Розділ 0 — Пролог. Хлопчик із міста мертвих

Мої спогади про смерть були нечіткими й каламутними. Більшу частину своїх днів я провів у напівтемній кімнаті. Я все зіпсував. Десь і в чомусь я припустився фатальної помилки. Для мене стало майже неможливо вийти з дому. Родина ставилася до мене байдуже-стримано. Вони не сварили мене і не нарікали. Вони просто невиразно всміхалися мені та кидали стурбовані погляди. Годували мене банальними фразами й поводилися так, ніби все нормально. Можливо, це була доброта, а можливо, вони просто не знали, що ще робити. Та хай що б це було, для мене це було отрутою.

Незабаром відчуття неспокою почало випалювати мене зсередини. Саме тоді, коли воно розрослося настільки, що я хотів розірвати власні груди й вирвати його геть... Мій дім і моя кімната, які давали мені лише крихту більше затишку, ніж дискомфорту, страх і тривога, які вселяв у мене зовнішній світ, і моя терпляча родина, що незмінно залишалася лагідною, — усе це змушувало мене вагатися й не давало зробити бодай єдиний крок уперед.

Можливо, я зумів би почати все спочатку... наступного дня після того, як схибив, або ще через день. Навіть через тиждень, місяць, рік чи десятиліття потому. Якби я лише наважився зробити той крок, усе могло б змінитися. Але я не зробив. Не зміг.

Мені забракло мужності зробити той крок. Здавалося, мені бракувало чогось необхідного — чогось, що дало б мені поштовх. Або ж це було просто моє виправдання. Кожна мить бездіяльності давала мені черговий привід здатися.

«Уже запізно».

«Що минуло, те минуло».

«Я вже не знаю, що робити».

«Вони просто посміються з мене, якщо я почну зараз».

У мені наростав неспокій, проте будь-яке зусилля здавалося непосильним тягарем. Я хотів діяти, та надто боявся. Хотів щось зробити, але й гадки не мав, за що взятися. Життя було суцільною мукою, і все ж мені бракувало снаги навіть на те, щоб померти.

Я їв їжу, яку мені давали, споживав дешеві розваги й жив за інерцією. Я скидався на застояну воду. Жахаючись невдачі, я відвертав очі від неминучої загибелі, що насувалася, і віддавався безглуздю, лише напівсвідомо розуміючи свій вибір.

Причина, через яку мої спогади про смерть були такими невиразними, безперечно полягала в тому, що саме моє життя було настільки безнадійно затьмареним і розмитим. Напівтемна кімната. Буття, де день і ніч помінялися місцями. Світіння монітора. Клацання клавіатури. Уривчасті й хаотичні спогади виникали й зникали.

І... ось цей спогад, дещо чіткіший за решту. Гул двигуна. Поруч котиться візок із білою труною. Холодний скрегіт металу супроводжує повільне, невблаганне зачинення стулок крематорію. Це був один із небагатьох чітких образів, що вціліли в моїй затуманеній пам'яті: смерть батьків. Цікаво, чи заплакав я тоді, стоячи там, коли від моїх батьків лишилися тільки уламки кісток і попіл? Усе це оповите густим туманом. Але з того спогаду я розумів одне: та трагедія сталася надто пізно, аби стати поштовхом для мого переродження.

Дні знову злилися в сіру масу. У якусь мить вони добігли кінця. Мої спогади про власну смерть були нечіткими й каламутними. Мабуть, тому, що й саме моє життя було настільки ж безнадійно нечітким і каламутним. Спогади приходили й танули. Біль розривав серце зсередини. Лилися сльози. Я видавив стогін. Та невдовзі біль заглушив навіть його.

Усе згасло й поринуло в чорноту.

І перед останнім подихом мені здалося, ніби я побачив слабкий промінь.

◆

— Ва-а...

Я опритомнів, вирвавшись із нечітких, розмитих спогадів.

Я розгледів похмуру стелю... і просто з темряви переді мною виник череп. У його порожніх очницях палали блідо-блакитні блукаючі вогники. Цокаючи щелепою, скелет повільно простягнув до мене кістляву руку.

Я мимоволі скрикнув. Звук, що вирвався з мене, виявився неприродно тонким і писклявим.

