291. Розділ 292 — Лезо в крові
Розділ 292 — Лезо в крові
Кошмарні звірі пронеслися повз Асмодея й безперешкодно пройшли крізь бар'єр, ніби його взагалі не існувало.
Володар Могил зник серед чудовиськ, що ринули вперед.
І щойно Фрей та його супутники побачили цю армію, яка накочувалася на них, вони усвідомили масштаб катастрофи.
Їх були тисячі.
Вони пережили найстрашніший кошмар...
Лише для того, щоб зустріти наступний.
Гоуст негайно виступив уперед, тоді як Сноу схопив Верметора, вливаючи в нього стільки святої енергії, скільки міг, у відчайдушній спробі зцілити ноги Фрея.
Гоуст простягнув руки, керуючи порожнечею всією своєю силою.
— Просторове розсічення!
Вивільнивши ту саму дивну силу, що й раніше, Гоуст розірвав простір і час, намагаючись знищити орду, яка насувалася на них.
Його удар був достатньо потужним, щоб розсікати навіть найвитриваліших із них, але перед обличчям такої армії це було лише подряпиною.
Гоуст знову і знову повторював техніку.
Але реальність виявилася жорстокою.
Хоча йому й вдавалося вбивати частину ворогів, кров, що текла з його очей і носа, була суворим нагадуванням...
Він ще не був достатньо сильним, щоб вільно володіти цією силою.
Тим часом Сноу, завершивши лікування ніг Фрея, підняв погляд на армію, що стрімко наближалася, гарячково шукаючи спосіб вижити.
«Може, використати Крок Порожнечі?»
Він замислився над цим.
Але швидко зрозумів, що це погана ідея.
У нього майже не залишилося аури.
І наче прочитавши його думки—
Фрей поклав руку на плече Сноу, сяючи глибоким фіолетовим світлом.
Наступної миті в тіло Сноу ринула приголомшлива хвиля аури.
— Не вагайся. Ми повинні вижити. Байдуже, якою ціною!
Вихопивши Балеріон і Темну Сестру, Фрей випростався на весь зріст, а Сноу мовчки кивнув.
Тепер вони знали: втеча більше не була варіантом.
Ці монстри переслідували б їх до самого краю світу.
Тож Фрей і Сноу кинулися вперед, вивільнивши всю свою силу у відчайдушній боротьбі за життя.
За лічені секунди почалася битва.
Чемпіон Вікторіаду та Герой Церкви...
Найвидатніші представники нового покоління людства...
Увірвалися в саме серце чудовиськ, прорубуючи собі шлях крізь них, мов божевільні.
Фрей випускав одну хвилю темної аури за іншою, тоді як Сноу використовував кожну стихійну техніку зі свого арсеналу.
Вони сяяли яскраво.
Але серед нескінченного рою їхнє світло повільно згасало.
У якийсь момент—
Покриті кров'ю та брудом, вони вже не могли зрозуміти, що саме розтинають їхні клинки.
Вони просто били по всьому, що наближалося.
Що ж до Гоуста, він підтримував їх усім, на що був здатний.
Розмахуючи мечем праворуч і ліворуч...
Фрей раптом різко обернувся, відчувши щось за своєю спиною.
Але встиг зупинитися—
Лише за мить до того, як його клинок розсік би постать позаду.
Це був Сноу.
Тепер вони стояли спина до спини.
Вони мало не вбили один одного...
Але завмерли, закривавлені й задихані, нарешті усвідомивши весь масштаб лиха.
Вони були повністю оточені.
Із заходу та сходу.
Із півночі та півдня.
З усіх боків...
Кошмарні звірі.
Нескінченна орда.
Їхні погляди зустрілися.
Фрей і Сноу мовчки кивнули один одному.
У ту мить Фрей хотів сказати лише одне слово:
— Пробач...
Не за власну долю.
А за те, що втягнув Сноу й Гоуста в пастку смерті, у яку вони ніколи не мали потрапити.
Але очі Сноу все зрозуміли.
Він не звинувачував його.
Кожен чоловік несе відповідальність за власний вибір.
І Сноу прийшов сюди за власною волею.
Якби він і мав когось звинувачувати...
То лише самого себе.
За свою слабкість.
За власне безсилля.
— Якщо нам випаде ще одне життя... давай спробуємо стати кращими.
