Розділ 1 — Розділ перши. Хлопчик із міста мертвих

Перед моїми очима постав янгол.

Це був маленький хлопчик із трохи розкуйовдженим каштановим волоссям, глибокими синьо-зеленими очима та здоровим рум'янцем на щічках.

«То ось який я».

Я знайшов старе ручне дзеркальце на полиці для знарядь у кутку храму. Знемагаючи від бажання роздивитися власну зовнішність, я підвівся навшпиньки й ухопив його обома руками. І виявилося, що я куди миліший, ніж очікував.

Якщо поміркувати, то в тому, що я здавався симпатичнішим за більшість людей, не було нічого дивного — я ж бо малюк. У дитинстві всі на сто відсотків миліші. Навіть суворі бородані виглядають чарівними крихітками, якщо погортати їхні дитячі фотоальбоми.

— Так... — Я обережно поклав дзеркальце назад. Стиснув долоню в кулачок, потім розтиснув. Знову стиснув і знову розтиснув.

Крихітна, м'яка, пухкенька ручка. Моя ручка.

Минув рік із гаком.

На мій подив, відколи я прийняв своє теперішнє ім'я й тіло як власні, відчуття, ніби воно слухається якось не так, швидко зникло саме собою. Спогади про те, як я керував колишнім тілом до смерті, поступово розвіялися. Тепер я визнавав своїми саме ці крихітні кінцівки. Мій розум і плоть нарешті діяли в унісон.

Мені знадобилося зовсім небагато часу, щоб навчитися дибати на своїх двох, і я навіть міг говорити, хоча й дещо затинаючись. Увесь минулий рік я без упину вправлявся в ходьбі та навчався нових слів і правильної вимови, белькочучи з Мері та іншими.

Утім, час від часу я все ще гепався додолу носом. Імовірно, через те, наскільки великою була голова щодо крихітного тільця. Можливо, давалися взнаки ще й обмежене поле зору, недорозвинене почуття рівноваги та слабкі м'язи. До того ж мій больовий поріг лишався вкрай низьким. Тож, як неважко здогадатися, щоразу, гепнувшись об землю, я ревів як навіжений.

Але я потроху робив успіхи. Можливо, саме таких успіхів і очікують від малюка, та поступ є поступ. Принаймні я переріс стадію плачу й повзання рачки й дорозвинувся до віку дитсадка чи ясел. Тож я вирішив, що настав час узятися за наступне випробування.

Я вирішив жити в цьому світі. Я хотів виростити тіло, яким міг би пишатися, хотів крок за кроком навчатися та пізнавати нове. І першим пунктом у моєму списку було...

◆

— Хм, кажеш, хочеш навчитися читати?

Ми сиділи в одній із численних невеликих кімнат у глибині храму. Тут були муровані кам'яні стіни, маленький дерев'яний стілець, письмовий стіл і навіть затишне на вигляд ліжко, облаштоване в стінній ніші.

Переді мною стояв буркотливий старий із проникливим поглядом і гачкуватим носом. Він схрестив руки на грудях і задумливо погладжував підборіддя. Його примарне тіло, вкрите просторим балахоном, було напівпрозорим і позбавленим будь-якої тілесної густини. Мабуть, його варто назвати марою? Духом, як то кажуть. Одне слово — привидом.

— Так. Будь ласка, Гасе. — Хоч офіційно його звали Август, та Мері й решта завжди кликали його скорочено.

Цієї миті я просив його навчити мене грамоти. Правду кажучи, було чимало набагато важливіших речей, про які мені кортіло довідатися: приміром, про цей світ або про мої дивні спогади.

Але на будь-яке запитання з вуст такого малюка, як я, неминуче пролунала б настільки ж спрощена, примітивна відповідь. Хіба став би хтось заглиблюватися в пояснення астрономії, фізики та теорії термоядерного синтезу, якби дитина запитала: «Чому світить сонечко?» Зазвичай ні. Швидше б відповіли щось на кшталт: «Це пан Сонечко з усіх сил намагається зігріти нас і подарувати світло».

Я вже якось спробував був поставити кілька поверхових запитань про світ, але від мене просто відмахнулися. Час для таких розмов іще не настав. До цього варто було переходити лише тоді, коли я накопичу певний багаж знань і зумію переконати інших, що здатен вести бесіду дорослого рівня.