«Немов у маленької дитини», — майнуло в голові. Здригнувшись, я усвідомив, що не лише голос звучав чужо. Рука, яку я інстинктивно виставив перед собою, була напрочуд крихітною й короткою. Ба більше — вона була пухкою, зовсім куцою та безпорадною. Це була ручка немовляти.

Череп! Забудь про руку! Зосередься на черепі! І де це я взагалі? Що сталося?!

Мої панічні думки металися з одного боку в інший, ніяк не вгамовуючись. Я спробував узяти себе в руки. Я хотів зберегти спокій і тверезо оцінити становище...

— ■■■■...

У цю мить кістлявий палець скелета ковзнув по моїй шкірі.

— Уа-а-а-а-а?! — якась частка мого мозку почала нестямно лаяти мене. Ми в такій халепі, а ти вимагаєш зберігати спокій?! Я відчайдушно заборсався, намагаючись вирватися й утекти.

Це був живий скелет. Чудовисько. Потвора. Щось геть не з цього світу.

Раптова зустріч із такою істотою налякала б будь-кого до напівсмерті. І я не був винятком.

До того ж, я, здавалося, став набагато меншим і молодшим, ніж пам'ятав. Мої спогади були туманними, проте мені пригадувалося, що я був худорлявим і досить високим на зріст. Утім, мої спогади геть не відповідали поточній анатомії. Уявіть себе, дорослого, який намагається всидіти на крихітному триколісному велосипеді з дитинства. Отут було саме так, тільки в найгострішому вияві.

— ■■■■...

Здається, не знаючи, що ще зі мною вдіяти, скелет притис мене однією рукою до своїх ребер і заходився ритмічно колисати вперед і назад. Хоч як я пручався в його обіймах, він невтомно продовжував хитати мене з дивовижною впертістю.

«Ах...» — нарешті дійшло до мене. Це незграбне колисання насправді було сповнене щирої турботи.

Заколисування видалося вельми суворим. Скелет, очевидно, мав обмаль досвіду в подібних справах, та й кістляві обійми важко було назвати зручними. Проте він аж ніяк не скидався на потвору, яка міркує, під яким соусом мене краще зжерти. Принаймні навряд.

Звісно, моєї спостережливості бракувало, аби розгадати щось подібне до виразу обличчя на голому черепі. Я не міг бути цілковито впевненим і не міг утрачати пильності. Та мені здалося, що цей скелет поводиться з винятковою ніжністю. Коли я пильніше вдивився в блакитні блукаючі вогники, що коливалися в його очницях, то відчув, ніби вони випромінюють тепле, дружнє світло. Ця думка дещо мене заспокоїла.

Гублячись у здогадках про те, що тут діється, я на певний час облишив скелета й роззирнувся навколо.

Я ще не міг вільно повертати головою, але зумів розгледіти кілька величних, масивних колон і безліч арок. Посередині склепінчастої стелі зяяв окулюс — круглий отвір, крізь який пробивалося тьмяне світло. Я був цілком певен, що перебуваю всередині будівлі, проте все тут дихало глибокою старовиною та монументальністю. Мені це нагадало давньоримський Пантеон, який я колись бачив на світлинах.

Але більше нічого збагнути я не зміг.

Те, що мало б бути мертвим, чомусь рухалося, а сам я перетворився на безпорадне немовля. Я подумки впорядкував ці крихти інформації, та перш ніж устиг продовжити пошуки підказок, думки почали плутатися. Будь-які рухи миттю знесилювали мене.

Скелет усе ще намагався — по-своєму незграбно — заколисати мене.

Моє тіло плавно погойдувалося, і здавалося, ніби мене пестять тихі, лагідні хвилі.

Я піддався цьому рухові й повільно поринув у сон.

◆

Коли я прокинувся, просто на мене пильно дивився буркотливий дід із гачкуватим носом. Він був блідо-блакитним і напівпрозорим — тобто я бачив крізь нього наскрізь. Це був беззаперечний привид.

Я затамував подих, стримуючи крик.

Тієї ж миті мене хтось підхопив. Я підвів погляд і побачив жінку, що складалася з самої лише сухої шкіри та кісток. Інакше кажучи, це була мумія.

Я відчайдушно придушив новий крик.

Тут перед моїм обличчям знову виникло щось знайоме і стало пильно зазирати в очі. Це був той самий скелет, з яким я зустрівся перед сном.

