LNCrawler

Розділ 93 — Нечесний бій (1)

Очима Лиходія — baka.in.ua · All chapters

Розділ 93 — Нечесний бій (1)

— Очима Фрея Старлайта —

— Неймовірно.

Я прошепотів це ледь чутно, коли ми досягли місця, яке здавалося, ніколи не побачу у своєму житті.

Гігантський міст, підвішений у небі, а вздовж нього на шаленій швидкості мчав колосальний потяг.

Сніжинки падали без упину, укриваючи вершини гір щільною, білою ковдрою.

Атмосфера змінювалася на очах, але, на щастя, я прихопив достатньо теплих речей.

Міст тягнувся перед нами без кінця, натякаючи, що нам ще довго їхати ним.

— Гей, погляньте на це.

Ми з Г оус том були зачаровані пейзажем за вікном, але слова Данзо змусили нас відвести погляд.

Він вказав на передню частину вагона, де сидів самотній чоловік.

— Він… величезний.

Спостереження Г о у ста влучило в саму точку.

Фігура чоловіка була настільки масивною, що займала одразу два місця. На ньому був довгий чорний плащ і широкополий чорний капелюх, а спиною він нагадував скелю.

— Як ми його раніше не помітили?

Я примружився — інстинкти насторожилися.

Такий помітний чоловік не міг просто пройти повз мою увагу.

— Не розумію… Я присягнуся, що його тут раніше не було. Наче просто… з’явився.

Данзо звучав так само тривожно, як і я.

— Я перевірю його.

Гоуст вирівняв спину, погляд став холодним і розважливим.

— Впевнений ?

Я спитав з сумнівом.

Він кивнув. — Непомітність — моя спеціальність.

— Просто будь корисним трупом і не дай себе спіймати.

Зауваження Данзо змусил о очі Г о у ста на мить закрутитися чорними ви хор ами.

Він уже збирався рухатися, коли—

БУ У М!

Оглушливий вибух змусив нас завмерти.

Ударна хвиля струснула вікна, по склу поповзли тріщини.

Пасажири закричали від жаху.

А тоді , сталося найгірше.

Я активував «Око Яструба», наповнюючи його аурою до межі.

Підсилене бачення дозволило мені бачити крізь стіни, наче зверху.

І в наступну мить я побачив те, що підтвердило наш найстрашніший страх.

Мій голос осів, а обличчя втратило колір.

— Міст… підірвано.

Данзо й Гоуст зреагували миттєво.

— Та в и знущає те с ь !

Я вчепився в найближчу опору.

— Тримайтеся! Ми падаємо!

— Лайно !

Данзо вдарив кулаком у стіну — метал прогнувся під його силою. Гоуст зник у тіні.

Повітря розірвав скрегіт деформованої сталі, потяг бився, намагаючись зупинитися — та при швидкості понад 500 км/год це було нереально.

Шлунок пішов униз, немов органи зрушили з місця.

Це було схоже на підйом літака — тільки у сто разів гірше.

Паніка била в голову, думки змішалися в хаосі.

Падіння з такої висоти — шансів вижити немає.

Ні, які шанси — навіть тіл не залишиться.

Можливо, пробити бік вагона й зачепитися Балеріоном?

Ні.

Чіплятися було ні за що.

Ми летіли в клятому небі!!

Крики пасажирів глушили думки.

І тоді я побачив Селіну.

— Точно! Вона — маг!

У неї могла бути техніка, здатна нас врятувати.

Я вже збирався кинутися до неї—

Та трапилося щось неймовірне.

Потяг… перестав падати.

Усі впали на підлогу, намагаючись збагнути, що сталося.

Я виглянув у вікно, серце скажено калатало.

Ми були все ще в небі.

Якось , п отяг завис у повітрі — наче його тримала невидима рука.

І тільки одна людина лишилася абсолютно спокійною, ніби це її не стосувалося.

Гігант попереду.

Усі погляди — Данзо, Г о у ста, дівчат — упали на нього.

Душна, давляча аура, що випромінювалася від нього, не залишала сумнівів.

Це був він.

Саме він тримав потяг.

Відчувши наші погляди, він нарешті підвівся.

І тоді ми по-справжньому усвідомили його розміри.

Він повернувся, показавши сталеву маску й одне око, що поблискувало з-під чорного капелюха.

Без зайвих слів він підняв руку до нас.

І глибокий, металевий голос пролунав з-поза маски:

— Позбавимося непроханих гостей?

У ту ж мить на нас обрушилася гнітюча сила.

Тіло стало важчим у десять разів.

Вікна потяга розлетілися під тиском.

Я став на одне коліно, ледве витримуючи.

Слабші ж пасажири…

Їх розплющило до підлоги.

— Це… гравітація?

Гігант направив один палець до виходу—

І невидима сила викинула всіх пасажирів з вагона.

Лише п’ятеро з нас — достатньо сильних — лишилися.

Задоволений, він розвів руки.

— Ну що ж, йдіть до мене.

Ми застигли, не знаючи, як реагувати.

— Хто ти бляха такий ?!

Голос Данзо був різким, під стать давлячої присутності замаскованого чоловіка.

Та отримана відповідь… дивна.

Гігант нахилив голову, промовивши так, наче це очевидно:

— Той, хто хоче вас убити ?

Його тон був буденним.

І саме це робило все , ще страшнішим.

Його сила була на зовсім іншому рівні.

Цей чоловік — це сталеволике чудовисько — тримав цілий поїзд у довбаному небі й водночас спокійно розмовляв із нами.

Як чорт бери, змагатися з ТАКИМ?

Його терпіння вичерпалося.

Він зробив один крок—

І гравітація подвоїлася.

— Не йдете? Тоді я сам.

Незважаючи на вагу, він рухався нелюдськи швидко.

Водночас Серіс вигукнула, її аура льоду спалахнула:

— Усі — битися!

Гігантська хвиля морозу зірвалася вперед, скувавши весь вагон і намагаючись заморозити гіганта.

Та щойно лід торкнувся його — розсипався, розчавлений гравітацією.

— Безглузді фокуси.

Якщо навіть Лід Серіс не може його зупинити… у нас проблеми .

— До біса.

Данзо рвонув уперед, вкриваючи кулаки срібною аурою, ніби сталлю.

Гоуст розчинився у тінях.

Серіс і Селіна готували атаки ззаду.

Усе перетворилося на бій не на життя, а на смерть.

Я вихопив меч із простору персня, оцінюючи ситуацію.

Втеча — найлогічніший варіант.

Та цей монстр не дасть мені піти.

Інші вагони не були безпечнішими — аури битв попереду свідчили, що старші вже ведуть свої бої.

Тож залишався один шлях.

Я мушу битися.