Розділ 12.2 — III | Secundus - Володар Іржавих гір - Бонусні короткі оповідання

Бонусні короткі оповідання

Хобі: Рейстов

Я плавно змахнув зап'ястям і закинув гачок із наживкою на осяйне, мерехтливе плесо річки. Пролунав тихий сплеск. По воді розбіглися рівні кружальця брижів і невдовзі зникли.

— ...

— ...

Поруч зі мною в човні сидів небагатослівний мечник, зосереджено стиснувши тонкі губи. Це був Рейстов. Ми разом рибалили на річці: він сам запросив мене посидіти з вудками, щойно ми впоралися з черговим завданням.

Навіть після того, як буря навколо Іржавих Гір остаточно вщухла, клопотам не було видно краю. Після загибелі Валасірки звичні ареали лісових хижаків та потвор помітно зсунулися, і звірі дедалі частіше забрідали просто до людських осель. Тож у битвах та небезпеках нестачі ми не відчували.

Одним із таких доручень було прохання від Тоніо, за яке ми з Рейстовим залюбки взялися: вполювати велетенську рибу-потвору, що запливла в річку між Смолоскипним Портом та Вайтсейлзом і перекрила водну торгівлю. Слово «потвора» якнайкраще пасувало до її огидної зовнішності: слизька, лискуча луска, товстелезні м'ясисті губи, мертві порожні баньки очей та паща, густо вкрита гострими, як голки, отруйними зубами. Тварюка була завбільшки з добру колоду — могла спокійно проковтнути дорослу людину живцем — і вирізнялася лютим норовом.

Ми вдвох сіли в легкий човен і попливли туди, де річковики найчастіше бачили цього монстра. Довелося трохи поблукати затонами, відбиваючись дорогою від дрібних річкових бестій, але сама розв'язка настала миттєво. Щойно за допомогою магії Пошуку я засік під водою силует велетенської риби й відкрив рота, аби гукнути: «Он вона!», як Рейстов уже завдав удару. Його подовжуваний меч із викарбуваним магічним Словом блискавично розсік воду. Потвора спробувала вивернутися, але марно — проти такої швидкості в неї не було жодного шансу. Вистачило одного-єдиного бездоганного уколу. Пронизана в найвразливіше місце під зябрами, велетенська риба миттю сконала й спливла на поверхню білим черевом догори.

Майстерність Рейстова була настільки філігранною, що мені мимоволі захотілося зааплодувати.

Він підтяг тушу заготовленим багром, зрізав шматок лускатого плавця як доказ виконання контракту, і нам лишалося тільки вертатися додому. Саме тоді Рейстов раптом тихо запропонував: чому б нам не порибалити?

Я замислився. Дарма дивуватися, що велетенська рибина обрала для лігва саме цю заводь: довкола височіли кам'яні колони затонулих прадавніх руїн, а у прозорій воді виблискували зграї найрізноманітнішої риби. Місце видавалося направду благодатним. Часу ми мали вдосталь, та й човен уже витягли на середину плеса. До того ж після знищення Валасірки життя в краї потроху входило в мирне русло, наші труди давали перші плоди, тож відпочити душею за вудкою здавалося чудовою думкою. І я залюбки погодився.

Поки я розмірковував, де б роздобути снасті та чим підгодовувати рибу, Рейстов незворушно витяг із корми дві добротні вудки та горщик із готовими кульками тіста. Я лише весело всміхнувся, зрозумівши, що цей суворий ветеран задумав риболовлю від самого початку, щойно випаде слушна нагода. Навіть у такого небагатослівного майстра меча була своя зворушлива слабкість.

Ми наживили гачки й закинули волосіні — вода знову тихо сплеснула двічі поспіль. Ми сиділи в суцільній тиші, дивлячись на поплавки, і лише зрідка перемовлялися тихими фразами. Я запитав, із чого він замісив таку ароматну наживку. Рейстов пояснив, що основа — борошно та яєчний жовток, а головний секрет полягає в краплі гірського меду. Так невимушено й зав'язалася наша бесіда.

