Розділ 10 — III | Secundus - Володар Іржавих гір - Розділ четвертий

Він виглядав точнісінько так, як більшість смертних уявляє лиховісного дракона, розлігшись на неосяжних розсипах гномських скарбів.

Могутні щелепи, кручені роги й товста, напрочуд гнучка шия. Тіло вкривала непробивна луска, а з боків виростала пара велетенських перетинчастих крил. Гострі, схожі на леза мечів гребені вздовж хребта поступово меншали, спускаючись до самого кінчика довгого граційного хвоста. Вони вражали водночас дикою красою й люттю. У його золотому оці, що хижо виблискувало в темряві, світився винятковий розум, проте в тій же подобі приховувалася жахлива, кровожерна й нещадна хижа сутність.

— Ну що? Ти не назвеш свого імені? Онімів від переляку, як я погляну.

Від нього віяло такою нищівною величчю, що ніхто з нас не смів навіть ворухнутися. У горлі пересохло. Серце шалено калатало в грудях. Інстинкт, холодний розум і всі чуття кричали мені тікати: просто перед нами височів непереборний прадавній хижак!

Я визнав цей жах у власному серці. Страх і тривога — це внутрішні потвори, які лише розростаються, коли їх заперечуєш чи відводиш від них погляд. Якби я не зміг прийняти налякану, слабку частку себе, якби відвернувся й удавав сміливця, цей страх став би у пітьмі ще лютішим. Справжня впевненість не має нічого спільного із зарозумілістю; хоробрість не полягає в тому, щоб напускати на себе войовничий вигляд. «Усе починається з прийняття», — згадав я повчання Мері. Вона ніколи не цуралася правди перед самою собою. Вона була живим утіленням цієї мудрості.

— О?

Я мусив зізнатися собі: я боявся цього створіння. Боявся до тремтіння в колінах і понад усе хотів утекти. Свідомо вгамувавши подих, що став уривчастим і частим, я повільно вдихнув і видихнув. Випростався, підняв підборіддя, напружив м'язи живота. Відтак звів погляд на дракона й запитав: — Хіба тобі не годилося б спершу назватися самому, перш ніж питати чуже ім'я?

Я тремтів від жаху. Але я вирішив прийняти це і за жодних обставин не тікати.

— Хм.

Дракон подивився на мене згори вниз і, видавши звук, що не був ані гарчанням, ані людським словом, видихнув куточками пащі густу міазму. Гарячий смердючий дух, що вирвався назовні, скидався на клуби чорного диму.

— Схоже, ти не з того звичайного наброду, що прийшов грабувати мої скарби.

Замислившись на мить, дракон пробурмотів:

— Зрештою, ви здобули голову того Скарабея, вожака гірських демонів, і змусили решту тікати. Не дивно, що ви виявилися непересічними воїнами.

Здавалося, задовольнившись цим висновком, дракон провадив далі:

— У такому разі я вволю твоє бажання. Я — Серп Богів, Серп Лиха. Я народився зі світлом останніх зірок і бачив більше повень, ніж сам місяць. Я — владика отрути та сірки, кровний брат розпеченої лави...

Дракон ліниво підвівся. Від спекотної міазми повітря настільки розжарилося, що я ледь не закашлявся.

— Валасірка.

Прадавній дракон, що пам'ятав самих богів, назвав своє ім'я, з величною владністю розправивши крила.

— А тепер відповідай, дрібното.

Він назвав себе в урочистому стилі прадавніх героїчних балад. Я мусив відповісти гідно.

— Мій дід був Мандрівним Мудрецем, батько — Оґром Війни Бладом, а мати — Дочкою Матер, — я приклав руку до серця, підвищив голос і назвав свій родовід. Куточок пащі мерзенного дракона ледь здригнувся. — Люди кличуть мене Смолоскипом Прикордоння та Паладином з далекого краю. Служитель Грейсфіл, богині вічного плину, я — Вільям Ґ. Меріблад! — промовив я з гордістю. — Мені приємно зустрітися з тобою, драконе доби богів.

Моє привітання було в міру ґречним і водночас твердим, виголошеним із високо піднятою головою. Дракон на мить замовк.

— Хе... хе-хе...

Він раптом тихо захихотів, а потім заговорив тим самим глухим голосом:

— Який дивовижний збіг. Знайомі імена.

— Знайомі?

— Якби вони дісталися до мене раніше за демонів, цілком можливо, ми билися б пліч-о-пліч.

Погляд дракона сягнув кудись у далечінь. Можливо, перед його очима постав Великий Крах двохсотлітньої давнини. Гас теж казав про це: схилити дракона до союзу було однією з можливих стратегій.

— Хе-хе. Я чую від тебе слабкий дух богині нежиті. І водночас ти — послідовник смолоскипа. Так, це пояснює, чому часові межі не сходяться.

Маючи лише крихти відомостей, Валасірка, здавалося, миттєво збагнув усі мої обставини.

— Ну що ж. Годі балачок про імена та минуле.

— Так, — я кинув швидкий погляд на побратимів. Поки ми розмовляли, вони встигли опанувати жах перед драконом. Я знав, що можу на них покластися. Врівноваживши подих, я приготувався до бою.

— Паладине з далекого краю. Чи не бажаєш прийняти мене під своє крило?

Я не повірив власним вухам.

◆

На мить мої думки спорожніли.

— Чому ти так здивувався?

Голос дракона суперечив смислу його слів — у ньому явно чувся глузливий оскал.

— Ви знищили гірських демонів. Я втратив силу, на яку спирався. Залишатися на самоті навіть для мене небезпечно й обтяжливо. Ти мусиш розуміти, чому мені конче потрібно знайти іншу силу, з якою можна укласти союз.

Почувся передзвін металу. Валасірка загріб кігтями жменю незліченних скарбів, розсипаних по всій залі, й замилувано роздивлявся їх із великою насолодою.

— Звісно, я маю власні умови. Я зажадаю чималої ціни. Але не бійся. Я не маю жодного наміру марно схрещувати мечі з героєм твого вишколу.

Дракон посміхнувся, вимагаючи своєї частки золота.

У короткостроковій перспективі це була зовсім не погана пропозиція. Могутність дракона не знала меж. Такий союзник став би безцінним здобутком для нашого краю. Проте...

— А через пів століття ти вб'єш мене, спопелиш усе навколо і присягнеш на вірність комусь іншому, — сухо відказав я. Демона-скарабея він розчавив просто як надокучливу комаху. — Я добре бачив, як ти поводишся зі своїми спільниками.

Мерзенний дракон замовк. Його тіло ледь здригнулося. Щойно я приготувався до удару, як він розкотисто зареготав.

— Чудово, просто чудово! Саме так!

Його регіт поволі вщух. Схиливши велетенську голову, він оскалився лиховісною посмішкою:

— Але хіба ти не згоден? Навіть так це вигідна угода...

Я мимоволі прикусив язика. Він казав правду.

Якби я зберіг достатньо сили, щоб тримати Валасірку в шорах, і водночас захищав би його як нашого союзника, дракон мав би причину лишатися зі мною. Він міг би служити мені відносно вірно й ліниво — принаймні не виявляючи явної ворожості. Якщо так, то чи був узагалі сенс кидатися просто зараз у смертельний бій із мізерними шансами на перемогу? Зрештою, богиня нежиті сама казала, що з часом мої шанси лише зростатимуть. Чи не розважливіше було б довірити цю справу собі майбутньому?

— Скажи мені відверто: яка в тебе насправді причина битися зі мною?

Ці слова лунали наче диявольська спокуса у саме вухо. Було цілком зрозуміло: Валасірка висунув цю пропозицію, наперед прорахувавши, як вона похитне мою рішучість.

— Хіба я заподіяв кривду комусь із твоїх близьких? Ні. Чи ти засліплений жадобою до моїх скарбів? Сумніваюся. Я чудово бачу, що слава вбивці дракона для тебе порожній звук. Коли я почав прокидатися, ти прийшов сюди зі списами та рішучістю в серці лише тому, що вважав мене загрозою для невинного люду. Хіба не так?

— пошепотів Валасірка.

— Бачиш? Загрози більше немає. Я схиляю перед тобою голову...

Мої супутники заціпеніли, не в силі вимовити й слова. Такий несподіваний зворот приголомшив їх настільки, що вони втратили дар мови. Мої власні думки теж заплуталися. Що це було? Що це, в біса, за маячня? Десь у глибині душі я сприймав Валасірку як нерозважливе чудовисько, наділене лише сліпою руйнівною силою. Та чи не до мене самого це визначення пасувало більше?

— Тож обирай, Паладине з далекого краю, герою нової доби.

По спині пробіг крижаний мороз. Його пломенисте золоте око пронизувало мене наскрізь.

— Мир... чи смертельна битва й загибель?

З обох куточків пащі зміїлася розпечена міазма, і лиховісне питання Серпа Лиха розкотилося Великою Печерою, сповнюючи її всепоглинальним жахом.

◆

Я йшов сюди битися з драконом. Натомість дракон сам схиляв переді мною голову.

— Ну що? Чого ти зволікаєш? Тебе бентежить моє минуле з гномами? Справді, я визнавав демонів своїми повелителями, воював проти підгірного народу й брав за це платню золотом — але ж так чинять усі найманці, чи не так? Якщо мої нові господарі заявлять, що не можуть відродити надра гори, доки повітря отруєне чадом, я залюбки переберуся в інше лігво.

Він плекав власні підступні задуми, це було очевидно. Він тверезо зважував ризики й витрати, і час від часу його пащею ковзала єхидна посмішка, коли він примовляв:

— Ти ж визначний герой, хіба ні? Доведи, що маєш хист утримати мене у покорі.

Цей абсолютно непередбачений поворот подій ледь не посіяв хаос у моїй голові. З погляду холодної логіки слова дракона звучали бездоганно. З позиції раціональності й розрахунку ризиків це здавалося правильним рішенням. Якби я уникнув битви й уклав із ним перемир'я, ми на певний час опинилися б у безпеці, а військова міць наших земель нечувано зросла б. Проте недобре передчуття стискало мені груди. Я відчував, що мене затягують у пастку, але ніяк не міг збагнути її суті. Що саме я випустив з уваги? Де тут каверза?

— Моє терпіння не безмежне. Обирай швидше.

Дракон вирішив саме цієї миті посилити тиск. Мої думки дедалі стрімкіше скочувалися в безодню сумнівів. Відкинути пропозицію дракона? Але це означало кинутися в самовбивчий бій на смерть. Прийняти її? Проте це грало на руку лише йому. Ті самі думки кружляли в голові безкінечним вихором. Я опинився в пастці замкненого кола.

Я вже колись відчував це. У моєму минулому житті. Здається, саме так я карався колись, зіщулившись у кутку темної кімнати.

Я стиха застогнав. Спогади спалахнули в моїй пам'яті: темна кімната, мерехтіння монітора. Я сам, не в силі ступити й кроку вперед. Я не знав, що мушу робити. Неспокій випікав груди. Час спливав намарно. Я все ще не знав, що мені робити. Я стогнав. Я лив сльози. Я й далі марнував свій час. Що я міг зробити, аби врятуватися? Що я мав обрати? Що мені належало робити? Я навіть цього вже не знав.

Хто-небудь, хтось, бодай хтось, благаю...

Спогад про те, як безславно скінчилося моє минуле життя без жодного вибору, лише посилив паніку. Щось чорне й липке почало виповзати з бездонної ями в глибині мого серця.

Що мені робити? Що? Що? Що...

Подих перехопило. Руки й ноги зледеніли й заніміли, проте спина вкрилася липким потом. Мій розум сягнув межі розпачу.

І саме тієї миті... Мені здалося, ніби хтось лагідно поклав ніжну теплу долоню мені на верхівку.

Я мимоволі закинув голову догори. Звісно, там нічого не було — лише чорне склепіння велетенської печери. Проте, чи то випадково, чи з волі долі, цей порух змусив мене глибоко вдихнути. На повні груди ковтнувши повітря, я відчув, як кисень стрімко розбігся жилами. Освіжний подих овіяв затьмарений розум, і коли чуття повернулися, в пам'яті залунали її слова:

— Обітниця, яку ти дав того дня, належить нам обом.

Звісно. Мені вже було даровано спасіння. Нею. І я склав їй клятву — клятву, дорожчу за будь-що на світі.

— Не бійся, бо Я з тобою.

Серце лунко вдарило в ребра.

— Не тривожся, бо Я — твій бог.

Каламутний морок думок розвіявся без сліду.