— Уа-а-а-а-а-а-а-а?! — мій вереск нарешті вирвався на волю. Я заридав. Я ревів на повне горло, вищав, брикався й борсався. Та, мабуть, через стан немовляти мої сили миттєво вичерпалися, а в животі забурчало від голоду. Снага запекло опиратися безслідно розвіялася.

— ■■■■?.. — старий привид укотре зазирнув мені в обличчя й нерозбірливо пробурмотів щось до мумії. Та звідкись дістала миску з якоюсь білою кашкою. Зачерпнувши трохи ложкою, вона піднесла її до мого рота. Я ж, без жодних вагань, міцно зціпив губи.

Зрештою, яка притомна людина добровільно розкриє рота в такій ситуації?

Ніхто не мріє почути турботливе: «Відкрий ротика!», коли перед тобою суха як тріска стара мумія з повною ложкою невідомого варева.

Те, перед чим я зараз опинився ніс у ніс, найбільше скидалося на світлини муміфікованих ченців із підручників історії, які морили себе голодом заради досягнення просвітлення. Вона була жалюгідним кінцевим станом людського тіла, сухого наче мертва деревина.

Кому захочеться бавитися в «скажи „а-а“» з такою істотою? Я не міг уявити жодної душі. А якби хтось і погодився, то я б точно не схотів мати з ним справу.

Та попри все, я відчував шалений голод. А інших способів роздобути їжу в моєму нинішньому становищі просто не існувало. Потреба в їжі та сні була нездоланною — очевидно, дитяче тіло брало своє. Тож я махнув на все рукою: «Та до біса!» — і ковтнув усе з ложки.

На смак це виявилося несподівано пристойним. Моя пам'ять підказувала, що дитяче харчування має бути прісним і без смаку, проте мій язик, очевидно, був настільки ж нерозвиненим, як і решта тіла.

Скелет ніжно погладив мене по голівці, наче приказуючи: «Ось і розумник».

— Ва-а?..

Саме тоді до мене дійшло дивовижне відкриття. Знадобилося запхати щось до рота, аби я нарешті це помітив: у мене не було зубів! Не дивно, що всі мої спроби заговорити виходили такими кумедними.

Он воно що. Отже, у немовлят справді немає зубів. Що ж, для мене це стало справжньою новиною. Якби я мав хоч якийсь досвід виховання дітей, то, мабуть, зміг би визначити свій приблизний вік: «Ага! Зубів ще немає, але грудьми вже не годують — отже, мені кілька місяців!» Щось на кшталт цього. Але подібного теплого родинного досвіду в моїй пам'яті годі було шукати. Я не знав елементарних речей, які зазвичай відомі будь-якому зрілому дорослому.

«Нічого путнього я собою не являю», — мимоволі подумав я.

Я помер, накопичивши за життя лише поверхові уривки знань та календарні роки.

— А-а...

Звісно.

Я ж помер.

Тоді, у своєму минулому житті, я безумовно помер.

Попри всю туманність і нечіткість спогадів, передсмертна агонія викарбувалася в моїй душі навічно.

Невже це чудернацьке місце, де мене оточила жива нежить, і є потойбіччям?

Якщо Бог існує, чи це Його кара?

◆

Минуло близько пів року.

Я кажу «близько», тому що від постійного засинання та прокидання лік днів у голові розмивався. Як виявилося, немовлята справді левову частку часу сплять, прокидаючись лише тоді, коли зголодніють. Мені здавалося, ніби я перебуваю в затяжному химерному сновидінні, і тільки завдяки цьому мій розум не збожеволів від нудьги постійного лежання пластом.

Чи не єдине, що я остаточно збагнув за цей час: усе, що відбувається навколо, не було ані сном, ані маренням. Відчуття були надто живими й реальними. Важко уявити, що має трапитися з психікою людини, аби їй увижалося, як їй міняє пелюшки ожилий мрець.

Мені довелося змиритися з тим, що тепер я немовля, не здатне ні на що більше за повзання рачки, і що дні мої минають під опікою трьох створінь нежиті.

Згодом я почав розуміти їхню мову.

Якийсь мовознавець — ім'я його вилетіло в мене з голови — стверджував, що дитячий мозок не є цілковито «чистим аркушем», а від народження наділений здатністю розпізнавати й поступово вибудовувати мову з навколишніх звуків. І хоча мої спогади залишалися затуманеними, схоже, я зберіг частину колишніх знань.

