LNCrawler

Розділ 40 — Я хочу битися з ним (1)

Очима Лиходія — baka.in.ua · All chapters

Розділ 40 — Я хочу битися з ним (1)

— Очима Фрея Старлайта —

...

...

...

— Як, чорт забирай, я вліз у цю халепу?

Це мала бути проста дуель. Звичайний, прямолінійний поєдинок.

То чому…

Чому, в біса, тут повний зал?!

Я стояв у тунелі, що вів до тренувальної арени, трибуни якої здіймалися з обох боків. Усе виглядало нормально — за винятком того, що кожне місце було заповнене.

Наді мною гігантські екрани спалахнули яскравим світлом, демонструючи моє обличчя поруч із обличчям Фейріта.

Фрей Старлайт проти Фейріта Ерлета – Арена 2.

Ймовірно, цю трансляцію показували і назовні.

— Що ж… Це не змінює того, що мені потрібно зробити.

На виході з тунелю я схопив один із тренувальних мечів і рушив уперед.

Провівши пальцями по лезу, я підтвердив те, що вже здогадувався — воно не було гострим.

— Тупі тренувальні мечі, га?

Ця зброя створена, щоб мінімізувати травми під час дуелей, але це не мало великого значення. Варто мені влити в меч свою ауру — і він стане справжнім знаряддям руйнування.

— Чорт… Як же мені бракує Балеріона.

На жаль, зараз це було неможливо.

Щойно я дістався виходу, знайома постать привернула мою увагу.

Санса?

Вона стояла там, її хвилясте світле волосся сяяло в світлі арени.

— Тож ти все-таки з’явився.

— Ти справді думала, що я втечу?

Вона знизала плечима.

— Ну, ти ж з тих, хто здатен на таке.

Я тихо засміявся, проходячи повз.

— Тоді, мабуть, ти мене погано знаєш, принцесо~

Санса проводжала мене пильним поглядом.

З якоїсь причини Фрей, якого вона знала… здавався іншим.

— Ти впевнений у цьому? Він же має вищий ранг за тебе.

Я махнув рукою, відганяючи її слова.

— Ага… Просто сядь і насолоджуйся видовищем.

Оглушливий рев натовпу наповнив повітря, коли я ступив на арену.

Я ігнорував їх, думками все ще затримуючись на Сансі.

Вона сприймала справжнього власника цього тіла як свого друга дитинства, що пояснювало її невимушений тон до мене .

Але я вже не був тим Фреєм, якого вона знала, і це робило наше спілкування непростим.

З цим розберуся пізніше. Зараз мені слід було зосередитись на іншому.

Перевівши погляд, я зосередився на світловолосому юнакові, що стояв у центрі арени.

Фейріт Ерлет.

Його довге золоте волосся злегка коливалося, пронизливо-блакитні очі вп’ялися в мене. Ніс був перев’язаний — мабуть, після нашої минулої зустрічі. У руці він тримав меч, ідентичний моєму.

— Мечник, хах ?

Його погляд був таким гострим, що, якби погляди могли вбивати, я вже помер би сотню разів.

— Тобі пасує ця пов’язка на носі.

Від мого насмішкуватого усміху пальці Фейріта міцніше стиснули руків’я меча. Він підняв його, спрямовуючи лезо прямо на мене.

— Фрей… ти про це пошкодуєш.

— Побачимо.

Поки ми стояли один проти одного, на арену вийшов високий, темношкірий чоловік.

Його постава була рівна, мов спис, руки зчеплені за спиною. Одна лише його присутність нагадувала мені воїнів з мого колишнього світу.

Він став між нами, його гострий погляд змусив трибуни стихнути.

— Я Чопо Мотінґ , наглядач храмових арен. Я буду рефері цього поєдинку.

Спалах зеленої енергії вирвався з його тіла, розповсюджуючись по арені й формуючи навколо нас прозорі бар’єри.

— Дуель завершується, коли один із вас здається, втрачає свідомість або буде вибитий за межі рингу. Ніяких смертельних ударів чи надмірних пошкоджень. Якщо я помічу щось неприпустиме — втручуся негайно. Заперечення є?

— Ні.

— Ні.

Ми відповіли одночасно.

— Добре. Тоді… починайте.

З цими словами Чопо Мотінґ зник, залишивши мене з Фейрітом на ринзі.

— Якщо хочеш, можеш кликати своїх друзів. Я не проти зробити це один проти трьох .

На чолі Фейріта сіпнулася вена, і він ударив ногою по землі.

— Подивимось, чи ти так само казатимеш, коли я закопаю тебе!

Щойно ці слова зірвалися з його вуст, повітря навколо нас змінилося.

Зелена, примарна аура оповила Фейріта, вітер почав збиратися довкола його меча.

— С хильність до вітру, га?

Потоки посилилися, загострюючись у лезо чистого повітря.

От і все з цими тупими мечами. На цьому етапі я був упевнений, що його зброя здатна різати навіть залізо.

— Він не такий слабкий, як я думав.

Усміхаючись, я спостерігав за суперником.

— Стає цікавіше.

— Тримайся!

Фейріт змахнув мечем по вертикалі, випускаючи величезний півмісяць ріжучого вітру в мій бік.

