Розділ 12 — III | Secundus - Володар Іржавих гір - Побічна історія - Подорож місяця

Блискучі промені сонячного світла пробивалися крізь незліченні крони велетенських дерев, вишикуваних у ряд, немов велична колонада храму. Ми перебували в самій глибині Звіролісся, у володіннях великого Володаря Лісу — Володаря Падуба.

— О-о-о! Це гарне, чудове місце! «Ви дуже уважні, сер Вільяме!»

— Та «дрібниці, пусте». Отже, щодо нашої попередньої розмови...

— Угу. Ми «згодні, прийняли».

Той, хто поважно кивав мені у відповідь, був настільки величезним, що забути його було просто неможливо. Це був Гангр із племені йотунів — лісовий велетень, із яким мені колись довелося схрестити зброю. Довкола з дитячою цікавістю походжали велетні з його клану, напинаючи великі шатра зі звірячих шкур. Чоловіки сягали понад три метри заввишки, а жінки — понад два з половиною, тож являли собою вельми вражаюче видовище. Поруч із ними я мимоволі почувався напівросликом.

— Битися з людьми — лише клопіт. Однаково, що перемога, що поразка.

— І то правда.

Я здолав дракона, повернувся додому й відсвяткував тріумф на бенкеті. Якби наше життя було казкою, історія на цьому й закінчилася б словами: «І жили вони довго та щасливо» під урочисте опускання завіси. Та, на жаль, це була сувора дійсність. Після перемоги на мене чекала купа невідкладних справ. Насамперед я склав звіти для високопосадовців, зокрема для Його Світлості герцога Етеля та єпископа Беглі, аби запевнити їх, що кризу остаточно й безпечно подолано. Щоб уникнути паніки та заворушень, я заспокоїв стривожених городян, а поширення безглуздих чуток припинив широким оприлюдненням фактів. До того ж останнє виття дракона сколихнуло все Звіролісся, збуривши безліч проблем, які вимагали негайного втручання. Довелося взяти під контроль найрізноманітніші негаразди — навіть ті, що лише зароджувалися.

Та навіть коли з основними клопотами було здебільшого покінчено, залишалася ще сила-силенна невирішених питань. Одне з них — як учинити з виявленим нами кланом лісових велетнів. Подібно до драконів, раса, яку зазвичай називають велетнями, споконвіку вважалася нейтральною: вони не присягали на вірність ані добрим богам, ані злим.

І слово «нейтральні» зовсім не означало, що вони тримаються осторонь лише через миролюбність. Вони чудово обходилися без заступництва будь-яких богів, і якби хтось наважився напасти на них — байдуже, до якої фракції належав кривдник, — велетні мали достатню міць, аби завдати нищівного удару у відповідь. Тому в них не було жодних причин ув'язуватися у міжусобну бійню між тими, кого смертні звуть богами. Їхній нейтралітет ґрунтувався на абсолютній силі.

Казали, що лісові велетні, порівняно з іншими гілками свого племені, успадкували кров Первісних велетнів доби створення світу лише у вельми розбавленому вигляді. З плином поколінь їхня божественна іскра згасала, вік коротшав, та й самі вони помітно здрібніли. Втім, навіть такими вони сягали трьох метрів заввишки й володіли неабияким хистом до елементалізму, хоча до майстерності Менеля їм було ще далеко. Їх було небагато, проте всі вони становили плем'я напрочуд умілих і грізних бойових магів. І це йшлося лише про порівняно слабких лісових нащадків!

Легенди про Первісних велетнів, які сповна втримали в собі божественну міць епохи Творіння, малювали взагалі неймовірні картини. Переповідали про величних Штормових велетнів, що мешкали в самісінькому оці південних тайфунів і крокували хвилями океану в супроводі шалених шквалів. Про Лавових велетнів, які дрімали віками в розпеченій магмі вулканічних пасом і зрідка пробуджувалися лише під час вивержень. Про Хмарних велетнів, що оселилися на вершинах невичерпних грозових хмар у пустелях далекого Сходу й вільно розгулювали небесними просторами.