— Хм, читання. Читання... Скажу прямо: якщо це не приносить мені дзвінкої монети, мене це анітрохи не обходить. До того ж ти ще занадто малий для такого, малюку.

— Але я хочу розуміти!

— Замалий ще. Ану киш, киш! — Він ліниво махнув на мене рукою.

На відміну від Мері-мумії, яка піклувалася про мене за кожної нагоди, чи Блада-скелета, який проводив зі мною купу часу, привид на ім'я Гас ставився до мене байдуже. Він без вагань цурався мене, а якщо я про щось його просив, нерідко роздратовано відмовляв.

Він був упертим, часом зарозумілим, і підступитися до нього було непросто. Та попри всі вади, я не мав жодного сумніву: серед цієї трійці він — найрозумніший. За його вимовою та вишуканими зворотами я відчував неабияку освіченість.

— Але я справді хочу розуміти!

— Я почув тебе з першого разу.

— Ну будь ласка! Я хочу все розуміти! Ну будь ла-а-асочка! — завів я вередувато, як і личило малій дитині. Коли це я востаннє ось так клянчив щось у старших? Згадавши минулі часи, я навіть увійшов у смак: — Будь ласка! Ну будь ласочка, будь ласочка! Ну ж бо, Гасе! Дуже-дуже-дуже прошу! — Я почувався справжнім малям. Мабуть, вік мого фізичного тіла мимоволі впливав і на душевний стан. Якщо подумати, це природно — мозок у мене теж був дитячим. Але чому тоді свідомість і сприйняття лишалися настільки дорослими?

Відчувши, що занадто глибокі роздуми над цим заведуть мене в нетрі лабіринту між мозком, розумом і душею, я вирішив поки що не сушити собі голову й просто продовжив канючити далі.

— Боги праведні! Гаразд, гаразд, здаюся! — пробурчавши щось собі під ніс про дітей, Гас зітхнув і зміряв мене поглядом: — Ну й фрукт же ти... То ти хочеш навчитися читати?

— Так, — я ж бо до пуття не розумів місцевої писемності.

— Хм-м-м... Що ж, почнімо з азів... — Гас простягнув руку до книжкової полиці біля стіни, і одна з книжок сама попливла до нього в повітрі.

Телекінез? Що ж, якщо привиди тут реальність, то чому б і ні. Останнім часом паранормальні явища геть перестали мене дивувати.

— Тобі слід вивчити літери. — Він розгорнув книжку на сторінці зі списком символів, що скидався на абетку. Проте...

— Ні, це я знаю.

— Знаєш? Що це ти знаєш?

— Я вже вмію це читати. — Цю частину я й справді опанував. Я прожив у цьому храмі вже понад рік серед рельєфів, розглядаючи вирізьблені малюнки й написи під ними та водночас прислухаючись до розмов дорослих.

Порівняння частотності різних звуків у мові з частотою літер у текстах дало мені базове розуміння. Найчастіше вимовлявся звук «Е», за ним — «А» і «Т». Тож я почав із них, а решта літер піддалася дуже швидко.

Отож з цим письмом я вже розібрався.

— Що, перепрошую? — Гас отетерів і витріщився на мене.

— Я вже вмію їх читати.

— І що ж тут написано?

— Тут написано: «Яскраві пелюстки запашної квітки несе вітер. Світ, мов моє життя, постійно змінюється». Правильно?

Раз плюнути.

— Це Блад чи Мері тебе навчили?

— Ні. Я слухав ваші розмови, дивився на літери й сам здогадався. — Життя в храмі було небагатим на події, та й пересуватися моє слабке тільце могло лише вкрай обмежено. Часу на роздуми в мене було повно, тож я розважався розгадуванням цієї головоломки, аби не збожеволіти від нудьги.

— Вілле... — Якийсь час Гас сидів, занурений у глибоку задуму, а потім запитав уже цілком серйозним тоном: — То що саме ти намагаєшся зрозуміти?

— Оті красиві й складні знаки біля зображень богів та решти.