— Я зміцню тебе; Я допоможу тобі; Я збережу тебе своїм полум'ям.

Жар знову ринув у тіло, яке напруга й сум'яття встигли скувати крижаним холодом. У грудях наче ожив затишний теплий вогник. Якби мужність мала зриму подобу, певно, вона виглядала б саме так.

— О...

У голові спалахнули ясні іскри осяяння. Дивовижно, наскільки плин думок став швидким і гострим. Логіка вмить розставила все по місцях.

Придушити мене своєю непомірною величчю, змусити втратити самовладання і схилити до фатальної помилки — ось у чому полягала справжня суть пропозиції Валасірки. Доки я не піддамся цій омані, здолати його пастку буде просто.

Спершу я озирнувся назад.

— Менелю, Еле, Рейстове, Ґелрейсе.

Менель уже наклав на тятиву міфрилову стрілу — більшість із них він встиг зібрати в залі. Ел стискав алебарду, завмерши в стійці готовності щомиті кинутися вперед. Долоня Рейстова лежала на руків'ї меча, готова до блискавичного удару. А міцна постава й велетенський щит Ґелрейса сповнювали серце надійною впевненістю.

— Результат цієї розмови вирішить усе. Будьте напоготові.

Вони ствердно кивнули з суворими обличчями воїнів, які твердо стали на смертний бій. Я знову обернувся до дракона.

— О?

Валасірка видав низьке гарчання. Можливо, в його очах я теж устиг змінитися.

— То ти вирішив. Оголоси ж свій вибір, Паладине з далекого краю. Мир чи смерть?

— Я нічого не обиратиму, — відрізав я, відкидаючи запитання, яке дракон із такою втіхою повторював. — Обиратимеш ти сам, Валасірко.

◆

Мерзенний дракон здригнувся.

— О? І що ж я, по-твоєму, маю обрати?

Перш ніж відповісти, я ступив уперед і поглянув на нього знизу вгору. Дракон, якого я раніше подумки порівнював із велетенською шкільною будівлею, тепер видавався значно меншим. Той велетенський вигляд був лише оманою — ілюзією, породженою страхом і залякуванням.

— Чи змінишся ти, чи ні.

Я кинув йому це в обличчя без вагань. І вперше очі мерзенного дракона вражено округлилися.

Якщо поглянути на все тверезим оком, усе було гранично ясно. Прийняти могутнього мерзенного дракона під своє начало здавалося спокусливим лише на перший погляд. Але якщо подумати, як діятиме істота, що скорилася лише про людське око, подібний крок виявився б вершиною безглуздя.

Припустімо, я погодився б узяти Валасірку до нашого війська. Що він робитиме далі? Покірно слухатиме моїх наказів? Мирно спатиме на купі золота? Якби ж то! Я сам був би змушений зрештою вбити його, бо завжди бачив би в ньому смертельну загрозу. То що ж він вчинить?

Цілком очевидно: він почне плести інтриги за моєю спиною.

Щоб довести власну незамінність і убезпечити себе від розриву союзу, цей мерзенний дракон розпалюватиме для мене війни, плодитиме ворогів і невпинно роздмухуватиме ворожнечу. Ба більше: це будуть нещадні, масштабні побоїща, де без сили дракона годі буде вистояти. Тоді я вже не зміг би від нього відмовитися. І в міру того, як я спирався б на його міць і бився поруч із ним, дракон поволі перетворився б на життєво необхідний прапор. Позбутися його стало б остаточно неможливо. Щоб убезпечити себе до того дня, коли він вирішить покинути мене, він пожирав би мої сили й спустошував увесь край, прикриваючись званням союзника.

Я не мав жодних ілюзій щодо того, чи зуміє хтось на кшталт мене впоратися з підступами дракона, який жив споконвіку. Мені довелося б триматися за нього — бодай заради морального духу бійців, — навіть знаючи, що він веде мене до погибелі. Це було б немов згубна отрута.

— Розставмо все на свої місця. «Мир», про який ти ведеш мову — це лише «хитке перемир'я між тобою і мною». Це аж ніяк не «мій мир» і тим більше не «мир для невинних людей». Чи я помиляюся?

Почувши це запитання, дракон розреготався, неначе знайшов у моїх словах невимовну втіху.

— Ка-ха... кха-ха-ха... кха-ха-ха! Саме так. Твоя правда.

Старші дракони, що жили ще за доби богів, були істотами, найближчими до прадавніх Слів Творіння. А силу Слів розмиває брехня й неправда. Дракон міг хитрити й заводити в оману, проте на пряме запитання він не збрехав би ніколи.

— У такому разі моя умова непохитна. Ти мусиш змінитися.

— Хе-хе. І як саме?

— Якщо ти присягнеш зректися своєї підступної, кровожерної натури, що повсякчас шукає війни...

Я втупився поглядом просто в його пломенисте золоте око.

— Якщо ти скажеш, що щиро шукаєш мого захисту...

Якби він міг підтвердити, що готовий жити в мирі...

Якби він заприсягся, що більше не шукатиме кровопролиття без крайньої потреби, і виявив бажання приборкати власне шаленство та жити під захистом добрих богів...

— Тоді я клянуся богинею полум'я, що візьму тебе під свій захист! Доки в мені пульсує життя, я оборонятиму тебе від будь-якого ворога.

Не мало значення, стоїть переді мною людина чи дракон. Де б не пролунав стогін щирої скорботи, я простягну руку допомоги. Де б не постало зло, що несе смерть безневинним, я стану проти нього на смерть. Саме це я поклявся того пам'ятного дня моїй мовчазній, чорноволосій богині.

— Так я живу своє життя, — твердо проказав я. — А тепер обирай! Зміна серця чи загибель?! Я чекаю на твою відповідь, драконе! — вигукнув я йому у вічі.

Клуби гарячого задушливого диму здійнялися в повітря.

— Неперевершено!

Першим словом, що зірвалося з його пащі, була щира похвала.

— Ти гідно розгадав Загадку Дракона, Паладине з далекого краю!

Його крила розгорнулися у всій своїй величі. Він гордо підняв морду.

— Ти не жалюгідний дикун, що сліпо розмахує силою. Ти й не підступний боягуз, що тремтить лише за власну шкуру. Ти маєш і мужність, і мудрість, і готовий іти дорогою честі, яку вважаєш істинною! Чудово! Ти справжній спадкоємець тих великих героїв, що жили до тебе!

Розслаблена, лінива зневага, з якою дракон тримався досі, розтанула без сліду. Він більше ні на йоту не сприймав мене як забавну диковинку.

— Я визнаю тебе істинним героєм.

Переді мною височів великий дракон, прадавній, як самі боги.

— А тому про зраду моєї природи годі й казати!

Дракон видав оглушливий рев.

— Я — Валасірка! Серп Богів, Серп Лиха! Владика отрути та сірки, кровний брат розпеченої лави! Отрута існує, щоб нести смерть і каліцтво; лава існує, щоб клекотіти й палити! Війна! Катаклізми! Золото й реліквії! Скарби! Смерть! Жертвопринесення невинних дів! Герої! Що є дракон без усього цього?!

Богиня нежиті Стаґнейт колись називала мерзенного дракона Валасірку мирським і надміру приземленим створінням. Я вважав це визначення цілком доречним. Він чіплявся за земні блага — гроші, битви, безпеку, спокійний сон, — усе те, що можна назвати плотськими пристрастями. Проте за цим крилася глибша сутність.

— Я — Валасірка! Наймогутніший і найстаріший із драконів, перед яким тремтять навіть боги!

Це було його прагнення залишатися вірним власному драконячому єству — проживати кожен день у шаленій, неприборканій люті. Такі недоречні думки промайнули в моїй голові, коли рев дракона змусив здригнутися склепіння гори.

— Герою, і воїни, що прийшли за тобою! Мені буде за честь зрівняти вас тут із землею і вписати ще одну сторінку до мого літопису жаху. І водночас мені буде за честь полягти тут від вашої руки, аби про мою загибель співали балади в усіх чотирьох куточках світу!

Його ікла клацнули, наче криця. Гора міцних м'язів переді мною прийшла в рух. Перемовини провалилися. Дракон навідріз відмовився коритися. Тепер лишався єдиний шлях — смертельний бій.

— Тож якщо ви готові спопелити власні душі в драконячому полум'ї і назавжди зникнути з кола сансари — я дозволяю вам це! Випробуйте свою силу проти мене!

І посеред усього цього мороку... я відчув, як у жилах закипає п'янка радість.

Битва з драконом. Кинутися на жахливе чудовисько, покладаючись лише на сталь у власних долонях. Полювання на дракона! Я ніколи не романтизував війну так палко, як Блад; принаймні мені так здавалося. Проте в цій миті була якась нездоланна первісна велич. Валасірка був ворогом, який беззаперечно заслуговував на мою повагу, і він обіцяв стати найстрашнішим супротивником із усіх, кого я зустрічав досі. Кинути йому виклик було варто. Битися з ним було святим ділом!

— Я — Паладин з далекого краю, Вільям Ґ. Меріблад! Захищайся!

Оголосивши своє ім'я наче лицар зі старовинного героїчного епосу, я кинувся на мерзенного дракона доби богів.

◆

У тьмяному світлі Великої Печери Валасірка розсік повітря пазурами.

— Ках!

— Акселераціо!

Завдяки Словy я рвонув просто назустріч мерзенному дракону. Пірнувши під його гострі, наче мечі, пазурі та пальці завтовшки з людський тулуб, я прослизнув до нього впритул. З глухим свистом його лапа, масивна немов стовбур вікового дерева, розсікла повітря над моєю головою. Цей єдиний випад міг одним махом знести мені голову.

Уявлення про те, ніби велетенські істоти неповороткі — цілковита омана. Гігантські створіння напрочуд швидкі й сильні вже через один свій розмір. Довжина кожного їхнього кроку перебуває на зовсім іншому рівні, а кожен розмах кінцівок накриває колосальну площу. Те саме стосується й здатності витримувати удари. Укол канцелярською кнопкою для мурахи стане смертельною раною, але спробуйте встромити її в слона — вона навряд чи навіть проколе шкуру.

У цьому сенсі Валасірка був просто нездоланним. Коли доходило до сутички, його фізична міць видавалася безпросвітною. І я чудово усвідомлював це.

— Ламіна!

Підстрибнувши впритул, я витягнув клинок із мани далеко за межі сталевого леза Блідого Місяця й націлив удар у те, що скидалося на старий шрам на його боці. Проте дракон викрутився, і мій випад зустрів шалений опір, відбитий драконячою лускою.

Драконяча луска...

«Якщо ти наміришся битися з ним, цілься у старі рани. Луска дракона непробивна. Кажу тобі відразу: я сумніваюся, що навіть Блад зумів би розсікти драконячу луску до живої плоті».

У пам'яті зринули повчання Гаса. Пробити драконячу луску було не під силу навіть Бладові. Але я не збирався все життя лише ступати слідами батька!

Швидко вдихнувши, я видав лютий бойовий клич. Я змусив м'язи всього тіла злитися в єдиному пориві: передав імпульс від стоп до колін, потім до стегон, скрутив корпус у поясі, скеровуючи всю міць у плечі, руки й зап'ястя. Вклавши в удар кожну крихту сили з найвищою майстерністю, на яку був здатний, я з усієї сили натиснув на застрягле вістря.

— Гн-нг?!

Валасірка болісно гаркнув. Я відчув безпомилковий поштовх: лезо розсікло масивну тверду луску чудовиська. Не зупиняючись ні на мить, я рушив далі:

— Акселераціо!

Рев здивування супроводжував лютий помах лапи, що ринула на мене. Я ухилився від удару, прискорюючись, доки Блідий Місяць залишався зануреним у плоть дракона. Вчепившись у спис усією силою рук, я промчав уздовж тулуба Валасірки, розпанахуючи магічним лезом мани довгу криваву борозну на його боці. Звідти я стрімголов кинувся у вузький прохід між рядами велетенських плавильних печей, прагнучи вислизнути з-під контрудару, проте Валасірка не збирався випускати мене.

— Хнг... Ха-ха-ха! То ти зумів розсікти захист драконячої луски! Чудово, це добряче бадьорить!

Позаду пролунав його грізний рев, а слідом — глибокий, шумний вдих. Він безперечно збирався випустити смертоносне, спопеляльне дихання міазми. Моє тіло захищали кілька шарів чарів і сакральних благословень, проте якщо цей струмінь накриє мене напряму, я згорю до невпізнання або просто розплавлюся на місці. Серце похололо від тривоги. Проте смертельний подих так і не торкнувся моєї спини.