Він летів неймовірно швидко, розтинаючи арену й залишаючи глибокий слід на підлозі.

Порив вітру рвонув далі, врізавшись у бар’єр із гучним вибухом.

Енергія розсіялась, лишивши позаду глибоку розколину в підлозі.

Але в голові Фейріта крутилася лише одна думка.

— Де він?

Він глянув уперед — і не побачив нічого.

— Ого , ого … досить пристойний удар~

Розвернувшись, він побачив мене вже за своєю спиною.

Його очі розширилися від шоку.

— Як?!

— Як? Все просто. Я просто надто швидкий.

— Брехня!

Фейріт люто змахнув мечем, випускаючи ще три повітряні розрізи.

Натовп ахнув від їхньої шаленості.

А для мене?

— Надто повільно.

Уникати їх було легко. Фейріт бив туди, де я стояв, замість того, щоб передбачати мої рухи. Використовуючи Фантомні кроки, я без зусиль ковзав поміж його атак.

Ще раз його повітряні удари врізались у бар’єр і розсіялися.

Я кружляв навколо нього, наче хижак, спостерігаючи, як на його обличчі з’являється розгубленість.

У цього хлопця явно був комплекс неповноцінності щодо Фрея.

А це означало… якщо я хочу зламати його повністю, мені треба розчавити його.

— Ну що ж…

---

— Очим а Сноу Леонхарта —

...

...

...

Я завжди мріяв отримати шанс навчатися в звичайній школі — прожити життя, якого мене колись позбавили.

Та доленосна зустріч із ректором Бладмейдером змінила все. Тепер я був тут, студент найсильнішого класу храму.

Але я й подумати не міг… що мені буде так нудно.

Позіх.

Інструктор пояснював основи фехтування. Його лекція була бездоганною — але я вже знав усе це напам’ять.

Здається, храм навряд чи навчить мене чогось справді цінного. Можливо, варто було й надалі йти Шляхом Самотнього Меча, замість того щоб вступати сюди.

Я все ще був заглиблений у думки, коли нарешті закінчився урок.

— Нарешті.

Я підвівся, готовий піти, але дівчина перегородила мені шлях.

— Лара…

Її сріблясто-чорне волосся м’яко обрамляло обличчя, а усмішка сяяла яскраво.

— Привіт, Сноу. Прогуляємося? У нас є година до наступного заняття.

— Я якраз збирався тренуватися.

Її усмішка одразу зів’яла.

— Знову тренування? Ти про щось інше взагалі думаєш?

— …

Я промовчав.

— Серйозно?

Схопивши мене за зап’ясток, вона потягнула вперед.

— Хоч раз забудь про тренування й пішли зі мною. Потім ще пошкодуєш, що втратив ці дні.

Я глянув на її тонкі пальці, що міцно стискал а мо є зап’ястя .

Незважаючи на тендітну зовнішність, хватка була мов сталеві лещата. Мозолі на подушечках пальців доводили, що вона тренувалася не менше за мене, хоч і заперечувала це.

Лара Крофт. Моя однокласниця… і внучка Директора . Вона причепилася до мене з першого дня.

Вона могла дратувати… але я не заперечував.

— Добре. Відпусти. Я йду.

— Ах…

Зрозумівши, що перегнула, вона швидко відпустила мене, ледь почервонівши.

— В-вибач.

— Нічого.

Ми пішли поруч, і я запитав:

— То ... куди хочеш піти ?

Заставлена зненацька, Лара на мить замислилась.

— Х м м…

— Для початку просто вийдемо звідси, а там вирішимо. Гаразд?

Я зітхнув.

— У тебе жодного плану, так?

Вихід із будівлі не склав труднощів.

Більшу частину шляху я мовчав, що явно дратувало Лару. Вона наполегливо намагалася завести розмову, хай навіть вимушено.

— Скажи… чому ти вступив до храму?

Відповісти було неважко.

Адже моя мета завжди була одна.

— Щоб здобути більше сили.

Лара здивовано нахилила голову.

— Стати сильнішим, га? Хоч ти й так уже найсильніший?

Я похитав головою.

— Я досі лише комаха.

— Цікаво, що подумають інші, якби почули це від першого в рейтингу.

Я вже збирався відповісти, як раптом звуки поспішних кроків перервали мої думки.

Велика група студентів мчала кудись неподалік.

Вони явно квапилися.

— Що там сталося?

Я запитав інстинктивно, а Лара швидко перевірила свій смарт-годинник.

За кілька секунд вона озвучила результат.

— Схоже, дуель.

— Двобій?

Вона кивнула.

— Так. Двоє студентів із Класу B вирішили битися.

Вона прочитала їхні імена вголос.

— Фейріт Ерлет проти Фрея Старлайта.

Перше ім’я мені нічого не казало.

А от друге…

Це ім’я я добре пам’ятав.

Лара раптово усміхнулася.

— Цікаво? Підемо подивимось?

Я знизав плечима.

— Як я вже казав… мені байдуже.

Лара зітхнула.

— Ти ніколи не перестаєш дивувати своєю байдужістю… Гаразд, ходімо. У мене все одно немає кращої ідеї, як убити час.

— Домовились.

І ми вирушили до арени.