Розділ 11 — : III | Secundus - Володар Іржавих гір - Фінальний розділ

Після цього ми зібрали кілька пластин драконячої луски та трофейних коштовностей як незаперечний доказ того, що дракона справді повержено. Що ж до самої туші Валасірки, лишати її просто так на поталу тлінню було б нерозважливо, тому я звернувся до молитви й наклав на неї Диво Збереження. За словами Рейстова, майже будь-яка частина тіла дракона слугувала першокласною сировиною й рідкісними магічними матеріалами, тож згодом ми цілком могли повернутися сюди з належним спорядженням, аби оббілувати здобич.

Думка про те, щоб розчленувати останки мого недавнього супротивника й пустити їх на знаряддя та зброю, викликала в мені суперечливі відчуття через виховання й моральні звички з минулого життя. Проте в цьому світі полювання на дракона означало саме це. Я не сумнівався, що Валасірка був готовий до такого фіналу, та й сам не збирався малодушно вагатися. Здобувши перемогу, я мав намір сповна скористатися правом переможця.

Втім, і золота, і самої драконячої туші було настільки багато, що вивезти все це силами лише нашої п'ятірки було просто неможливо. Зваживши на загрозу, що залишки демонів можуть розграбувати скарбницю, ми вирішили надійно перекрити входи захисними бар'єрами зі Слів і Знаків та повертатися додому тією самою дорогою, якою прийшли. Ми не стали спускатися на схід суходільним шляхом, а натомість вирушили на захід, аби знову скористатися річковим маршрутом: так ми могли заодно перевірити стан Лотдору та розповісти ельфам про все, що сталося.

До речі, щодо одягу: ми завбачливо захопили із собою запасні речі, а крім того, знайшли серед розсипів драконячих скарбів чудовий зачарований одяг, гаптований захисними Знаками. З усім цим нам якраз вистачило в що вдягтися. На порозі стояла глуха зима, і розгулювати голяка було сумнівним задоволенням. Куди менше тішила інша думка: моє нинішнє тіло змінилося настільки, що, певно, без особливих труднощів витримало б навіть такий лютий мороз.

Дорогою побратими допомогли мені випробувати можливості мого тіла після того, як воно загартувалося в драконячій крові. Відверто кажучи, вони виявилися абсолютно нелюдськими. Здебільшого все було саме так, як і передрікала богиня нежиті. Моя м'язова сила й витривалість піднеслися далеко за межі того, чого я досяг виснажливими тренуваннями. Особливо вражав захист, нечуваний для смертної плоті. Мене не можна було ні розсікти, ні вколоти звичайним ремісничим ножем. Додержуючись граничної обережності, ми провели обережний дослід, аби перевірити, чи зуміє Рейстов порізати мене своїм мечем: його загартований клинок розсік шкіру як зазвичай, тож цілковито невразливим чи безсмертним я все ж не став.

Схожа дивина коїлася і з моїми Словами. Я спробував вимовити кілька формул і вразився тому, з якою бездоганною точністю досягаю бажаного задуму. Моя влучність незмірно зросла. Загостривши чуття, я відчув, що сам процес концентрації мани — як усередині власного тіла, так і з навколишнього простору — помітно змінився. Моя гранична магічна міць теж підскочила. Мені здавалося, що за бажання я міг би одним-єдиним криком перетворити всю цю долину на випалену пустелю. Я справді став драконом у людській подобі.

Що ж до моїх власних думок із цього приводу, то я відчував: становище, в якому я опинився, таїло в собі лихо. Так, моя бойова міць зросла. Якби мені довелося знову битися з Відлунням Стаґнейт, я, певно, здобув би гору, і мені здавалося, що тепер я міг би навіть наодинці нав'язати гідний бій самому Валасірці. Судячи суто з моїх фізичних даних, зіткнися я зі звичайним тутешнім хижаком, я міг би наспівувати собі під ніс, розчавлюючи його голіруч без найменшої загрози для себе. І саме це було найгіршою новиною.