— Ти б'єшся не лише з Віллом!

— Ш-ш!

Навіть не озираючись, я впізнав голоси Менеля та Рейстова. Поки я відволікав потвору прямою лобовою атакою, вони встигли розосередитися й зайти до нього з флангів, ліворуч і праворуч. Майстерності цих двох було більш ніж достатньо, аби завдати дракону відчутної шкоди.

Срібна тятива лука Менеля дзвінко заспівала кілька чистих високих нот. Сяйво міфрилових стріл розірвало пітьму Великої Печери. Безіменний меч Рейстова блиснув у миттєвому блискавичному випаді. Покритий викарбуваними Знаками Гаса, розчерк його клинка вигнувся хижою змією, націлившись у вразливі місця чудовиська.

Менель мітив прямо в золоте око Валасірки, тоді як Рейстов цілив по суглобах лапи, на яку дракон спирався всією вагою тулуба. Стріла несла в собі достатню силу, щоб пробити очне яблуко, а удар меча мав гостроту, здатну відтяти пазури. Навіть такий прадавній мерзенний дракон не міг легковажити цими атаками.

— Тц!

Він був змушений різко крутнути шиєю і відсмикнути лапу, аби ухилитися. Збитий з рівноваги, він втратив первинний приціл. Тієї миті я дістався проміжку між печами й розвернувся. Поки дракон мотав головою, хаотично видихаючи полум'я на всі боки, я прийняв залишковий тепловий удар на свій великий щит.

Гаряча хвиля його подиху, густа й непроглядна наче чорний дим, несла в собі достатньо жару, щоб спопелити людину за лічені секунди. Проте завдяки захисній магії, численним благословенням на моєму тілі та зачарованому щиту, вкритому Знаками захисту від вогню й отрути, я встояв.

І це була лише бічна хвиля розпеченого повітря! Якби потік міазми вдарив у мене напряму, навіть миттєва смерть видалася б милосердям. Коли Валасірка казав, що моє полум'я спопелить саму душу й викреслить мене з вічного кругообігу життів, він навряд чи перебільшував.

— Чудова злагодженість... чи не так?!

Недбалим помахом лапи Валасірка вирвав велетенські глиби з кам'яної підлоги, жбурнувши цілу зливу важких уламків у бік Рейстова. Проте важкий щит-Мечотрощ і міцні обладунки Ґелрейса надійно відбили їх у повітрі. Валасірку це анітрохи не збентежило: він замахнувся знову. Але цієї миті просто на нього зненацька з гуркотом завалилася стара дерев'яна вежа-риштування, споруджена колись у глибині Великої Печери.

— ...?!

Це зробив Ел. Своєю Величезною алебардою він одним нищівним ударом підрубав хиткі дерев'яні опори платформи, обрушивши її просто на спину дракона. Валасірка розніс риштовання на тріски, але хмара уламків на мить заступила йому огляд.

«Треба діяти негайно!» — промайнуло в моїй голові. Затяжний бій не віщував нам нічого, крім неминучої поразки.

Важко було навіть уявити, що в міфічного дракона бодай коли-небудь вичерпається витривалість. Найрозважливіше було вважати запаси енергії Валасірки нескінченними. Те саме стосувалося і його здатності тримати удар. Він міг без особливих зусиль витримати стільки наших атак, скільки ми взагалі були здатні завдати. Саме тому просто зараз він розважався битвою та випробовував нас, замість того щоб розірвати на шматки одним шаленим натиском.

Нам же, навпаки, настав би неминучий кінець, якби хоч одна з атак Валасірки влучила безпосередньо. Скільки б ударів він не пропустив, у нього завжди залишалося безліч нагод відповісти, тоді як для нас перший же пропущений випад став би фатальним. Я знав це ще до того, як кинувся на нього, але від самого знання ці умови не ставали менш безглуздо односторонніми.

Якби ми спробували здолати його у відкритому, затяжному двобої, це вимагало б стратегії захисту й нападу, подібної до спроби протягнути канат крізь вушко голки. І цей маневр нам довелося б повторювати знову і знову. А коли б Валасірка нарешті скипів і взявся за нас усерйоз, нам довелося б повторювати те саме на неймовірному, захмарному рівні складності — і лише тоді, можливо, на горизонті зажевріла б крихта надії на перемогу.

Справа була навіть не в складності. Це було просто неможливо. Нашої витривалості не вистачило б. Наша зосередженість розсипалася б на порох. Навіть якби ми спустили весь запас життєвої удачі в одному цьому двобої, його все одно виявилося б замало. А отже, я мусив піти ва-банк просто зараз.

Притуливши спис і щит до стінки печі, я широко розвів руки в боки.

— Ligatur, nodus, obligatio...

Колосальна маса мани завирувала й стрімко ринула вперед. Мої Слова, проказані блискавично й з хірургічною точністю, полетіли у Валасірку немов зорепад.

— ...conciliat, sequitur!!

Поки огляд дракона заступило руйнування вежі, я скував його магічними ланцюгами мани, що зімкнулися в багатошарову чаклунську печать.

— Vastare!

Дракон умить відповів Словом Руйнування. Проте тієї самої миті, коли його вихор спустошення вже готовий був розірвати ланцюги на шмаття, я завершив контрзакляття. Слово зі значенням «захист», виведене моєю правою рукою, перепинило вихор. Слово зі значенням «знищення», накреслене лівою рукою, стерло його на порох.

— ...?!

Потрійне чаклування. Це було коронне мистецтво Гаса, і я наполегливо відточував його щодня. Ця конкретна комбінація була найпотаємнішою з таємних технік, навіки закарбованою в моїй пам'яті того дня, коли я спостерігав за битвою між Гасом і Відлунням богині нежиті.

— Pallida mors aequo pulsat pede...

Широко розвівши руки, я подумки уявив, як зачерпую велетенські потоки мани й стискаю їх в одній точці. І весь цей час я безперервно ткав складні Слова та виводив плинні Знаки.

— Ти наважився чаклувати це посеред справжнього бою?!

— ...pauperum tabernas...

Я пропустив рев дракона повз вуха. У стані граничної зосередженості, що межувала з трансом, я філігранно спрямовував потоки мани й виконував ритуальні рухи у скороченій бойовій формі.

— ...regumque turres!

— ■■■■!

Уперше Валасірка покинув свої глузування. Хрипким, специфічним для драконів голосом він заходився шалено виголошувати якесь прадавнє Слово. Але було запізно. Це заклинання первісно призначалося для злагодженої групи чаклунів. Це була одна з вершин магічного мистецтва, виплекати яку поодинці вважалося майже неможливим.

— Damnatio memoriae!

Це був безбарвний, незримий імпульс абсолютного розпаду. Проносячись залою, він розривав на тріски сам зв'язок між Словами Творіння, ізолюючи та розщеплюючи їхню суть. Тіло, душа, явище — він позбавляв їх будь-якого глузду й повертав у первісний стан мани.

Вершина руйнування мовою Слів — нищівний імпульс Слова Знищення Сутностей із гуркотом накрив Валасірку.

◆

У кам'яній підлозі виник велетенський кратер, наче якась колосальна потвора одним махом викусила з неї шмат каменю. Залою Великої Печери загуляли бурхливі вихори вітру, неначе прагнучи заповнити порожнечу, створену імпульсом, що викреслив усе з буття. Дракона ніде не було видно. Здавалося... немов нищівна хвиля поглинула й спопелила його без залишку...

— Ми... здолали його? — озвався Ел, роззираючись по печері.

— Наче схоже на те, — стиха й обережно промовив Менель.

Ґелрейс ствердно хитнув головою: — Іноді перемога дається з несподіваною легкістю.

Рейстов пильно оглянув печеру й нарешті теж кивнув, доки поли його плаща тріпотіли під поривами шаленого вітру.

Дракона було знищено. Завдяки нагоді, яку створив Ел, саме його існування стерла вища руйнівна магія ще до того, як він устиг узятися за нас усерйоз.

І все ж я чомусь ніяк не міг повірити у власну перемогу. Може, через те, що все сталося надто раптово й буденно? Не кожен двобій закінчується напруженою, кривавою сутичкою на межі сил. Іноді тебе може нишком заколоти хтось набагато слабший, а іноді, навпаки, ти б'єшся з сильнішим супротивником, і раптова випадковість дарує тобі легку перемогу. Я чудово розумів це, проте на душі все одно лишався дивний осадок нереальності. Чи ми справді перемогли? Тріумф дістався настільки легко, що жоден із нас досі не міг у це повірити.

Ми стояли посеред печери, охоплені дивним відчуттям спустошення, доки між нами завивав холодний вітер.

Вітер... завивав?

Щойно до мене дійшов зміст цього явища, як крижаний жах пронизав усе єство. Я миттєво підняв спис і великий щит, розпачливо крикнувши:

— Стережіться! Він досі...

Але було пізно. З чотирьох тіл фонтаном бризнула кров. Тієї ж миті страхітливий удар звалився на мій щит. Мене відірвало від землі й шпурнуло геть. Я покотився, підстрибуючи на гострому камінні.

Вітер мав пазурі. Це звучало як повне безглуздя, проте інакше описати це було годі. Вихори повітря на частку секунди набули форми смертоносних пазурів.

Зненацька в моїй пам'яті зринула давня оповідка, яку я чув від Гаса ще малим хлопцем. Історія про чарівника, який перетворився на звіра, перейняв його мислення й зрештою назавжди залишився дикою твариною.

— Мета... морфоза? — ошелешено прошепотів я.

— Ґха-ха... Саме так.

Лиховісний вітер, що скуштував крові чотирьох воїнів, спіраллю закрутився досередини, і посеред кратера знову постала велетенська постать дракона.

Метаморфоза...

Як свідчила сама назва, це було заклинання перетворення. Проте це Слово несло в собі настільки колосальний ризик, що смертній людині опанувати його було годі. Будь-яке перетворення, складніше за прибирання подоби іншої людини зі схожою статурою, таїло смертельну загрозу. Навіть коротке перебування в тілі звіра приблизно однакової ваги могло призвести до того, що розум полонить тваринний інстинкт і вороття назад уже не буде. А перетворитися на неживу стихію з цілком іншою масою? Для цього треба було наперед попрощатися з людською сутністю. Вчинити так було все одно що взяти револьвер із кількома набоями в барабані, приставити до скроні й натиснути на спуск. Обставини мали бути надзвичайно відчайдушними, аби бодай помислити про подібне.

Але якщо подумати... як Валасірка взагалі зміг проникнути в це підземне царство зі своїм велетенським тілом?

— То ти нарешті збагнув. Так!

Мерзенний дракон розкотисто зареготав. Це був переможний, гучний регіт істоти, яка не тямила себе від утіхи.

— Ми єдині за своєю природою зі Словами.

Старші дракони були створіннями міфу, найближчими до самих Слів Творіння.

— Так, Слово Знищення Сутностей, певно, стерло б навіть мене.

Його пломенисте золоте око пронизало мене. З масивних щелеп повільно зміївся розпечений дух.

— Якби ти зумів поцілити в мене, звісно.

Він наперед достеменно прорахував траєкторію Слова Знищення Сутностей. Ба більше: він чудово знав, які люті вихори здіймуться на місці удару, і використав Слово Метаморфози, аби обернутися на вітер і створити ілюзію власної загибелі. Він замаскувався серед бурі, породженої моїм закляттям, і зненацька полоснув усіх пазурами.

Він досконало знав, як протистояти найсильнішій руйнівній магії. Ні, не лише руйнівній: хоч би яке інше Слово я обрав, наслідок був би тим самим. Цей дракон пройшов крізь тисячі битв і протистояв усім мислимим Словам — зокрема й тим Словам та Знакам, що навіки стерлися з людської пам'яті. Він знав їх усі, і кожне зумів підкорити.

Ось що таке дракон. Ось що таке мерзенний дракон доби богів.

Крижана, липка холоднеча розлилася в самій глибині мого серця.

Я добре знав це відчуття.

Його ім'я — розпач.

◆

Мерзенний дракон неквапливо випростався на повен зріст. На його боці виднівся лише неглибокий поріз — і більше нічого.

— Ну що ж...

Ми опинилися в безнадійному становищі. Я міцніше стиснув держак Блідого Місяця, відчуваючи, що інакше відчай остаточно поглине мене.

— Паладине з далекого краю, ти бився гідно і з неабиякою відвагою.

