LNCrawler

292. Розділ 293 — Коронні Землі (1)

Очима Лиходія — baka.in.ua · All chapters

Розділ 293 — Коронні Землі (1)

Повільно...

Небо скинуло свою багряну вуаль і вкрилося чорною мантією ночі, знаменуючи завершення ще одного пекельного дня...

Тут, у Лондорі.

Коли темрява остаточно опустилася на землю, єдиним джерелом світла для трьох виснажених воїнів залишалися три велетенські місяці над їхніми головами.

Знесилені, вони тягнули свої понівечені тіла геть від озера крові та трупів...

Яке тепер стало бенкетом для круків, що кружляли над ним.

Вишукані обладунки, які колись вкривали їхні тіла, були розірвані на шматки разом із плоттю, залишивши по собі глибокі рани та моторошні синці.

Вони були вкриті брудом настільки, ніби годинами качалися в болоті.

У цьому жалюгідному стані Фрей та його супутники піднялися на пагорб, трохи вищий за навколишню місцевість.

Щойно вони дісталися вершини, як одразу впали.

Вони більше не могли рухатися.

Тож просто сиділи мовчки, дивлячись один на одного.

Єдиними звуками були їхнє важке дихання та різке каркання схожих на круків істот, що пожирали кошмарних звірів унизу.

Дивлячись тепер один на одного, Фрей мимоволі пригадав їхній перший день у Лондорі.

Тоді вони прибули сюди сповнені захвату, у розквіті сил, у сяючих обладунках...

А зараз виглядали гірше за жебраків.

— Хе-хе-хе...

Першим порушив тишу Фрей, тихо засміявшись.

— Пф-ф.

Сноу підхопив сміх, адже думав про те саме.

— Добряче ж вони нас потріпали, га?

— І не кажи.

Обидва вибухнули втомленим, гірким сміхом...

Сміхом, у якому змішалися розпач і самоіронія через власний жалюгідний стан.

— І де тепер твоя звична чарівність? Те саме біле волосся і золоті очі? Зараз ти схожий на вуличного щура. Б'юся об заклад, будь-яка дівчина втече, щойно тебе побачить.

Фрей насмішкувато глянув на Сноу, чиє волосся набуло червонуватого відтінку від крові, що просякла його до нитки.

— Подивись, хто це говорить, — пирхнув Сноу. — Одного погляду достатньо, щоб зрозуміти: саме ти тут виглядаєш найжалюгідніше.

Він легенько постукав по нозі Фрея, заробивши у відповідь болісний стогін.

— Ти навіть нормально ходити не можеш! І як збираєшся рухатися далі в такому стані?

Сміючись попри біль, Фрей насилу зігнув ноги й подивився на Сноу.

— Навіть якщо я не можу ходити... я все одно швидший за тебе.

— Яка нісенітниця. Подивися на себе, о великий Чемпіоне Вікторіаду. На твоєму місці я б від сорому закопав голову в землю.

— Ти теж не кращий, майбутній Герою Церкви. Твоє так зване божественне світло там було доволі тьмяним.

Вони обмінювалися шпильками й кепкували один з одного, тоді як Гоуст сидів між ними із заплющеними очима, не промовляючи жодного слова.

Сміх ще трохи лунав...

А потім стих.

Їхні гучні голоси поступово згасли, поки вони сиділи в тиші, втупившись поглядами в землю.

— Нас повністю розгромили, — нарешті промовив Сноу.

— ...Так, — відповів Фрей.

— Ми переоцінили власні сили.

— ...Так.

— Ми лише комахи, що повзають у бруді під ногами чудовиськ, які ширяють між світами й вимірами.

Фрей кілька секунд дивився вниз, перш ніж відповісти:

— ...Так.

Правда мала гіркий присмак.

Дуже гіркий.

Бути слабким у світі, де всім править сила...

Було прокляттям.

Тепер Фрей та інші зрозуміли, наскільки боляче бути безсилими.

Настільки безсилими, що їхні життя нічого не варті, а самі вони — лише іграшки в чужих руках.

Володар Могил вирішив, що вони помруть.

І вони нічого не могли з цим вдіяти.