Коли з поєдинку зникає відчуття смертельного ризику — це смертельно небезпечно. Якщо я звикну до цього омитого драконячою кров'ю тіла й сприйматиму його міць як належне, моє фехтування стане зарозумілим і недбалим. А щойно це станеться, я приречений на загибель — рано чи пізно. Чи то я наштовхнуся на ворога, сильнішого за мене, чи наживу забагато ворогів, чи банально згину від підступного удару в спину — в будь-якому разі кінець буде безславним. Це було точнісінько те застереження, яке я колись почув від Блада, приймаючи з його рук Оверітера.

Ба більше: це було згубно для мене як для священнослужителя, так і для володаря, що вершив долі людей. Наскільки глибоко і як довго людина здатна співчувати знедоленим і слабким, якщо вона сама ніколи не мерзне в холоднечу й не страждає від спеки, не знає болю голоду чи спраги та має силу вижити самотужки де завгодно? Я виразно уявляв, як поволі перетворююся на пихатого, черствого невігласа, чужого до крижаної холоднечі чи порожнього шлунка голодного, чиїми єдиними чеснотами лишилися б тільки груба сила та холодний розрахунок.

Ця сила не була дарунком дракона. Вона була прокляттям. Цікаво, чи Валасірка передбачив це наперед? Він навряд чи сподівався, що я взагалі виживу після вибуху полум'яної міазми, коли ми зійшлися у фінальному ударі. Проте я легко міг уявити, як він глузливо сміється й каже: «Дракони — це створіння, що проклинають героїв і ведуть їхні долі до краху». Я не мав жодного уявлення, як випалити це драконяче єство, що змішалося з моїм тілом і душею. Та навіть якби й знав спосіб, ця міць була надто корисною. Я нізащо не міг відмовитися від неї, доки мир у цьому краї остаточно не утвердиться.

Одне слово: в останню мить дракон таки зловив мене на свій гачок. Я виграв поєдинок, проте війна між мною та Валасіркою триватиме все моє життя. Якщо я зламаюся й загину так, як задумував мерзенний дракон — я програю. Якщо вистою і збережу людяність — я переможу.

Коли ми нарешті вибралися з нескінченної павутини підземних тунелів і ступили за поріг Західної Брами, я поглянув угору, на верхівку гори, і стиха кинув: — Тобі мене не здолати.

◆

Ми вийшли крізь Західну Браму й спустилися до самого підніжжя Залізних Гір. Щойно кам'янисті стежки поміж скель і валунів скінчилися, перед нами розкинулася широка панорама. Повіяв свіжий, чистий легіт.

— Ого...

На колишніх рядах струхлявілих мертвих дерев пробилися свіжі зелені бруньки. Отруйний мул зник без сліду, поступившись родючій землі. Там, де раніше чавилася смердюча твань, тепер простяглася тверда суша або чисті заплавні луки. Ця картина не мала нічого спільного з тим мокрим, похмурим запустінням, яке зустріло мене під час першого приходу.

— Гей! Гей!

Здалеку почулися дзвінкі вигуки: назустріч нам поспішав загін ельфів. Попереду бігла ельфійка із золотавим волоссям і ніжними фіалковими очима, в якій я одразу впізнав Дайн.

— То з вами все гаразд! — вигукнула вона, підбігаючи до нас. — Ми стільки разів чули страшне виття дракона, а потім усе вмить стихло, і раптом повз нас пронеслося дивовижне полум'я, очистивши всю долину...

Потім, переконавшись, що ніхто з нас не загинув, вона кинулася обіймати кожного з нас, схлипуючи від щастя: — Яке благословення, що ви живі й неушкоджені!

Запаху гнилі та отрути біля неї більше не було. Єдине, чим від неї тепер віяло — ніжний, приємний аромат молодої жінки, свіжої землі та зеленого листя.

— Ти надто перебільшуєш, — сухо кинув Менель.