Ми переговорили про безліч речей: про місто, про наших друзів, про мечі та списи, про всі пережиті пригоди й небезпечні сутички. На мій подив, Рейстов висловив напрочуд глибокі й мудрі думки щодо внутрішніх проблем нашого краю. Певно, давався взнаки багатий життєвий досвід: наше прикордонне місто було далеко не першим поселенням, де йому доводилося зупинятися на своєму шляху.

Рейстов, чиє життя було суцільною дорогою заради шліфування майстерності меча та здобуття лицарської честі, щиро вболівав за долю мого міста. І хоч він ніколи б не зізнався в цьому вголос, я відчував: ці роздуми були проявом справжньої дружби. Від того на серці ставало тепло.

Утім...

— Е-е... Рейстове?

— Ще трохи.

— Рейстове, сонце вже майже сіло за ліс.

— Ще трохи.

Як на гріх, Рейстову фатально не щастило... або, правду кажучи, у нього взагалі нічого не клювало. Сонце повільно котилося за обрій, я вже почав нервувати — якщо не рушимо негайно, до міста доведеться пробиратися потемки, — аж раптом мій поплавець різко пішов під воду.

— О!

Вудилище вигнулося дугою. Я миттю підсік і витяг чималу сріблясту форель. Завівши її в підсак, я опустив здобич у кошик, який і без того був ущент забитий наловленою мною рибою.

Мені стало страшенно ніяково.

— Ще зовсім трохи...

— Рейсто-о-ове! — жалібно застогнав я. Тепер мечник уперся намертво.

«Готуйся, Вілле, — приречено зітхнув я сам до себе. — Схоже, ночувати нам сьогодні під зорями в очереті».

Хобі: Менельдор

Його новий стрій складався з м'якої сорочки з чорного атласу та бездоганно пошитих вовняних штанів, легкого плаща з тонко вичиненої шкіри з відполірованими дерев'яними ґудзиками, ошатних плетених браслетів на зап'ястках, добротних чобіт із м'якої оленячої замші та витонченої нефритової шпильки, що скріплювала його заплетене в коси сріблясте волосся.

— Ну як? — запитав він.

Я вражено видихнув: — Неймовірно. Ти схожий на справжнього принца.

— Та годі тобі перебільшувати.

В одній із затишних кімнат мого маєтку в Смолоскипному Порту Менель ледь помітно всміхнувся, вишукано вбраний з голови до ніг у новенький, щойно пошитий одяг. Зазвичай він ходив у потертому мисливському строї, підпорядкованому виключно суворій практичності, проте коли напівельф брався чепуритися по-справжньому, благородний крій і тонкі ельфійські риси перетворювали його на молодого вельможу з найдавнішого роду.

— А в тебе направду бездоганний смак, — щиро зауважив я.

— Ну, феї та природні духи до сказу перебірливі щодо зовнішнього вигляду.

— Справді? — мимоволі здивувався я, широко розплющивши очі.

Менель окинув мене поглядом, у якому читалося: «Ти що, й цього не знав?». Проте навіть у моїх знаннях траплялися прикрі прогалини. Дід Гас мав енциклопедичну пам'ять, але про тонкощі світу фейрі мав лише загальне уявлення. До того ж у місті мертвих не було жодного елементаліста, а без живого зв'язку з природою Гас вважав безглуздим забивати мені голову цими речами, відкладаючи навчання на потім заради важливіших наук. Через це про духів природи я мав лише поверхове уявлення.

— Он воно що, ти й справді не тямиш, — задумливо промовив Менель. — Чи ти ніколи не чув приказки, що все прекрасне й досконале неодмінно привертає погляди потойбічних істот?

— Чому ж, чув.

