Розділ 9 — III | Secundus - Володар Іржавих гір - Розділ третій

За Західною Брамою відкрилися кам'яні стіни та кам'яна долівка — нескінченні кам'яні коридори, від яких віяло суворістю й холодом. Проходи були широкими, з високим склепінням — певно, колись вони слугували головними торговельними артеріями з ельфійськими землями.

За останні двісті років тут нагромадилися гори пилу. У таких місцях зазвичай усе затягнуто густим павутинням і вкрито послідом кажанів та дрібних звірів, проте тут не було й сліду життя. Причиною була міазма мерзенного дракона, що сповнювала повітря чорним, схожим на дим туманом.

— Тьху...

— Навряд чи комусь із нас захочеться затримуватися тут надовго.

Хоч я й наклав на нас захисні чудеса та магію проти отрути, гидкий сморід усе одно давався взнаки. Та й через густу міазму в повітрі видимість попереду була вельми кепською.

— Найбільше лякають раптові вороги та пастки, — озвався Ел.

Ґелрейс кивнув:

— Окрім демонічних пасток, не можна виключати й те, що тут досі лишилися неактивовані пастки наших полеглих братів.

Він мав рацію. Намагаючись відбити навалу демонів, тогочасні гноми Залізної Країни напевне спорудили безліч оборонних рубежів. У такій скруті годі було сподіватися на нешкідливі сигнальні пастки — слід було чекати на смертоносні споруди, що вбивають на місці від першого ж необережного кроку.

— Як щодо світла? Палитимемо вогонь?

— Краще не варто. Є ризик натрапити на скупчення рудникового газу.

Найкраще мати два джерела світла — магічне й звичайне полум'я, аби в разі згасання одного лишалося інше. Проте колись тут були копальні, тож я побоювався, що скупчення підземного газу можуть спалахнути від відкритого вогню. Вирішивши утриматися від полум'я, я на додачу до Блідого Місяця сконцентрував ману в кількох камінцях із викарбуваним Словом Світла («Люмен») і роздав їх супутникам. Менель опустив їх у ліхтарі зі шторками, завдяки чому ми могли регулювати яскравість променя. Ця хитрість також враховувала потреби розвідника попереду загону, якому доводилося працювати в напівтемряві.

— У якому порядку рухаємося? — поцікавився Менель.

— Менелю, веди загін. Пильнуй пастки й демонів. Ґелрейсе, ти йдеш слідом за ним.

Попереду я поставив Менеля, який мав гострий слух і вмів знешкоджувати пастки. За ним ступав Ґелрейс: як і всі гноми, він чудово бачив у темряві й тонко відчував підземний простір, а до того ж досконало пам'ятав внутрішній устрій давньої Залізної Країни.

— Ми з Елом підемо посередині. Рейстове, візьми на себе тил, будь ласка.

Я поставив досвідченого ветерана Рейстова замикати загін і попросив пильнувати спину. Оскільки я володів магією й був головною ударною силою, а Ел мав колосальну фізичну міць, я розташував нас у самому центрі, аби ми могли швидко змінити позицію залежно від бою.

— Наші супротивники — демони. Деякі з них повзають стінами та склепіннями, а інші мають крила. Будьте напоготові, щоб не проґавити напад із несподіваного напрямку. — Усі ствердно хитнули головами.

Поки ми крокували, я помітив, що Ел щомиті крутить головою в усі боки, тож тихо додав:

— Слухай, я зовсім не мав на увазі, що треба щомиті витріщатися в усі боки водночас.

— Справді?

— Звісно. Це ж фізично неможливо.

Людина, яка пильнує всі триста шістдесят градусів водночас, існує лише в байках. Людська природа така, що ми куди легше помічаємо рух попереду, ніж за спиною, а постійне напруження на ворожій території швидко виснажує до краю. Саме тому загін і розділяє сектори огляду, прикриваючи одне одного.

— Просто май це на увазі. Це допоможе швидше зорієнтуватися в разі нападу.

Коли на тебе раптово нападають із несподіваного боку, сама лише психологічна готовність до цього скорочує час реакції. Зіткнувшись із тим, чого геть не очікуєш, людина на мить ціпеніє й втрачає здатність тверезо мислити. Це трапляється з кожним. Я попередив супутників просто про всяк випадок, забувши, що для Ела такий смертельно небезпечний рейд був уперше в житті.

Я пояснив простіше:

— Менель і Ґелрейс пильнують шлях попереду та підлогу під ногами, Рейстов тримає під наглядом наш тил, а ми з тобою стежимо за тим, що діється з боків і вгорі. Попередження про засади — це просто пересторога. Це виснажлива робота, тому час від часу ми робитимемо короткі перепочинки, виставляючи чатового.

— Зрозумів! — палко кивнув Ел. Він справді схоплював усе на льоту, та і його навички рукопашного бою стрімко зростали. Я був певен, що він так само швидко опанує перевірені часом правила підземної розвідки.

Прямий тунель вів далі. Ми мовчки просувалися вперед.

Час від часу Менель виставляв за спину долоню, наказуючи зупинитися, і на якусь мить завмирав, прислухаючись чи знешкоджуючи пастку. Від руйнівного плину століть настінні самостріли давно втратили натяг тятиви й стали безпечними, але цього не можна було сказати про ями-вовчатники та підвішені шипасті кулі. Менель завиграшки виявляв такі смертоносні сюрпризи й упевненою рукою знешкоджував механізми або позначав нажимні плити.

Спостерігаючи за його роботою, Ґелрейс стиха кинув:

— Скоро Скельна Зала. А за нею починається моторошне плетиво штолень. — А потім додав: — Щось надто тихо. Не до добра це.

— Так, жодної засідки демонів, — погодився я.

Жодного ворога. Дракон напевно нас помітив, проте не видно було ані сліду тих, хто мав би вийти на перехоплення.

◆

— Чи не означає це... що дракон і демони діють не заодно?

— Рано робити висновки. Попереду Скельна Зала. Вони напевне чекають саме там, хіба ні? Заманити ворога на просторе відкрите місце й розчавити всією армадою — класика жанру.

Заманити супротивника вглиб власної території, щоб оточити та знищити — вельми дієва тактика.

— А якщо в Скельній Залі нікого не виявиться?..

— Тоді Ел правий.

Ґелрейс казав, що після Скельної Зали прохід розгалужується на безліч штолень. Варто нам пірнути в це лабіринтне плетиво — і демони вже не зможуть вистежити нас. Ватажок демонів нізащо б не проґавив нагоди перестріти нас у Скельній Залі. Якщо ж її не охороняють, лишається одне пояснення: ватажок ворога взагалі не помітив нашого вторгнення. Іншими словами, це стало б найпевнішим доказом того, що Валасірка — хазяїн того смертоносного погляду — зовсім не діє заодно з демонічними ордами.

— Стривайте... — Менель виставив назад долоню, спиняючи загін. Він прислухався до звуків за плавним вигином тунелю.

— Що там?

— Шум. Дзвін заліза. І кроки — туди-сюди, — стиха прошепотів він.

— Засідка?

— Важко сказати. Там хтось є, це точно.

— Скельна Зала зовсім поруч, — промовив Ґелрейс.

— Тобто... це... виходить...

Припустити ворожу засідку було найрозумніше. Ми всі мовчки перезирнулися й міцніше стиснули зброю.

— Ми з Ґелрейсом підемо попереду зі щитами й розвідаємо обстановку.