— Анітрохи! Я справді... думала, що ви вже ніколи не повернетеся...

— Але ж ми перемогли. Озирнися навколо: дракон мертвий. Вілл убив його.

На противагу різкому тону Менеля, голос Дайн тремтів від невиплаканих сліз.

— Та годі тобі, я ще не збираюся помирати. У мене купа справ.

— Справ?

— Ну, для початку, цей край треба відбудувати. Земля досі оговтується від наслідків отрути мерзенного дракона, хіба ні?

— Це правда, — Ел ствердно хитнув головою й стурбовано насупився. — Подекуди в горах ще лишилися сліди міазми, та й недобиті демони напевно зачаїлися по щілинах.

Справді, хоч більшу частину отруйного чаду випалило священне полум'я, це не означало, що міазма зникла безслідно. До того ж небезпечні поріддя Безодні, що звикли до мерзенного середовища, навряд чи підуть звідси добровільно. Схоже, мало спливти чимало часу, перш ніж Залізна Країна та Лотдор знову завирують колишнім гамірним життям.

— Ми маємо цілу гору драконячих скарбів, тож на перший час зможемо взяти частку звідти.

— Нам також належить поміркувати над тим, як їх справедливо розподілити.

— Якщо бездумно викинути таку купу багатств у побут, ми підірвемо рівновагу цін і товарів. Треба обов'язково порадитися з Тоніо.

— Згода!

— До того ж, коли гору звільнено, старі жителі Залізної Країни напевно захочуть повернутися додому, правда?

— Тому треба підготувати все до їхнього прийому, інакше зчиниться суцільний безлад.

Список нагальних справ невпинно зростав.

— Мені не надто хочеться туди вертатися, але, мабуть, доведеться навідатися до рідного лісу й спитати, чи не відпустять вони сюди кількох тямущих ельфів, — спохмурнів Менель.

Срібноволосий напівельф, який колись утік із того лісу, повернеться туди як уславлений драконоборець, маючи сан Володаря Лісу та реліквію їхнього полеглого героя. Знаючи, скільки пересудів і драми це викличе, я анітрохи не здивувався виразу його обличчя. Менель був не з тих, хто вертається на білому коні, аби втерти носа кривдникам. Якщо йому десь було не до душі, він спалював за собою мости й викреслював те місце зі свого життя навіки. Він навряд чи колись збирався ступати туди знову.

Проте коли йшлося про відновлення тонкої гармонії гір і лісів, конче потрібні були досвідчені елементалісти, знайомі з законами природи та фейрі. Те, що Менель відновить зв'язок зі своєю батьківщиною, безперечно пішло б нам лише на користь.

— Тоді я вирушу з вами, — озвалася Дайн.

— Ти?

— Адже це нам вони допомагатимуть! Звісно, я мушу піти й особисто схилити перед ними голову!

— Ну, мабуть, так. Тоді навесні вирушимо в плавання за море. Ти як, Вілле?

— Звісно, я з вами! — зі сміхом кивнув я.

Я передчував, що це обернеться ще гучнішою драмою, проте мені вона точно не загрожувала!

— Дідько б тебе взяв, шкіришся, наче це тебе не стосується!

Я знову розреготався. Схоже, мало спливти чимало часу, перш ніж Залізна Країна та Лотдор повернуть собі колишній розквіт. Проте, скільки б років це не забрало, я був твердо певен: одного дня прекрасні білокам'яні вулиці Лотдору знову відбудують і наповнять чарівними піснями й музикою, а кузні Залізної Країни знову спалахнуть багряним вогнем під передзвін важких ковальських молотів.

◆

Відбувши теплий прийом у Лотдорі, ми сіли в наш човен, попливли вгору тепер уже кришталево чистим руслом річки й дісталися озера. Перетнувши плесо крізь ранковий туман, ми повернулися до міста мертвих.

— Ага! — зустрів нас Гас. Він неспокійно ширяв над руїнами на околиці міста.