З того, що мені вдалося розшифрувати в написах по всьому храму, повсякденні літери цього світу становили звичайний фонетичний алфавіт. Проте на рельєфах із божествами та в подібних сакральних місцях раптом з'являлися хитромудрі піктографічні знаки. Саме їх я й не розумів. Що це було таке і як їх належало читати? Чи, може, вони слугували просто для оздоби?

— А-а, Слова Творіння. Ними користуються в прадавній магії.

— Творіння... Магія... — Оце вже зовсім інша справа: творення й чари!

— Хм. З чого б мені почати...

— Із самого початку, — відповів я.

Краще вже забагато інформації, ніж замало. Пам'яттю мене природа не обділила. Та й зрештою, якщо я чогось не запам'ятаю, завжди можна перепитати — скільки завгодно разів.

— Тоді влаштовуйся зручніше. Це розмова надовго. Почнемо з прадавніх часів, настільки далеких, що ти й уявити не здатен, коли наш світ тільки зароджувався. Тоді він був лише густим, кипучим казаном первісного хаосу, де у вихорах палючого жару вирувала Велика Мана, нездатна набути сталої подоби.

Я ніяк не очікував, що він почне аж зі створення всесвіту.

— Ми... ми починаємо аж звідти?

— Саме звідти. — Він був абсолютно серйозним.

— Посеред цього хаосу з невідомих нікому глибин явився Перший Бог. І мовив Бог: «Хай буде земля!» — і мана під стопами Бога затверділа й обернулася твердю земною, а над головою Його мана розрідилася й стала небесами. Так розділилися небо і земля.

Ми величаємо цього Бога просто «Творцем» або «Прабатьком», бо Його справжнє ім'я не дійшло до нащадків.

Ця оповідь здалася мені дуже схожою на біблійний міф про створення світу та давньогрецькі міфи.

— Після цього Творець промовив Слова й накреслив Знаки, створив сонце та місяць, відділив день від ночі, а води зібрав воєдино, розділивши суходіл та океани.

Народився вогонь, народився вітер, народилися дерева. Народилися боги, народилися люди і тварини.

І коли Творець завершив творити світ і сповнився захвату від його краси, Він мимоволі мовив до Себе: «Це добре». Але назвати щось «добрим» — означає водночас породити й «зло», так само як створення твердої землі породило високі небеса.

І так народилися лихо й злі боги. Творець спробував узяти Своє слово назад, але навіть боги не владні повернути слово в уста, що його виголосили.

Породжені у світі злі боги вбили Творця, і так на світ з'явилися життя та смерть. А відтак настала доба багатьох богів і незліченних легенд. — Гас зробив коротку паузу.

— Слова та письмена, використані в тій історії творення, і є Словами Творіння, — закінчив він.

Ось воно як! Так ось де корінь усього.

— Тобто це ті самі слова, якими створено світ?

— Саме так. Ці Слова та Знаки... що ж, назвімо їх письменами. Слова й літери наділені силою.

Силою... Силою, он воно як.

— А на що вони здатні?

— Хм, нумо поглянь... — Палець Гаса плавно злетів у повітря. На самісінькому його пучці зажевріло таємниче блакитне сяйво, що тягнулося слідом, креслячи в просторі дві плавні й хитромудрі піктограми. Рух пальця сповільнився, і старий вивірено, урочисто поставив останню крапку другого знака.

— Ого! — Я сахнувся назад. Накреслені в повітрі знаки раптом вибухнули яскраво-червоним палахкотливим полум'ям. Вогонь завис просто посеред кімнати, і я виразно відчув хвилю жару. Це був справжнісінький вогонь!

— Сподіваюся, для наочності вистачить? — Гас ледь чутно пробурмотів один чи два співучі, ритмічні рядки. Вогонь миттєво щез без сліду, наче нічого й не було.

Я дивився на нього, наче зачарований.

Це була магія. Не дешевий фокус! Справжня магія! У цьому світі існує справжня магія!

Неймовірно. Просто дивовижно! Побачене викликало в мене щире захоплення.

Хтось міг би заперечити: мовляв, що тут дивного після знайомства з привидом, мумією та живим скелетом? Але як на мене, струнка система магії — це принципово інша річ, ніж банальні жахастики чи надприродні створіння.