І хоча більшість із них давно покинула наш світ, сам опис їхньої могутності викликав у мене запаморочливе відчуття космічного масштабу. Тепер я чудово розумів, чому в давнину драконів і велетнів вважали рівними за силою. Якби я народився одним із них, то міг би зійтися з Валасіркою — одним із Первісних драконів — у відкритому кулачному двобої, не відступивши ні на крок.

Та повернімося до суті: головна проблема полягала в тому, що в глибині лісу ми виявили таких могутніх сусідів. Нехай вони й не рівня міфічним пращурам, але в їхніх жилах текла та сама кров. Той факт, що вони спокійно жили в нетрях Звіролісся, доводив: місцеві хижаки для них — порожній звук. Судячи з їхніх наметів зі звірячих шкур, саме велетні стояли тут на вершині харчового ланцюга. Іншими словами, вони були значно сильнішими за лісове звіриння.

Якби вони розселилися ближче до узлісся й випадково зіткнулися з людськими поселеннями, які невпинно розширювалися, лиха було б не уникнути. Особливо якби випадкова сутичка переросла в кровопролиття і з того чи іншого боку з'явилися загиблі — шляху назад уже не було б. Жертви виявилися б катастрофічними, і нікому це не принесло б добра.

Звісно, оскільки ми з Гангром уже знали одне одного, залишалася можливість для переговорів і мирного врегулювання через виплату відшкодувань. Але то був би крайній захід, на який не варто покладатися завчасно. Саме тому...

— Гангр і плем'я боронитимуть великих Володарів.

Я вирішив прийти до них першим і запропонувати переселитися туди, де росли два колосальні священні дерева, відомі як Близнюки Лісу: Володар Дуба та Володар Падуба. Я знав їхнє розташування ще з тих часів, коли ми мали клопіт із рогатим диким демоном — Цернунносом.

Ці два Володарі Лісу були сакральним осереддям Звіролісся. Ми не могли дозволити, щоб їхні володіння занапастили якимсь Забороненим Словом — це стало б справжньою катастрофою. Проте святилища Володарів за своєю суттю мали залишатися незайманою зеленою пущею, тож вирубувати ліс чи масово селити там людей було категорично заборонено. Фактично, лишалося тільки визнати ці землі заповідними, однак залишити їх зовсім без захисту ми теж не мали права.

Ми опинилися між молотом і ковадлом, і саме тут на поміч прийшли велетні. Вони отримували постійні мисливські угіддя, де ніколи випадково не натрапили б на людей, а Близнюки знаходили могутніх охоронців, із якими можна було мирно спілкуватися по сусідству. Така угода була вигідною для обох сторін.

Я міцно потиснув його велетенську важку долоню, скріплюючи наш договір.

— До речі... — згадав я, переходячи на прості слова: — «Гангре, звідки знати Західну Спільну мову?»

— Давно... біля узлісся... жив добрий чоловік... е-е... агро... гро... грізна культура...? «Землеробство». Я міняти йому хутро на зерно, трохи навчився.

— Ого...

— То було до того, як триста весен минуло, чи більше. Потім один із наших посварився з людьми. Ми й пішли вглиб пущі.

І справді, давня історія. Але якщо так...

— А чи зараз... «можливо торгувати речами»?

— Угу. «Ми раді обміняти на метал, але що вам треба?»

— Нам «треба трави, дерево, шкури звірів, кістки».

Так ми деякий час обговорювали потрібні припаси та узгодили загальний задум. Конкретні дрібниці можна було сміливо довірити тим, хто безпосередньо займатиметься караванною торгівлею.

— О, — зронив Гангр, коли ділова розмова вщухла. Він пильно глянув мені за спину: — А що ти... е-е... «Що сталося з тим списом?»

Я щосили намагався всміхнутися, відповідаючи йому, але посмішка вийшла мимоволі гіркою: — На жаль, він зламався в битві з драконом.