До речі, вигляд напівпрозорого привида під яскравими сонячними променями — видовище напрочуд дивне.

— То ти не дав дуба? Хм... — Гас підозріло примружився, роздивляючись мене. — Твій потік мани дивно пульсує. Драконяче єство?

Він угадав із першого ж погляду. Недарма його величали Мандрівним Мудрецем.

— Це прокляття, ти ж розумієш.

— Я знаю. І я готовий нести цей тягар, Гасе.

Це була плата за мою перемогу над Валасіркою і свідчення того, що цей гордий мерзенний дракон зумів до кінця втілити свою драконячу філософію.

— Добре, — буркнув він, а потім, раптом змікши, подобрішав: — Нумо, заходьте! Ви всі ледь на ногах стоїте! — і покликав нас до храму.

Досі я якось не помічав цього, проте нерви мої були натягнуті мов струна. Я опустився на коліна перед могилами Блада й Мері, усе розповів їм про битву з драконом, а потім, знесилений до краю, заснув як убитий. Битва йшла за битвою, і ось нарешті я опинився там, де можна було скинути броню й не озиратися на кожному кроці. Моє загартоване драконячою кров'ю тіло майже не відчувало втоми, проте дух, що стільки разів заглядав у вічі смерті, конче потребував спочинку. Я провалився в сон, забувши навіть про вранішню молитву, і мені снилося безтурботне дитинство з Мері та Бладом — веселий сон про те, як ми ганяємо зеленою травою навколо храмового пагорба.

◆

Короткі години перепочинку добігли кінця. Настав час вертатися до Смолоскипного Порту.

— Ми хочемо повернути зброю, яку позичили, — звернувся Ел до Гаса. Проте старий маг лише безтурботно махнув рукою:

— Ні-ні, залиште собі. Мені вона без потреби.

— Але хіба це не пам'ять про ваших дорогих побратимів, які полягли поруч із вами?

— А ти сумлінний хлопець, га? — усміхнувся Гас. Він насправді мав слабкість до таких щирих, совісних натур. — Те, що ця зброя належала бойовим товаришам — зайва причина передати її новим воїнам. Мечі й обладунки кувалися для діла. Тримати їх під замком у сховищі, де ними навіть ніхто не милується — що може бути безглуздішим?

— Тоді я прийму їх із найглибшою вдячністю.

— Хм. Це гідні обладунки для нового правителя гномів. Ти носитимеш їх із честю.

— О, — ці слова нагадали мені. — Каллдон.

Золотий меч досі висів у мене на поясі. Досі мені було якось не до нього: мій основний спис, Блідий Місяць, був розтрощений, а користуватися Оверітером без крайньої потреби я остерігався. Дорогою ми завжди могли наштовхнутися на диких звірів чи недобитих демонів, тож я не випускав Каллдона з рук...

— Ні. Цей меч належить вам, пане Вілле.

— Я не можу його взяти! Ця реліквія століттями передавалася в роду королів гномів. Це ваш священний меч! — гаряче заперечив я, нагадуючи, що клинок потрібен Елу як доказ законної влади, проте юнак навідріз відмовився забирати зброю, заявивши, що король Аурванґр свідомо вручив її саме мені.

— Пане Вілле, ви народилися під зіркою героя. Благаю, прийміть цей меч, аби він беріг ваше життя в прийдешніх битвах.

Попри всі ці слова, я не міг просто так привласнити чужу реліквію. Тому ми зійшлися на тому, що я беру меч у тимчасове користування, і я власноруч склав письмовий заповіт про те, що після моєї смерті Каллдон має повернутися до Залізної Країни.

— Втім, ви кажете так, наче на мене тепер звідусіль сунутимуть усе страшніші й страшніші вороги! Цього разу я бився з драконом! Зі справжнім драконом! Це ж вершина, хіба ні? Не щодня ж бо у світі з'являються чудовиська, сильніші за прадавнього дракона! — впевнено підсумував я. Всі мовчали, дивлячись на мене з німим жалем ув очах. Здавалося, вони думали: «Знаючи його талан, на нього висиплеться ціле кодло таких потвор». Ну як так можна?!