На диво, Валасірка не став добивати мене на місці. Проте в моїй голові панував такий вихор думок, що я не міг відповісти. Я роззирнувся довкола. Мої друзі ще дихали. Стривай, як це можливо? Раптовий нищівний удар драконячої сили — і ніхто не загинув? Це було нечувано. Він свідомо вирішив зберегти їм життя. А це означало...

— Зважаючи на твою відчайдушну хоробрість, я зроблю тобі поступку. Як щодо того, щоб стати моїми слугами?

Усе виявилося саме так, як я й підозрював.

— Бачу, ти все зрозумів. Я дав тобі гідний привід.

Валасірка оскалився в посмішці. Було видно, що ця гра приносить йому неабияке задоволення, і певно, так воно й було.

— Якщо ти відмовишся, я спопелю твоїх союзників на попіл. Разом із кістками й душами. Ось так. Тепер, коли життя твоїх друзів залежать від твого рішення, ти маєш благородне виправдання скоритися моїй волі.

Я не міг прикрити всіх водночас. Вони лежали непритомні в різних кінцях зали: Менель з Елом ліворуч, Рейстов із Ґелрейсом праворуч. До того ж у мене більше не лишалося жодних козирів проти цього дракона — жодного способу швидко поставити крапку в битві.

— Я бачив чимало смертних із такими очима, як у тебе. Тебе не похитнути й не залякати погрозами спалити живцем. Навіть зараз ти затято шукаєш шпарину, аби викрутитися з цієї пастки.

Він мав рацію. Навіть цієї миті я мовчав і тягнув час, гарячково міркуючи, де знайти вихід.

— Але в тебе нічого немає. Чи я не правий? Скільки б часу ти не мав на роздуми.

Доводилося визнати гірку правду: мерзенний дракон бачив мене наскрізь. Жодних легких рятівних ідей у мене не залишилося.

— Хоча... ні, дещо в тебе все ж є. Один вихід, один спосіб не коритися мені.

Його слова змусили мене спохмурніти. Вихід? У моєму становищі ще був якийсь вихід?

— Ти можеш убити себе.

Подібна думка навіть не спадала мені на гадку.

— Тебе ж пестить богиня вічного плину, чи не так? Усе, що тобі треба — це власноруч відтяти собі голову.

У голосі Валасірки не відчувалося й крихти глузування.

— Адже попереду чекає наступний світ, хіба ні? А потім ще один, і ще один — скільки забажаєш. Якщо бачиш, що перемогти неможливо, просто скинь фігури з дошки й повісся. Якщо прагнеш утекти від трагедії, скажи собі: «Ще не час. На мене чекає інше життя. Не тут мені належить битися», — і встроми кинджал собі у серце.

Його слова були потворною, викривленою карикатурою на правду. Кожен знає, що життя не можна звести до такого примітивного вибору. Проте дракон вів зовсім до іншого.

Я заперечно похитав головою: — Я не зроблю такого вибору.

— Чудово. Якби ти настільки мало цінував власне життя, тобі не варто було б навіть служити мені.

Для Валасірки, який жадібно тримався за цей світ і жив у ньому з доби богів, здатність смертного боротися за власне життя була непорушною межею, де він не знав компромісів.

— Тож обирай. Стань під моє крило — або згинь у затятому опорі.

Мої побратими були важко поранені й не могли поворухнутися. Я сам стікав кров'ю, а мої вирішальні прийоми зазнали краху. Я навіть не міг уявити, скільки тисяч успішних ударів знадобиться, аби здолати його звичайною зброєю. Це був повний шах і мат. Ситуація виглядала навіть безнадійнішою, ніж під час моєї битви з богинею нежиті. І все ж...

— Якщо я присягну тобі, неважко здогадатися, як ти мене використаєш.

— Гадаю, ти це розумієш.

Він розпалюватиме війни, сіятиме смуту й творитиме навколо себе кривавий хаос, яким споконвіку живляться дракони. Уся наша попередня розмова довела мені з нещадною ясністю: інакше жити він просто не здатен.

— Тоді мені з тобою не по дорозі.

— Твої друзі помруть.

— Я дивлюся на це інакше.

Валасірка здивовано схилив голову набік:

— І як же саме?

— Ми прийшли сюди, знаючи, на що йдемо. Скількох би з нас не забрала ця зала, якщо бодай один добереться до твоєї горлянки й зажене туди лезо — наша мета буде досягнута.

Ми були воїнами. Відмовитися від перемоги в битві заради жалюгідного порятунку власного життя — про це ніхто з нас навіть не помишляв.

— Проте ти не маєш жодного шансу на перемогу.

— Маю, — я зібрав залишки мужності й твердо поглянув у вічі Валасірці. — Якщо я встромлю це лезо в твоє тіло тисячу чи бодай мільйон разів — я переможу. Хіба ні?

Моя відповідь явно спантеличила дракона. Його очі вражено розширилися. Потім він глухо, задоволено хихотнув:

— Надія, схована за ланцюгом із тисяч див.

— Тисяч, мільйонів чи мільярдів — мені байдуже! Якщо лишається бодай крихта шансу на перемогу, бодай проблиск виконати мою клятву — я поставлю на нього все!

Це був шлях, який я обрав.

«Коли тебе вдарили — зціпи зуби й сунь уперед! Відступиш — однаково небіжчик, тож іди ва-банк! Бий без упину, засаджуй меч, спис чи кулак — усе, що маєш під рукою, знову і знову!»

Це була одна з головних засад бою, яких мене навчав Блад. Пропустив удар — іди на зближення. Крок уперед і поверни ворогу борг сторицею.

— Зараз ти дізнаєшся, яким упертим я можу бути.

Я, певно, не мав шансів перемогти. Я, найімовірніше, йшов на вірну смерть. Проте на моєму обличчі заграла люта, зухвала посмішка. Мерзенний дракон відповів тим самим, хижо оскаливши ікла.

— Мерзенний драконе Валасірко...

— Паладине з далекого краю...

Стиснувши свій звичний спис, я став у бойову стійку.

— Я вб'ю тебе!

— Спробуй і здохни!

Я рвонув уперед, назустріч своїй останній битві.

◆

Усе, що відбувалося далі, скидалося на відчайдушну спробу виплисти з бурхливого виру, гребучи щосили, аби не піти на дно.

На самому початку сутички я кинув усі сили й магічні Слова на те, щоб відтягнути бій якомога далі від місця, де лежали Менель та інші побратими. Вони все одно могли згоріти від пекельного жару, але я хотів зробити для них усе, на що був здатний. Якби Валасірка вперто опирався, змінити поле бою було б годі, проте дракон не чинив опору. Можливо, він вважав нижче своєї гідності зважати на безпорадних ворогів, а може, навмисне створював умови, щоб я міг битися з ним на повну силу.

Я мчав уперед. Звідусіль на мене сипалися удари гострих пазурів, важкого хвоста, нищівні спроби розчавити лапами, а часом і таранячі кидки всім тілом та струмені смертоносного дихання. Я прискорювався й ухилявся, раз по раз дістаючи його вивіреними ударами списа та Словами. Дракон, гарчачи хрипким голосом, осипав мене жахливими Словами руйнування, серед яких лунали й такі, про які я зроду не чув. Я зібрав усі свої знання й усі доступні формули, аби відбивати його чари. Часом він видавав такий оглушливий рев, що вся гора ходила ходором.

Я накладав благословення за благословенням, рятуючи барабанні перетинки від розриву, а розум — від задушливого страху. Кілька разів я не встигав зреагувати й отримував поранення від летючих уламків каміння та хвиль жару. Щоразу я зцілював себе молитвою й знову ставав на ноги. Кілька разів я був на волосину від миттєвої загибелі. Мій великий щит уже давно був погнутий і розбитий. З шаленим бойовим криком я продовжував рубатися, стікаючи власною кров'ю.

Пазурі справа. Ухил. Укол списом крізь луску. Спроба розтоптати. Ривок уперед і вбік. Пригнувся, прикрився. Слово, відповідь, заперечення. Удар кігтями. Замах хвоста. Ухил. Спис...

— ГРА-А-А!!

Червона паща з вишкіреними іклами зімкнулася просто переді мною. Валасірка вперше пустив у хід зуби. Моє тіло вже пристосувалося до чергування пазурів, хвоста й лап, тому не встигло зреагувати миттєво. Але навіть запізніло я все ж викинув уперед Блідий Місяць, затуляючись ним. Мене збило з ніг нищівним ударом, ікла дракона ледь зачепили бік. Я скочив на ноги, звів спис до бою — і з жахом відчув, що зброя стала дивно невагомою. Подих застряг у горлі. Блідий Місяць розбився. Мій вірний спис, з яким я пройшов стільки доріг — його держак був потрощений, лезо розколоте; полагодити його було неможливо.

Прагнучи розпалити бойову лють, що тріснула разом зі списом, я видав ще один оскаженілий бойовий клич і вихопив Оверітера. На тілі Валасірки виднілося чимало ран. Якщо мені вдасться загнати меч у плоть і відновити життєві сили, я ще зможу...

— Даремні сподівання...

Щойно я ступив крок уперед, як мою ногу розірвало вибухом. Я скрикнув від пекельного болю. На кам'яній підлозі саме там, куди опустилася моя стопа, заздалегідь було висічено кілька руйнівних Знаків. Коли він устиг їх накреслити? Під час бою? Чи ще до нашого приходу?

— Я знаю цей демонічний клинок.

Звісно. Валасірка колись воював у лавах армії Верховного Короля.

— Грізна зброя, чи не так? У неї дивовижне минуле. Її викував демон королівського чину спеціально для двобою з Верховним Королем, який завжди тямки не мав від рідкісних клинків. Проте коли знаєш секрет меча, знайти протидію нескладно. Наприклад...

Доки я, долаючи пекельний біль, гарячково шепотів молитву зцілення для розірваної ноги, навколо мерзенного дракона спалахнули десятки вогняних стріл. Важко змахнувши крилами, він злетів у повітря й віддалився на безпечну відстань. Схоже, він більше не мав наміру сходитися зі мною врукопашну. За його поставою було ясно: він збирається добити мене подихом і далекобійними Словами.

— Хоч я лише бавився з тобою, я не очікував, що звичайний смертний завдасть мені стільки клопоту. Паладине з далекого краю, Вільяме Ґ. Меріблад, я мушу похвалити тебе за таку силу-силенну завданих мені ран.

Думки плуталися. Я втрачав зв'язок із дійсністю.

— Якби це був лицарський турнір майстерності, я, певно, увінчав би тебе вінком переможця й похвалив за славетний поєдинок. Твоя могутність нічим не поступається звитяжцям доби богів. Ти справді великий герой нового часу.

Сила покидала мої руки. Голос тремтів, я вже не міг чітко артикулювати Слова. А дракон височів переді мною живий і незламний.

— Проте це битва на смерть.

Дракон рушив уперед, аби обірвати моє життя. Я мусив здолати його. Я дав обітницю моїй богині. Я мусив битися.

Зібравши останні крихти сил, я сперся на меч і підвівся. Почав стягувати залишки мани. Відчайдушно концентрувався, заліковуючи рани, немов це ще могло щось змінити.

— Я не продовжуватиму твоїх мук. Помри.

Дракон набрав повні груди повітря, готуючись випустити пекельне полум'я, яке гарантовано спопелить мене до порожнечі.

Це був кінець. Я більше нічого не міг удіяти.

І все ж, навіть коли ці думки пронеслися в голові, я підняв меч і спробував вимовити Слово. Мені було подароване це життя. Я мусив боротися за нього до останнього подиху. Так я вирішив для себе.

Пекельний потік розпеченої міазми ринув на мене. Проте кінець так і не настав.

◆

— О...

Я побачив, як просто переді мною заструменіло тепле світле полум'я. Навколо вогника розкинувся прозорий сяючий бар'єр.

— Богине...?

Він затуляв мене від нищівного дихання дракона.

— Вісник? Хе. Не вистачає сил, аби явити божественне Відлуння? Богине полум'я, ти марнуєш свій час!

Драконяче полум'я люто билося об бар'єр. Вдаряло знову і знову. Вогник коливався. По поверхні щита побігли тріщини. І все ж вона продовжувала захищати мене.

— Ти настільки відчайдушно тримаєшся за свого героя? Проте допомога безсилого Вісника єдиного божества нічого не змінить!

Проти первісної люті дракона це була лише жалюгідна спроба виграти кілька секунд. І все ж вона не відступала. Вона вперто приймала на себе удар за ударом.