Із закривавленою усмішкою Сноу промовив те, що, як він вважав, стане його останніми словами...
Готуючись зустріти кінець.
Але кінець, якого він чекав, так і не настав.
Натомість сталося дещо зовсім інше.
Пронизливий вереск.
Звук металу, що скреготів об метал.
Він прорізав поле бою, немов лезо, що розтинає тишу.
І знову...
Сам час ніби завмер.
Люта буря зійшла на поле битви.
Кров вибухнула навсібіч, проливаючись згори багряною зливою.
Чисто.
Так неймовірно чисто.
Лише про це могли думати Фрей та інші, дивлячись, як кошмарні створіння розлітаються на шматки, розсічені з жахливою точністю.
Блакитні дуги руйнівної аури проносилися полем битви, перетворюючи орду на пошматоване м'ясо.
Удари вражали лише те, що мали вразити.
Жоден із них не торкнувся Фрея та його супутників, які перебували в самому центрі цього хаосу.
Кров лилася їм на голови, заливаючи їх настільки, що вони й самі скидалися на мерців.
Але їхні очі...
Очі живих людей...
Шукали джерело цієї приголомшливої атаки.
І незабаром вони знайшли відповідь.
Із моря крові та гір трупів, повільними, розміреними кроками...
Наближався старий.
Згорблений від віку, одягнений у старий чорний костюм, який залишався бездоганно чистим — разючий контраст із брудом навколо.
В одній руці він тримав катану.
В іншій — тростину.
Його зморшкувате обличчя піднялося до них.
Фрей, навіть не замислюючись, кинувся до нього, хитаючись у кривавому болоті.
Сноу й Гоуст були приголомшені.
— Ще одна людина?
Але Фрей упізнав його.
Колись його батько зустрів чотирьох представників Секти Тіні.
Чоловіка зі списом.
Темношкіру жінку.
Дивну дитину, що літала в повітрі...
І згорбленого старого.
Той, хто зараз стояв перед ним...
Був четвертим.
Фрей поспішав крізь криваве озеро.
Але щойно небезпека відступила, разом із нею зник і приплив адреналіну.
Біль повернувся.
Пекуча агонія розірваних м'язів і розтрощених ніг накрила його з новою силою.
Він упав до ніг старого, залитий кров'ю ще більше, ніж раніше.
Але старий не відступив.
Навпаки.
Він зробив крок уперед.
Фрей, тремтячи від усього пережитого, вчепився в його пальто, забруднюючи його своєю кров'ю.
Ледве здатний говорити, він підняв погляд на старця й благально прошепотів:
— Будь ласка...
Він міцно тримався за нього, боячись, що той може зникнути.
Старий лагідно провів рукою по тілу Фрея, шукаючи його обличчя.
І саме тоді Фрей зрозумів...
«Він не бачить...»
Могутній старець був сліпим.
Він давно втратив зір.
Фрей запитав його:
— Чого ви хочете від мене?
Чому система змусила його пройти цей шлях?
— Що, в біса, я мав знайти в цій пекельній ямі?!
Він вимагав відповідей, сповнений відчаю та гніву.
Але старий лише продовжив проводити пальцями по його обличчю...
Перш ніж подарувати йому спокійну, глибоку усмішку.
Усмішку умиротворення.
Наче величезний тягар нарешті впав із його плечей.
Він нічого не сказав.
Натомість просто вказав кудись позаду себе.
Він уже дав Фреєві відповідь.
— Туди?
Якщо хочеш отримати відповіді...
Іди туди.
Старий, який щойно продемонстрував силу, рівну рангу SSS , завершив свою місію.
Фрей усе ще тримався за нього, намагаючись витягнути більше.
Більше відповідей на питання, що мучили його.
Хто такий Інженер?
Хто були ті четверо?
Що сталося понад триста років тому?
Але старий нічого не сказав.
Він лише поплескав Фрея по плечу.
А потім обережно допоміг йому підвестися.
Наче кажучи...
Не падай.
Продовжуй іти.
Усмішка старого стала останнім, що побачив Фрей...
Перш ніж той зник.
Наче його тут ніколи й не було.
Але море крові та акуратно розсічені останки кошмарних звірів свідчили про інше.
Стоячи посеред цього океану різанини, Фрей та інші нарешті зрозуміли:
Вони знайшли свій наступний пункт призначення.