Ми зняли зі спин важкі щити. Закрившись ними вдвох, ми могли прикрити більшу частину тіла й витримати раптовий обстріл чи удар, навіть якщо нас наполовину оточать у мить виходу з тунелю. Оцінивши сили противника, можна було діяти за обставинами: відійти, накрити їх магією або повільно відступати назад у вузький прохід, відбиваючи атаки.

— Менелю, підтримай нас із виходу з тунелю. Еле, Рейстове — напоготові. Дійте за ситуацією й атакуйте, коли випаде нагода. — Коротко розподіливши ролі, ми перешикувалися, прикрутили шторки ліхтарів, ступали якомога безшумніше й рушили вперед у гробовій тиші.

Зупинившись біля самісінького виходу до Скельної Зали, я підняв долоню зі списом так, аби її бачили всі, і виставив один палець. Потім другий. І в мить, коли підвівся третій палець, ми з Ґелрейсом рвонули вперед, виставивши перед собою щити.

Щойно ми вискочили у простору залу, їдка міазма помітно зріділа.

Перед нами відкрився велетенський циліндричний зал із запаморочливо високим склепінням. Спіральні сходи бігли вгору вздовж стіни, наче нарізка велетенського гвинта, і на багатьох ярусах виднілися отвори штолень, що розбігалися в різних напрямках. А ще...

— О-о-о!

— Гноми! Гноми прийшли!

— І люди з ними, й ельф!

— Невже Лотдор уцілів?!

— Ви живі? Тікали з бою?

— Чи ви поранені? Не бійтеся, брати, тут безпечно!

Безліч хрипких голосів луною котилися Скельною Залою.

Обличчя Ґелрейса зсудомило від болю. Я теж мимоволі зціпив зуби.

— Як там битва?

— Підходьте ближче, поговорімо!

— Тяжко вам довелося, мабуть...

До нас звертався цілий натовп живих скелетів.

Збившись біля міцного оборонного бруствера, вони стояли в обладунках, із сокирами в руках і щитами за спинами, готові битися на смерть. Обернені на нежить, напівпозбавлені розуму через земну прив'язаність, що тримала їх за життя, вони й досі стояли на варті, навіть не усвідомлюючи, ким стали, аби захистити давно полеглу батьківщину.

◆

Ґелрейс міцно стиснув губи, кілька разів глибоко перевів подих і нарешті спромігся видушити з себе одне слово:

— Брати...

— О-о-о!

— Та це ж Ґелрейс!

— А ми думали, ти загинув!

— А як же родини? Наші люди в безпеці?

— Чому ти повернувся?

Не маючи очей у черепах, скелети не мали звичайного зору. Певно, вони впізнали побратима якимось надприродним чуттям.

— Невже ти вислизнув від біженців і пробився назад?!

— Ха-ха-ха! Весь у своєму репертуарі!

— Ну й дістанеться тобі від сотників, коли дізнаються!

— Але сміливець, нічого не скажеш!

— Твоя правда. З тобою нам буде куди легше тримати стрій! Ставай поруч, битимемося разом!

Скелети щиро зареготали. Ґелрейс спробував щось вимовити, але спазм здавив горло. Хіба можна було його засуджувати?

Я подумав, що варто відпустити їхні душі з миром, і ступив був уперед, та чиясь рука міцно лягла мені на плече. Я обернувся.

— Еле...

Перед нами стояв Віндальфр. На його обличчі застиг вираз такої небувалої зосередженості та величі, якої я ще ніколи в ньому не бачив. В очах палахкотіло царствене світло:

— Дозволь мені, пане Вілле. Я повинен сказати їм це сам.

Я дивився, як він упевнено ступає вперед. Допомагати йому не було потреби. Я відчував це всім серцем.

— Государ?..

— Король Аурванґр?!

— Та ні, бути того не може. Його Величність має перебувати в тронній залі...

Ел вийшов перед шеренгу стурбованих скелетів.

— Моє ім'я — Віндальфр! — Він із лунким стукотом ударив держаком алебарди об кам'яні плити підлоги. — У моїх жилах тече кров Аурванґра, останнього короля Залізної Країни!

Почувши ці слова, скелети знову зашуміли:

— Останнього?

— Він не буде останнім!

— Доки ми тримаємо зброю — нізащо!

— Так!

— Погляньте на нас: наш бойовий дух міцний, як граніт!

— Доки ми стоїмо тут — Залізна Країна не пала!

— Так! Вона не пала!

— Вона не впала!

Ел озирнувся на всі боки, не відповідаючи на зойки, що лунали звідусіль:

— Це величний, напрочуд міцний оборонний бруствер. Ви напевно весь цей час невпинно лагодили та зміцнювали його... — Його обличчя відбивало складну бурю почуттів, яку годі передати простими словами. Цікаво, що він відчував зараз, дивлячись на це видиво на прадавній батьківщині, де він ніколи раніше не бував?

— Аякже!

— Ми вклали сюди всю нашу майстерність!

— Ми нізащо не пустимо демонів крізь Західну Браму!

— Залізна Країна ніколи не впаде!

— Так! Вона ніколи не впаде!

Голос за голосом затято заперечували загибель.

— Я знаю. Я все розумію... — Ел прийняв ці скорботні вигуки. А тоді розпачливо, з надривом закричав: — Але попри все це — Залізна Країна пала! — Це був сповнений болю, нелюдський крик. — Ви всі полягли в бою! Наш король Аурванґр загинув! Лотдор зів'яв і зачах, а Залізна Країна перетворилася на Іржаві Гори, де кишать демони та дракон!

Ґелрейс, Менель, Рейстов — усі стояли німі від скорботи.

— Цього... не може... бути...

— Вона не впаде...

— Залізна Країна не пала...

— Вона не загине...

Але тепер із роззявлених щелеп скелетів виривався лише тихий, розпачливий стогін.

— Ви знаєте, що це гірка правда! Ви ж хоробрі воїни-гноми — не ховайте очей від істини! — слова Ела знову й знову били їх, мов ковальський молот. І перш ніж я зчувся, голоси скелетів почали згасати. Їхні черепи були позбавлені виразів, та мені здавалося, що я наяву бачу, як вони сповнюються чорним розпачем.

— Але попри це!.. — Ел набрав повні груди повітря й закричав на повний голос: — Але попри все, воїни мого роду!.. — Важка алебарда, що колись належала Евену Неосяжному, знову дзвінко вдарила в камінь. Цей чистий сталевий дзвін змушував миттю зібратися й випростатися на повен зріст. — Мій дід Аурванґр дав відсіч мерзенному дракону й вирвав у нього око! Це подвиг великого героя, гідний похвали самих богів! — природний бас Ела громом покотився Скельною Залою: — І я... я, Віндальфр, привів сюди новітніх героїв, аби завершити його велику справу!

Його спина більше не була згорбленою.

— Слухайте мене, воїни! Залізна Країна пала! Вона пала без вороття! Але хай наш прабатько Блейз і богиня полум'я Грейсфіл почують мої слова зі своїх священних престолів!..

Похилені черепи скелетів почали повільно підводитися.

— Клянуся вам отут! Іменами світлих богів та безліччю духів наших предків: я відвоюю Залізну Країну й поверну їй колишнє процвітання!

Це були палкі, сповнені непохитної віри слова, що розпалювали в серці ярий вогонь. Перед нами більше не стояв боязкий, знічений гном. Натомість...

— Вогонь у горнах досі палахкотить! Полум'я вашого священного смолоскипа розвіє морок, випалить іржу — й Іржаві Гори знову стануть горами заліза!