Гангр зніяковів і винувато потупився, пожалкувавши, що запитав.

◆

Блідий Місяць загинув. Мій вірний спис розбився, понівечився й розлетівся на друзки під час смертельного двобою з Валасіркою. Нехай його клинок і боронили незліченні захисні Знаки, проте перед люттю дракона — створіння, що стояло впритул до самих первісних Слів, — він виявився безсилим. Звісно, у тій сутичці я з усіх сил намагався вберегти свою зброю, але людські можливості мають межу. Я нічого не міг удіяти. Лишалося тільки змиритися...

Я важко зітхнув. На душі все одно шкребли коти.

Повернувшись після мандрівки до Смолоскипного Порту, я тепер сидів на дерев'яному пірсі й сумно зітхав. Правду кажучи, я вже намагався з'ясувати, чи можна полагодити Блідий Місяць. На моє прохання Його Світлість герцог Етель звів мене з найвправнішим ковалем усього Вайтсейлза, і я благав майстра зробити бодай щось. Та мовчазний коваль лише сумно похитав головою, не зронивши жодного слова.

Мабуть, на моєму обличчі відбився такий безмежний розпач, що майстер зглянувся. Чи то зі співчуття, чи з поваги, він узяв уцілілий уламок клинка Блідого Місяця, де було викарбувано Слово Світла, ретельно обточив його й викував для мене невеличкий кинджал. Частини ж леза зі Знаками Гостроти та Зміцнення розкришилися вщент і відновленню не підлягали.

— Нелегко це пережити...

Я витяг із піхов на стегні вкорочений кинджал Блідого Місяця й підніс його до сонця. Клинок зблиснув знайомим теплим відблиском. Але тепер ця зброя зовсім не відповідала тим вимогам, які я ставив перед бойовим клинком. Їй бракувало міці навіть для мого звичного бою, і мені було страшно уявити, що станеться, якщо я розмахнуся ним на повну силу, пробудивши в душі полум'яну міць мерзенного дракона. Кинджал, певно, розлетиться від першого ж серйозного удару.

А супротивників у мене не бракувало: від лісових звірів і демонічних недобитків до поплічників невідомих темних богів на далекому півдні. Я не мав права ризикувати життям і користуватися слабкою зброєю лише заради ностальгії. Схоже, настав час підшукати новий основний клинок. Зрештою, тепер моє становище дозволяло обрати будь-яку зброю, якої тільки забажає душа.

Навіть серед трофеїв, знайдених під час зачистки стародавніх руїн, зберігалося кілька списів, які за своїми бойовими якостями перевершували Блідий Місяць. А якби жоден із них не припав мені до серця, я міг би щедро заплатити купцям Вайтсейлза, і вони доставили б морем рідкісні списи з найвіддаленіших куточків світу. Скориставшись своїми зв'язками та щиро попросивши правителів, я, мабуть, зміг би роздобути навіть секретну зброю гномів чи ельфів.

У моєму розпорядженні був спис прадавньої магії, у лезо якого були вплавлені Знаки вогню та блискавки. Був спис, що сам відшукував ворога в польоті й повертався назад у руку від одного промовленого Слова. Був освячений спис, що загострював розум власника й підвищував стійкість до ворожих чарів. Ще одним вибором міг стати міфриловий спис омани, наповнений чарами примхливих фейрі. Траплявся навіть простий, але напрочуд зручний спис виняткової гостроти та гарту, зміцнений Знаком незламності, що ніколи не тупився.

Але жоден із них не лягав до руки.

Мабуть, я надто довго бився пліч-о-пліч із Блідим Місяцем. Об'єктивно кажучи, він ніколи не був надпотужною легендарною реліквією. Йому було годі рівнятися з Оверітером — ненажерливим мечем, що випивав життєву силу й був викуваний володарем демонів задля вбивства Верховного Короля; він не зрівнявся б і з Каллдоном — маленьким золотим сонцем, створеним богом кузні. То був звичайний міцний спис зі змінною довжиною руків'я та осяйним наконечником. І все ж, що б там не казали інші, цей простий надійний спис був головною зброєю Паладина з далекого краю. Зброєю, на яку я покладався понад усе.