— Я зміцню тебе; Я допоможу тобі; Я збережу тебе своїм полум'ям.

Я все зрозумів. Вона з останніх сил тримала свою обітницю.

— Богине...

Полум'я мовчало. Як завжди, вона не промовила жодного зайвого слова й просто стояла між мною та смертю. Проте, як і всьому сущому, цьому захисту теж судилося скінчитися.

— ■■■■!

Дракон прогарчав незрозуміле хрипке Слово. Невідома руйнівна хвиля вдарила по бар'єру, і щит розлетівся на друзки без сліду. У пащі мерзенного дракона вже вирував новий потік полум'я, готовий розірвати мене на атоми.

— Паладине! Ти був супротивником, гідним мого подиху! Я закарбую твою поставу у своїй пам'яті, а твоє тіло й душу назавжди зітру з буття!

Грізний рев Валасірки розкотився Великою Печерою. Певно, це була його остання шана гідному ворогу.

— А ось тут я маю певні заперечення.

Зненацька збоку долинув новий, напрочуд безтурботний голос.

— Що?!

Дракон миттєво видихнув струмінь полум'я в той бік, проте володар голосу описав неймовірну дугу в повітрі й легко ухилився від вогню.

— Цей герой — моя здобич і мій особистий ворог, і мені зовсім не до вподоби, коли його в мене забирають.

Розгорнувши крила, чорніші за ніч, і блиснувши лиховісними червоними очима, до мене плавно спустився...

— Стаґнейт, богиня нежиті?!

Мерзенний дракон глухо гаркнув.

◆

Валасірка не зумів приховати здивування. Поруч зі мною богиня нежиті повернулася до дракона й багатослівно заговорила:

— Нумо погляньмо, мерзенний драконе Валасірко. Ти щойно заявив, що підтримка Вісника єдиного божества нічого не змінить. Ха-ха! Твоя правда! Я й сама передбачала саме такий кінець. Цих героїв замало; їх разом із богинею полум'я — все одно недостатньо! Я ж казала, що здолати Серп Лиха їм не під силу! Проте...

Ворон-Вісник весело клацнув дзьобом. Здавалося, ця вистава приносила їй невимовну втіху.

— Якщо подумати, я ніколи не зважувала, що станеться, коли на полі бою зійдуться відразу дві богині. Цікаво, чи не так? Можливо, тоді ці герої матимуть бодай крихту надії на перемогу? Особисто мені здається, що так, але що скажеш ти, Валасірко?

— Ти балакуча, як завжди, володарко нежиті.

— Чому це ми ніяк не порозуміємося, Валасірко? Ми ж з тобою зліплені з одного тіста. Я б сказала, наші забаганки вельми схожі.

— Мої пристрасті не мають нічого спільного з твоєю мерзотою. Моє життя і душа створені, аби спопеляти все навколо й сяяти в променях слави. Який глузд у тому, щоб зберігати речі навічно? Жадібна матеріалістко.

— Ось це я якраз і вважаю несмаком. Красу належить оберігати вічно, це цілком природне прагнення. Бездушний вандале.

Валасірка скривився від огиди. Я чудово його розумів: Стаґнейт безсоромно зіпсувала йому кульмінацію битви.

— А ти в нас справжній улюбленець долі, Паладине! Щоб не одна, а відразу дві богині примчали на допомогу смертному! Такого дива не бачили навіть за доби богів.

Валасірка окинув мене саркастичним поглядом. Але значно більше мене приголомшила сама суть почутого. Дві? Богині?

— Хіба має значення, в якій подобі я з'являюся — бога чи богині? Для богів стать — це лише зовнішня оздоба, хіба ні?

Ворон наче знизав крильми. Відтак, опустившись мені на плече, він спробував потертися головою об мою щоку. Божественне полум'я Грейсфіл миттєво спалахнуло, відганяючи птаха. Просто біля мого вуха розгорілося німе божественне суперництво.

— Ха-ха-ха! Не варто так лютувати, Грейсфіл. Я ж пропоную простягнути руку помочі. Невже мені не належиться крихта винагороди? Хм? Судячи з твоєї мовчазної люті, ти хочеш запитати: «Чому саме зараз?» Знаєш, спершу я планувала лишитися осторонь. Проте побачивши таку запальну, величну битву, я зрозуміла, що все життя шкодуватиму, якщо не візьму в ній участі.

— І ти насмілилася застромити свій дзьоб у мою битву лише заради цього? Безсоромна гедоністко, помішана на героях!

— виплюнув Валасірка ці слова їй услід.

— Саме так! Заради цього героя, цього надокучливого паладина, гріх не втратити голову!

Стаґнейт відповіла дзвінко й зухвало:

— А тепер до діла! Битва ще далеко не завершена! Чи маєш ти волю битися далі, Вільяме Ґ. Меріблад?! Паладине полум'я, мій мудрий і нерозважливий вороже! Ти колись присягався, що дотримаєшся клятви, збережеш віру в серці й битимешся до тієї самої секунди, поки не впадеш мертвим. Не кажи мені, що ті слова були пустим звуком!

Я гірко посміхнувся. Я був живим трупом. Мої руки й ноги відривало й зрощувало молитвами більше разів, ніж я міг полічити. Витривалість і зосередженість вичерпалися до дна, а вірний спис розлетівся на тріски. Я тримався на ногах лише тому, що спирався на руків'я меча. Правду кажучи, я сягнув абсолютної межі. Хотілося заплющити очі, кинути все й провалитися в темний сон. І все ж...

І все ж, якщо сама Стаґнейт кидає мені такий виклик, якщо Грейсфіл і далі стоїть поруч зі мною...

— Схоже, в мене просто немає вибору, — на тремтячих ногах я знову став до бою й уперся поглядом у чудовисько. — Валасірко.

— Що?

Я посміхнувся йому просто в пащу: — Хіба я не казав тобі, що вмію бути впертим?

— Ха-ха-ха! Казав. Пекельно впертим. Твоя впертість навіть богів змусила прийти в рух. Як велично.

Дракон хижо оскалився:

— Чудово! Смертний стає рівня дракону лише тоді, коли має за спиною повний захист і благословення божества. А дракони якраз і народжені для того, щоб перетворювати цих улюбленців богів на жменьку попелу!

Валасірка гордо розправив велетенські крила. Він був повний сил, як і на початку. Я завдав йому кількох глибоких ран і здер чимало лусок, проте це були лише подряпини.

— Милосердні богині, що панують над душами! Ніжні діви, не навчені бойових благословень! Скажіть мені: який захист ви здатні дати цьому герою і як саме збираєтеся вбити мене?!

Валасірка зухвало випростався, неначе відкрито насміхаючись із їхнього безсилля.

Правда полягала в тому, що ані богиня полум'я, ані богиня нежиті не належали до войовничого пантеону війни. Володарка полум'я за самою своєю суттю цуралася насильства, а побившись свого часу зі Стаґнейт, я чудово знав, що вона не тямить у військовій справі ані крихти. Валасірка мав рацію. Обидві вони були покровительками милосердя й душ. Навіть якби володарка нежиті дарувала мені своє благословення, я дуже сумнівався, що мій клинок зуміє...

— Хм? Я не збираюся давати йому жодних благословень.

— сухо відрізала богиня нежиті.

— Цей лицар — мій ворог. Він сам оголосив, що залишиться ним до кінця. З якого дива мені обсипати його дарами?

— О?

— Проте, Валасірко, мені здається, ти забув... де саме ми перебуваємо.

Почувши це, дракон уперше здригнувся, а його очі розширилися. Звісно! Як я міг про це забути?! Це місце...

— Це Залізна Країна! Гора, де сотні хоробрих воїнів полум'я досі плачуть від жалю за тим, що полягли під навалою орд демонів і мерзенного дракона!

Колосальний сплеск могутності вибухнув від ворона-Вісника богині нежиті. Ця сила розійшлася довкола незримою хвилею, проникаючи в найглибші надра гори.

— Прокиньтеся й повстаньте! Ваші нащадки й побратими повернулися до рідних домівок, і з ними пліч-о-пліч стоїть істинний герой! Вони прийшли розбити демонів, кинути виклик дракону й повернути гори, що споконвіку були вашою батьківщиною!

Я почув тупіт чобіт. Незліченних, важких кованих чобіт.

— Той, хто дрімає в забутті — не воїн, якщо лишиться осторонь цієї миті! Я закликаю вас узяти в руки меч помсти й змити давню ганьбу! Запаліть вогонь мужності знову!

По залі покотився брязкіт заліза, глухий стукіт бойових сокир об щити й громові голоси, від яких тремтіла твердиня під ногами.

— Воїни підгірного народу!!

Незліченне військо блідо-блакитних привидів ринуло з усіх тунелів та входів до Великої Печери. Загиблі воїни-гноми ревіли в єдиному пориві, готові повернути свою землю й знову стати до смертного бою з драконом.

◆

Ворон-Вісник богині нежиті кружляв під склепінням Великої Печери наче прапор. Загули бойові сурми, сповіщаючи про початок наступу. Я відчував усім тілом, як ритмічний гуркіт бойових барабанів відлунює в грудях наче живе серцебиття. Полум'я блідих душ кружляло у вихорі. Сотні й тисячі бійців карбували крок у єдиному строю. Дракон мовчки спостерігав за цим видовищем, примруживши пломенисте око — то чи з цікавістю, то чи з прадавнім сумом.

Дивлячись на це дійство, я почув позаду квапливі кроки. Чотири пари ніг. — Хлопці... ви ж, бува, не обернулися на нежить? — запитав я, озираючись. За їхньою аурою я відчував, що це не так, проте слова самі зірвалися з язика.

— Облиш. Ми живі.

— Так. Бачиш?

— Хоча на волосині висіли, правду кажучи.

Менель та Ел стояли переді мною, а поруч із ними — Рейстов і Ґелрейс.

— Твій самовбивчий випад відвернув увагу дракона від нас.

— А далі допомогло благословення нашого Творця... Хоча юний володар ще не надто вправний у ньому, тож загоєння ран забрало трохи часу.

Тепер я збагнув, чому зброя Ела спалахнула божественним полум'ям під час битви з тим демоном. Він здобув заступництво Блейза. Це означало, що, як і я — хай не настільки швидко, проте з часом — він міг молитвою залікувати власні рани й знову підвестися. Моя затята непоступливість виявилася не марною! Богиня нежиті підняла для мене цілу армію. Мої друзі знову стали поруч зі мною. Знаючи це, я був готовий битися до останнього.

— Вільяме... пане Вільяме. Це ж... невже це...

Ґелрейс дивився на примарне військо ошелешеними очима, не вірячи власній долі.

— Вони битимуться з нами. Це наше найцінніше підкріплення.

— О-о-о... — сльози покотилися по щоках старого воїна.

Він усе життя марив цим боєм, сподіваючись знайти його на дні келиха, і ось нарешті священна мить настала. Саме тоді залунали нові кроки. Важкі й розмірені. В осяйних міфрилових обладунках, стрункий і шляхетний поставою, до нас наблизився привид самотнього гнома. У руці він стискав осяйний золотий меч. Ґелрейс охнув і мимоволі впав на одне коліно. Цей жест сказав мені все.

— Дідусю? — вражено прошепотів Ел.

Останній правитель Залізної Країни, король Аурванґр, стояв перед нами. Він мовчки торкнувся долонею волосся Ела, немов кажучи: «Ти молодець, мій хлопчику». Обличчя юнака здригнулося, а очі налилися слізьми.

Відтак король Аурванґр повернувся до мене. Не зронивши жодного слова, він перехопив лезо свого золотого меча долонею в латній рукавиці й простягнув мені золоте руків'я.

— Га?

Гм. Мені? Хіба не належало віддати його Елові? Ці думки й сумніви спалахнули в моїй голові, але його твердий погляд переміг. Я перехопив руків'я і прийняв меч.

Це був Каллдон — легендарний сонячний меч, що колись випалив одне з очей Валасірки. Зачарований клинок, який передавався з роду в рід гномських королів і існував, певно, ще за доби богів.

— Герою полум'я... Благаю тебе... захисти мого онука... і... цю гору...

Його голос прозвучав глухо й хрипко. І цієї ж миті обладунки на привиді короля Аурванґра та саме його примарне тіло почали повільно танути й розпадатися.

— Дідусю? О ні... Дідусю?!

Звісно. Мені ж розповідали: полум'я Валасірки спопеляє навіть самі душі. Душа короля Аурванґра колись потрапила під це пекельне дихання. Її форма давно втратила цілісність. Зберегтися до цього дня вже було для неї межею можливого.