Перед нами стояв справжній король.

Скелети знову глухо застогнали, та цього разу в їхньому стогоні бриніло зовсім інше — благоговіння й спокій.

І тоді Ел по черзі підійшов до кожного з них. Він брав їхні кістяні долоні у свої руки, крізь сльози всміхався їм і тихо шепотів:

— Будь ласка... годі. Тепер ви можете спочити. Ви виконали свій обов'язок сповна... — І щоразу черговий скелет із вдячністю розсипався на сивий попіл.

Якийсь час Скельна Зала лунала лише брязкотом сокир, щитів та важких обладунків, що падали на кам'яну бруківку.

◆

Коли останній кістяк розсипався додолу, Ел обернувся. Здавалося, перед нами постала геть інша людина. Можливо, його переродили всі випробування, через які ми пройшли, або ж усе змінилося за ту одну-єдину мить. А певно — і те, й інше разом. Зазвичай люди змінюються неохоче, та часом бувають миті, коли людина за одну секунду стає невпізнанною.

— Слава тобі, пане молодий. Слава тобі, — тремтячим від хвилювання голосом мовив Ґелрейс. — Вичистімо цю нечисть і доведімо справу до кінця. Цей старий мішок кісток захищатиме вас до останнього подиху, навіть якщо це коштуватиме мені життя.

— Тільки, благаю, не треба гинути, — криво всміхнувся Ел. — Тобі ще багато чого належить мене навчити. І про ці гори, і про науку бою.

Коли Ел промовив це без тіні пафосу чи напруги, Менель дружньо ляснув його по плечу:

— Відродити ціле королівство... Братику, оце так морочливу обітницю ти на себе звалив! Навіщо було аж так ускладнювати собі життя? От дурник.

— Та ні, зовсім не дурник, — похитав головою Ел.

— Та невже?

— На відміну від ваших клятв, Менелю та пане Вілле, моя має чіткий кінець. То хто з нас іще дурник? — хитро підморгнув він.

— Твоя взяла, — зареготав Менель.

— Щоб виконати цю клятву, спершу треба перемогти. І вижити, — незворушно, як завжди, кивнув Рейстов.

— Так точно! — кивнув Ел і обернувся до мене: — Пробачте за затримку, пане Вілле. Рушаймо? Я чекаю на ваші накази.

Почувши, як смиренно він звертається до мене, я не втримався від посмішки:

— Облиш оце «пане».

— Га?

— Тримати у зброєносцях спадкоємця королівського престолу — це вже занадто, тобі не здається?

Ішлося про статус, авторитет і гідність майбутнього монарха. Якщо Ел твердо намірився повернути батьківщину й стати її володарем, він не міг вічно схиляти переді мною голову. Тож я вирішив, що настав слушний час завершити наші стосунки лицаря й зброєносця, наставника й учня.

Ел аж розгубився:

— Що?! А-але ж, пане Вілле!..

— Я ж сказав: забудь про «пане». Ти щойно виявив таку непохитну рішучість і склав священну клятву — ти ж казав це всерйоз?

— Авжеж! — відрубав він без вагань. Він підступив ближче й подивився мені просто у вічі: — Я не порушу клятви, складеної перед богами та предками! — А тоді його голос сповнився ще більшої сили: — Але для мене ви завжди залишатиметеся паном Віллом. Ви — мій єдиний істинний наставник, і я безмежно вас поважаю.

Його благальний, палкий погляд геть вибив у мене ґрунт з-під ніг. У кулаці він досі стискав руків'я стилета Блада, який я йому подарував.

— Он воно як...

— Звісно! Те, що я проголосив себе володарем, анітрохи не применшує моєї поваги до вас! — на обличчі Ела застигла залізна впертість.

— Що ж, тоді доведеться лишити все, як є.

— Так!

— І знаєш, Еле? — я щиро всміхнувся й поплескав його по плечу. — Ти тримався молодцем. Я пишаюся тобою. І вони напевне спочили з миром і радістю.

— Дякую! — радісно виструнчився Ел. А потім, наче щось раптом спало йому на думку, на його обличчі промайнули змішані почуття: — Цікаво, чи не повинен я відчувати бодай дещицю вдячності й до бога нежиті?

Як служителю богині полум'я, мені було важкувато погодитися з такою думкою. Проте годі було заперечувати: воїни змогли радісно піти на спочинок саме завдяки благословенню Стаґнейта. Лихо полягало лише в тому, що саме через його благословення вони двісті років мучилися блукаючими мерцями, замкненими у власній одержимості. Я міг лише співчутливо скривитися:

— Хіба що зовсім трохи, це не гріх.

Він зніяковіло всміхнувся й стиха зронив коротку молитву до бога нежиті. Мені здалося, що моя богиня на небесах скривилася від такої картини, але я в думках щиро попросив у неї вибачення за це непорозуміння. — Ну що ж, — перевів я подих.

— Рушаймо.

Наша розмова добігла кінця, і друзі сприйняли це як знак знову взятися за зброю. З глибини Скельної Зали крізь усі розгалужені тунелі долинав невиразний гомін, що невпинно наближався: важкий тупіт чобіт і легке шарудіння, скрегіт кігтів об камінь і моторошне, огидне виття.

— Ми мусили це зробити, але згаяли трохи часу.

Схоже, демони нарешті помітили наше вторгнення. Але тепер було пізно.

— Уперед, — мовив я, підносячи спис. — Відвоюємо Залізні Гори та королівство гномів!

Відтепер усе було просто: рватися вперед, дедалі глибше, рубати, колоти, трощити й нищити ворога.

— Присягаюся полум'ям Грейсфіл!

◆

Перший же випад мого списа пробив схоже на кажаняче крило сухорлявого демона переді мною. Щойно він звалився додолу, я з розмаху копнув його ногою в залізному наголіннику. Сильний поштовх віддався в гомілку: я напевне розтрощив йому череп. Не гаючи часу на перевірку, я з бойовим кличем крутнув Блідий Місяць і одним помахом зніс одразу кількох дрібніших потвор, жбурнувши їх об кам'яну стіну.

У цих ударах не було особливої фехтувальної витонченості — лише чиста міць тренованих м'язів. Проте в такій м'ясорубці краще трощити все кругом без зупину, ніж сушити собі голову хитромудрими прийомами. Накачай мускули — і більшість проблем вирішуються грубою силою.

Розбивши рештки задньої групи й повністю відбивши удар із тилу, я озирнувся на друзів. Передовий загін ворогів уже тріщав по швах. Атака кліщами — потужний прийом, але коли бракує сили зробити обидва лещата смертельними, це перетворюється на звичайне розпорошення сил, де кожна частина стає легкою здобиччю.

Широкий кам'яний коридор поволі засипало чорним порохом знищених демонів. Особливо вражав Рейстов на чолі лави: він був самим утіленням невідворотної смерті. Щойно ворог опинявся в зоні досяжності, він блискавично скорочував дистанцію й убивав одним-єдиним уколом прямо зі своєї базової стійки. Якщо ж супротивник дивом виживав або нападало кілька почвар одночасно, він миттю нанизував удари в серію й розтинав їх раніше, ніж ті встигали бодай змигнути оком.

Здавалося, він робить найпростіші речі, але саме в цій аскетичній простоті крилася його колосальна міць. Хто б і звідки не вискочив, він завдавав удару першим і робив його фатальним. Він розчавлював ворога найсильнішим прийомом із першої секунди, не даючи шансу нав'язати свій темп бою.

