Розділ 217 — Попіл надії
Розділ 217 — Попіл надії
— Очима Фрея Старлайта —
Я без жодних вагань натиснув кнопку питання.
У ту мить…
Здригнулася не лише моя плоть — затремтіла сама душа.
Передчуття, туга, страх…
Усе разом ринулося назустріч невідомому майбутньому.
Щойно я обрав опцію питання,
переді мною з’явилися несподівані слова — змусивши мене завмерти на місці.
Безкоштовна порада:
— Добре подумай, перш ніж використовувати Системне Питання. Хто знає, що чекає в майбутньому? Каяття може прийти надто пізно. —
Мене поглинула всепоглинаюча порожнеча.
Поруч зі звичними Прямими та Випадковими порадами з’явилася нова підказка…те, чого я ніколи раніше не бачив.
Система буквально говорила мені не використовувати Системне Питання зараз.
— Каяття? Майбутнє?
Я до болю стиснув кулаки, намагаючись стримати бурю емоцій, що рвалася зсередини.
— Ти знущає шся із мене зараз?
Ти хочеш, щоб я вагався?
Зараз, після всього?
Після всіх страждань?
Не замислюючись, я повністю проігнорував попередження.
— До біса тебе і твої дурні поради.
Мені не потрібне було це лайно.
Мені була потрібна відповідь.
Шлях назад до них.
Слово за словом я надрукував питання, яке переслідувало мене тисячі… ні, мільйони разів.
— Як я можу повернутися у свій світ?
До своєї родини.
До свого життя.
У ту мить здавалося, ніби все навколо застигло.
Увесь мій світ…зупинився.
Навіть сам час, здавалося, припинив свій плин.
Екран почорнів… усе зникло.
І з глибин ноутбука я відчув, як прокидається чиясь присутність.
Тоді я почув голос.
Його голос.
— Отже, зрештою ти все ж використав його… Системне Питання… навіть попри моє попередження… що ти про це пошкодуєш.
Його голос звучав механічно…нелюдськи.
Голос, якого я ніколи раніше не чув.
І все ж з якоїсь причини ,
К ожне його слово зачіпало щось глибоко всередині мене.
Це був він.
Він був тим, хто стояв за всім, що сталося зі мною досі.
Моя голова палала від люті.
Я закричав.
— Покидьку!
Я втиснув лоба в екран.
— Пішов ти! Гор и у пеклі разом зі своїми клятими порадами!
Я кричав, доки не почало пекти в горлі, проклинаючи сутність по той бік екрана.
Я проклинав.
І проклинав.
І проклинав знову.
Дуже, дуже довго.
А він увесь цей час просто мовчки слухав.
— Прокляття тобі… Просто скажи мені…
Скажи…
— Як мені повернутися у свій світ?
Я більше не міг цього витримати.
Я більше не міг боротися.
Тонка нитка надії, за яку я тримався, вже не рятувала.
Я досяг межі.
Я впав перед ноутбуком, тремтячи всім тілом.
— Будь ласка…
— Я благаю тебе…
Тремтячим голосом я випрошував відповідь.
— Будь ласка… скажи мені… як я можу повернутися до них?
— До мого світу.
Я видушив із себе ці слова — і їх поглинула тиша.
Тиша тягнулася.
Хвилина.
Хвилина, що здавалася вічністю.
Поки нарешті не пролунала відповідь.
— Ти не можеш.
Лише ці прості слова.
І мій розум повністю спорожнів.
— Щ…о?..
Я навіть не зміг сформувати нормальне слово, коли він продовжив…
— Ти не можеш повернутися у світ, з якого ніколи й не йшов.
— Що?..
— Письменник. Автор. Син. Їхав того дня в машині разом зі своєю родиною, прямуючи на роботу.
Його слова лилися безжально, мов холодна машина.
— У 2026 році, тієї ночі, людство стало свідком безпрецедентної катастрофи…
К оли нізвідки з’явилися брами, випустивши на світ пекло та його жахи.
Ці слова вдарили мене, мов нищівний шторм.
— Те сліпуче світло… було світлом брами, що відкрилася перед ними, спричинивши аварію та вбивши їх усіх.
Вони загинули.
Твоя родина загинула.
Саме це він і говорив…
— А тепер, більш ніж через 300 років, ось ти тут, перевтілений…не як той «письменник»…а як своє справжнє я — Фрей Старлайт .
Голос стих.
І разом із ним усе занурилося в темряву.
— Ні…
Кожна клітина мого тіла тремтіла.
Я ледь зміг прошепотіти ці слова.
— Ні…
Я ніколи не покидав свій світ із самого початку.
Я був там увесь цей час…просто в майбутньому.
Ось у чому була правда.
Сльози котилися з моїх очей, коли я звалився на землю, моє обличчя потонуло у відчаї.
Я навіть не знав, який у мене був вираз обличчя в ту мить.
Я кричав?
Я плакав?
Я не знав.
Підказок було так багато від самого початку.
Так багато знаків.
Я люто вдарив кулаками об землю.
Підлога розліталася на друзки знову і знову під моїми ударами.
Якби я тоді справді добре все обдумав, можливо, зміг би зрозуміти істину ще від самого початку.
Але я цього не зробив.
