська тварюка — вагою в кілька тонн — обвалилася, намагаючись розчавити мене власним тілом.

Удар здійняв потужну хвилю. На щастя, я встиг вирватися з-під неї. Але тепер опинився прямо перед мордою монстра.

Виродок підняв свою єдину косу й обрушив її.

— Нема часу ухилитися…

Я виставив меч, готуючись до удару.

Коса зіштовхнулася з лезом, і мене відкинуло на десятки метрів.

Я покотився по землі, б’ючись об каміння, доки нарешті не встояв на ногах.

Мій меч відлетів убік, а руку… я більше не відчував. Сила удару перетворила мої кістки на порох.

Я глянув на безсило повислу руку, і серце стиснулося від страшного усвідомлення — можливо, я більше ніколи не зможу нею скористатися.

Але Потвора з косами не збиралася зупинятися. Вона знову кинулася в атаку.

Вона не зупиниться, доки я не здохну.

— Прокляття.

— Фантомні Кроки .

Я рвонув у бік Чорної гори, використовуючи силу удару потвори , аби набрати швидкості.

Біжучи, я вихилив цілий флакон лікувального зілля, але навіть під його дією моя ліва рука безвільно бовталася збоку.

— Лайно , лайно , лайно !

Позаду пролунав нелюдський рев, холод пробіг по моїй спин і . Коса щоразу ледь не зрізала мене, розтинаючи повітря з смертельною точністю.

Я вихопив пістолет і почав стріляти навмання, хоча б на мить сподіваючись загальмувати це .

Мені потрібна була бодай секунда перепочинку.

Але ця тварюка з косою навіть не намагалася захищатися — лише невпинно наступала.

Моя вдача скінчилася.

Щойно я підняв пістолет, аби зробити наступний постріл, коса змахнула —

Зброя вилетіла з моїх рук… разом із моєю правою кистю.

— … Га ?

Я вдивився в свою руку.

Кров фонтаном вирувала з пенька там, де була долоня.

Я заволав на в сю горлянку, сльози застилали очі.

Біль був нестерпний, але ще гірше — я не міг змиритися з тим, що втратив руку.

Але ліва рука? Вона була перетворена на покалічену грудку плоті, марна після попереднього удару.

Обидві руки тепер були повністю непридатні.

Стиснувши зуби, я примусив себе бігти.

У той момент я вже й сам не знав, навіщо ще намагаюся.

Я пробрався всередину Чорної гори, але Потвора з косами йшла за мною по п’ятах, нищачи все на своєму шляху.

Перед очима промайнуло все моє життя—іронічно, але саме це й тримало тіло в русі попри сильну крововтрату.

Моя Аура вроджено вирвалася назовні, вливаючи енергію в тіло, кричачи мені: не зупиняйся.

У надрах Чорної гори я помітив колосальну кам’ян и сходи, що вели вгору. Верхівка гори нагадувала пащу вулкана , через яку срібне місячне сяйво дивно підсвічувало руїни.

На самому вер ху … вони були там.

Секта Тіней.

Я змусив своє побите тіло рухатися вперед, але ледь ступив ще крок — і раптом нестерпний жар пройшов крізь спину.

Коса прошила мене наскрізь.

Я дивився в жаху, як лезо визирнуло з мого живота, тепла кров лилася з рани.

Насильно х вилею мене накрила нудота, і з моїх вуст полилася червона ріка.

Одним рухом коси звір кинув мене до сходів.

Я врізався в чорні мармурові щаблі — моя кров стелилася червоним килимом.

Я вже не міг навіть голосно кричати.

Щоразу, як я відкривав рот — з нього виходила лише кров.

Діра у животі, відсутня рука, роздавлена кінцівка, зламана кістка… як я ще живий?

Кров просочувалася в тріщини щаблів, ніби сама гора її пила.

Я повз, тягнучи тіло угору.

Як хробак.

Я пройшов так багато.

Лише кілька проклятих щаблів відділяли мене від мети.

Позаду, Потвора з косами ступала по кров’яному сліду, що я залишив.

Повільно. Насмішкувато.

