LNCrawler

Розділ 94 — Нечесний бій (2)

Очима Лиходія — baka.in.ua · All chapters

Розділ 94 — Нечесний бій (2)

Хто чорт забирай, був цей тип?

Чи траплялося щось подібне в оригінальній часовій лінії експедиції Родини Мунлайт ?

У мене не було відповідей.

Це була незвідана територія.

Жодних роздумів.

Фантомні Кроки.

У наступну мить , я майнув повз Данзо —

І опинився прямо перед велетнем.

Чорний розріз, наповнений вагою темряви, впав на його горло.

Яка іронія — мій меч навіть не дістався до нього. Він зупинився в ту ж мить, як торкнувся щільного гравітаційного поля, що огортало його.

— Хочеш потанцювати?

Його кулак спалахнув лютою енергією просто перед моїми очима, ударом, що міг розірвати мене на шматки.

Але щойно він рушив, із моєї тіні виринув Гоуста , метнувши швидкий удар кинджалом у життєво важливі точки велетня.

Ідеальний момент — та велетень навіть не звернув на нього уваги, зосередивши всю увагу лише на мені.

Кинджали Гоуста , як і мій меч, не змогли пробити гравітаційне поле.

На щастя, Данзо влучив у кулак велетня в останню секунду, відбивши його траєкторію й давши мені змогу ухилитися.

— Вражаюча командна робота… але тепер — помріть.

Він уже збирався атакувати знову — аж раптом його ноги провалилися в підлогу вагона, ніби їх поглинуло щось невидиме.

— Що за…?

Вперше сталево - за маскований велетень вагався, коли довколишній простір перевернувся догори дриґом, сама підлога скрутилася, спотворилася й обернулася на роззявлену пащу монструозної істоти.

Це був ідеальний шанс для атаки — і я не був настільки дурним, щоб його пропустити.

— Усі , назад!

Чорне полум’я спалахнуло над моїм мечем, земля під ногами розтріскалася.

— Десять тисяч кроків Тіні: Безмежна Темрява.

Я вдарив, вклавши всю силу, націлюючись прямо йому в череп.

Міць мого удару рознесла стіни та стелю вагона.

Аура темряви ревла, достатньо потужна, щоб розчавити сталь, — але з глибин прірви тіло велетня вийшло неушкодженим.

— Слаб енько .

Він ледь звернув увагу на мій удар, перш ніж підготувати наступн ий удар .

Але перш ніж він зміг це зробити, дві масивні руки з’явилися нізвідки, зімкнувшись на ньому з тиском, здатним розчавити кістки.

— Я довго його не стримаю! Атакуйте!

Голос Селіни пролунав напружено — вона докладала всіх сил, щоб утримати його.

Першим рушив Данзо.

Три додаткові руки проросли з його боків, випускаючи шалений град блискавичних ударів.

Та дивно — жоден удар не влучив.

Кожен з них поглинало гравітаційне поле.

— Ну що ж… тепер стає цікавіше.

Легким рухом він випустив чергову гравітаційну хвилю, знову відкинувши нас усіх.

Цього разу його погляд упав на Селіну.

— Підготувати стільки заклять за такий короткий час… ти що, передбачила все це й заздалегідь створила поле бою?

Наш противник був надокучливо говірким.

Та Селіна була не менш гострою.

— Створила поле бою? Ти дурний?

Під її ногами загорнулося сяйливе коло, а навколо правої руки закрутився вир.

— Немає ніякого «створення поля бою»… як маг, я завжди так б’юся. Весь світ — моє поле бою.

Вона стояла непохитно, з упевненою усмішкою, не злякавшись навіть палаючого погляду велетня.

— Така відданість і пристрасть… тоді дозволь мені випробувати твою магію.

— Краще випробуй оце.

Він не очікував мого раптового ривка.

— Ти знову? Хіба не засвоїв урок?

Так… мої атаки не пробивали його захист.

То чому б не змінити тактику?

У мить, коли він чекав лобової атаки, я зник.

З’явився за його спиною й спробував встромити меч — але його обладунки відбили лезо.

Та я не зупинявся.

Я метушився навколо нього зі швидкістю блискавки, шукаючи бодай щілину.

Адже моя найбільша перевага — не сила, а швидкість.

Велетень опинився серед вихору чорних ударів , коли я атакував з усіх можливих сторін.

І все ж, скільки б ударів я не завдавав, меч не залишав жодної подряпини.

— Марно.

Він простягнув руку, випускаючи дивну силу всмоктування, що тягнула мене до нього, не зважаючи на мою швидкість.

У наступну мить його масивна рука обхопила мене за горло.

Біль пронизав мене — різниця в силі була страшнішою, ніж я уявляв.

— Схоже, ти підеш першим… Фрей Старлайт.

Його хватка зімкнулася, загрожуючи розчавити мені шию.

Та на щастя, я був не сам.

Гоуст зреагував миттєво.

Десятки чорних щупальць вибухнули з моєї тіні, обвили мене й затягнули всередину темряви.

Я занурився в суцільну пітьму, перш ніж рука Гоуста витягла мене назад — далеко від лап велетня.

— Син Місти , еге ж?

Покидьок аналізував нас, ніби розважався.

Але мені було не до слухання.

Мій безрозсудний напад дав мені щось цінне.

Я оцінив різницю між нами.

І результат…

Був гіршим, ніж я очікував.

Навіть якби я викликав Балеріона — я б усе одно не зміг його перемогти.

Цей монстр був щонайменше рангу S.

Він грався з нами від самого початку.

І що довше тривав бій, то очевиднішим ставало — ми не мали жодного шансу.

І він це теж знав.

— Покажіть мені більше… студенти-першокурсники.

Він підняв обидві руки, активувавши те ж всмоктування, що й раніше.

Але цього разу його цілями стали дівчата ззаду —

Серіс і Селіна.

Обох їх затягувало до нього з шаленою швидкістю.

Серіс створила величезний спис, намагаючись зупинити його, та спис розсипався ще до того, як торкнувся його.

Селіна ж діяла інакше — вона просто зникла, залишивши по собі валізу з намальованим червоним колом.

Втрата однієї з них його не збентежила.

Він уже схопив Серіс.

Вона спробувала скувати його льодом, виплеснувши могутню ауру холоду, та його гравітація була значно сильнішою. Її спроба миттєво зазнала краху.

— Марно… Ти підеш першою, Принцесо М унлайт .

Очі Серіс широко розкрилися — ніби щось усвідомили.

Але перш ніж вона встигла щось зробити, потужна хвиля аури вдарила в неї, знепритомнивши.

Ми всі кинулися рятувати її —

А ле жодна атака не досягла цілі .

Він не лише витримував кожен наш удар — він просто відкинув Серіс назад і рушив уперед.

Коли Данзо атакував, він просто відштовхував його — а потім знову манив жестом, ніби грався з дитиною.

Селіна безперервно запускала закляття, і хоча лише вона бодай трохи впливала на нього, ми не могли скористатися її зусиллями.

Навіть Гоуст , попри безперервні тіньові атаки, не завдав жодного вирішального удару.

А я… стояв позаду, спостерігаючи за всім крізь Око Яструба.

Я поглинав кожну крупицю інформації, намагаючись скласти картину.

Але це не був бій.

Цей покидьок грався з нами від самого початку.

Якби він хотів нас убити — ми давно були б трупами.

І все ж…

Залишалося занадто багато запитань.

І я мав намір знайти на них відповіді.

Міцно стискаючи меч, я прошепотів:

— Вознесіння.