Подібні вірування існували й у моєму минулому житті. Аби не накликати біди й не привабити заздрісні неземні сили, новонародженим давали химерні імена, а будівничі навмисне лишали крихітну ваду в спорудах. Переконання, що витончена краса наділена особливою магічною силою, жило споконвіку в багатьох куточках обох світів.

— «О швидкоплинні створіння, що блукають тлінним світом; ви, що кохаєте прекрасне; ви, що прагнете сяйва; ви, що гидуєте потворним; ви, що цураєтеся скверни...»

Менель урочисто продекламував напам'ять стародавній ельфійський вірш.

— Духи та феї мають зовсім інший норов, ніж боги. Вони примхливі й не знають справедливості. Вони щедро дарують сили тому, що милує око, і гидливо відвертаються від усього неоковирного.

— Тобто в них цілком зрозумілі критерії... Чекай, невже саме тому всі ельфи тримаються з такою вродженою грацією?

— Певно, це теж має неабияке значення.

Краса — як тілесна, так і духовна — безпосередньо посилювала прихильність лісових духів і фейрі. Простіше кажучи, бути витонченим було вигідно. Народ, чия могутність століттями трималася на елементалізмі, просто мусив виплекати культуру врочистої шляхетності й естетичної гармонії.

— Та й довге волосся я відрощую саме тому, розумієш? Мешканці невидимого світу просто обожнюють розкішні довгі коси.

Тепер, коли я замислився над цим, усе стало на свої місця: Менель завжди ставив на перше місце практичність полювання та бою, але жодного разу не виявив бажання підстригти довге волосся, догляд за яким забирав купу зусиль. Ельфи з Лотдору, яких я зустрів під час походу проти Валасірки, також поголовно носили довгі коси.

— Он воно чому ти не стрижешся...

Пояснення виявилося настільки логічним, що мені лишалося тільки захоплено похитати головою. Отже, усе заради прихильності невидимого світу...

— Тільки не думай, що всі вони однакові. У кожного духу свої вподобання.

— Вподобання?

— Ну, не можна просто сказати: «Май гарненьке личко — і тебе полюблять». Усе куди тонше.

Духи світла та полум'я тягнулися до всього яскравого й пломенистого: їм до вподоби були життєрадісні, відкриті серця, але водночас вони любили й тих, хто таїв у собі шалену, неприборкану лють. Духи вітру та води віддавали перевагу піднесеним натурам, байдужим до золота й тлінних речей; вони цінували ніжність, витонченість і суперечливі почуття, де світла радість перепліталася з глибоким смутком. Натомість духи землі й дерев любили розважливих, простих і надійних людей — спокійних оптимістів, які шанували невибагливу функціональну красу.

— А от феї темряви, хаосу, жаху чи заздрості... Ті живляться похмурою одержимістю, люттю, жагою крові, жорстокістю або сліпою пристрастю.

Менель пояснив, що поняття «краси» для невидимого світу має безліч найрізноманітніших облич.

— Тому в різних ельфійських поселеннях побутує різна естетика — усе залежить від того, яких саме духів там шанують і які дари хочуть привабити.

— Чекай... невже існують поселення, що навмисне шанують духів темряви, хаосу й заздрощів?!

— Бувають і такі... але, повір, тобі туди краще не потикатися.

Він розповів, що здебільшого це вельми підозрілі й суворі краї, де виживання змушувало пристосовуватися до темних сил; утім, траплялися й звичайні головорізи, що використовували силу лихих фей у розбої, чи чаклуни, які насилали за їхньою допомогою страшні прокльони.

— Тож коли зустрінеш елементаліста, завжди пильнуй за враженням, яке справляє його постава. Магічні сили мага майже завжди відбиваються на його зовнішності й манерах.

— Зрозуміло, — мовив я, вдячно кивнувши.

Я ніколи близько не стикався зі світом духів і фейрі, але, схоже, настав час заповнити ці прогалини у своїх знаннях.

