Розділ 40 — Я хочу битися з ним (1)
Розділ 40 — Я хочу битися з ним (1)
— Очима Фрея Старлайта —
...
...
...
— Як, чорт забирай, я вліз у цю халепу?
Це мала бути проста дуель. Звичайний, прямолінійний поєдинок.
То чому…
Чому, в біса, тут повний зал?!
Я стояв у тунелі, що вів до тренувальної арени, трибуни якої здіймалися з обох боків. Усе виглядало нормально — за винятком того, що кожне місце було заповнене.
Наді мною гігантські екрани спалахнули яскравим світлом, демонструючи моє обличчя поруч із обличчям Фейріта.
Фрей Старлайт проти Фейріта Ерлета – Арена 2.
Ймовірно, цю трансляцію показували і назовні.
— Що ж… Це не змінює того, що мені потрібно зробити.
На виході з тунелю я схопив один із тренувальних мечів і рушив уперед.
Провівши пальцями по лезу, я підтвердив те, що вже здогадувався — воно не було гострим.
— Тупі тренувальні мечі, га?
Ця зброя створена, щоб мінімізувати травми під час дуелей, але це не мало великого значення. Варто мені влити в меч свою ауру — і він стане справжнім знаряддям руйнування.
— Чорт… Як же мені бракує Балеріона.
На жаль, зараз це було неможливо.
Щойно я дістався виходу, знайома постать привернула мою увагу.
Санса?
Вона стояла там, її хвилясте світле волосся сяяло в світлі арени.
— Тож ти все-таки з’явився.
— Ти справді думала, що я втечу?
Вона знизала плечима.
— Ну, ти ж з тих, хто здатен на таке.
Я тихо засміявся, проходячи повз.
— Тоді, мабуть, ти мене погано знаєш, принцесо~
Санса проводжала мене пильним поглядом.
З якоїсь причини Фрей, якого вона знала… здавався іншим.
— Ти впевнений у цьому? Він же має вищий ранг за тебе.
Я махнув рукою, відганяючи її слова.
— Ага… Просто сядь і насолоджуйся видовищем.
Оглушливий рев натовпу наповнив повітря, коли я ступив на арену.
Я ігнорував їх, думками все ще затримуючись на Сансі.
Вона сприймала справжнього власника цього тіла як свого друга дитинства, що пояснювало її невимушений тон до мене .
Але я вже не був тим Фреєм, якого вона знала, і це робило наше спілкування непростим.
З цим розберуся пізніше. Зараз мені слід було зосередитись на іншому.
Перевівши погляд, я зосередився на світловолосому юнакові, що стояв у центрі арени.
Фейріт Ерлет.
Його довге золоте волосся злегка коливалося, пронизливо-блакитні очі вп’ялися в мене. Ніс був перев’язаний — мабуть, після нашої минулої зустрічі. У руці він тримав меч, ідентичний моєму.
— Мечник, хах ?
Його погляд був таким гострим, що, якби погляди могли вбивати, я вже помер би сотню разів.
— Тобі пасує ця пов’язка на носі.
Від мого насмішкуватого усміху пальці Фейріта міцніше стиснули руків’я меча. Він підняв його, спрямовуючи лезо прямо на мене.
— Фрей… ти про це пошкодуєш.
— Побачимо.
Поки ми стояли один проти одного, на арену вийшов високий, темношкірий чоловік.
Його постава була рівна, мов спис, руки зчеплені за спиною. Одна лише його присутність нагадувала мені воїнів з мого колишнього світу.
Він став між нами, його гострий погляд змусив трибуни стихнути.
— Я Чопо Мотінґ , наглядач храмових арен. Я буду рефері цього поєдинку.
Спалах зеленої енергії вирвався з його тіла, розповсюджуючись по арені й формуючи навколо нас прозорі бар’єри.
— Дуель завершується, коли один із вас здається, втрачає свідомість або буде вибитий за межі рингу. Ніяких смертельних ударів чи надмірних пошкоджень. Якщо я помічу щось неприпустиме — втручуся негайно. Заперечення є?
— Ні.
— Ні.
Ми відповіли одночасно.
— Добре. Тоді… починайте.
З цими словами Чопо Мотінґ зник, залишивши мене з Фейрітом на ринзі.
— Якщо хочеш, можеш кликати своїх друзів. Я не проти зробити це один проти трьох .
На чолі Фейріта сіпнулася вена, і він ударив ногою по землі.
— Подивимось, чи ти так само казатимеш, коли я закопаю тебе!
Щойно ці слова зірвалися з його вуст, повітря навколо нас змінилося.
Зелена, примарна аура оповила Фейріта, вітер почав збиратися довкола його меча.
— С хильність до вітру, га?
Потоки посилилися, загострюючись у лезо чистого повітря.
От і все з цими тупими мечами. На цьому етапі я був упевнений, що його зброя здатна різати навіть залізо.
— Він не такий слабкий, як я думав.
Усміхаючись, я спостерігав за суперником.
— Стає цікавіше.
— Тримайся!
Фейріт змахнув мечем по вертикалі, випускаючи величезний півмісяць ріжучого вітру в мій бік.