Ще тро ш хи… ще трохи…

Промоклий кров’ю, у хвилі мук, я ледь помітив тінь, що нависла попереду.

« У мене галюцин ація ?»

На вершині стояла висока постать — мов статуя-воїн в обладунках від голови до п’ят. У руках він тримав колосальний чорний меч.

Обличчя сховано за жахливою маскою, але в порожніх виїмках маски пекучі очі пильно дивилися на мене.

Поруч виросла ще одна фігура — схожа, але відмінна, з власною маскою.

Крізь кров у очах я вже не розрізняв, що справжнє.

Чи це галюцінації ?

Чи я нарешті помер?

Чи ці створіння прийшли забрати мою душу?

Потвора з косами , здавалося, не помічала їх і продовжила йти до мене.

Вона підняла косу для остаточного удару.

— Це кінець.

Коса мала розтрощити мені череп —

Але в цей момент чудовисько завмерло.

Ні — воно не завмерло само.

На нього напали.

Перша постать проштрикнула його праворуч своїм гігантським мечем.

Друга вдерла колосальн ий спис в його лівий бік.

Удари були настільки блискавичні, що монстр навіть не зрозумів, що сталося.

В одну мить вони обрушили сотні — ні, тисячі — ударів, перетворивши істоту на купу уламків.

Її тіло розчинилося, рештки ввібралися в тріщини сходів.

Статуї стояли мовчки й дивилися на мене.

Я втратив багато крові вже давно.

За будь-якою логікою, я мав уже давно знепритомніти.

Та щось — щось — тримало мене у свідомості.

Кров заливал а очі, фарбуючи світ у криваво-червоні тони.

Оточений цими моторошними вартовими під кривавим місяцем, я прикусив губу, спробував промовити —

— та з рота линула лише кров.

Але , я все одно спробував сказати…

— «Аа… в-вбий… вбий мене…»

Покінчіть з цим болем… Чому я ще не втратив свідомість, чому досі витримую це? Мій розум не витримає…

Через сльози, змішані з кров'ю, я благав істот навколо покінчити з моїм стражданням.

Але вони лише стояли. Спостерігали.

Минали хвилини — і почалися галюцинації.

Холодні шепоти повзли мені в вуха.

— «Кров’ю. І за кров.»

— «Кров’ю. І за кров.»

— «Кров’ю, за кров.»

Раптом одна зі статуй схопила те, що лишилось від моєї відрубаної правиці, а інша вхопила мою розтрощену ліву.

Вони потягли мене вгору сходами, тіло скребло об холодний камінь, залишаючи за собою криваву смугу.

Я втратив забагато крові… Я мав би вже бути мертвим.

Чому я досі живий?

Чому я досі в свідомості?

— «Кров’ю. І за кров.»

— «Кров’ю. І за кров.»

— «Кров’ю. І за кров.»

Ця пісня повторювалася в моїй голові, коли ми досягли вершини.

Тепер вони втягували мене у величезний храм.

Стіни були в чорному, архітектура — така, якої я ніколи раніше не бачив.

Та в мене вже не вистачало сил зосередитися бодай на чомусь.

— «А х … це пекло?»

Нарешті вони вкинули мене в саме серце споруди й кинули на масивний мармуровий вівтар, білий як кістка — його поверхню пронизували скручені чорні шипи.

Я відчув, як вони вгризаються глибоко в плоть.

Але мені вже було байдуже.

Наді мною місяць залив залу срібним світлом.

За мною, закутий у важкі ланцюги, стояв меч — чорний, неначе пустота, пульсував зловісною аурою.

Я знав цей меч.

Але мій розум був надто розсипаний, щоб осягнути це.

Статуї відійшли, лишивши мене одного на платформі.

Увесь у власній крові, я вдивлявся в небо.

Чому?

Чому я все ще у свідомості?

Чому я ще не помер?

Моє тіло висихало. Моя кров майже зникла.

— «А х … нарешті…»

Коли остання крапля покине мої вени — я помру.

Тільки тоді цей кошмар скінчиться.

Зір розмивався, відчуття тьмяніли… настільки, що я не помітив темної енергії, що закрутилася довкола мене.

Виникли сім тіней, що рухалися диким, хаотичним танцем.

