LNCrawler

293. Розділ 294 — Коронні Землі (2)

Очима Лиходія — baka.in.ua · All chapters

Розділ 294 — Коронні Землі (2)

Фрей тримав свої Очі Яструба активними, безперервно вдивляючись у далечінь попереду.

Але краєвид залишався незмінним.

Аж до третього дня перебування в Коронних Землях.

Ледь помітне занепокоєння Фрея не вислизнуло від уваги Сноу та Гоуста, і вони одразу запитали:

— Щось попереду?

Фрей негайно відповів:

— Нас там щось чекає... і цього дуже багато.

Він ледве міг це розгледіти...

Далекий міраж.

Але в одному був упевнений:

Попереду їх очікувала величезна кількість дивних істот.

— У найгіршому випадку це ще одна армія, — сказав Фрей, і тривога в його голосі була очевидною.

Сноу та Гоуст напружилися, а їхні обличчя стали суворими.

Фрей не вимовив цього вголос, але армія, яку він бачив, значно перевершувала ту, з якою їм уже довелося зіткнутися.

Настільки велика, що він не міг побачити її кінця.

Він замислився, яка ж битва чекає на них тепер...

Це питання ще довго не полишало його, поки вони продовжували бігти.

І ось...

Після того, що здавалося вічністю, коли нерви були натягнуті до межі, а передчуття лиха лише посилювалося під тягарем очікування...

Вони нарешті дісталися.

Фрей та його супутники зупинилися, широко розплющивши очі від побаченого.

Армія була величезною.

Настільки величезною, що те, що вони раніше прийняли за землю вдалині...

Від самого початку було нею.

Усі вони носили однакові пошарпані чорні шати.

Їхні тіла були трохи більшими за людські.

І всі вони лежали на землі.

Розпростерті.

Обличчями вниз.

Нерухомі.

Фрей обережно підійшов до одного з них, дивуючись, чому вони ніяк не відреагували на їхню присутність.

У ту ж мить, коли він торкнувся постаті...

Вона розсипалася.

Перетворившись на попіл.

Вітер підхопив його й розвіяв, наче пил.

Приголомшений, Фрей почав перевіряти інших, широко розплющивши очі.

Сноу та Гоуст зробили те саме.

І саме тоді вони нарешті зрозуміли.

Величезна армія перед ними...

Була не чим іншим, як полем скелетів.

Тілами, настільки давніми, що час перетворив їх на самий лише порох.

Спантеличені, троє переглянулися.

— Вони всі мертві, — сказав Фрей.

І Гоуст підтвердив:

— І померли вони дуже-дуже давно.

До якої б епохи не належали ці скелетоподібні істоти...

Вона давно зникла.

Але найбільше привертало увагу...

Те, як саме вони померли.

— Вони померли, схилившись у поклоні...

Залишки їхніх тіл...

Їхня поза...

Те, як були опущені їхні голови...

Усе свідчило про одне:

Вони померли, впавши ниць перед кимось.

Перед чимось.

— Вони чекали... поки їхні жили не висохли, а тіла не зів'яли...

До якої б дивної раси вони не належали колись...

Вони померли тут.

Стоячи навколішки.

Очікуючи на щось.

Демони не були тими, хто їх убив.

Перебуваючи під захистом цього бар'єра, вони загинули від рук самого часу.

Усвідомлення цієї істини змусило Фрея та інших здригнутися.

— Що це взагалі за відданість...?

Хто був тим великим королем, що викликав настільки абсолютну відданість...

Відданість, через яку цілий народ залишався навколішки доти, доки від них не залишилися лише кістки?

Для Фрея та його супутників така вірність здавалася чистим божевіллям.

Фрей перевів погляд уперед...

У той бік, куди були звернені всі тіла.

Але все, що він бачив...

Були нові трупи.

Нові схилені скелети.

Те саме видовище.

— Ходімо, — байдуже промовив він і рушив крізь поле мертвих.

Вони пробиралися між полеглими.

І ця картина повторювалася без кінця.

Усі вони померли однаково.

Підштовхувані дедалі сильнішою цікавістю дізнатися, що чекає в кінці цього шляху серед кладовища, Фрей та інші продовжили рух.

Але тіла не закінчувалися.

І це лише посилювало їхню тривогу.

Після того як вони йшли, здавалося, цілу вічність, усі троє усвідомили:

Вони стали лише порошинкою.

Однією краплею в океані смерті.

Їхня кількість...

Сягала мільйонів.

— Можливо... — приголомшено промовив Сноу.

— Можливо, саме тут опинилися всі мешканці Лондору.

Фрей кивнув, пригадавши слова того закатованого тіла.

Воно чітко сказало:

Вони чекали так довго, що дехто зрештою вирішив боротися.

А решта залишилася...

І продовжила чекати.

— Ті, хто вирішив битися, зустріли долю, гіршу за смерть... змушені зіткнутися із самим Володарем Могил.

Усвідомивши цю похмуру правду, Фрей продовжив:

— Але ті, хто обрали чекати... померли тут, навколішки, очікуючи на короля, який так і не повернувся.

Між смертю...

І долею, гіршою за смерть...

Вони нарешті осягнули всю глибину трагедії Лондору.

І після цього їм не залишалося нічого іншого, окрім як іти далі.

Крок за кроком...

Вони проходили крізь це давнє, забуте море скорботних.

Аж раптом...

Без будь-якого попередження по спині Фрея пробіг дивний холодок.

Його серце шалено закалатало.

Те саме відчуття, яке він уже переживав раніше, повернулося.

Але тепер воно було ще сильнішим.

І тоді перед ними з'явилося дещо інше.

Уперше вони побачили щось, окрім трупів.

Воно височіло вдалині, але вони могли чітко його розгледіти.

Величезна споруда...

Що здіймалася попереду.

— Замок?.. — тихо прошепотів Фрей, дивлячись на грандіозну будівлю, створену з дивного чорного каменю, який виблискував, немов метал.

Місяць завис над цим монолітним замком, проливаючи бліде світло на те місце, у бік якого схилялося кожне тіло...

Немов паломники...

Які нарешті дісталися своєї священної мети.

З усіх боків його оточували тіла...

Через що фортеця нагадувала острів посеред безмежного, мертвого моря.

Замок був більшим за будь-що, що троє коли-небудь бачили.

Настільки величезним, що навіть палац Імператора поруч із ним здавався жалюгідною халупою.

А відчуття, яке наростало в грудях Фрея...

Підтвердило:

Саме це місце.

Саме цей замок.

Був їхньою справжньою метою.

Крок за кроком вони наближалися...

Доки нарешті не дісталися краю моря мертвих.

Саме там, біля останнього ряду скелетів, Фрей та інші помітили ще одну дивну річ.

Мертві, що стояли навколішки, залишили між собою та чорним замком вільний простір.

Широке коло.

Недоторкане.

Ніхто не наважився переступити останню межу.

За ним височіли ворота замку.

Але це було ще не все.

Очі Фрея широко розплющилися, коли він побачив, що стоїть перед ними.

Вартуючи вхід...

Стояла статуя.

Величезна постать понад чотири метри заввишки, що стискала в руках двосічну косу.

Її тіло було створене з темного металевого матеріалу...

Немов викуване з самої тіні.

Статуя.

Статуя з обличчям, якого Фрей ніколи раніше не бачив.

Він бачив усмішки.

Бачив смуток.

Але це...

Це обличчя виражало лють.

Ось вона стояла...

Статуя гніву.

Давній вартовий, що охороняв непідвладний часу замок.