— Але годі теревенити. А ти що збираєшся робити?

— Га? Я?

— Ну а хто ж! Брат короля запросив тебе на урочистий бенкет, забув?!

— Пам'ятаю, звісно, — кивнув я.

Коли лихоліття навколо Валасірки минуло, герцог Етель запросив мене й Менеля на пишний прийом у Вайтсейлзі з нагоди дня зимового сонцестояння — свята, від якого сонячний день знову починає прибувати. Інакше кажучи, це був новорічний бал на честь народження нового року. Як васал і лицар Його Світлості, я вважав за священний обов'язок прийняти запрошення й особисто привітати правителя з Новим роком. Утім...

— Щодо одягу... та я якось не переймався.

— Тобто?! Я збирався піти у своєму звичному святковому строї... Хіба це... погано?

Очі Менеля з кожним моїм словом звужувалися все загрозливіше. Коли я зрозумів, що бовкнув дурницю, було вже пізно.

— Вілле! Вілле, брате, увімкни мозок, ти ж у центрі загальної уваги! — він із досадою ляснув мене долонею по потилиці: — Ти здійснив подвиг, про який сурмлять усі королівства! Усі гості чекатимуть: «Ось він іде, який же вигляд має легендарний паладин?», а ти припрешся в тому самому нудному каптані, що й торік?!

— Але ж парадне вбрання шалено дороге, та й кравцям доведеться квапитися, аби встигнути до терміну!

— Та в тебе золота кури не клюють! А майстри носом землю ритимуть заради такого замовлення! Ба більше: ти, як лорд, зобов'язаний давати заробіток місцевим ремісникам! Облиш цю свою дивну звичку рахувати кожну мідяницю й розщедрися на справжній шовк!

— Т-та я ж геть нічого не тямлю в тій моді...

— Ти популярний! Навіть якщо вдягнеш щось дивакувате, носи це з гордо піднятою головою — і всі сприймуть це за найновіший крик столичного шику!

Лясь, лясь!

— Усе, вирішено: я особисто замовлю для тебе парадний стрій! Бі та Тоніо точно в курсі останніх віянь моди. Я поговорю з ними, і до зимового сонцестояння ми вберемо тебе як слід!

І Менель буквально силоміць потяг мене до майстерні кравця. Слухаючи, як він із захватом розмірковує про ґатунки тканин і поєднання кольорів, я вперше зрозумів: цей суворий лісовий мисливець у душі був справжнім поціновувачем вишуканого одягу.

— Ми підберемо тобі такий стрій, що на балу ти без зусиль закрутиш голову якійсь красуні й доведеш, що вмієш залицятися до дам. Я особисто тобі підсоблю!

— Що-о-о?! Нізащо в світі! Це неможливо!

— Та що там неможливого?!

— Я ж абсолютно не вмію розмовляти з жінками, ну ніяк!

— Як у тебе вистачає духу рубати гігантських потвор, але трясуться жижки перед звичайними дівчатами?!

— Потвори — це зрозуміло! Їх просто б'єш з усієї сили!

— Господи, ти коли-небудь виб'єш дурість із цієї своєї варварської голови?!

Отак ми й сперечалися всю дорогу, голосно регочучи на все місто.

Хобі: Тоніо

Це була шляхетна гральна дошка, відполірована роками дбайливого вжитку до м'якого матового блиску. Квадрати з платана та волоського горіха чергувалися у шаховому порядку дев'ять на дев'ять. Робота майстра вражала неймовірною філігранністю: краї дошки прикрашали витончене срібне окуття та тонке різьблення у формі виноградної лози. Вона була не просто ігровим полем, а справжнім шедевром прикладного мистецтва. Я дивився на неї, затамувавши подих.

— Ого-го! Яка розкіш! — захоплено вигукнула Бі поруч зі мною.