Невблаганно й безжально привид танув на очах, розпливаючись золотим маревом, аж доки...

— Ще не час.

Тихий голос і лагідна сила, немов теплий весняний легіт, зупинили цей розпад.

— Ще не час.

Це була моя богиня. Вогник Вісника Грейсфіл, богині вічного плину, тихо заговорив.

◆

— Прислухайтеся, ви, чиї душі більше не тримають своєї подоби.

Слова моєї богині лунали не лише для короля Аурванґра. Я озирнувся й побачив, що сотні воїнів у примарному війську перебувають у такому ж стані. Обпалені й розплавлені, втрачаючи обриси, вони все одно трималися за зброю з незламною волею до бою — хоча це вимагало нелюдських мук.

— Усі ви, хто був спопелений подихом дракона і не може більше повернутися до кола сансари!

Вона говорила тихо, проте в її голосі бриніла глибока священна скорбота. А потім...

— О ви, що народилися в цьому світі й прожили славетне життя! О ви, що вистояли у стражданнях!

Моя богиня, яка завжди говорила стиха й стримано, вперше підвищила голос до урочистого кличу. Її слова були сповнені чистої, беззаперечної похвали за життєвий шлях, який вони подолали. Це були слова безмежної ніжності, святої шани, прославлення та повного виправдання їхнього подвигу.

Попри те, що вони були привидами, багато гномів затремтіли, а декотрі заридали. Почути визнання свого життя з вуст самого божества — чи міг смертний чи воїн мріяти про вищу нагороду?

— Я дарую вам моє останнє благословення! Якщо навіть у смерті, коли ваші душі розсипаються на порох, ви все ще прагнете творити праведність і добро...

Священне полум'я закружляло в повітрі. Воно було прекрасним і тендітним, немов світлячок серед глупої ночі.

— Я вкажу вам шлях! З'єднайтеся з героями, що живуть у цю добу!

Божественне полум'я танцювало. Це був провідний ліхтар для душ, що захищав їх від остаточного розпаду й кликав до нас одну за одною. Сяйливі іскри ринули до мене та моїх побратимів. Я приготувався до удару, проте не відчув ані болю, ані поштовху. Натомість до мого серця допливли їхні щирі почуття. Я відчув їхній жаль, їхній біль, їхні незавершені надії — і їхнє палке, нездоланне прагнення здобути перемогу, якої їм колись не судилося досягти.

«Ми з тобою, — шепотіли вони. — Благаємо, візьми нас із собою. Биймося разом».

Коли ці голоси відлунали в моєму серці, мене затопила неймовірна, незнана досі міць. Свинцева втома, що тягла все тіло додолу, розтанула без сліду. Затьмарений розум став кришталево ясен. Я відчув, що можу будь-якої миті зірватися в нищівну атаку.

Світ довкола постав дивовижно виразним. Душі полеглих воїнів, приречені блукати згарищами спаленої гори, були на волосину від забуття. Але тепер вони наповнили мене силою. Я без слів знав: їхня воля і сила перейшли до нас.

Менель, Рейстов і Ґелрейс також прийняли ці душі з урочистою скорботою на обличчях. А коли стало ясно, що всі спопелені душі знайшли прихисток, привид короля Аурванґра простягнув долоню до Ела. Юнак міцно стиснув її.

— Дідусю...

— Я не проситиму пробачення. Мій онуку... благаю, поверни життя цьому королівству та нашому народу.

— Я знаю! Довір це мені!

Вони перезирнулися востаннє. Потім душа короля Аурванґра розсипалася золотим пилком і розтанула в грудях Ела. Ворон-Вісник богині нежиті пробурмотів:

— Як прикро. Схоже, мені доведеться розділити ці лаври.

Мерзенний дракон замислено загарчав і вимовив із незворушним спокоєм:

— Схоже, ти нарешті готовий, Паладине з далекого краю.

Поки все це відбувалося, Валасірка навіть не намагався напасти на нас підступно. Він терпляче чекав, доки ми завершимо свої приготування.

— Я... здогадуюся, що ти зробив це зовсім не з доброти душевної.

— Кха-ха-ха! Звісно, ні.

Поранений дракон розправив крила й гордо виструнчився на повен зріст:

— Це все одно що витримувати дороге вино. Перш ніж розчавити героїв на порох, я даю їм завершити всі обряди, вишикувати ряди, наповнити серця надією до самого вінця й рушити на мене. І ось тієї миті, коли їхні обличчя спотворює крик безмежного розпачу...

Він оголив велетенські ікла:

— ...я відчуваю свою найвищу насолоду.

У словах Валасірки не було й крихти фальшу. Він, безперечно, бачив погибель незліченних героїв саме так, спопеляючи їх до самих глибин душі.

— А тепер кинь мені виклик, якщо насмілишся, Паладине з далекого краю! Або я поховаю тебе тут, вписавши ще одну сторінку до мого літопису жаху, або ти розірвеш моє горло — і пам'ять про мою погибель лунатиме в баладах по всіх чотирьох сторонах світу!

Усе тіло дракона оповила густа чорна міазма.

— Настав час істини.

Я не став відповідати йому відразу. Я звів погляд на свою богиню:

— Я йду.

— Так. Я знову наказую тобі.

Полум'я Вісника богині спалахнуло сліпучим вінцем світла. І вона, Грейсфіл, богиня вічного плину, віддала мені свій наказ урочистим, священним голосом:

— Іди, мій лицарю. Здолай дракона й сповни те, про що дав обітницю.

Я окинув поглядом побратимів і ряди примарних гномів.

— Клянуся цим мечем, священним полум'ям і всіма душами воїнів, що живуть у моєму серці!

Я високо підняв золотий клинок і закричав щосили на всю печеру:

— Лиховісного дракона буде знищено!!

У відповідь бойовий рев сотень бійців змусив здригнутися самі підвалини гори:

— Палай, вогню мужності!

— Вороже, настав кінець твоєму злу!

— Час відплати настав! Година справедливості наблизилася!

— Bellator! Bellator!

— Fortis Fortuna adiuvat!

Немов у відповідь на цей нездоланний гуркіт голосів, мерзенний дракон люто заревів. Розпочався останній, вирішальний бій.

◆

— Р-Р-Р-А-А-А-А-А-А!!

Рев дракона потряс Велику Печеру. Це було жахливе, первісне виття, якого без особливого захисту вистачило б, аби випалити душу й позбавити розуму. Водночас він розсік повітря пазурами. З бойовим криком я провів мечем широку дугу, відбиваючи удар, і пірнув уперед.

— Sagitta Flammeum!

— Полум'я, захисти мене!

Слово дракона і моє благословення Священного Щита зіткнулися й вибухнули взаємним гасінням. З яскравим спалахом обидва розсіялися в пил.

Усе моє тіло палало невичерпною міццю. У грудях клекотів жар. Кришталево ясна свідомість охоплювала кожну клітину. Здавалося, я ідеально керую всім тілом аж до найменшого руху пальців. Я відчував колосальну вагу лап дракона навіть без погляду, передбачаючи кожен удар, що звалювався згори.

Я ухилявся від кігтів, розсікав луску, заходив за спину й полосував його плоть. Клинок зачарованого меча Каллдона вібрував, видаючи дивовижно чистий, дзвінкий тон. Скільки б драконячої луски я не зрізав, меч залишався бездоганно гострим і незаплямованим. Навіть краплі крові не лишалося на осяйній криці. Оверітер поки що залишався в піхвах, але Каллдон був не менш гострим — а може, й перевершував його.

Валасірка люто ричав, проте більше не намагався ухилятися від ближнього бою. Він шалено розмахував лапами, прагнучи розчавити мене. Тепер, коли проти нього повстала ціла армія зі мною на чолі, він вирішив, що краще прийняти кілька ран, аніж марнувати час здалеку.

Він не знав вагань. Його лапи, масивні немов стовбури вікових дубів, зі свистом розсікали повітря зліва направо. З граничною увагою я пірнав під ці удари, вичікуючи мить для нового смертоносного випаду, але перш ніж я встиг...

— ■■■—!

Незнайоме Слово дракона збіглося з тим, як мій огляд різко хитнувся під жахливим кутом. З-під начебто твердого каменю хлинула багнюка, і моя права нога глибоко загрузла в розрідженому ґрунті.

Мене охопила тривога. Завдяки знанням минулого світу я впізнав явище розрідження ґрунту, проте не міг миттєво згадати Слово для протидії. Це Слово не збереглося до нової доби — це було Втрачене Слово, забуте ще з часів богів.

Я не мав чим відповісти! Не знав навіть, що подіє. Я не міг проказати заклинання рефлекторно, а часу на роздуми не було зовсім!

— Розчавити!!

У цю саму мить затримки велетенська долоня розміром зі стіл, із пальцями завтовшки з людський тулуб і лезами пазурів, звалилася просто на мене. В цей удар дракон уклав усю свою колосальну масу. Прийняти його означало вірну смерть — навіть з усім моїм захистом мене розплющило б на корж. Нога застрягла, відскочити я не міг. Тікати не було куди.

Лапа вдарила в землю. Хмара пилу й бруду зметнулася вгору.

— Вілле?!

— Пане Вілле?!

Закричали мої побратими. І тієї ж миті Валасірка вперше видав оглушливий вереск чистого болю. Він приголомшено витріщився на власну лапу, де бракувало пальця. Я встиг зустріти його удар клинком Каллдона, відтявши один із пальців, і прослизнув у щілину за мить до того, як долоня вдарила в кам'яну підлогу.

Пальці дракона були завтовшки з людський корпус, проте цієї товщини виявилося якраз достатньо, аби перерубати її одним точним помахом сонячного меча, якщо правильно обрати мить. А я вже досить довго обмінювався з ним ударами, щоб відчувати цей ритм безпомилково.

Хоч Валасірка й був загартованим у боях драконом — ні, саме тому, що він був таким драконом, ритм і патерни його атак не вирізнялися надмірною хитрістю. Більшість смертних він звично розчавлював просто своєю непомірною масою та безліччю нищівних Слів. Йому зроду не було потреби вигадувати хитромудрі фехтувальні обманні рухи чи вигадувати складні тактичні комбінації.

Тигр не вчиться бойових мистецтв, аби вполювати здобич. Цей дракон діяв точнісінько так само. Первісні хижаки не займаються штучними тренуваннями. Вони не мають у цьому потреби. У грубій фізичній силі та віковому досвіді я не міг рівнятися з ним. Але якщо й була шпарина, якою я міг скористатися — це була саме вона!

Вирвавши ногу з багна, я миттєво перейшов у контрнаступ, користуючись тим, наскільки втрата пальця приголомшила потвору. Проте недооцінювати Валасірку не доводилося. Він умить проказав потужне сковувальне Слово, намагаючись обплутати мої ноги. Я був змушений вбити в нього Слово Заперечення й відстрибнути назад.

Він майстерно послуговувався допоміжними Словами. Хоч він і не знав людського фехтування, його магічні випади зламали не одного видатного звитяжця. Він бився не лише грубою силою.

— Р-Р-А-А-А-А!!

— А-А-А-А-А-А!!

Його рев і мій бойовий клич сплелися воєдино. Меч і пазурі, Слова та благословення знову схрестилися в шаленому вихорі.

— Залп!

Злива стріл ударила з флангу по велетенському тулубу дракона. Поки я відволікав його спереду, Ел зумів провести загін йому в тил.

— У наступ!

Ще один загін гномів атакував дракона з іншого боку.

— Ха-ха-ха! Так!!

Мерзенний дракон розкотисто зареготав, і його лють спалахнула з новою силою.

◆

Одним помахом пазурів дракон розрубав закутого в лати воїна на шмаття, розкидавши уламки обладунків у повітрі. Одним ударом хвоста верхні половини тіл кількох бійців буквально стерлися на порох. Дракони були істотами, спорідненими зі Словами Творіння: навіть примари не могли уникнути їхньої смертоносної хватки.

Проте полеглих гномських воїнів це не зупинило. Вони не здригнулися й не відступили ні на крок. Ревнувши в один голос, вони вперто сунули вперед, назустріч дракону. Вбивали сокири й мечі в його лапи. Осипали зливами стріл із довгих луків та важких арбалетів. Більшість снарядів відскакувала від луски, проте саме тут рани, які я встиг йому завдати, почали даватися взнаки. Удар за ударом шкода накопичувалася.

— Отримуй!