Щоб зламати його оборону, знадобився б або винятково підступний план, або колосальна перевага в масі й чисельності, здатна просто задавити Рейстова. Проте він був мечником найвищого гарту, та й улюблений північний меч отримав люту силу завдяки Знакам Гаса. Щойно кілька демонів спробували обстріляти його стрілами й закляттями з безпечної відстані, як тут же звалилися мертвими, пронизані в горлянку й хребет невидимим подовженим випадом його клинка.

Рейстов був недосяжним. І Ел просто на очах переймав у нього науку бою. Він завжди вбирав знання, немов сухий пісок воду, але зараз ця здатність сягнула піку.

Наче скопіювавши зухвалу лють Рейстова, Ел уривався в саму гущу ворогів і викошував їх своєю Неосяжною алебардою раніше, ніж ті встигали роззявити пащі. Її масивне, важке лезо скидалося на дорожній знак із мого старого світу. Вигляд Ела, який із ревом розрубував демонів навпіл від плеча до стегна, вражав уяву.

Хоч би який ворог поставав перед ним, Ел приголомшував його феноменальною фізичною міццю й вагою зброї, змітаючи будь-який блок і відкидаючи потвор геть. Це був фундамент стилю Рейстова, і Ел засвоїв його бездоганно.

Троє демонів одночасно кинулися на нього — одним могутнім замахом алебарда розсікла груди всім трьом. Він нагадував шалений вихор.

— Попереду розвилка. Беремо праворуч! — лунав голос Ґелрейса.

Сам Ґелрейс майже не ліз у бійку. Він лише скеровував наш рух, спостерігаючи, як Рейстов та Ел із моторошною швидкістю збільшують гори демонічного пороху. Лише зрідка він робив важкий випад, аби добити потвору, яка ще ворушилася, або виставляв масивний щит, надійно прикриваючи крихітну шпарину в обороні молодиків.

У його діях не було жодного хизування, але яке ж це було полегшення — знати, що за спиною стоїть надійний залізний тил, готовий миттю заступити нас у разі потреби. Рейстов та Ел могли шаленіти лише тому, що знали: Ґелрейс тримає оборону. Він був мовчазним тактичним генієм.

— З такою залізною передовою нам тут позаду просто курорт, — невимушено кинув Менель, пускаючи стрілу за стрілою. Срібна тятива виспівувала високі чисті ноти, а спалахи міфрилових вісьтрей раз у раз прошивали морок. На іншому кінці тунелю крізь темряву й міазму долинав черговий смертний вереск: ми підбігли й побачили демона рангу Командувача, пронизаного в саме серце, що вже розсипався на попіл.

На тихий свист Менеля крилаті фейрі грайливо кружляли повітрям, підхоплювали відстріляні стріли й слухняно повертали йому до рук. При цьому погляд напівельфа був гранично холодним і зосередженим.

Він підсилав духів землі, аби ті підбивали ноги небезпечним бестіям, і закликав духів повітря, щоб зривати ворогам вимову Слів Творіння. Підтримка фейрі була хірургічно точною, завдаючи ударів у найуразливіші місця й демонструючи весь потенціал Менеля як оборонного стрижня нашої групи.

— А завдяки тому, що нечисть пре суцільним валом, нам навіть про пастки турбуватися не треба, — додав він.

Хвилі демонів мали й свій плюс: якщо тунелем суне стільки потвор, усі приховані пастки або знешкоджені ними заздалегідь, або вже спрацювали під їхніми копитами. Йти розчищеним коридором було куди безпечніше. Саме тому я міг дозволити собі виставити попереду Ела з Рейстовом, які майстерно трощили заслони.

— Вілле, ти там сам у тилу впораєшся?

— Ззаду не надто тиснуть. Я впораюся.

Демони часом намагалися кусати нас і з тилу, але я стримував їх самотужки, безжально знищуючи все, що лізло під спис.

Армії демонів куди підступніші за людські полки. Рядові Солдати — це дикі несамовиті фанатики, які геть не знають страху смерті, а Командувачі не поступаються їм люттю, до того ж володіючи магією та благословеннями. Якби ця орда притисла мене на відкритому просторі під перехресним вогнем Командувачів і Генералів, навіть мені було б непереливки.

Ось чому ми обрали тактику флангового маневру крізь підземні штольні. У вузьких коридорах шанси були на нашому боці. Повторюся: атака кліщами без нищівної сили на вістрі — це звичайнісіньке самогубне дроблення військ.

— Сам тримаєш увесь тил і навіть чола не втер. Чудовисько, та й годі, — хихикнув Менель.

— Та годі тобі.

Якби я був один, то давно б виснажився й напевно припустився б фатальної помилки. Я можу битися на повну лише тому, що за моєю спиною стоять друзі.

◆

— Ґелрейсе, як далеко ми вже пройшли?

— Ми оминули головний шлях, де нас було б легше взяти в кільце, і спустилися бічними переходами на третій ярус. Попереду має бути Зала Світла, а за нею, у Великій Печері, напевне заліг дракон.

Ми вперто просувалися вперед, методично перебиваючи ворожі заслони. Я гадки не мав, де зачаївся верховний воєначальник демонів, але в підземному царстві гномів було не так багато місць, де велетенський дракон міг би віддаватися багатовіковій сплячці.

— Колись наші предки осушили застійні води велетенського підземного озера й вирубали в скелі Велику Печеру. Вона лежить у самісінькому серці Залізної Країни.

Саме там заліг дракон — Серп Лиха із золотим оком — і, найімовірніше, чекав на нашу появу.

— Демони мали б збагнути, що ми пробиваємося до дракона. Якщо вони готують нам генеральну засідку, то де саме?

— Гадаю, у Залі Світла. Це тронна зала, де государ Аурванґр виголосив свою останню промову двісті років тому.

— Ми повинні повернути її, — стиха промовив Ел.

Я теж ствердно кивнув:

— Так. Ми повернемо її.

Ми мали на увазі трон — а разом із ним і корону. Вони були лише символами, але саме в цьому полягала їхня сакральна вага.

— Стільки мороки заради якогось символу? Що ж, кожному своє. Я прикрию тобі спину, — хмикнув Менель.

— Я теж. Усе награбоване має бути повернуте господарям, — підтримав Рейстов.

Менель і Рейстов перезирнулися й покрокували вперед, прорубуючись крізь нові зграї ворогів. Демони сунули безперервно, але здебільшого це були рядові Солдати або в крайньому разі Командувачі. Проти досвідчених майстрів вони були не страшніші за городні опудала.

Ми долали один напівтемний кам'яний коридор за іншим: вони петляли, розгалужувалися, вели крутими сходами то вгору, то вниз. Аж раптом попереду блиснуло світло.

— Га?

З величного прямокутного порталу розливалося яскраве, тепле сяйво, що аж ніяк не пасувало цим похмурим підземеллям. Здавалося, це вхід до іншого, сонячного світу. Ступивши всередину, ми опинилися у велетенській осяйній залі з нескінченними рядами високих колон. Білосніжне крейдяне склепіння спиралося на бездоганно гладку кам'яну підлогу без жодного видимого шва. По всій стелі тяглися гірлянди магічних кристалів із викарбуваними Знаками: вони випромінювали сліпуче біле світло, немов хтось зумів відтворити всередині гори ясне сонячне сяйво.

Мені не треба було підказувати, що це й була Зала Світла — серце королівської влади. А просто перед нами, на протилежному кінці колонади, височів королівський трон. Він був оздоблений дивовижним різьбленням, і на ньому нахабно розвалився демон.