Я ніяк не міг повірити, що втратив свого найвірнішого супутника. Певно, я й досі не оговтався від цього удару. Здається, тепер я сповна розумів, чому Рейстов так трепетно тримався за свій улюблений меч. У жодному новому списі не було найголовнішого — того, що я роками сприймав як належне: абсолютної, вистражданої в боях взаємної довіри. Ця втрата вразила мене куди болючіше, ніж я очікував.

Я мовчки дивився на кинджал, розмірковуючи про його долю. Як би мені того не хотілося, я не міг узяти вкорочений Блідий Місяць у небезпечні мандри. У бою він став би або зайвим тягарем, або просто зламався б. Але й тримати його в маєтку на стіні як сувенір здавалося мені блюзнірством. «Що ж із тобою робити? — думав я. — Як знайти тобі гідне застосування?..»

Після загибелі дракона на мене чекала безліч невідкладних справ, але ця думка ніяк не виходила з голови. І поки я сидів, занурений у сумні роздуми...

— Я це зроблю, чорт забирай! Я зроблю це, чуєш, я не жартую!

До моїх вух долинув дзвінкий, сповнений юнацького завзяття голос.

◆

Набережною вздовж річки, буквально палаючи від люті, крокував хлопчина років тринадцяти-чотирнадцяти. У нього було скуйовджене чорне волосся та гострий, впертий погляд карих очей. Поверх грубої конопляної сорочки він накинув просте мисливське пальто, а за спиною в нього теліпалися саморобний лук і сагайдак зі стрілами. До пояса парубійка була прив'язана грубо обтесана дерев'яна палиця. З першого погляду в ньому вгадувався юний мисливець або початківець, що мріяв про славу шукача пригод.

— Я власноруч уб'ю звіра й притягну його голову!

— Н-не треба, Ґлене... Це ж смертельно небезпечно!

— Заткнися, Алексе, я піду!

Слідом за затятим хлопцем поспішав рудий підліток приблизно того ж віку в дещо добротнішому бавовняному вбранні. Мій погляд одразу привернули темна залатана мантія та старовинна ясенова паличка зі тьмяним срібним навершям. Цей хлопець явно володів магією, проте зовсім не скидався на випускника Академії Мудреців. Можливо, він навчався в якогось провінційного чаклуна чи майстра народних заклять?

Поки я з цікавістю спостерігав за ними, впертий підліток відмахнувся від спроб юного мага втримати його й рішуче рушив геть із міста.

У мене з'явилося недобре передчуття, тож я поспішив гукнути їх: — Гей, хлопці, зачекайте хвилинку!

— Га? Ти хто такий?

Хлопчак на ім'я Ґлен зміряв мене войовничим, наїжаченим поглядом. А от маленький чаклун Алекс навпаки — ледь помітно зітхнув із полегшенням. Я злегка нахилився, аби наші очі опинилися на одному рівні, й подивився Ґлену в очі.

— Та просто стало цікаво, куди це ти мчиш у такій люті.

— На полювання за звірами, ясно?! На полювання!

— За звірами?

— Так! А що, зась стати шукачем пригод?!

Зваживши, де саме ми перебували і звідки вони прямували, я одразу здогадався, у чому річ.

— А-а... Випадково не заходили до «Бурого Ведмедя»? — запитав я, назвавши місцевий заїзд.

— Ну заходили, і що з того?!

— Е-е... ми... ми просто зустрілися на дорозі... і Ґлен запропонував триматися разом... а потім... ну...

— Кляті виродки!

— Ох...

Заїзд «Бурий Ведмідь» користувався славою притулку найгрубіших найманців і шибайголов навіть за мірками Смолоскипного Порту. Там збиралися вельми жорстокі й неприємні типи. Коли пара зелених підлітків, окрилених мріями про подвиги, заявилася до такого кубла, дорослі шибайголови, певно, обійшлися з ними з неприхованою зневагою й глузуванням.