Їх урятували лише удача та той сліпий старець.

І знову це була не їхня воля...

Не їхній вибір.

Фрей повільно підняв голову, повністю усвідомивши цю жорстоку істину.

— ...І що тепер?

Що робити, коли ти нарешті зрозумів власну нікчемність?

Повернутися назад?

Підібгавши хвіст, обтяжений соромом і поразкою?

Прийняти темну долю, що чекає попереду, й схилити голову перед титанами, які нависають над тобою?

Фрей і Сноу подивилися один на одного.

А потім одночасно усміхнулися.

Втомленою усмішкою.

Слова були не потрібні.

Сноу підвівся на ноги, стискаючи Верметора, і важкими кроками підійшов до центру їхнього невеликого табору.

Саме там він встромив клинок у землю.

Верметор одразу випустив хвилю святої енергії, огорнувши їх круглим куполом, що сяяв м'яким зеленим світлом і почав повільно зцілювати їхні рани.

Попри понівечені тіла.

Попри кров, біль і бруд.

Їхні очі палали гостріше, ніж будь-коли.

Зрештою...

Якщо до чогось вони й звикли, то це був відчай.

Неважливо, скільки разів він їх трощив...

Неважливо, скільки разів втирав їх у багно...

Поки життя ще жевріло в їхніх тілах,

вони знову підводилися.

Знову і знову...

Аж до самого гіркого кінця.

Вони сиділи там, поки їхні тіла повільно зцілювалися.

Ніхто з них не спав.

Підживлювані люттю, вони перетворили цей киплячий гнів на вогонь, який змушував їхні зламані тіла рухатися далі.

Ніхто з них не озирнувся назад.

Відступ ніколи не був варіантом.

Навіть якби вони вирішили втекти...

За бар'єром на них усе ще чекав Володар Могил.

І навіть якщо б їм якимось дивом вдалося пройти повз нього...

Дороги додому не існувало.

Їхній шлях від самого початку залишався незмінним:

Той, на який вказав дивний старий.

Минав час.

Небо ставало червоним...

Потім чорним...

Потім знову червоним.

Три повних цикли.

Ніхто з них не знав, як саме працює час на цій проклятій планеті.

Але вони чекали.

Терпляче.

Поки м'яке зелене сяйво, яке випромінював Верметор, не згасло — його світло зникло лише тоді, коли більше не залишилося нічого, що потребувало зцілення.

Це чисте світло відновило розірвану плоть і зламані кістки, повернувши Фрея та інших до стану, у якому вони принаймні могли знову битися.

Зцілившись, вони востаннє привели себе до ладу, після чого змінили обладунки та спорядження.

Дістаючи новий комплект броні з просторового персня, Фрей дещо усвідомив.

Зазирнувши всередину, він побачив запаси їжі та води.

Їх було достатньо лише для того, щоб підтримувати життя.

Але його увагу привернула інша річ.

Обладунок у його руках.

Він був останнім.

Скільки часу минуло відтоді, як вони прибули до цієї землі?

Він перестав рахувати після того, як минув перший місяць...

Але без сумніву, часу пройшло набагато більше.

І саме в ту мить Фрей усвідомив...

Вони наближаються до своєї межі.

Що б не чекало на них у кінці цього темного шляху, вони повинні дістатися туди.

І якнайшвидше.

— Рушаймо, — тихо сказав Фрей, після чого стрімко кинувся вперед разом з іншими.

Їхні тіла, перетворені на вмістилища аури, неслися землею з такою швидкістю, що позаду залишалися лише залишкові образи —

розмиті тіні, схожі на кулі, що розтинали вітер.

Попереду простягалася відкрита місцевість.

Безкрая рівнина, на якій не було нічого.

Вона стелилася перед ними, немов урочистий килим, запрошуючи до головної події.

Судячи з вигляду цієї землі...

І дивного бар'єра, який вони перетнули...

Фрей припустив, що це і є Коронні Землі, про які говорили закатовані трупи.

Та попри їхню неймовірну швидкість,

краєвид попереду зовсім не змінювався...

Ще одне свідчення того, наскільки безмежною була ця земля.

Вони бігли.

І бігли.