Як описати цю потвору, що безсоромно всілася на престолі гномів? Перше, що спадало на думку — «людиноподібна комаха». М'язистий двометровий торс укривав темно-зелений хітиновий панцир із райдужним відливом, мов у жука-смарагдника, через що демон скидався на самурая в повному обладунку. У пазурах він стискав страхітливо товсту булаву, густо вкриту сталевими шипами. Його морду обрамляли страшні жвали та щелепи комахи. А на верхівці голови, між довгими вусиками-антенами, немов у якомусь блюзнірському жарті, сяяла корона монархів Залізної Країни.

Якщо пам'ять мені не зраджувала, це був демон вищого рангу Генерала: Скарабей.

— Пане Вілле... — Ел довго мовчки дивився на ворога, і його обличчя стало кам'яним. — Дозвольте мені вийти проти нього.

— Еле... ні, Віндальфре. Хай боги благословлять твій клинок.

— Дякую, — відказав Ел і рушив уперед, більше не озираючись.

— Ч-чекайте! Гей!

— Усе гаразд, Менелю. Не зупиняй його.

— Та ви при своєму глузді?! Це ж, трясця, цілий Генерал! Його шанси...

— І все ж — це бій Ела, — відрізав я з такою силою, що Менель миттю прикусив язика. — Це бій короля за власний трон. — Менель дивився вовком, але на кону стояла воїнська честь. Це була битва, в яку ніхто з нас не смів утручатися.

◆

У залитій білим світлом колонній залі Ел упевненою важкою ходою наближався до узвишшя з троном. Жук-демон — Скарабей — ліниво звівся на лапи.

Повітря забриніло від напруги: до шипастої палиці в його пазурах почали стікатися згустки чорної мани. Навіть крізь його нерухому, застиглу комашину фізіономію прочитувалася безмежна зневага до низькорослого зухвальця та пихата впевненість у власній непереможності. Попри те, що його армія зазнала поразки, а вороги вдерлися до самого серця твердині, він був свято переконаний, що власноруч розчавить нас без жодних зусиль.

Дивлячись, як Ел крокує назустріч смерті, Ґелрейс спохмурнів і пробурмотів:

— Кепський у нього вигляд.

Я думав так само. Проте самовпевненість демона не була безпідставною. Нехай навіть за допомогою міазми дракона, але цей жук-демон колись утопив Залізну Країну в крові, вирізавши цілу армію загартованих гномів, готових битися до скону.

— Він надзвичайно сильний, — стиха відказав я.

Якщо це був головнокомандувач демонічного війська, якого Верховний Король кинув на штурм Залізних Гір, то за силою він щонайменше не поступався рогатому Цернунносу, з яким я зіткнувся у володіннях Володаря Падуба. А найімовірніше — перевершував його.

У людей ранг полководця не завжди збігається з його особистою вправністю в поєдинку, але серед демонів вищий статус означає не лише підступніший розум, а й колосальну індивідуальну міць. Якби вийшов я, шальки терезів схилилися б на мій бік: ворог виглядав непробивним і мав невідомий магічний захист, але я б упорався. Проте для Ела це міг виявитися смертельний противник.

— І ти просто даси йому здохнути через якусь безглузду воїнську гординю?! — скривився Менель. — Між іншим, ти не єдиний, хто вчив його битися!

— Твоя правда, — похмуро кивнув Рейстов. — Але так чи інакше...

— Так. Нам усе одно не дадуть спокійно втрутитися.

Ледве Ел наблизився до помосту, як Скарабей випустив зі своїх щелеп оглушливий вереск. Тієї ж миті сліпуче сяйво Зали Світла враз потьмяніло: світло магічних кристалів заступили зграї крилатих демонів, що лавиною ринули зі склепіння.

— Хай йому грець! — Менель випустив серію стріл із такою шаленою швидкістю, що за рухом його пальців годі було встежити. Потвори одна за одною падали на дзеркальну підлогу.

Ось і розв'язка. Демони геть позбавлені лицарського романтизму, аби бавитися в дуелі, та й вигоди їм у цьому не було жодної. Було очевидно, що нас спробують оточити й завалити трупами. Саме тому я й дозволив Елу вийти сам на сам.

— Тепер зрозумів! — вигукнув Менель. — Гей, Еле! Якщо відчуєш, що не стягуєш — протримайся, доки ми переб'ємо це кодло й прийдемо на поміч! Тільки не здумай помирати!

Звісно, найкраще було б, якби Ел переміг сам, але навіть якщо ні — доки наша «слабка фігура» сковує боєм їхнього «ферзя», ми мали всі шанси переламати хід битви на нашу користь. Будь тут Блад, він напевно зажадав би чесного двобою без жодних розрахунків, та я не схильний романтизувати війну. Це був сухий тактичний прагматизм.

Утім, я аж ніяк не збирався зневажати високі пориви. Гордість, обов'язок, покликання — пристрасть, народжена цими незримими речами, часом ламає будь-які тверезі розрахунки.

— Красно дякую, Менелю! — лунко гукнув Ел. — Але я переможу! Я розтрощу цю тварюку!

І він заревів:

— Вогнем і полум'ям народ підземель стратить тебе! — З цим лютим бойовим кличем спадкоємець трону рвонув на ватажка демонів: — Скуштуй моєї гномської сокири! — Його алебарда зі свистом розсікла повітря, цілячи просто в шию командира ворогів.

◆

Важка шипаста булава демона перехопила удар. Усібіч бризнули сталеві скалки. Тієї ж миті алебарда крутнулася, прокреслюючи нову смертоносну дугу. Ревучи від люті, Ел нанизував один нищівний замах на інший, відтягуючи держак і з розмаху обрушуючи лезо на ворога. Ел був високим як на гнома, тож довга алебарда давала йому відчутну перевагу в дистанції порівняно з булавою Скарабея. Шквалом ударів з безпечної відстані — що раптом нагадало мені несамовитий бій Блада з дворучним мечем — Ел намагався витиснути з цієї переваги максимум.

Проте милуватися цим видовищем у мене не було часу.

Зала Світла гуркотіла важким тупотом сотень ніг, скреготом сталі, виттям і передсмертними зойками.

Орди демонів-Солдатів раз у раз накочувалися хвилями з тунелю, яким ми прийшли, і щоразу їх ущент розбивали Рейстов та Ґелрейс. Мов ураган, Рейстов колов, рубав і косив ворогів своїм невидимим подовженим мечем із мани. А тих покручів, яким дивом удавалося оминути вістря, збоку перехоплював Ґелрейс і одним ударом щита чи булави розмазував по стінах.

Наче леви, що не бояться череди антилоп, чи вовки серед отари овець, двоє досвідчених бійців анітрохи не знітилися перед юрмою й безжально винищували її. Я теж виставив уперед Блідий Місяць, цілячи в горлянку демону з кривою шаблею, який підібрався надто близько.

З усіх закутків зали виповзали потвори, що досі сиділи в засідці. Здебільшого це були Командувачі, але траплялися й вищі покручі, близькі до рангу Генерала. Розмахуючи списом, я пронизував їх, трощив ударами держака й нищив одного за одним.

Раптом мороз продер потилицю. Я інстинктивно вигнувся назад — і щось невидиме зі свистом черкнуло повітря за міліметр від мого горла. Слідом миттю пішов другий і третій випад. Я парирував випад навпомацки, за чистим воїнським чуттям, і відскочив назад. Я виразно відчув дзвін сталі, але попереду не було нікого!