— Е-е... знаєш, тримайся... міцно, — Рейстов незграбно, але по-дружньому поплескав мене по плечу. — Якщо що, ми трохи підсобимо.

— Е-е-ем, від таких слів мені зовсім не легшає!

Рейстов ніяково скривився — цей вираз обличчя був настільки незвичним для нього, що всі присутні дружно зайшлися сміхом.

◆

Ми попливли вниз за течією від міста мертвих і нарешті повернулися до Смолоскипного Порту. Щойно наш човен наблизився до пристані, як містом уже покотилася звістка. Жінки, що прали на березі, вражено затулили роти долонями й ледь не губили спідниць, щодуху біжучи сповістити городян. Звідусіль лунали радісні крики: наш лорд повернувся, і всі живі!

Незабаром велетенський, гамірний натовп висипав із міських воріт. Ми якраз причалили до пристані, і коли зійшли на містки, назустріч нам уже поспішав Тоніо. Волосся його було скуйовджене, а під очима темніли мішки від безсоння. Я залишив його керувати містом на час походу, а тепер подумав: скільки ж тривоги й клопоту звалилося на його плечі, коли відлуння драконячого реву докочувалося аж сюди! Здається, я добряче виснажив його своїм походом. Мені стало навіть ніяково.

— Яке щастя бачити вас живими! Ви... здобули перемогу?

У відповідь я розгорнув пакунок, який ніс Ґелрейс, і витягнув звідти скручений кінчик драконячого рогу та велетенську, товсту пластину луски.

— Демонів у надрах гори винищено, а мерзенного дракона Валасірку, — я високо підніс ріг над головою, — повержено!

Площею прокотився оглушливий тріумфальний крик. Гуркіт і виття Валасірки лякали жителів навіть на такій відстані. Вони не знаходили собі місця від тривоги — і ось цієї миті всі їхні страхи розвіялися без сліду.

— Ура-а-а! Вітаю-ю-ю!! — рудоволоса напіврослиця кулею вилетіла з натовпу й шубовснула мені просто в обійми. Я підхопив її й крутнув у повітрі. Бі щасливо розреготалася: — Ви всі цілі?! Як чудово! О боги, це що, справжній ріг дракона?! Дай помацати, я ж мушу оспівати це в баладі! Стривай... Що це за обладунки на тобі?! Де ти роздобув таке розкішне спорядження?!

Вона не тямила себе від захвату. Я вже бачив, що ввечері нас чекає справжній допит з усіма подробицями. Проте подумати про це до пуття я не встиг: хвиля радісних, вдячних людей накрила мене з головою.

Тут був і Аґнарр, очільник Гномського кварталу. І тесля Торі з учнем Годом. Поруч усміхався Маркус із Блефунів, якого я найняв розіграти хибний рейд — він повернувся цілим і неушкодженим і підморгнув мені, вітаючи зі спільним успіхом.

Старий гном Ґрендір міцно обіймав за плечі Ґелрейса та Ела, і сльози струмками текли по його бороді. Я помітив жрицю Анну, яка з теплою посмішкою дякувала Рейстову, а той стримано кивав їй у відповідь. Менель, як завжди, встиг непомітно відійти вбік і спокійно спостерігав за цим гармидером здалеку. Це було так схоже на нього. Принаймні вигляд він мав цілком задоволений.

Мене буквально розривали на частини: слова подяки, привітання, оплески й радісні вигуки сипалися звідусіль. Я ледве встигав відповідати на обійми, посмішки й міцні рукостискання, аж доки Тоніо голосно не заплескав у долоні, закликаючи натовп до тиші:

— Ну годі, людоньки, годі! Наш лорд і його загін знесилені! Зрештою, вони щойно повернулися після битви зі справжнім драконом!