Власні стріли Менеля впліталися в цей безперервний град, а духи повітря спрямовували їх із бездоганною точністю. Одна за одною стріли встромлялися просто в розпанахані рани, звідки цівками сочилася чорна кров дракона.

Наконечники цих стріл не сяяли міфриловим блиском. Вони були чорними, наче ніч. І тієї миті я все збагнув: Менель щедро змастив міфрилові стріли отрутою гідри, яку ми здобули на болотах! Отрута гідри була настільки смертоносною, що однієї її краплі вистачало, аби велетенський лютий хижак упав на спину в судомах. Хоч яким велетенським і стійким був Валасірка, хай яка міазма пульсувала в його жилах — така пекельна отрута, загнана просто у відкриті рани, не могла лишитися без наслідків. Якби Менель стріляв сам, дракон якось відбив би стріли, проте під безперервним градом гномських залпів стріли ельфа лишалися непомітними, невпинно виснажуючи потвору.

Крок за кроком рухи Валасірки почали втрачати колишню блискавичність. І тоді Рейстов, Ґелрейс та примарні воїни відчайдушно кинулися в ближній бій. Нові пластини луски злітали з тулуба чудовиська. Рейстов діяв інакше, ніж я: він не намагався прорубати луску напряму, а підсовував лезо під її край і зрізав пластини біля самого кореня на повному ходу дракона. Це була вершина фехтувальної швидкості та віртуозної майстерності.

— Набридлива мошкара!

Гнучкий хвіст Валасірки метнувся збоку, аби змести сміливців одним ударом.

— Стіна!!

Навколо Ґелрейса гноми вмить вишикували багатошаровий мур зі щитів, уперши їх під кутом у кам'яну підлогу власними тілами.

— Ми незламні!

— Палай, вогню мужності!

З цим бойовим кличем постала нездоланна стіна щитів. Магічні Знаки на них спалахнули один за одним.

— ?!

Хвіст дракона з розмаху вдарив у стіну, проте не зламав її, а зрикошетив по похилій площині щитів угору! Прості гноми зі своїми щитами навіть не думали тікати — вони відвели нищівний удар силою власної непохитності!

— Поверни нам...

Тієї миті Ел уже опинився біля самої лапи дракона.

— Наш дім!

Зібравши всю свою велетенську силу, Ел підняв алебарду, охоплену божественним вогнем, високо над головою і з розмаху обрушив її на ногу дракона. У мить зіткнення пролунав страшний тріск. Це був вибуховий удар неймовірної сили, наче сам кулак бога вогню обрушився на чудовисько.

І нарешті велетенська туша Валасірки похитнулася і з громовим гуркотом звалилася на землю! Це був наш вирішальний шанс. Ми нарешті могли дістати вразливі місця, недосяжні раніше через його велетенський зріст. Шальки терезів схилилися на наш бік!

Я кинувся до поваленого велетня. І тієї ж миті крижаний холод пронизав мою спину. Мерзенний дракон Валасірка... посміхався.

◆

Густий чорний дим клубочився з пащі Валасірки. Його черево й горло палали зловісним багряним сяйвом. Стало ясно: колосальний обсяг полум'яної міазми, що ввібрала нестерпний жар лави, накопичився в його нутрощах. Він був готовий вибухнути.

Мене пронизав жахливий здогад. Валасірка вже дуже давно не використовував своє смертоносне дихання! Він навмисне йшов до цієї ситуації! Весь цей час він стримував дихання всередині, змушуючи його закипати, і підпускав наших головних бійців якомога ближче, аби однією велетенською хвилею спопелити і нас, і все довкола!

— Мені не хотілося нищити мої скарби, проте...

Він знав, що лише він сам здатен витримати цю температуру. Валасірка називав себе владикою отрути й братом лави. Власний жар і отруйний подих не могли стати для нього смертельними, навіть якщо він переступить межу і вихлюпне назовні більше, ніж здатне вмістити його тіло. Це була остання козирна карта дракона. Якщо цей потік вирветься на волю — нам кінець.

— Славні воїни...

— Maxima...

Я відкинув геть будь-які роздуми.

— Це ваша загибель!

— Acceleratio!!

Я наосліп вигукнув Слово й відштовхнувся від землі. Закон протидії зламався. Я почув, як тріснули кістки в нозі під час поштовху. Довівши кістки всього тіла до межі зламу, я кулею полетів просто до горлянки дракона.

Усе довкола знебарвилося. Час сповільнився, немов патока. Пломенисте око Валасірки втупилося в мене, коли я мчав на нього. Я бачив, як він роззявляє пащу для смертоносного видиху.

Я підніс Каллдон над головою і вигукнув бойовий клич. Спогади воїнів, збережені в моєму серці, підказали мені сакральне Слово, потрібне для вивільнення сили цього зачарованого меча. Цей клинок сам бог вогню Блейз колись дарував своїм служителям, коли вони рушили на підкорення підземної темряви. Покоління гномських володарів століттями наповнювали його маною під час щорічних священних ритуалів. І його істинна суть повністю відповідала його імені.

— Solis... ortus!!

Сліпуче світло й священне полум'я вибухнули із золотого клинка, вмить розсіюючи пітьму, що огортала Велику Печеру. Розпечене лезо чистого сонячного сяйва — крихітне сонце, дароване служителям мовчазним богом вогню, — глибоко встромилося просто в горлянку лиховісного чорного дракона. Ані драконяча луска, ані залізні м'язи шиї не змогли протистояти цьому всепереможному світлу.

Тієї ж секунди вся смертоносна отрута накопиченого подиху вирвалася з розсіченого горла дракона й здетонувала оглушливим вибухом. Нищівна ударна хвиля шпурнула мене в повітря. На якусь невловиму частку секунди мені здалося, що куточки пащі мерзенного дракона ледь помітно сіпнулися вгору, неначе він прошепотів: «Браво».

Якби полум'яна міазма подиху Валасірки вирвалася з його пащі звичайним потоком, вона неминуче спопелила б нас усіх. Проте вона здетонувала некерованим вибухом, і весь цей пекельний шквал припав на мене — того, хто власноруч розпоров потворі горло. Звісно, так воно й мало статися. Цілком очевидно, що відбудеться, якщо пробити ножем пожежний рукав під колосальним тиском води. Проте попри всю очевидність моє тіло зірвалося в атаку раніше, ніж я встиг зважити ризики. Я прийняв удар такої нищівної сили, що був певен: від мене не залишиться навіть самої душі. І все ж...

«Можливо, полягти, здолавши дракона — не найгірша доля». Ця думка спалахнула в моїй голові щиро й безпосередньо. Якщо мені судилося загинути саме так — це славний кінець. Перерізати горло прадавньому дракону доби богів і полягти смертю хоробрих. Який величний фінал.

Шквал розпеченого вогню й отрути, здатної плавити навіть кістки, поглинув мене з головою. Минула секунда, і все, що я відчув — це дивне замішання. Біль від обвуглення плоті, муки розчинення кісток ще не настали. Знак честі на моїй руці тьмяно жеврів, захищаючи мене. Проте його світло швидко згасло в бурі полум'яної міазми.

І тієї самої миті мені здалося, що Мері суворо докоряє мені, кажучи: «Ти не повинен здаватися!»

Пекельний жар і трунок нарешті пробили благословення моїх стигматів. Моя шкіра закипіла. Плоть почала танути, оголюючи білі кістки. Очі й нутрощі розчинялися від жару. Зціпивши зуби від дикого болю, я вихопив Оверітера.

— ■■■■■■!!

Німо кричачи розпеченою спаленою гортанню, засліплений і глухий, я з розмаху увігнав демонічний клинок у тіло Валасірки. Я відчув, як із руків'я проросли шипи мани. Моє тіло, розчинене отрутою й вогнем, заходилося відновлюватися. Це була мука, здатна звести з глузду будь-кого. Кожна клітина мого тіла спопелялася, регенерувала і знову згоряла дотла. Та я продовжував несамовито стискати Оверітера руками, які танули й зросталися знову і знову.

Я танув.

Я зцілювався.

Я знову танув.

Я знову зцілювався.

Лише біль. Лише нестерпний біль.

Біль, біль, біль, біль, біль, біль, біль, біль, біль...

Якби я просто випустив меч із рук, усе це...

Я насилу вичавив цю слабкість із голови.

Біль.

Біль.

Біль.

Я мусив жити.

Біль.

Біль.

Я танув.

Моє тіло розчинялося.

Я зцілювався.

Біль. Біль, біль, біль...

Але попри все я мусив вижити.

Бо це... була моя обітниця... моїй богині.

До кінця. До кінця. До самого, нещадного кінця!

Ніколи не зрікайся життя!

Коли все моє тіло спопеляв нелюдський біль, я, чіпляючись за єдину священну клятву, остаточно втратив свідомість.

◆

Я розплющив очі, лежачи в калюжі запеклої крові.

— Вілле! Чуєш, Вілле!

— Пане Вілле!

Менель та Ел гарячково гальмували мене за плечі. Рейстов і Ґелрейс теж схилилися наді мною зі щирою тривогою на обличчях.

— М-м... гхх... Стривайте, що сталося?

Як не дивно, біль у тілі повністю зник. Ба більше: я почувався напрочуд бадьорим.

— Гей, ти можеш говорити? Розумієш, що навколо коїться?

— Я... я в порядку, Менелю.

— Не підводься поки!

— Та ні, справді... зі мною все гаразд, — я підвівся на ноги. Мене навіть не хитнуло. Усе моє єство було сповнене свіжої, дзвінкої сили.

Я озирнувся довкола. Велетенська німа туша Валасірки нерухомо височіла посеред печери. Він був колосальним. Бачачи його мертвим, я знову вразився тим, якого велетня нам вдалося здолати.

Поруч на випаленій землі лежали Каллдон та Оверітер — обидва мечі виявилися абсолютно неушкодженими.

Блідо-блакитні духи гномських воїнів поволі танули в повітрі. Здолавши дракона, вони нарешті сповнили мету свого посмертного існування.

— Дякую вам, — я низько вклонився їм. У відповідь примарні воїни піднесли сокири й щити, осяявши залу прощальним салютом.

— Ви врятували нас, брати.

— Дякуємо за підмогу.

— Прощавайте, друзі й предки. Далі ми з юним господарем візьмемо все на свої плечі.

Менель, Рейстов і Ґелрейс промовляли по черзі. Ел узяв слово останнім: — Присягаюся, я обов'язково поверну до життя Залізну Країну!

Привиди відповіли на його клятву світлими, щасливими посмішками й поволі, наче прозорий димок, піднеслися вгору й розчинилися в тиші.

Провівши гномських воїнів поглядом, я вирішив перевірити, в якому стані моє власне тіло. Навіть міфрилова кольчуга частково оплавилася. Проте...

— Хм?

Окрім звичних слідів опіків на руках, усі інші страшні рани та виразки по всьому тілу зникли без сліду. Шкіра була гладкою й чистою.

— Що це таке?

Відбувалося щось дивовижне. Відколи я опритомнів, мене не полишало відчуття неймовірного піднесення. Здавалося, десь у глибині мого тіла вирує незміряна міць.

— Е-е-ем... — я роззирнувся довкола. Погляд упав на кам'яну брилу завбільшки з людину. Я торкнувся її долонею, напружив м'язи й з легкістю відірвав від землі однією рукою, неначе це був м'яч.

— Що за чортівня?!

— Що?!

Усі присутні витріщилися на мене круглими очима. Проте мені здавалося, що це далеко не межа. Я стиснув пальці — і камінь під моєю долонею з тріском розкришився на пісок.

— Ти висмоктав життєві сили з прадавнього дракона доби богів. Чого ж іншого ти очікував?

Почулося тріпотіння крил. Ворон із багряними очима опустився на великий уламок кам'яної колони просто переді мною.

◆

— Твою душу й тіло розпекло до білого жару драконячим полум'ям, перекувало у смертельному вихорі обміну життям через демонічний клинок і загартувало в попелі. Чи не так?

Я спантеличено насупився.

— Твоє обличчя свідчить про повне нерозуміння. Кажучи просто: божественне драконяче єство влилося в твою кров.

Гм...

— Якщо ти перевіриш сам, то переконаєшся: у цьому стані звичайнісінька сталь навіть не подряпає твою шкіру, а слабкі чари розсіюватимуться ще на підльоті. Тобі дісталася частка тієї самої міфічної невразливості.

Що за божевілля...

— Втім... просто зараз тебе розпирає від невгамовної жадоби битви, чи не так?

— Так, це... відчуття справді дуже сильне.