— Ба... ба... — я намагався змусити язик і гортань вимовити слово, та оскільки я ще зовсім не опанував ці органи, виходило в мене вкрай кепсько.

Я ніяк не міг позбутися звички керувати дорослим тілом, як до смерті. Ці дві моделі постійно стикалися в моїй голові. Здатність говорити — те, що колись сприймалося як належне, — тепер давалася мені неймовірними зусиллями. Так само я досі не міг нормально ходити.

«А що, як я назавжди лишуся таким — нездатним ані ходити, ані до ладу говорити?» Цей страх не відпускав мене.

— Ну-ну, маленький. Хочеш на ручки? — мабуть, відчувши мою тривогу, мумія лагідно всміхнулася, прагнучи заспокоїти.

Вона носила старе, пошарпане вбрання, схоже на шати давніх жриць, а двоє її супутників називали її Мері.

Хоча мені було ніяково судити про красу жінки — а надто мумії, — мені здавалося, що за життя вона була надзвичайно вродливою. Вона мала струнку поставу й граційні рухи, хоча очі завжди скромно опускала додолу. Її шкіра нагадувала суху кору мертвого дерева, проте на ній не було жодних рубців чи шрамів. Дивлячись на неї, можна було легко уявити бездоганні риси обличчя, які вона мала, коли була живою жінкою. Її хвилясте світле волосся з плином часу потьмяніло, та все ж залишалося густим і прекрасним.

— А чи не прогулятися нам сьогодні на свіжому повітрі?

«Ти винесеш мене назовні?!»

— Хі-хі, бачу, ти зрадів! — вона все зрозуміла без слів. Мені давно кортіло довідатися, що ж ховається за стінами цього... храму?

Та в такому тілі годі було й мріяти піти й поглянути самому. Я терпляче чекав нагоди опинитися просто неба.

— Оп-ля! — вона підхопила мене на руки. Я вловив тонкий, невагомий аромат. Це був зовсім не неприємний запах. Щось легке, деревне... Він нагадував ледь чутний подих ладану, який часто відчуваєш поруч із добросердою літньою пані.

Заспокоївшись, я залюбки вдихав цей аромат.

Мері тримала мене на руках, повільно ступаючи напівтемним храмом.

Підлога тут була викладена кам'яними плитами у вигляді шахівниці. М'яке світло лилося крізь круглий отвір — окулюс — на самій верхівці неосяжного, неймовірно високого склепіння. У стінах виднілися ніші, які викликали асоціації з японськими святилищами, а всередині них височіли статуї — очевидно, божеств цього храму.

Одне за одним вони пропливали перед моїми очима, поки ми йшли.

Перша статуя зображала величного чоловіка в розквіті сил, від якого віяло незламним авторитетом, у правій руці він тримав меч у формі блискавиці, а в лівій — терези.

Інша зображала огрядну жінку з лагідною усмішкою, яка ніжно притискала до себе немовля та сніп рисових колосків.

Далі стояв вусатий чолов'яга невисокої, кремезної статури, за його спиною палахкотіло полум'я, а в міцних руках він тримав ковальський молот і обценьки.

Андрогінний юнак приязно всміхався, тримаючи в руці келих вина та кілька золотих монет, а навколо нього вилися візерунки, схожі на зображення поривів вітру.

Вродлива юнка в легкому тонкому вбранні стояла занурена по пояс у чистий струмок, в одній руці вона тримала мисливський лук, а іншу простягала назустріч крихітній істоті, схожій на фею.

Одноокий старець, від погляду якого віяло глибокою мудрістю, стояв перед загадковим письмом, тримаючи в руках посох і розкриту книгу.

«Мабуть, пантеон богів якоїсь політеїстичної релігії», — подумав я. Чомусь мені здалося, що я інтуїтивно розумію сутність кожного з цих божеств, просто дивлячись на їхні кам'яні подоби.

Але щодо наступної статуї в мене не виникло жодної здогадки.

Позаду неї не було жодного тла. Можливо, це символізувало темряву? Постать була загорнута в плащ із каптуром, що цілковито ховав очі. Від неї віяло безпросвітною сірою печаллю.

Єдиною примітною деталлю був довгий посох у її руці, на кінці якого погойдувався ліхтар. Щиро кажучи, ця скульптура відразу справила на мене враження божества смерті.