— Бездоганна робота, — стримано промовив Менель, з повагою розглядаючи дошку. — У наших краях такої не змайструють. Та й на скарб із прадавніх руїн не схоже. Це північна робота?

— Так, — усміхнувся Тоніо з ледь помітним зніяковінням. — Натрапив на неї днями під час торгової поїздки. Закохався з першого погляду й викупив на місці. Просто не зміг стриматися.

Цей добродушний купець завжди тішився гарним речам.

— Тобі до вподоби «Інфантерія»? — запитав я.

— Дуже, — тихо розсміявся він. — Якби ж тільки я вмів добре в неї грати.

«Інфантерія» («Піхота») була однією з найпопулярніших настільних ігор у цій частині світу. Гравці жеребом визначали, хто робить перший хід, а далі по черзі пересували фігури восьми різних видів: пішака, велетня, виверну, фею, заклинателя, жерця, лицаря та короля. Мета гри полягала в тому, аби полонити ворожого короля.

Найближчим аналогом із мого минулого життя були стародавні нащадки чатуранги на кшталт шахів чи сьоґі. Це була гра для двох із нульовою сумою, скінченною кількістю ходів і повною детермінованою інформацією. Мешканці цього світу були тілесно подібними до людей Землі, а душами — абсолютно тотожними. Цілком природно, що й створені ними інтелектуальні ігри виявилися разюче схожими.

— А які фігурки! Ой лишенько, та вони ж як живі! — щебетала Бі, милуючись молочно-білою фігурою, майстерно вирізьбленою, певно, з ікла морського звіра. У її маленьких руках красувалася виверна зі складеними крилами та велично задертою шиєю. У грі вона вважалася важкою фігурою: стрімко пересувалася по діагоналях і була напрочуд зручною для маневрів.

— А ця взагалі красуня! — Бі піднесла андрогінну постать феї з тонким різьбленням крил: — Гляньте, хіба вона не схожа на Менеля?!

— Що?! Де це ти в ній мене побачила? — обурено схилив голову Менель.

Тоніо спостерігав за їхньою метушнею з теплою, щирою усмішкою. Ми зібралися в конторі торгової гільдії, якою він завідував біля портових складів. Ми завітали у справах — залагодити великий торговий договір, де була потрібна наша лицарська присутність. Коли папери було підписано, прибігла Бі, зайшла жвава розмова, і Тоніо з гордістю виніс цю коштовну коробку з грою.

Зазвичай скромний і стриманий, зараз він світився тихою радістю — певно, цей витвір мистецтва був для нього дуже дорогим.

Бі, не зводячи захоплених очей із дошки, раптом підстрибнула до купця: — Тоніо, а можна мені спробувати партію?! — її оченята горіли дитячим азартом.

— Звісно, Робіно, — лагідно кивнув Тоніо зі своєю незмінною посмішкою.

— Менелю, сідай грати!

— Я?! А чому це я?!

— Та тому, що Вілл зараз занадто розумний вигляд має! І Тоніо теж!

— А я, виходить, дурніший за всіх?!

— Ну... якщо чесно, то десь так воно і є!

— Ах ти ж мала розбишако...

Схоже, правила гри вони обоє знали непогано. Розставивши фігури, вони підкинули мідяк на перший хід і розпочали партію. Ми з Тоніо зацікавлено спостерігали збоку... і незабаром...

— Що-о-о?! Стривай, та виверна була під захистом?! Ти жартуєш?!

Менель глузливо захихотів: — Сама винна, ґав ловила...

Менель безжально розгромив безладний напад Бі. Сам він грав не те щоб віртуозно, але його манера заманювати ворога в пастки й підловлювати на необачності була напрочуд хитрою й цілком відповідала характеру лісового стрільця.

— А-а-а! Я програла!

Тоніо весело розсміявся: — Ну що ж, Робіно, тепер спробуймо зіграти зі мною?