Я лежав у центрі, вони звивалися й корчились, їхнє божевільне дійство трясло повітря довкола.

Дивні видіння нахлинули в голову — образи, яких я не міг осмислити.

Деякі тіні сміялися. Інші плакали.

А деякі… верещали.

Моя кров повільно стікала по ланцюгах, підповзала до чорного меча й поглинула його повністю.

Нарешті моє тіло зблід ніл о, і зір потонув у темряві.

— «Нарешті… я вмираю.»

Я кинув останній погляд на розбитий труп — і занурився в темряву, віддаючись забуттю.

— «Все скінчено.»

…

…

…

«Темрява. Лише безкінечна темрява.»

Я дрейфував у порожнечі, переконаний, що справді помер.

— «Прокинься, дитино темряви.»

Щойно я подумав, що все закінчилося, я почув це—

Голос.

Древній. Глибокий. Він вібрував у самій моїй душі.

А потім я почув власні слова:

— «Із лона страждань народжуються сильні.»

Мої очі розкрилися.

Задихаючись, я рвонувся вперед, судомно вдихаючи повітря.

Я провів рукою по голові, намагаючись побороти пекучий біль у черепі.

— Зачекай… моя рука?

Я глянув униз—

Моя права рука була на місці.

Бліда, гладка шкіра.

Та сама рука, яку я втратив.

— Це галюни ?

Я в паніці оглянув усе тіло.

Жодних ран. Жодних шрамів.

Навіть старих… не було.

— Що, чорт забирай, відбувається?

Тоді я відчув щось на своїй лівій руці.

Чи то від шоку, чи від чогось іншого — я не помітив цього раніше.

Чіпляючись до моєї долоні…

Спочивав там…

Проклятий , чорний меч.

Без руків’я.

Моя власна рука стала його руків’ям.

З мого зап’ястка виростало страшне обсидіанове лезо, що випромінювало ауру смерті.

Один лише погляд на нього змушував мене тремтіти.

Але знаєш що?

— Я знаю цей меч…

— Балеріон — Чорний Жах.

Я стояв один.

Статуй більше не було.

Нічого з цього не мало статися.

Я цього не писав.

Вийшовши з храму, я окинув поглядом величезну секту перед собою.

Як я вижив?

Як мої рани загоїлися?

Як повернулися мої кінцівки?

Відповідей не було.

За сюжетом, головний протагоніст , Сноу, мав знайти це місце лише за кілька років.

До того часу він би вже оволодів власною технікою меча.

Я підняв проклятий клинок, тепер злитий із моєю рукою.

У тій історії Сноу здобув би цей самий меч і знищив би секту, щоб ніхто більше не опанував «Десять тисяч кроків Тіні», перш ніж покинути це місце.

Так мало статися.

Але якось , усе змінилося.

Що це були за тіні?

Звідки взялися ті статуї?

Я не знав.

Я дивився у невідомість.

Тоді , я помітив небо.

Сонце ось-ось мало зійти.

І разом із цим я згадав щось важливе.

— Я не знаю, що тут відбувається…

— Але я живий.

Я не помер.

А це означає…

— Я мушу завершити те, що почав.

Я прийшов сюди заради однієї мети —

Щоб здобути бойову техніку.

Мій погляд ковзнув по всій секті.

— Мені треба знайти вищу точку.

За деякий час я відшукав найвищу будівлю й піднявся на її вершину.

Бойові техніки зазвичай записувалися в книгах.

Навіть протагоніст навчився своєму «Стилю одного меча» з тексту.

Але «Десять тисяч кроків Тіні» — техніка, яку я шукав, — була іншою.

Секта стояла на вершині гори.

І коли перші промені світанку торкнулися горизонту, золотаве світло розлилося по землі.

Перед моїми очима воно відбилося від чорних стін Секти Тіней.

І в ту мить…

Стіни, будівлі, сама земля —

Засяяли.

Давні написи й символи спалахнули ефірним сяйвом.

Так.

Оце і були «Десять тисяч кроків Тіні».

Уся секта була технікою.

Переді мною колись темне місце заграло в золоті.

— Ця техніка… тепер моя.