Мене незбагненно потягнуло до цього ліхтаря.

Звісно, Мері не могла знати, про що думає дитина в неї на руках, і спокійно рушила далі. Я проводжав поглядом загадкову статую, аж поки вона не зникла з очей.

«Ще буде нагода роздивитися її зблизька», — вирішив я подумки, намагаючись струсити із себе дивне заціпеніння.

Ми йшли далі, усе далі й далі від сонячного світла під склепінням, і навколо ставало так темно, що я ледь міг щось розгледіти. Луна від кроків Мері гучно відбивалася в пітьмі.

За якийсь час вона спинилася під аркою, повитою кам'яним виноградним лоззям, і поклала руку на важкі залізні двері. Двері протяжно, голосно заскрипіли, у щілину хлинув промінь світла й почав повільно ширшати. Коли прохід став достатньо широким, Мері ступила назовні.

— Ох... — мій зір розкрився вмить.

Повз нас промчав свіжий, прохолодний вітер.

Був світанок, і біля підніжжя пагорба в повітрі висів легкий ранковий туман. Унизу, аж до берега велетенського озера, розкинулося кам'яне місто. Воно здавалося середньовічним або навіть ще давнішим. Я бачив високі вежі та акведук, збудований із низки дивовижних арок.

І все воно було прадавнім і лежало в руїнах.

Дахи багатьох будівель провалилися, тиньк зі стін обсипався, перетворивши споруди на жалюгідні руїни. Крізь щілини в бруківці пробивалася трава, а по стінах вилися зелені лози та оксамитовий мох. Місто мирно дрімало серед буйної зелені, немов спочиваючи після бурхливого життя, яке колись вирувало тут повним ходом.

Ранкове сонце м'яко золотило руїни своїм промінням.

Мої очі широко розкрилися. Це видовище було настільки величним, що сколихнуло саму душу.

Мені здалося, ніби свіжий вітер пронизав мене наскрізь — від крихітних п'ят до самої маківки. У голові запанувала дивовижна, кришталева ясність. Усе моє єство, кожна клітинка тіла відчули цей світ. Здавалося, ніби я пригадав щось безцінне — те, що я необачно забув десь на життєвому шляху.

Чомусь на очі навернулися сльози. Я міцно зціпив губи, намагаючись стримати їх, та все було марно. Вони покотилися по щоках.

Я прожив безнадійно розмите й каламутне життя і помер у тому самому тумані, так і не вирвавшись із нього. Тому, коли я розплющив очі в цьому новому світі, я припустив, що це Божа кара.

Але це не було покаранням.

Я гадки не мав, де я. Не розумів, що відбувається.

Але я знав напевно: це благодать. Справжня, дивовижна благодать. Хтось із безмежної доброти свого серця повернув мені те, що я так безглуздо змарнував. Без жодних доказів я всім серцем повірив: це теплий, благословенний дарунок.

— Гарно, правда ж, Вілле? Мій любий хлопчику... — долинув ніжний голос Мері.

Вільям. Скорочено — Вілл. Ось як мене звати.

Це ім'я мені дали ці троє.

Моє колишнє ім'я з минулого життя назавжди поглинула каламутна імла. Тепер це було моє ім'я. Це крихітне тільце було моїм тілом. Тіло й ім'я, які досі здавалися чужими, раптом стали мені рідними — наче так було споконвіку.

— А... а-а... — спробував заговорити я, і мій голос затремтів від сліз. Мені було байдуже. Я змусив свої незрілі голосові зв'язки видати звук.

Я дав собі обіцянку... Цього разу я зроблю все правильно.

Поки Мері колисала мене в обіймах, моє серце палало рішучістю. Я все ще нічогісінько не розумів у цьому світі. Не знав, куди я потрапив і чому народився саме тут. Проте в мене попереду було повно часу, аби в усьому розібратися.

Мої знання були мізерними, а вмінь не було взагалі, та я мав усе життя, щоб навчитися. З мене годі животіти, ховаючись від світу й обхопивши коліна руками. Мені байдуже, скільки разів я схиблю. Байдуже, якщо зазнаю невдачі. Байдуже, крізь яку багнюку мені доведеться продиратися.

Цього разу... Цього разу я буду жити. Я житиму в цьому світі на повні груди! І я закричав про своє непохитне рішення голосінням новонародженої дитини.