— Та де там, я ж тебе зроду не переграю!

— А ти спробуй. Я дам тобі фору.

Тоніо помінявся місцями з Менелем і рішуче зняв зі свого боку велетня, виверну, фею та заклинателя. Бі кілька секунд мовчки втупилася в напівпорожню дошку, а тоді гордо задерла носа: — О, тепер я точно виграю!

І вона кинулася в бій проти Тоніо. Вона раз у раз робила тактичні промахи, втрачала легкі фігури, але врешті-решт...

— Є-є-є!

Вона виграла.

— Ой леле, — добродушно засміявся Тоніо. — Здається, грати без чотирьох фігур для мене зависока планка.

Поки ми галасували в конторі, здійнявши цілу куряву сміху, перехожі та клерки із сусідніх складів почали з цікавістю зазирати крізь відкриті двері.

— Ого, оце так баталії!

— У що це ви там граєте? В «Інфантерію»?

У прикордонному торговому районі майже всі знали одне одного в обличчя, тож атмосфера була невимушеною й по-домашньому теплою.

— Хтось бажає випробувати вдачу? — привітно гукнув Тоніо. — У мене є ще кілька запасних дощок. Це ваш шанс обіграти самого Паладина!

Тоді він весело підморгнув мені: — Ну що, приймеш виклик?

Я впевнено кивнув: — Залюбки зіграю.

— Ого, погляньте, яка рішучість!

— Руками я його точно не поборю, але в дошці є надія втерти носа лицареві!

Не встиг я озирнутися, як у конторі зібрався цілий натовп: городяни розставили дошки просто на ящиках, і в приміщенні завирував справжній шаховий турнір. Менель спершу бурчав, удаючи, ніби йому все остогидло, але невдовзі сам азартно сів грати партію за партією. Бі з неймовірним захопленням узяла на себе роль коментатора — носилася від столу до столу, вигукуючи репліки й жарти. Що ж до мене...

— Тю, та цей Паладин грає як чорт!

— Ти бачив, як хитро він виставив велетня, аби прикрити прорив лицаря вперед?!

— А захист який глухий! Зміцнився разом із жерцем — це ж фортеця Тауер, чи не так?!

Я вигравав одну партію за іншою. Дід Гас свого часу муштрував мене в логічних іграх не менш суворо, ніж у магічних Спільних закляттях, тому грав я дуже вправно. Я озирнувся на Тоніо: той із щирою, щасливою посмішкою грав чергову партію з місцевим бондарем.

— Чудовий хід! — вигукнув він, від душі регочучи.

— Ех, Тоніо, а я ж майже тебе підловив!

Дійшло до того, що на стіл виставили свіжий ель, пироги та сир. Галасливий турнір затягнувся до глибокої темряви, наповнюючи контору дружнім реготом. Врешті-решт гра закінчилася, і гості, сповнені вражень, розійшлися по домівках.

Допомагаючи Тоніо складати столи, я мимохідь зауважив: — А знаєш, Тоніо, у тебе в кожній партії була неймовірно рівна, напружена боротьба.

— Так, схоже, саме така моя стеля майстерності, — ніяково всміхнувся він. — Аж соромно.

— Та ні, навпаки — це дивовижно. Щоразу програвати буквально на волосок значно важче, ніж просто перемогти.

Тоніо вражено скинув на мене очі: — Від тебе нічого не приховаєш.

— Просто я помітив. Тобі хотілося, щоб усі розважилися й пішли з теплими спогадами, а не розгромити суперників дощенту.

— Гадаєш, я зробив це заради вигоди в торгівлі?

— Ні.

Звісно, для справи купця завжди корисно залишати по собі добру пам'ять. Проте причина крилася значно глибше.

— Мені здалося, що ти просто щиро хотів, аби люди полюбили цю чудову гру.