— Cadere Araneum! — вигукнув я Слово Творіння, скидаючи зверху густу магічну павутину. У в'язких тенетах миттю затріпався невидимий силует. Чи цей демон наклав на себе Слово Невидимості, чи був прозорим від природи — з'ясовувати було ніколи. Поки він борсався, я з розмаху опустив спис і розтрощив йому череп: — Тут невидимі вороги!

— Та щоб вам пусто було! Гноми й сильфи, зійдіться в танку! Вихори вохри, завіси пилу! — щойно я гукнув, як Менель закликав духів повітря та землі, і залою закружляла густа пилова буря. Це було закляття «Охристий Пил». Ми засипали стрілами та кинджалами всі місця, де пил підозріло обривався, огинаючи невидимі тіла — і потвори заревли від смертного болю.

Менель стрімко кружляв залою, тримаючись на відстані, влучно вибиваючи летючих криланів, чаклунів і невидимок із лякаючою швидкістю. Я був безмежно вдячний йому: завдяки його пильності мені не треба було озиратися на спину, і я міг зосередитися на роботі списом.

Утім, одними м'язами тут було не обійтися.

— Currere Oleum!

Зробивши широкий розмах списом, я вимовив Слово й розлив по слизькій кам'яній підлозі шар магічного мастила. Кілька ворогів із розгону гепнулися долілиць. Поки вони безпорадно ковзали й борсалися в жижі, я холоднокровно переколов їх вістрям Блідого Місяця. Наука тактичного контролю натовпу, успадкована від Гаса, як завжди діяла безвідмовно.

Коли натиск трохи спав, я перевів подих і зиркнув на побратимів. Рейстов і Ґелрейс упевнено тримали свою ділянку, громлячи ворога.

А тоді мій погляд упав на Ела, який люто заревів у двобої.

Після серії нищівних вертикальних ударів він раптово змінив траєкторію й провів блискавичну підсічку. Але не просто ногою: сталевий гак алебарди підчепив лапу Скарабея, і його ліва щиколотка вивернулася з моторошним хрускотом.

— ■■■■!

Видавши нелюдський вереск, пересипаний скреготом щелеп, поранений генерал завалився на бік. Ел зробив крок уперед і високо заніс алебарду над головою. Це мав бути смертельний удар.

Але тієї ж миті потвора огидно вишкірилася.

Скарабей легко відскочив від леза сокири — наче в нього й сліду не було від зламаної щиколотки!

— Що?!..

Ні, це було не здавалося. Якимось чорним дивом рана на нозі демона вмить зрослася!

— Благословення!..

Поки я це усвідомив, було вже запізно. Удар, у який Ел уклав усю свою масу, розсік порожнечу, а генерал демонів із реготом угатив важкою шипастою палицею прямо йому в груди.

◆

— Кха-а!..

Ноги Ела відірвалися від підлоги, і він спиною вперед із гуркотом врізався в масивну кам'яну колону. Тієї ж миті спалахнуло темне світло: кільця магічних ланцюгів із чорної мани обплутали тіло гнома, намертво прикувавши його до колони. На палиці демона палахкотів Знак Зачарування!

Здавалося, міцний обладунок урятував Ела від прямого розриву, але уникнути страшного струсу внутрішніх органів було неможливо. Він дивом утримав у руках алебарду, але розірвати ці магічні ланцюги фізичною силою було нереально. Він опинився в смертельній пастці.

Демони були не лише безстрашними різниками — їхні вищі офіцери нерідко служили чаклунами або жерцями бога вимірів Дірігми. Я мав передбачити, що цей генерал теж здатен творити чудеса зцілення та прокляття!

Я люто заскреготав зубами. Мені кортіло вистрілити Словом Розвіяння Магії, але зробити це було не так просто: двоє покручів кинулися на мене обабіч. Скориставшись їхньою незлагодженістю, я спершу відкинув одного ногою, а другого прошив списом на розвороті. Але за цю секунду на мене вже летіла нова хвиля. Відбиваючись, я був змушений крутитися дзиґою, не маючи змоги прийти Елу на допомогу.

— Кляття! — люто вилаявся Менель. У нього теж була повна торба клопотів.

Рейстов і Ґелрейс теж ледве стримували вал ворогів, що насідали. Тим часом жук-демон клацав щелепами й зловісно реготав, повільно підступаючи до безпорадного Ела, прикутого до колони.

— Еле! — розпачливо гукнув я.

— Я... в порядку! — крізь пекельний гуркіт битви його голос пролунав дивовижно виразно — і в ньому палахкотів нестямний жар: — Я не здамся! — Непорушні магічні ланцюги жалібно заскрипіли. — Клянуся предками й мрією мого народу...

Обличчя Ела налилося багрянцем, коли він напружив усі жили, рвонувши ланцюги. Колона, до якої він був прикутий, затріщала. По каменю побігли глибокі тріщини...

— Я відвоюю...

Скарабей збагнув небезпеку й сполохано підніс шипасту палицю для добивання. Але було пізно.

— Нашу батьківщину!..

Кам'яна колона з громовим тріском розлетілася на друзки! Ланцюги безсило провисли. Алебарда Ела, яку він знизу вгору підняв назустріч булаві, раптом спалахнула сліпучим яскраво-червоним вогнем! Я відчув сакральну присутність бога — мужню, грізну ауру прабатька Блейза, зовсім не схожу ні на полум'я Грейсфіл, ні на морок Стаґнейта. Мені здалося, що губи ковальського бога схвально всміхнулися.

Ел шалено заревів. Оповите божественним вогнем лезо прокреслило криваву дугу — і шипаста палиця разом із відрубаною лапою Скарабея відлетіла геть! Проте генерал демонів був бувалим різником: начхавши на відсічену кінцівку, він іншою лапою вихопив кинджал і кинувся вперед, сподіваючись на міць свого хітинового панцира.

Але це була фатальна помилка. Це була улюблена дистанція Ела.

Він залізною хваткою схопив Скарабея за руку, пригнувся й рвонув на себе — точнісінько так, як я його вчив, тим самим прийомом, яким я колись перекинув через себе лісового велетня! Пролунав могутній гуркіт: велетенська туша злетіла в повітря — і спадкоємець трону з усієї сили гепнув верховного ката Залізної Країни об кам'яну бруківку!

Хоч потвору й захищав товстий панцир, нищівний удар струсонув нутрощі й вибив із нього дух. Але демон затято чіплявся за життя: з його боків раптом висунулися чотири суглобисті комашині кінцівки, що обвили Ела й потягли за собою. Вони покотилися долівкою в шаленій борсанині. А потім із клубка вирвався нелюдський вереск: у щілину хітинового коміра біля самісінької шиї Скарабея по руків'я встромився стилет правого хвату! Улюблений кинджал Блада не давав шансу вижити на такій дистанції, і жодне цілюще диво не могло зарадити, поки лезо сиділо в горлянці.

— Усе, що ти вкрав... — Ел придавив демона до підлоги й провернув клинок ще глибше: — Повернеш назад!

Потвора востаннє конвульсивно сіпнулася й нарешті назавжди затихла.

Незабутній голос Блада знову залунав у моїй пам'яті:

— У їхніх головах день і ніч крутиться лише одне: питання про те, заради чого варто віддати своє життя. Яка мета їхньої битви.

— Ворожого генерала, — на повні груди вигукнув Ел, — знищено!