Він протиснувся крізь натовп до мене:

— Ми дамо їм час перепочити, а завтра закотимо бенкет на все місто! — він кинув погляд у мій бік: — Ви ж не проти, пане лорде?

Я ствердно кивнув. У таких організаційних справах рівнятися з Тоніо я вже давно не міг. Підхопивши настрій натовпу, я вигукнув: — Ми відсвяткуємо перемогу над драконом як належить! Завтра кожен із вас питиме, їстиме, співатиме й веселитиметься досхочу!

Натовп вибухнув ще гучнішим тріумфальним ревом. Усі ці знайомі обличчя світилися щастям. Вони раділи, сміялися й відчували себе в безпеці. І я подумав про те, що зумів оборонити цей спокій. Якби я не пішов на бій із Валасіркою або якби впав під його ударами, я ніколи в житті не побачив би цих світлих посмішок. Я зумів зберегти те, що здобув.

Моє переродження у цьому світі, після того безцільного минулого життя, коли я роками не міг вийти за поріг темної кімнати, мало сенс. Сенс був у тому, щоб знайти в собі силу підвестися й ступити вперед. Усвідомлення цієї істини затопило моє серце теплом, і клубок підкотився до горла.

◆

Наступного дня від самого ранку розпочалося грандіозне свято. З усього міста на площу повитягали столи, позастеляли їх білосніжними скатертинами. Усюди розвісили гірлянди із зелені, і господині з кожного двору понесли на столи гарячі, парувальні наїдки. На майдані зібралося стільки ошатно вбраних містян, і на кожному обличчі грала щира посмішка.

У парадному вбранні я піднявся на поміст і підвищив голос: — Я не забиратиму у вас багато часу, адже зголоднів не менше за вас! — пожартував я під дружний регіт натовпу. — На честь здобутої перемоги над драконом та за всі щедрі благословення, що зійшли на цю землю, я прошу вас піднести келихи за богиню полум'я та всіх добрих богів!

— За богиню полум'я та всіх добрих богів! — в один голос гримнув майдан.

— Будьмо! — вигукнув я, і тисячі келихів злетіли в повітря. Тут були й кубки з рогів, і прості дерев'яні кухлі; одні чаші виблискували візерунками, інші були скромними. Вони дзвінко цокалися одне об одне й випивалися до дна, доки свято набирало розмаху.

Звідусіль лилися невимушені розмови, що переривалися вибухами щирого сміху. І посеред цього святкового гомону я почув ніжний передзвін струн. Скориставшись нагодою, Бі з радістю взялася за свій ребек, аби подарувати людям пісню.

Це була балада про ельфів і гномів, про їхні два квітучі королівства, що після двох століть забуття й мороку Великого Краху нарешті повертаються на рідну землю. Це була повість про Лотдор і Залізну Країну. Віртуозні пальці поетеси вели мелодію, то радісну й світлу, то сповнену тихої скорботи.

Потім музика стихла. Струни завмерли. Бі говорила тихо, без супроводу. Історія обох народів завершилася їхнім трагічним падінням. Проте невдовзі, ледь чутно й ніжно, струни заспівали знову. І Бі заспівала про те, що доки живі люди, доки в їхніх серцях пломеніє воля — королівства обов'язково відродяться. Немов у вічному кругообігу сансари, навіть коли все довкола огортає пітьма, милосердна богиня полум'я обов'язково осяє шлях своїм світлом.

Навіть якби отрута й морок затопили весь світ, а земля перетворилася на царство жаху, де панують потворні демони й лунає рев лютого дракона — Паладин з далекого краю однаково мужньо рушить уперед, розвіюючи темряву південного континенту поруч із лагідною богинею полум'я. Ребек Бі дзвінко співав про те, як Паладин здолав дракона — так, аби чули всі навколо.

Паладин з далекого краю III: Володар Іржавих Гір — Кінець.