Почувши це, Тоніо тихо й мирно всміхнувся. То була не його чергова ввічлива посмішка торговця — зараз його обличчя випромінювало чисту, світлу щирість.

— Багато років тому я втратив дружину. Вона часто нездужала, але над усе на світі любила грати в «Інфантерію».

Я завмер, не знаючи, що сказати.

— Ми годинами сиділи за цією дошкою, — спокійно продовжив він. — Вона грала напрочуд сильно. Мені за нею було не встигнути.

У кожній нотці його голосу вчувалася незгасна ніжність до неї. Усе, що я міг, — це мовчки кивати й далі допомагати йому прибирати. Жодні слова розради тут не пасували.

Коли лад у крамниці було наведено, я тихенько попросив: — Тоніо... а зіграєш одну партію зі мною? По-справжньому.

— Із радістю. Зіграймо, — лагідно кивнув він.

У темній порожній конторі, під тремтливим вогником олійної лампи, ми з Тоніо сиділи навпроти чудової дошки, і тишу ночі порушував лише затишний, дзвінкий стукіт дерев'яних фігур.

Якщо коротко: його фея безжально знесла голову моєму королю.

— Чудова гра, — щиро визнав я. Тоніо тепло подякував мені. Відтоді, коли я заходив до його крамниці й випадала вільна хвилина, ми неодмінно сідали удвох за партію в «Інфантерію».

Хобі: Бі

— Вілле, ходімо поїмо! Я дізналася про одне неймовірне місце!

Якось я прибув до Вайтсейлза, аби владнати кілька важливих справ із герцогом Етелем. Надвечір до моєї кімнати стрімголов увірвалася руда трубадурка, і цей голосний заклик став першим, що злетіло з її вуст.

— Привіт, Бі. Радий бачити тебе в доброму гуморі, — посміхнувся я, потішений її сяючою фізіономією та тим, як завзято вона вимагала їжі, навіть забувши привітатися.

Моя давня подруга, непосидюча напіврослиця Бі, над усе любила смачно попоїсти. Якщо її запитували про це, вона з гордістю випалювала: «Сніданок, перший обід, полуденок, елевенсиз, вечірній чай і вечеря! Смачна їжа — священна основа культури напівросликів ще з прадавніх часів!». Утім, я знав чимало інших напівросликів, які їли куди скромніше, тож Бі була просто невтомною ненажерою.

— Але ж зазвичай ти никаєшся сама, хіба ні? Чого це ти раптом прибігла до мене? Щось трапилося?

— Розумієш, той шинок, який мене зацікавив, захований у вельми глухому й підозрілому закутку біля причалів. Але я дізналася, що там варять просто божественну рибальську юшку!

— Он воно що.

У гавані трудилася сила-силенна портових чорноробів, а разом із нескінченними кораблями там вешталося повно мутних пройдисвітів. Деякі провулки в тій частині міста й справді мали погану славу.

— Тож коли я дізналася, що ти приїхав до міста, то одразу подумала: це ж просто подарунок долі!

— Тобто я в тебе замість зручного супровідника?

— Саме так! Але я пригощаю!

Я весело розсміявся: — Певно, ти єдина в усьому Вайтсейлзі, кому спало на думку найняти Паладина особистим охоронцем для походу по припортових шинках!

— А хіба я не молодець?! — сяйнула вона посмішкою, і ми обоє дружно зареготали.

Я швидко зібрався. Вирушаючи до неблагополучних нетрів, варто було подбати, аби не мати при собі зайвих грошей і не вбиратися в одяг, що приваблював би грабіжників.

— Ти такий обережний! Та навіть якби на нас налетіла ціла зграя розбійників, ти б їх однією лівою розкидав!

— Може й так, але навіщо множити зайвий біль і бійки в цьому світі?

Я накинув старий потертий плащ вельми скромного вигляду, і ми вирушили крізь вечірнє місто, весело теревенячи дорогою. Ми попрямували до напівтемних провулків неподалік від вантажних причалів, де баржі скидали рибу й тюки товарів.