— А коли знаходять відповідь, вони йдуть у бій із душею, охопленою полум'ям мужності, і ніколи не знають страху смерті.

Ти мав рацію, Бладе. Святу правду казав. Гноми — справжні воїни.

Ти мав рацію, Бладе. Святу правду казав. Усе сталося точнісінько так, як ти пророкував.

Гноми — справжні, непохитні воїни.

◆

Після того, як Ел відрубав голову Скарабею, демонічна навала, що досі накочувалася шаленим валом, раптом відчутно захлинулася. Можливо, на них доти діяло темне Благословення Шаленства, яким злі боги нерідко обдаровують своїх слуг.

У героїчних баладах вороги після загибелі ватажка зазвичай кидаються в панічну втечу. Проте демони були куди небезпечнішими тварюками: сама лише смерть генерала не зламала їхньої волі до крові. Навпаки, кілька Командувачів миттю перехопили керування й згуртували рядових бійців, чинячи лютий опір; тим часом кілька кажаноподібних криланів кружляли залою, намагаючись відбити відсічену голову свого вождя. Вони каменем шугнули вниз — просто на Ела, який після переможного удару безсило опустив руки.

— Ах ви ж виродки! — Менель збив кількох із них стрімкою серією пострілів, але його сагайдак нарешті спорожнів. Двоє крилатих потвор згори вже нависли над беззахисним Елом, який не встигав підняти зброю...

Я відкинув важкий щит, дугою вигнувся назад і щосили метнув Блідий Місяць.

Це не був метальний спис, проте моє натреноване тіло та вірна зброя бездоганно відгукнулися на шалений порив. Два передсмертні верески злилися в один: спалахнувши срібним лезом і пружинисто зігнувшись у польоті, спис прошив обох демонів крізь груди й намертво прибив їх до далекої кам'яної колони.

— Це ще не все, Еле! — крикнув я. — Протримайся ще трохи!

Очунявши, Ел хрипко відгукнувся:

— Так точно!

Блад колись навчав мене: на полі бою мить, коли воїн щойно здолав грізного ворога й відтинає йому голову, є миттю найбільшої беззахисності. У моїй пам'яті з минулого життя навіть зринула старовинна японська гравюра з підручника історії — чи то доби Сенґоку, чи то Едо. Там було зображено воїна, який саме зрізав голову переможеного супротивника — і тієї ж секунди його власну голову стинав інший ворог. Мить солодкого тріумфу — це саме та мить, коли поразка й смерть підкрадаються впритул.

Поки ці думки миготіли в моїй голові, натреноване тіло діяло на чистих рефлексах. Побачивши, що я залишився без списа, черговий демон із розмаху опустив на мене важкий дворучний меч. Я зробив крок назустріч і вбік, оминаючи удар. Потім обома руками вчепився в тильну сторону руків'я його меча й продовжив дугу донизу, змушуючи клинок летіти далі, ніж розраховував ворог. Анатомія рук демона не витримала такого виверту, і зброя вислизнула з його пазурів.

Я перехопив її на льоту.

Тієї ж миті, скориставшись інерцією ворожого замаху, я широким рухом розпоров демона його ж власним мечем від стегна до живота. Усе зайняло частку секунди: для потвори це виглядало так, ніби він щойно опустив клинок, супротивник зник з очей, меч випав із лап — і живіт розсікло надвоє. Демон, певно, навіть не второпав, що сталося. Дивуючись, що мені довелося застосувати такий показовий прийом у реальній січі, я без вагань крутнув трофейний клинок і добив ворога.

Правду кажучи, баланс цієї залізяки був надто зміщений до руків'я, та й узагалі я не надто любив дворучні мечі. Проте завдяки безжальним тренуванням Блада я вмів битися будь-чим, що бодай віддалено нагадувало зброю. За винятком хіба що складних ланцюгових знарядь, я міг пустити в дію будь-який клинок чи сокиру — а в такій бійці перебирати не доводилося.

На мене кинувся новий супротивник. Я зумисне відкрився, спровокувавши його на пряму атаку, в ідеальний момент відтягнув ногу назад і на випередження зніс йому кисть по саме зап'ястя.

Колосальна вага важкого меча робила свою справу: варто було просто торкнутися ворога — і кінцівки відлітали геть разом із кістками. Особисто я надавав перевагу маневреному спису, але тепер, здається, на власному досвіді розумів, чому Блад так палко обожнював здоровенні дворучники.

Я ще якийсь час крутився кривавим вихором, стинаючи голови й розрубуючи ворожі торси, а тоді знову оцінив обстановку довкола.

Рейстов уже важко дихав. Хіба можна було йому дорікати? Він надто довго шаленів на межі людських сил. Ґелрейс почувався не ліпше: з-під його шолома виривалося надсадне, хрипке сопіння. Навіть Менель, який тримав під контролем усе поле бою й підтримував кожного з нас, почав здавати, а поранений Ел з усіх сил прикривав його від атак.

Ще трохи — і ми б видихлися остаточно. Проте після винищення більшості командирів рядові демони почали помітно вагатися. Настав час ставити крапку. Я рвонув до останнього Командувача, зніс йому голову й на повні груди вигукнув Слово Від'їзду на всю залу:

— Discede!

Прозора, безбарвна хвиля колосального імпульсу мани розійшлася від мене в усі боки.

Ініціатива вже була в наших руках. Це ментальне Слово мало добити залишки ворожої волі й завдати вирішального психологічного удару.

Демони, яких накрила ця хвиля, здригнулися й нажахано заклякли. Слабші тварюки або ті, хто прийняв прямий удар Слова, умить розпалися на чорний порох прямо на місці, а решта вцілілих нарешті в паніці кинулася врозтіч.

◆

Вороги накивали п'ятами. Ел, чиї сили вичерпалися до краплі, безсило осів прямо на кам'яні плити.

Менель і Рейстов, загартовані в сотнях смертельних сутичок, із останніх сил пускали стріли й рубали мечем у спини втікачів, завдаючи ворогові максимальних втрат. Навіть утративши ватажків, демони в тилу накоїли б лиха. Що менше їх лишиться — то краще. Коли ворог показує спину, наш обов'язок — знищити його без жалю.

Тим часом Ґелрейс пильно вартував виходи, а я, нарешті перевівши дух, заходився лікувати рани побратимів.

— Грейсфіл, богине полум'я, даруй нам зцілення та життєву снагу... — Я склав долоні й палко помолився. З ран друзів полилося м'яке тепле світло, повертаючи розірвану плоть до первісного стану, наче ніяких ран і не було. Проте повернути витрачені сили молитва не могла. Зазнаватися нам не випадало.

Після цього ми прискіпливо прочесали кожен закуток Зали Світла, аби переконатися, що ворогів не лишилося. Коли стало ясно, що залу повністю очищено, ми знову полегшено всміхнулися одне одному. Кожен спонтанно підняв долоню — і дзвінкий, бадьорий плескіт п'ятірні об п'ятірню покотився під високим склепінням. Руки гули від утоми, але в долонях лишилося ніжне тепло. Тепло переконливої перемоги.

— А я вже грішним ділом думав, що нам там і гаплик, — із полегшенням зареготав Менель. — Усе-таки пертися вп'ятьох до головного лігва демонів було чистим божевіллям! — Він міцно обійняв Ела за плечі: — Молодець, братику! Ти справді витягнув усіх нас із халепи!

— Т-та ні, я ж майже нічого...