Можна було не сумніватися: хлопців виставили на сміх і з ганьбою виштовхали за двері. Тепер Ґлен палав бажанням за будь-яку ціну добути голову лісового хижака й кинути нахабам в обличчя. Схоже, цей юнак мав загострене почуття справедливості, і насмішки над беззахисним супутником розлютили його ще більше, ніж власна образа.

Проте сувора правда полягала в тому, що сил у них не було зовсім. Я з першого погляду бачив: хоча Ґлен і мав певні навички лісового мисливця, у справжньому бою він стояв лише на один-два щаблі вище за абсолютного новачка. Що ж до юного мага Алекса — чи то хлопця, чи, може, дівчини? Мабуть, розпитувати про таке зараз не випадало. Хай там як, про глибину його магічних знань я судити не міг, проте бойового досвіду цей підліток явно не мав. Його постава й невпевнений погляд видавали дилетанта з головою. Якби перед ними несподівано вискочив лютий звір, Алекс навряд чи спромігся б вимовити чітке й швидке Слово закляття.

— Якщо ти підеш туди просто зараз, — мовив я спокійним, холодним голосом, — ти загинеш.

Попереду лежало Звіролісся. Я на власній шкурі знав, наскільки воно безжальне. Чаклун Алекс здригнувся й позадкував — певно, вловив у моєму тоні щось застережливе. Ґлен на мить розгубився, але впертість одразу взяла гору, і він огризнувся: — Не можна стати справжнім шукачем пригод, якщо тремтіти перед смертю, бовдуре!

Сміливості йому не позичати. Але чи розуміє він ціну?

— Добре. А ти коли-небудь замислювався про речі, значно страшніші за смерть?

— Га?

— Зміїні тварюки паралізують жертву своєю отрутою й перетравлюють її живцем у череві кілька діб поспіль. Ти уявляєш, як це — відчувати, як твоє власне тіло повільно розчиняється в кислоті?

Алекс перелякано зойкнув і важко ковтнув слину.

— Або перетворитися на безтямного зомбі, — продовжував я, подумки просячи вибачення в Стаґнейта. — Або втратити руки й ноги та на лихо залишитися живим калікою. Або потрапити до лап работорговців і провести решту віку в кайданах.

Якщо піддатися сліпому гніву й кинутися в нетрі Звіролісся, саме така доля чекає на необачного сміливця — хіба що станеться неймовірне диво. Звісно, для звичайних розбійників Звіролісся було надто небезпечним, але всі інші загрози були чистісінькою правдою. Хай там як, якщо мені вдасться врозумити хлопця, це врятує їм життя.

Ґлен люто стиснув зуби, важко перевів подих і випалив: — Та нам усе одно нікуди вертатися! У нас немає іншого виходу!

Схоже, відступати їм справді було нікуди. Я припустив, що Ґлен або сирота, або його вигнали з дому. Судячи з похмурого обличчя Алекса, його доля була не кращою.

— Але послухай, Ґлене: Алекс не зможе покинути тебе самого. Він піде слідом і загине разом із тобою.

Ці слова збили з нього пиху. Хлопець прикусив губу. Він прибився до Смолоскипного Порту у повному відчаї, без жодного уявлення, що робити далі. Юнак просто намагався заглушити гнівом і відчайдушним поривом страх перед безвихіддю. Я був певен: десь у глибині душі він чудово розумів, що цей шлях веде в нікуди.

— Е-е... пане... ви шукач пригод? — тихо запитав Алекс.

— Ні, вже ні, — відповів я. Принаймні тепер я навряд чи міг так себе називати. — Але мені добре знайоме це ремесло.

— С-справді?! Тоді благаю... благаю, підкажіть! Що нам робити?!

— Гаразд, слухайте...