Він летів неймовірно швидко, розтинаючи арену й залишаючи глибокий слід на підлозі.
Порив вітру рвонув далі, врізавшись у бар’єр із гучним вибухом.
Енергія розсіялась, лишивши позаду глибоку розколину в підлозі.
Але в голові Фейріта крутилася лише одна думка.
— Де він?
Він глянув уперед — і не побачив нічого.
— Ого , ого … досить пристойний удар~
Розвернувшись, він побачив мене вже за своєю спиною.
Його очі розширилися від шоку.
— Як?!
— Як? Все просто. Я просто надто швидкий.
— Брехня!
Фейріт люто змахнув мечем, випускаючи ще три повітряні розрізи.
Натовп ахнув від їхньої шаленості.
А для мене?
— Надто повільно.
Уникати їх було легко. Фейріт бив туди, де я стояв, замість того, щоб передбачати мої рухи. Використовуючи Фантомні кроки, я без зусиль ковзав поміж його атак.
Ще раз його повітряні удари врізались у бар’єр і розсіялися.
Я кружляв навколо нього, наче хижак, спостерігаючи, як на його обличчі з’являється розгубленість.
У цього хлопця явно був комплекс неповноцінності щодо Фрея.
А це означало… якщо я хочу зламати його повністю, мені треба розчавити його.
— Ну що ж…
---
— Очим а Сноу Леонхарта —
...
...
...
Я завжди мріяв отримати шанс навчатися в звичайній школі — прожити життя, якого мене колись позбавили.
Та доленосна зустріч із ректором Бладмейдером змінила все. Тепер я був тут, студент найсильнішого класу храму.
Але я й подумати не міг… що мені буде так нудно.
Позіх.
Інструктор пояснював основи фехтування. Його лекція була бездоганною — але я вже знав усе це напам’ять.
Здається, храм навряд чи навчить мене чогось справді цінного. Можливо, варто було й надалі йти Шляхом Самотнього Меча, замість того щоб вступати сюди.
Я все ще був заглиблений у думки, коли нарешті закінчився урок.
— Нарешті.
Я підвівся, готовий піти, але дівчина перегородила мені шлях.
— Лара…
Її сріблясто-чорне волосся м’яко обрамляло обличчя, а усмішка сяяла яскраво.
— Привіт, Сноу. Прогуляємося? У нас є година до наступного заняття.
— Я якраз збирався тренуватися.
Її усмішка одразу зів’яла.
— Знову тренування? Ти про щось інше взагалі думаєш?
— …
Я промовчав.
— Серйозно?
Схопивши мене за зап’ясток, вона потягнула вперед.
— Хоч раз забудь про тренування й пішли зі мною. Потім ще пошкодуєш, що втратив ці дні.
Я глянув на її тонкі пальці, що міцно стискал а мо є зап’ястя .
Незважаючи на тендітну зовнішність, хватка була мов сталеві лещата. Мозолі на подушечках пальців доводили, що вона тренувалася не менше за мене, хоч і заперечувала це.
Лара Крофт. Моя однокласниця… і внучка Директора . Вона причепилася до мене з першого дня.
Вона могла дратувати… але я не заперечував.
— Добре. Відпусти. Я йду.
— Ах…
Зрозумівши, що перегнула, вона швидко відпустила мене, ледь почервонівши.
— В-вибач.
— Нічого.
Ми пішли поруч, і я запитав:
— То ... куди хочеш піти ?
Заставлена зненацька, Лара на мить замислилась.
— Х м м…
— Для початку просто вийдемо звідси, а там вирішимо. Гаразд?
Я зітхнув.
— У тебе жодного плану, так?
Вихід із будівлі не склав труднощів.
Більшу частину шляху я мовчав, що явно дратувало Лару. Вона наполегливо намагалася завести розмову, хай навіть вимушено.
— Скажи… чому ти вступив до храму?
Відповісти було неважко.
Адже моя мета завжди була одна.
— Щоб здобути більше сили.
Лара здивовано нахилила голову.
— Стати сильнішим, га? Хоч ти й так уже найсильніший?
Я похитав головою.
— Я досі лише комаха.
— Цікаво, що подумають інші, якби почули це від першого в рейтингу.
Я вже збирався відповісти, як раптом звуки поспішних кроків перервали мої думки.
Велика група студентів мчала кудись неподалік.
Вони явно квапилися.
— Що там сталося?
Я запитав інстинктивно, а Лара швидко перевірила свій смарт-годинник.
За кілька секунд вона озвучила результат.
— Схоже, дуель.
— Двобій?
Вона кивнула.
— Так. Двоє студентів із Класу B вирішили битися.
Вона прочитала їхні імена вголос.
— Фейріт Ерлет проти Фрея Старлайта.
Перше ім’я мені нічого не казало.
А от друге…
Це ім’я я добре пам’ятав.
Лара раптово усміхнулася.
— Цікаво? Підемо подивимось?
Я знизав плечима.
— Як я вже казав… мені байдуже.
Лара зітхнула.
— Ти ніколи не перестаєш дивувати своєю байдужістю… Гаразд, ходімо. У мене все одно немає кращої ідеї, як убити час.
— Домовились.
І ми вирушили до арени.