Розділ 93 — Нечесний бій (1)
Розділ 93 — Нечесний бій (1)
— Очима Фрея Старлайта —
— Неймовірно.
Я прошепотів це ледь чутно, коли ми досягли місця, яке здавалося, ніколи не побачу у своєму житті.
Гігантський міст, підвішений у небі, а вздовж нього на шаленій швидкості мчав колосальний потяг.
Сніжинки падали без упину, укриваючи вершини гір щільною, білою ковдрою.
Атмосфера змінювалася на очах, але, на щастя, я прихопив достатньо теплих речей.
Міст тягнувся перед нами без кінця, натякаючи, що нам ще довго їхати ним.
— Гей, погляньте на це.
Ми з Г оус том були зачаровані пейзажем за вікном, але слова Данзо змусили нас відвести погляд.
Він вказав на передню частину вагона, де сидів самотній чоловік.
— Він… величезний.
Спостереження Г о у ста влучило в саму точку.
Фігура чоловіка була настільки масивною, що займала одразу два місця. На ньому був довгий чорний плащ і широкополий чорний капелюх, а спиною він нагадував скелю.
— Як ми його раніше не помітили?
Я примружився — інстинкти насторожилися.
Такий помітний чоловік не міг просто пройти повз мою увагу.
— Не розумію… Я присягнуся, що його тут раніше не було. Наче просто… з’явився.
Данзо звучав так само тривожно, як і я.
— Я перевірю його.
Гоуст вирівняв спину, погляд став холодним і розважливим.
— Впевнений ?
Я спитав з сумнівом.
Він кивнув. — Непомітність — моя спеціальність.
— Просто будь корисним трупом і не дай себе спіймати.
Зауваження Данзо змусил о очі Г о у ста на мить закрутитися чорними ви хор ами.
Він уже збирався рухатися, коли—
БУ У М!
Оглушливий вибух змусив нас завмерти.
Ударна хвиля струснула вікна, по склу поповзли тріщини.
Пасажири закричали від жаху.
А тоді , сталося найгірше.
Я активував «Око Яструба», наповнюючи його аурою до межі.
Підсилене бачення дозволило мені бачити крізь стіни, наче зверху.
І в наступну мить я побачив те, що підтвердило наш найстрашніший страх.
Мій голос осів, а обличчя втратило колір.
— Міст… підірвано.
Данзо й Гоуст зреагували миттєво.
— Та в и знущає те с ь !
Я вчепився в найближчу опору.
— Тримайтеся! Ми падаємо!
— Лайно !
Данзо вдарив кулаком у стіну — метал прогнувся під його силою. Гоуст зник у тіні.
Повітря розірвав скрегіт деформованої сталі, потяг бився, намагаючись зупинитися — та при швидкості понад 500 км/год це було нереально.
Шлунок пішов униз, немов органи зрушили з місця.
Це було схоже на підйом літака — тільки у сто разів гірше.
Паніка била в голову, думки змішалися в хаосі.
Падіння з такої висоти — шансів вижити немає.
Ні, які шанси — навіть тіл не залишиться.
Можливо, пробити бік вагона й зачепитися Балеріоном?
Ні.
Чіплятися було ні за що.
Ми летіли в клятому небі!!
Крики пасажирів глушили думки.
І тоді я побачив Селіну.
— Точно! Вона — маг!
У неї могла бути техніка, здатна нас врятувати.
Я вже збирався кинутися до неї—
Та трапилося щось неймовірне.
Потяг… перестав падати.
Усі впали на підлогу, намагаючись збагнути, що сталося.
Я виглянув у вікно, серце скажено калатало.
Ми були все ще в небі.
Якось , п отяг завис у повітрі — наче його тримала невидима рука.
І тільки одна людина лишилася абсолютно спокійною, ніби це її не стосувалося.
Гігант попереду.
Усі погляди — Данзо, Г о у ста, дівчат — упали на нього.
Душна, давляча аура, що випромінювалася від нього, не залишала сумнівів.
Це був він.
Саме він тримав потяг.
Відчувши наші погляди, він нарешті підвівся.
І тоді ми по-справжньому усвідомили його розміри.
Він повернувся, показавши сталеву маску й одне око, що поблискувало з-під чорного капелюха.
Без зайвих слів він підняв руку до нас.
І глибокий, металевий голос пролунав з-поза маски:
— Позбавимося непроханих гостей?
У ту ж мить на нас обрушилася гнітюча сила.
Тіло стало важчим у десять разів.
Вікна потяга розлетілися під тиском.
Я став на одне коліно, ледве витримуючи.
Слабші ж пасажири…
Їх розплющило до підлоги.
— Це… гравітація?
Гігант направив один палець до виходу—
І невидима сила викинула всіх пасажирів з вагона.
Лише п’ятеро з нас — достатньо сильних — лишилися.
Задоволений, він розвів руки.
— Ну що ж, йдіть до мене.
Ми застигли, не знаючи, як реагувати.
— Хто ти бляха такий ?!
Голос Данзо був різким, під стать давлячої присутності замаскованого чоловіка.
Та отримана відповідь… дивна.
Гігант нахилив голову, промовивши так, наче це очевидно:
— Той, хто хоче вас убити ?
Його тон був буденним.
І саме це робило все , ще страшнішим.
Його сила була на зовсім іншому рівні.
Цей чоловік — це сталеволике чудовисько — тримав цілий поїзд у довбаному небі й водночас спокійно розмовляв із нами.
Як чорт бери, змагатися з ТАКИМ?
Його терпіння вичерпалося.
Він зробив один крок—
І гравітація подвоїлася.
— Не йдете? Тоді я сам.
Незважаючи на вагу, він рухався нелюдськи швидко.
Водночас Серіс вигукнула, її аура льоду спалахнула:
— Усі — битися!
Гігантська хвиля морозу зірвалася вперед, скувавши весь вагон і намагаючись заморозити гіганта.
Та щойно лід торкнувся його — розсипався, розчавлений гравітацією.
— Безглузді фокуси.
Якщо навіть Лід Серіс не може його зупинити… у нас проблеми .
— До біса.
Данзо рвонув уперед, вкриваючи кулаки срібною аурою, ніби сталлю.
Гоуст розчинився у тінях.
Серіс і Селіна готували атаки ззаду.
Усе перетворилося на бій не на життя, а на смерть.
Я вихопив меч із простору персня, оцінюючи ситуацію.
Втеча — найлогічніший варіант.
Та цей монстр не дасть мені піти.
Інші вагони не були безпечнішими — аури битв попереду свідчили, що старші вже ведуть свої бої.
Тож залишався один шлях.
Я мушу битися.