Навіть коли всі обставини проти вас, навколо суцільна невідомість, а серце стискає паніка, спершу треба спокійно зібрати відомості. Палкий запал Ґлена був важливою рисою, але й стриманість Алекса була не менш цінною чеснотою. Поєднавши ці якості, вони мали всі шанси вижити.

— Забудьте поки про «Бурого Ведмедя». Он там, наприкінці вулиці, стоїть таверна з вивіскою у формі великої рибини. Вона зветься «Лазуровий Морський Бог». Сходіть туди. Місцевий господар подбає про вас.

Власник «Лазурового Морського Бога» радо гуртував навколо себе молодих авантюристів, допомагав їм створити згуртовані загони, підбирав посильні доручення та давав тямущі поради. На відміну від брудних притонів на зразок «Бурого Ведмедя», ця таверна користувалася відносно — я наголошую на цьому слові — доброю славою.

Поки Алекс слухняно кивав, а Ґлен і далі позирав на мене з насторогою, я вирішив дати їм ще одну пораду, хай вони про неї й не просили.

— Послухайте. Слово «авантюрист» звучить привабливо й романтично, але чи знаєте ви його справжній зміст? Це той, хто бере на себе ризик. Сенс ремесла шукача пригод — свідомо йти на ризик. І це зовсім не означає бути безрозсудним шаленцем. Справжній авантюрист робить усе можливе, щоб підготуватися до виживання, і зустрічає смертельну небезпеку віч-на-віч, використовуючи всі доступні сили й розум.

І лише тоді невблаганна Доля змилосердиться й хитне свої суворі гральні кості на вашу користь.

— Ніколи не піддавайтеся відчаю. Завжди перевіряйте почуті чутки. Не заощаджуйте на спорядженні. І обов'язково плекайте в собі мудрість та відвагу. Тоді одного дня ви неодмінно досягнете своєї мети, — я тепло всміхнувся: — Нехай добрі боги благословлять ваш шлях.

Перш ніж я сам устиг усвідомити свій вчинок, мої руки витягли вкорочений кинджал Блідого Місяця й простягнули його підліткам.

— Га?

— Візьміть.

— Хе! Якийсь кинджал? Теж мені...

— Ґ-Ґлене! Ґлене, поглянь! На ньому... на ньому викарбувано Знак!

— З-знак?! Це що... справжній магічний клинок?!

— Так. Хоча в самому Знакові немає нічого надприродного. Я дарую його вам обом.

Мені щиро захотілося благословити початок шляху цих юних мандрівників. Я більше не міг вирушити в похід разом із Блідим Місяцем. Але якщо цей спис, знайдений колись у підземеллі міста мертвих, продовжить свою мандрівку в руках інших — якщо його подорож триватиме далі, — це буде чудово.

— На ньому викарбувано Слово Світла, тож він стане вам у пригоді бодай замість ліхтаря.

— Ч-чого тобі від нас треба?! — підозріло примружився Ґлен.

О так, раптовий коштовний подарунок від незнайомця міг не на жарт налякати. Хлопці не розуміли моїх мотивів і не знали, яку вигоду я переслідую. На їхньому місці я теж запідозрив би капость.

— Що ж... Чи не погодитеся ви вислухати одну довгу історію?

— Довгу історію?

— Саме так. Бачите, у воїнів здавна існує традиція: даруючи магічну зброю, оповідати її славетну історію.

— Гляди, щоб це не виявилися байки.

— Ґ-Ґлене!

Я щиро розсміявся: — Та сприймай це як заманеться.

Натомість я вважав цілком справедливим затримати їх іще ненадовго.

— Це історія про спис, — почав я тихим голосом. — Його викували стародавні гноми, він вразив химеру й пробив луску прадавнього дракона...

І Паладин з далекого краю довіряв йому більше за будь-що на цьому світі.

Я повідав їм про довгу мандрівку Блідого Місяця — зброї, що завжди осявала шлях крізь темряву, навіть коли небокрай затягували найчорніші хмари.

— Кінець.