— Це ж бо спадок того гордовитого й кровожерного дракона, чого ж ти хотів? Поки що це природно. Та якщо дозволиш цьому шаленству взяти гору, ти ризикуєш стати рабом власної люті.

У моїй пам'яті раптом постав Зіґфрід — герой німецького героїчного епосу, який омився кров'ю дракона Фафніра й здобув невразливість. Схоже, мій випадок напрочуд скидався на ту давню легенду.

— Нагадую тобі: мені зовсім не хочеться бачити твою безглузду загибель.

— Стаґнейт...

Ворон-Вісник богині нежиті клацнув дзьобом і глухо засміявся. Його тіло вже почало повільно розсіюватися, розмиваючись темним туманом.

— Я вичерпала всі свої сили, проте допомогла покінчити з цим набридливим драконом і водночас зробила тебе своїм боржником. Непоганий обмін, як на мене. Ти ж відчуваєш до мене вдячність?

— Так.

Я не став цього заперечувати. Якби не своєчасне втручання Стаґнейт, я напевно загинув би. Хоч як прикро було це визнавати, проте я завдячував їй життям.

— Чудово! Коли маєш справу з таким благородним лицарем, борги честі й узи вдячності приносять куди більші дивіденди, ніж пряме насильство й примус! Мені шкода втрачати тих примарних воїнів, яких забрала Грейсфіл, проте я вважаю за краще не сперечатися за них — нехай це лише примножить твій борг переді мною.

— Ось чим ти по-справжньому лякаєш.

Я був надто вразливим до подібних маніпуляцій. Я не міг просто відмахнутися від неї, відчуваючи тягар подяки, навіть знаючи, що вона є одвічною супротивницею богині полум'я. Тепер, згадуючи минуле, я розумів, що вона свого часу так само зробила своїми боржниками Блада й Мері за певні послуги під час війни з Верховним Королем. Справжня сила цієї богині полягала не у фехтуванні чи магії, а в її витонченому, незбагненному хисті плести інтриги. До того ж, переживши зі мною смертельну сутичку, вона достеменно знала межу, за яку я не ступлю ніколи. Я не збирався зрікатися своїх слів і вважав її ворогом, проте поводитися з нею було неймовірно складно.

— Ну що ж, мені час вирушати. Грейсфіл, дякую за приємне товариство.

Священне полум'я Грейсфіл плавно опустилося додолу. В очах Стаґнейт, доки вона проводжала поглядом вогник сестри, забриніли складні, невловимі почуття. Між цими двома божествами явно крилося куди більше таємниць, ніж могло здатися на перший погляд.

— Стаґнейт, богине нежиті.

Моя богиня озвалася тихим, ніжним голосом.

— Навіть зараз іще не пізно. Чи не відмовишся ти від своїх хибних ідеалів? Чи не складеш ти владу над нежиттю, аби знову вести душі разом зі мною? Якщо ти погодишся, я...

— Облиш. Моя відповідь — ні. Я йтиму власним шляхом. Мій вибір зроблено навіки.

— Розумію.

Священне полум'я ледь здригнулося. У ньому відчувався безмежний, тихий сум.

— Тоді прощавай, старша сестро.

— Прощавай і ти, моя люба молодша сестро.

Ці слова зненацька анітрохи не здивували мене. Вони прозвучали дивовижно природно. Я завжди відчував, що між цими двома богинями є щось глибоко спільне.

— А тепер до тебе, Вільяме Ґ. Меріблад. Твоє героїчне сяйво спалахнуло ще яскравіше, і ти здобув колосальну силу. Проте що яскравіше світло, то густішою стає тінь навколо. Будь пильним. Не втрачай розуму від жадоби війни, не отруюй серце ненавистю й стримуй свою пристрасть до дівчат... ах, точно, ти ж у нас досі бобиль!

— Це взагалі не твоя справа!

— Я чудово розумію твоє бажання присвятити все життя моїй цнотливій сестричці, проте знайди собі нарешті пару! Ти ж позбавляєш мене насолоди спокушати твоїх майбутніх нащадків!

— Яка жахлива причина!

Невже всім моїм дітям та онукам доведеться відбиватися від цієї богині?! Що це за сімейне прокляття таке?!

— Якщо забажаєш...

Ворон-Вісник лукаво схилив голову набік, і його червоні очі хижо зблиснули:

— Я можу колись явити тут своє прекрасне жіноче Відлуння. Чи не хочеш ти зачати зі мною дитину?

— ...

Полум'я моєї богині миттєво виросло між мною та Стаґнейт, грізно спалахнувши снопом іскор на захист свого обранця.

— Тц. Я ж нічого не вимагаю силою, знаєш. Невже одне напівбожественне дитя — це забагато? Рея Сільвія колись витворяла таке постійно: закохувалася в смертних героїв і народжувала від них напівбогів!

Богиня фей Рея Сільвія за легендами справді жила заради кохання. Я був певен, що теж чув подібні міфи про неї. Щоправда, наскільки я пам'ятав, це траплялося переважно ще за доби богів...

— Ну що ж, не має значення. Мій час добіг кінця. Поки що я відступлю. Ах, так, і ще одне...

Коли тіло Стаґнейт уже майже повністю розтануло в темному мареві, вона на мить замислилася:

— Вільяме Ґ. Меріблад... Я колись пропонувала тобі дозволити мені покохати тебе. Мушу зізнатися у брехні.

— Що? — спантеличено перепитав я.

Примарний образ витонченої, неймовірно вродливої богині з хитрою й загадковою посмішкою на мить проступив крізь обриси ворона.

— Я насправді закохана в тебе, Вільяме Ґ. Меріблад.

І з цими словами велика богиня нежиті, мій найшанованіший супротивник, розтанула в темряві без сліду.

◆

Якийсь час усі — навіть моя богиня — стояли в повній мовчанці. Що це щойно було? Це ж називається зізнанням у коханні, так? Від богині? Смертній людині? І не просто людині, а тому, хто відкрито присягнув бути її ворогом! І на додачу до всього вона просто зізналася й миттєво втекла, залишивши мене в повному ступорі! І як я, по-вашому, мав на це реагувати?!

Поки я стояв червоний мов рак, Менель по-дружньому ляснув мене по плечу: — Ого, братику, богині на тобі виснуть одна за одною! Тримайся, Вілле.

— Замовкни!

Як я мав реагувати на зізнання в коханні від богині?! Я й зі смертною дівчиною не знав би, що робити!

— Краще готуйся заздалегідь. Такі дамочки на вигляд наче легковажні, а насправді чіпляються так, що зроду не відчепишся.

— Менелю, благаю, досить...

Те, що Менель говорив із власного гіркого досвіду, робило його слова ще більш загрозливими й зловісними. Чи не міг я просто вдати, що нічого не чув?

Поки ми обмінювалися цими дурницями...

— Мій лицарю. Герої.

Моя богиня урвала нашу недоречну балаканину своїм величним, урочистим голосом. Усі присутні вмить підтягнулися й виструнчилися.

— Ви славно здолали мерзенного дракона. Ваш подвиг величний.

І лише цієї миті усвідомлення нарешті прийшло до кінця. Я переміг Валасірку. Я здолав цього жахливого прадавнього дракона й залишився живим! Ми повернемося додому. Ця думка принесла хвилю безмежного полегшення. Здавалося, крізь священне полум'я Грейсфіл дивиться на нас теплим, сповненим любові поглядом.

— Я винагороджу ваші труди. Відкрийте мені ваші найпотаємніші бажання.

— Якщо дозволите, — озвався Ел, схиливши голову перед її ніжним голосом. — Богине полум'я... Чи можливо очистити гори від отруйної міазми мерзенного дракона, включно з землями Лотдора?

— Тепер, коли мерзенного дракона знищено, я здатна вволити це прохання.

— Тоді це моє єдине бажання! Благаю, очисти нашу батьківщину!

— Еге ж, тоді я теж приєднуюся до цього, — знизав плечима Менель. — Треба подумати про Дайн та інших.

Ґелрейс схилив коліно: — Я прошу про те саме, Владичице. Заради пам'яті моїх полеглих друзів.

Рейстов спокійно кивнув: — Мене це цілком влаштовує. Своє я вже отримав: мій меч пізнав плоть дракона.

Я був зворушений тим, наскільки безкорисливими виявилися всі мої побратими. Втім, якби вони були іншими, вони зроду не пішли б за мною на бій із такими мізерними шансами на виживання.

— Я благаю про те саме, моя богине. Очисти й благослови цю землю.

— Ваше прохання почуте.

Полум'я Вісника Грейсфіл тихо проказало нечуване досі сакральне Слово. Осяйний вогонь спалахнув навколо, розливаючи дивовижну священну ауру. Це було не що інше, як «священне полум'я». Розходячись хвилями, воно охоплювало отруйну міазму й випалювало її до найменшої крихти.

Цей благословенний вогонь пожирав лише нечисть і заразу, не завдаючи жодної шкоди всьому живому. Священне полум'я покотилося гірськими долинами. Іржаві Гори на очах повертали собі первісний вигляд і знову ставали Залізними Горами.

— Оплакані будуть ті, хто відійшов у вічність; і благословенні будуть ті, кому судилося народитися.

Моя богиня промовляла сакральні Слова з глибоким милосердям, немовби творила святу молитву. Вона говорила лагідно й тихо, пригортаючи старання нас, смертних і недосконалих людей, до свого серця.

— Нехай запанує мир на цій землі. Нехай процвітає вона, і нехай оселиться в ній радість.

З кожним новим Словом вогник Вісника богині ставав дедалі прозорішим і починав згасати. Як і богиня нежиті, Грейсфіл віддала майже всю силу й більше не могла підтримувати зриму подобу.

— О доблесні вбивці дракона! Ця земля, і ви, що відвоювали її...

Крізь священне полум'я я побачив, як богиня, чиє обличчя завжди лишалося суворим і відчуженим, лагідно посміхнулася з-під свого темного капюшона.

— Прийміть благословення полум'я на віки вічні.

З цими тихими словами, теплим сяйвом світла та останнім яскравим спалахом священного вогню, що дотла випалив залишки міазми, її вогник розтанув у повітрі. На відміну від богині нежиті, вона не сказала мені майже нічого особистого. Я подумав, що в цьому вся вона. Можливо, з нею було не так просто зійтися, як із лукавою Стаґнейт, проте я понад усе любив мою богиню саме за її непохитну, святу щирість.

Якийсь час ми стояли мовчки. У Великій Печері, де нарешті розвіявся смердючий чад, кожен із нас насолоджувався світлом перемоги й солодким відчуттям того, що ми вижили. Мені раптом захотілося підійти до мертвого Валасірки й обережно опустити його велетенську повіку. Із заплющеним оком мерзенний дракон здавався просто заснулим велетнем. До останнього подиху Валасірка залишався могутнім, жорстоким і гордим володарем небес. Я подумки сотворив за нього коротку, щиру молитву.

Я не знав, куди попрямує душа цього великого створіння. Зрештою, сам Валасірка казав, що життя належить проживати наче яскравий спалах полум'я. Він міг свідомо відкинути повернення до вічного кола перероджень і обрати повне небуття. Та попри це я помолився за нього. І побажав його бунтівній душі доброго шляху.

— Ну що ж, — я завершив молитву й обернувся до друзів. — У нас іще купа клопотів попереду, але розберімося з ними й вертаймося додому.

— Саме так! Відпочивайте, пане Вілле, ми самі про все...

— Та ні, киньте, я так не можу!

— Ще й як можеш! Тобі конче потрібен перепочинок. Ти ж бився як навіжений!

— Цілком згоден, — докинув Рейстов. — Зроду не думав, що ти зважишся на такий самовбивчий стрибок. Проте удар вийшов просто диявольськи влучним.

— Істинна правда! — вигукнув Ґелрейс. — Не думаю, що до кінця днів забуду той спалах, яскравіший за саме сонце. Коли повернемося, ми влаштуємо такий бенкет на честь перемоги, якого цей край іще не бачив!

— О, чудова думка! — підхопив Менель. — Треба гукнути хлопців із Лотдора, нехай заграють нам на свято!

— Пречудово! Буде і випивка, і гори смаколиків...

— Тоніо з Бі, певно, вже все наперед підготували. Погуляємо на славу, це точно!

— О-о, я вже чекаю не дочекаюся!

Ми без упину жартували й сміялися. І незабаром у лункій залі Великої Печери покотилися дзвінкі й радісні звуки дружніх плескань «дай п'ять».