Я свідомо заплющив на все очі…вперто чіпляючись за надію до самого кінця.
Два роки…
Два роки страждань, яких не витримала б жодна нормальна людина.
Але найгірший біль…гірший за все разом узяте…були ті слова.
Вони померли.
Вони були мертві.
Усі.
Я почув моторошний крик.
Крик глибокої, первісної муки.
Немов рев розлюченого прадавнього звіра.
І зрештою…я усвідомив, що це був мій власний голос.
Це були мої сльози.
Темрява навколо мене густішала.
Вони загинули через мене.
Батьку…
Темрява ставала ще глибшою.
Мамо…
Якби я не написав той клятий роман…
Мої брати й сестри…
Якби я не створив цей проклятий кошмар…
Усі вони…
Але ні…
Зрештою…
— Це ти винен!!!
Я закричав і кинувся до ноутбука з нестримною люттю, жбурнувши його крізь стіну.
Це створіння…
Той інженер…
— Це ти винен!
Мені здавалося, що я от-от вибухну.
Я йшов, загорнутий у бурю темряви.
Мій зір повернувся.
Але мені вже було байдуже.
Усе було скінчено.
Я опинився в лікарні.
У палаті, яку щойно знищив власними руками.
Коли моя свідомість поволі прояснилася, я побачив тіла всіх медсестер і лікарів, розкидані довкола.
Я вбив їх усіх.
Але мені було байдуже.
Ніщо більше не мало значення.
З темним, порожнім обличчям я продовжував рухатися, трощачи все на своєму шляху.
У якийсь момент мене оточили охоронці.
Та я не зупинявся.
Після відкриття першої фази Адаптації Тіні…і з тією дивною аурою, що огортала мене…
я став сильнішим.
Набагато сильнішим.
Я знищував усе довкола.
Я плакав кривавими сльозами, оплакуючи свій жалюгідний стан.
Вони були мертві.
Навіщо я боровся весь цей час?
Навіщо терпів усю ту агонію?
Я навіть не помітив, коли це сталося, але тепер мене щільно оточили охоронці S-класу, стримуючи моє тіло всією своєю силою…та я їх навіть не бачив.
Єдине, що я бачив…це їхні трупи.
Трупи моєї родини.
— А а … це безглуздо…
Так.
Це було безглуздо.
— Немає сенсу більше жити.
Усі навколо здригнулися від жаху, коли моє тіло почало тріскатися, а по ньому розповзлися фіолетові лінії, немов моторошні шрами.
Покінчімо з цими ницими стражданнями.
Шалений сплеск аури посилився, і кожен поблизу відчув всепоглинаючий страх.
Я побачив Аду, Кармен…і багатьох інших.
На мене дивилися десятки очей.
Але мені вже було байдуже.
Я заплющив очі, готуючись підірвати власне тіло й покласти край усьому.
Я закричав:
— Підпал !
…
…
…
Коли тіло Фрея Старлайта почало розколюватися, вивільняючи жахливу хвилю аури, усіх довкола скував страх.
Страх перед цим юнаком.
Зазвичай Фрей активував « Підпал », підриваючи зброю — не власне тіло.
Його тіло мало бути лише провідником.
Але тепер…цей юнак збирався підірвати самого себе.
Цей вчинок вивільнив повну міць аурного вмістилища рангу SSS.
Фрей Старлайт мав намір знищити себе…і потягнути за собою цей огидний світ.
Уся планета затремтіла в ту мить.
Вибух такого масштабу не просто стер би Храм.
Він би знищив усю столицю — Белград — з лиця землі.
Ада Старлайт безпорадно дивилася, як її брат, поглинутий темрявою, прямує до власної загибелі.
І тоді, немов дивом, ще до того, як юнак вибухнув…татуювання змії на лівій руці Фрея спалахнуло яскравим блакитним світлом.
Змія щільно обвила його тіло, і з тієї руки виринув проклятий, смоляно-чорний меч.
Меч рухався так, ніби мав власну волю, здіймаючись угору й насильно поглинаючи всю вибухову ауру.
Балеріон пожер усе, втягнувши приречену на смерть ауру високо в небо.
Гігантський стовп зловісної чорної аури рвонув до небес, пробивши купол S-рангу, що захищав Храм…розтрощивши його, немов крихке скло…і продовжив шлях далі, прорізавши величезну діру в хмарах над світом.
Увесь світ став свідком цього стовпа.
Усі в Храмі.
Усі мешканці Белграда.
У жаху дивилися на те моторошне видовище.
Ті, хто був на Випробуванні Острова, бачили це й раніше.
Серед них…
Фенікс Санлайт дивився на юнака, кидаючись до нього.
До Фрея Старлайта.
Меч у його лівій руці врятував їх усіх, силоміць викинувши ту чорну смерть у небо.
Поступово темрява розсіялася.
І він стояв там…
Фрей — із розтрісканим, зламаним тілом, із порожніми очима…немов древній, висохлий труп.
Ада Старлайт мовчки дивилася…як її брат повільно падає на землю.
Той останній вираз на його обличчі навіки закарбувався в її пам’яті.
Вираз…людини, яка втратила все.
Обличчя…того, хто обрав смерть.
Це…і був Фрей Старлайт.
…
…
…