— Так-так... ось і примітний стовп, про який мені казали... Ага, ось воно!

Бі впевнено підвела мене до непоказного шинка на розі. До вивіски був прив'язаний старий олійний ліхтар, а під стіною громадилися дерев'яні ящики з-під риби. Тепле світло й гучний гамір вільно лилися крізь навстіж відчинені двері та вікна. Усередині сиділи здоровенні бородаті докери, наливаючи одне одному хмільне, голосно регочучи й сиплячи добірними матроськими жартами.

Щойно ми переступили поріг, як моторний смаглявий шинкар із копицею кучерявого чорного волосся привітно гукнув: — Ласкаво просимо! Сідайте, де вільне місце!

— Доброго вечора! — дзвінко озвалася Бі: — Ми чули, що у вас готують славетну рибальську юшку! Дві порції, будь ласка, і кухлик випити!

— Зараз буде!

За лічені хвилини перед нами з'явилися черствий житній хліб, прохолодний ель та великі глибокі глиняні миски з гарячою юшкою. Слабенький водянистий ель і твердий кислуватий хліб були саме такими, як і слід очікувати від портового кабака. Проте сама юшка, про яку стільки чула Бі, виявилася справжнім дивом кулінарії.

— О-о-о...

— Оце так смакота...

Не вся риба з сіток підходила для прилавків рибного базару: дріб'язок або випадковий прилов господарі шинка скуповували в рибалок за безцінь, кидали у казан із морською водою, додавали базарні залишки овочів і щедро присмачували свіжими пряними травами. Здавалося б, найпростіша юшка, проте щойно ми скуштували першу ложку після короткої вдячної молитви, обоє завмерли від захвату. Густий, насичений солонуватий бульйон увібрав у себе всі пахощі океану: ніжні дрібні креветки, королівські креветки та соковитий сиг просто танули в роті. Ми з Бі жадібно накинулися на їжу.

— Добавку, будь ласка!

— І мені ще миску!

Зробивши ковток легкого елю, аби освіжити смак, ми знову взялися за гарячу юшку, із задоволенням вимащуючи залишки юшки твердим житнім хлібом. Дві повні миски зникли так швидко, що я навіть не встиг підтримати жодної розмови.

— Красно дякую, це було неймовірно!

— Справжнє смаковиння!

— На здоров'ячко, заходьте ще!

Ми розплатилися мідяками й хутко вийшли надвір: засиджуватися в переповненому шинку було неґречно, та й під час вечері я не раз ловив на собі підозрілі липкі погляди місцевих пройдисвітів. Отримати каменем по голові в темному провулку мені зовсім не посміхалося, тож я пильно тримав вухо гостро.

— Дякую, що витягла мене сьогодні, Бі, — посміхнувся я, вдихаючи прохолодне нічне повітря. — Було направду дуже смачно.

— Га? — Бі здивовано вирячилася на мене й схилила голову набік.

— Що таке? — я теж закліпав очима, спантеличений її реакцією.

— Ти це про що?

Поки я гарячково згадував, що міг забути, напіврослиця видала дещо направду жахливе: — А хто тобі сказав, що ми обмежимося одним шинком?!

— Що-о-о?!

— Не кожен день мені щастить роздобути такого першокласного охоронця, як ти! Тому я намірилася обійти геть усі заклади, про які чула в тутешніх нетрях!

— П-постривай, хіба це не надто ризиковано?!

— Та чого боятися, коли зі мною сам легендарний Паладин?! Це ж таке щастя — об'їстися смакотою в найнебезпечніших нетрях і не тремтіти за свою шкуру, розумієш?!♪

— П-почекай! Бі! Бі-і-і?!

Усі страви, які я скуштував того вечора, були направду пречудовими, але з якоїсь дивної причини я добряче схуд до ранку.