— Ні, те, що ти скував боєм їхнього ватажка, розв'язало нам руки, — скупо похвалив Рейстов.

Ґелрейс теж схвально хитнув головою:

— Якби цей генерал зайшов нам у спину, нас би просто задавили числом і перебили.

Я був цілковито згоден із ними:

— Саме ти повернув їх. І гори, і корону.

Я підібрав корону, що котилася поруч із відрубаною головою Скарабея, і спробував передати її Елу. Проте він рішуче хитнув головою:

— Ні. Ще не час. Ми ще не відвоювали все.

Почувши стільки твердості в його голосі, я ствердно кивнув. Він мав рацію: гори досі не належали нам сповна. Залишався дракон.

— Але коли ми повернемо геть усе, пане Вілле, я хочу, щоб саме ви поклали корону мені на голову.

— Що? Та це ж справа для верховного священнослужителя, хіба ні?

— Та ти й є верховний жрець, йолопе! — пирхнув Менель.

— Га? Ой... І справді.

Усі зайшлися гучним реготом. Я теж не стримав сміху. Мені тільки зараз спало на думку, що ми взагалі здатні сміятися. Ми вижили — і могли сміятися далі.

Попереду на нас чекав супротивник, рівного якому світ іще не бачив. Наше становище важко було назвати бездоганним, але на війні інакше не буває: доводиться вигравати тими картами, які маєш на руках. Ми витратили чимало сил, але дух наш був високим, як ніколи. Ми перебували в найкращій формі, про яку тільки можна було мріяти.

— Рушаймо. Заздалегідь накладемо всі захисні чари та благословення.

— Стривайте, — насупився Рейстов.

— Що таке?

— Погляньте он туди, — він указав у центр зали, де гори чорного пилу позначали місця розвіяних демонів.

— Га? — схилив голову Ел. А наступної миті враз зблід як полотно: — Його нема...

— Кого нема? Що сталося?

— Тіла Скарабея!

— Що?! Та постійте, голова ж ось вона, лежить тут...

Голова була на місці. Але — лише зараз до мене дійшло — вона так і не перетворилася на порох! Демони, прибульці з іншого виміру, після смерті завжди розсипаються на попіл. Інколи лишається зброя чи дрібні уламки, але ніколи — цілі шматки плоті.

— Воно втекло...

— Вілле, пригальмуй, братику, як у біса тіло без голови може...

— Якщо його анатомія схожа на комашину — цілком імовірно. Хіба ви ніколи не бачили, як комаха бігає навіть після того, як їй відірвуть голову?

У комах від головного ганглія крізь усе тіло тягнеться черевний нервовий ланцюжок, схожий на мотузяну драбину. Мені пригадалося з минулого життя, що саме завдяки такій децентралізованій будові нервової системи комахи здатні координувати рухи навіть без голови. Іншими словами, якщо нутрощі цього жука-демона влаштовані подібно...

— Воно позбулося голови, але все одно втекло. Не знаю, наскільки воно здатне мислити зараз, але...

Деякі вищі чудеса здатні регенерувати втрачені кінцівки й частини тіла. Я сумнівався, чи можна відростити нову голову — на людях такого ніхто не перевіряв, — але якщо йдеться про демонів Безодні, дивуватися не випадало.

— Менелю, візьми слід!

— Зрозумів! — напівельф миттю кинувся вивчати сліди на кам'яній підлозі.

Поки він розвідував напрямок, я заходився накладати на супутників захисні формули та підсилюючу магію. Якщо ми дозволимо генералу втекти й відновити сили, нам кінець. Наступного разу нас напевне затиснуть у глухий кут і переб'ють.

— Наздогнати його!

Усі відповіли дружним бойовим покликом.

◆

Сліди Скарабея вивели нас із Зали Світла в штольні, що вели дедалі глибше в самісіньке серце гірського масиву.

Ґелрейс промовив:

— Цей шлях веде просто до Великої Печери.

— Може, воно побігло благати допомоги в дракона?

— Можливо. А може, воно взагалі втратило глузд і просто сліпо мчить туди, куди несуть ноги.

Я щиро сподівався на друге.

Оповиті повним набором бойових заклять перед зустріччю з драконом, ми мчали лабіринтом кам'яних коридорів, розсікаючи морок променями магічних ліхтарів. Що далі ми просувалися, то густішою й задушливішою ставала міазма. Якщо її виділяв дракон, це означало лише одне: він уже зовсім поруч.

— Будьте напоготові!

Ми пробігали повз занедбані старовинні склепи й кімнати, перетинали кам'яні мости над бездонними розколинами. І нарешті видерлися до велетенського темного залу.

Я не міг осягнути його справжніх розмірів: навіть коли я викрутив дальність і яскравість леза Блідого Місяця на повну потужність, магічне світло губилося в темряві, не дістаючи протилежних стін. Певно, колись це була колосальна підземна кузня. Велетенські металургійні печі, повні мертвого холодного попелу, в яких давно згас вогонь, вишикувалися рядами, наче циклопічні надгробки. Я міг уявити, як колись поруч із цими ревучими горнами сивобороді майстри перегукувалися з учнями крізь пекельний передзвін сотень молотів. Тут лунали бадьорі пісні праці, а важкі вагонетки з рудою гуркотіли рейками туди й сюди. Але нині вогні згасли, молоти заніміли; не було чути ні голосів гномів, ні гуркоту механізмів. Панували лише абсолютна пітьма й гробова тиша.

Ґелрейс, який пам'ятав це місце в усій його колишній величі, болісно зціпив зуби:

— Не згубімо слід.

— Так.

Кивнувши, ми рушили за кривавою міткою демона.

Незабаром ми наздогнали Скарабея. Обезголовлене тіло стояло до нас спиною, обернене до бездонної темряви Великої Печери, і гарячково сіпалося. Воно вигинало тулуб і тягнуло обидві лапи вгору над кривавим обрубком шиї, наче благаючи про порятунок у якоїсь вищої сили.

І тієї ж секунди потвору розчавило на тріски.

Замість неї перед моїми очима постала велетенська — неймовірно, запаморочливо велетенська — луската лапа. Генерала, здолати якого Елу коштувало надлюдських зусиль, одного з наймогутніших володарів Безодні, було розмазано, мов настирливого комара, одним недбалим рухом кігтів.

— Гха-ха-ха. Яка нікчема.

З мороку за розсипаним на попіл Скарабеєм долинув моторошний, нелюдський регіт.

У темряві лежала чорна постать. Вона була масивною. Ні, слово «масивна» навіть близько не передавало цієї величини. Перше, що спало мені на думку в ту секунду — хоч як дико це звучало — моя стара школа з колишнього світу. Якби шкільний триповерховий корпус, коли дивитися на нього від головних воріт, виявився живою істотою — він справляв би саме таке враження.

Силует поворухнувся. На нас війнуло розпеченою хмарою задушливої міазми. У пітьмі навколо потвори спалахнув зловісний відблиск незліченних розсипів золота й срібла, що відбивали світло наших ліхтарів.

— Ласкаво прошу до моєї спочивальні.

Золоте рептиляче око дивилося просто на мене. Усе моє єство сколихнуло шалене, первісне бажання розвернутися й щодуху бігти геть. Що, в біса, я мав робити проти цієї гори?!

Я щосили стиснув зуби й напружив м'язи живота.

— Нікчемо, смертний черве... назви своє ім'я.

Чорний дракон, оповитий міазмою, із пломенистим золотим оком — Валасірка, Серп Лиха — повільно підвів велетенську голову.