— Тепер зрозумів? Накреслення піктограми Іґніса наказує вогню виникнути в цій точці, і повітря вмить спалахує полум'ям. А коли виголосити Слово Стирання, що гасить полум'я, вогонь зникає.

Ось чим є Слова Творіння і що в народі зазвичай звуть магією.

У моїй уяві постала не «магія» з відеоігор, яку бездумно спамлять, витрачаючи шкалу мани, а магія зі старовинних класичних фентезійних романів. Не чергова навичка, яку застосовують за наявності потрібної кількості очок, а одна з найглибших таємниць світобудови, до якої годі торкатися без належної обачності.

Саме таку атмосферу створював цей горбоносий старий привид у напівтемній кам'яній залі, коли з гордістю в голосі оповідав про незбагненні сили.

— Важливо затямити: Слова Творіння — річ вельми незручна. Їхня міць стає на заваді як письму, так і повсякденній мові. Адже саме необережне використання Слів Самим Творцем породило злих богів, які згодом позбавили Його життя.

Та вже ж, які тут жарти. Навіть звичайне конспектування перетворилося б на смертельний номер, якби папір миттєво спалахував від самого лише написаного слова «вогонь». Це було б до крайнощів незручно й стало б непереборною перепоною на шляху розвитку цивілізації, не кажучи вже про щоденний побут простих людей.

— Зважаючи на це, одноокий бог мудрості Енлайт відібрав двадцять приголосних і п'ять голосних звуків. Аби слова не вивільняли руйнівної первісної сили, він спростив знаки та їхню вимову й створив ту знесилену говірку, яку ми нині звемо Спільною мовою.

Зрозуміло. Якщо провести аналогію з японською мовою, то Слова Творіння були схожі на складні ієрогліфи кандзі. Необережне написання кандзі таїло смертельну небезпеку — спричиняло займання чи вибухи. Щоб цьому запобігти, мудрий бог спростив знаки та створив іншу писемність: фонетичну абетку кана, що передає лише звуки.

Різниця полягала лише в тому, що Спільна мова користувалася не складовою азбукою, а чисто фонетичною. Вона більше нагадувала звичайний алфавіт, ніж кану.

У будь-якому разі тепер мені стало ясно: оті складні знаки не належали до зовсім іншої мовної сім'ї й не були простим декором. Вони були частиною тієї ж самої мови — точнісінько так, як у японській змішуються кандзі та кана.

— Те, що ти навчився читати, — це Спільна мова. А те, що ти не зміг прочитати, — це прадавні Слова Творіння, записані Знаками богів, якими звершували великі чари давнини. Ті знаки, що викарбувані на стінах храму, навмисне спотворені, аби вони не спрацьовували: одні перекреслені, в інших навмисно допущено помилки в штрихах, а решту вплетено у вигадливі орнаменти.

Ось як. Якщо зміна чи пошкодження символу блокує його магічну активацію, то цілком логічно вирізьбити напис із незначним спотворенням, достатнім для того, аби знавець усе ж міг упізнати первісний знак.

Я спершу дивувався, навіщо взагалі було викарбовувати настільки небезпечні Слова Творіння, та що більше слухав, то ясніше все ставало.

— Слова Творіння наближають смертного до богів куди сильніше, ніж Спільна мова. Цілком природно, що священні Слова мають прикрашати храм, зведений для молитви та шанування Всевишніх. Ти розумієш це?

— Так, я розумію. — Я кивнув кілька разів поспіль. Усе це звучало бездоганно логічно.

— Хм. Гаразд, Вілле, а як щодо такого: чи розумієш ти, звідки взагалі в цих Словах береться така колосальна сила? — хитро посміхнувся Гас.

Е-е, то ось до чого клонить старий...

— Це приблизно як... чому ми вважаємо дзиґлик саме дзиґликом, так? — спитав я. — Хм... — Мені пригадалося, що я вже десь читав про це. Щось подібне мені доводилося чути ще в минулому житті, коли йшлося про сприйняття, репрезентацію понять та концептуалізацію.

За великим рахунком, коли ми бачимо чотириногий дерев'яний дзиґлик — байдуже, якого він кольору чи з якої деревини зроблений, — у нас у голові одразу виникає думка: «Це дзиґлик». Ми думаємо так навіть про ті ослони, які зовні геть не схожі між собою. Наш розум класифікує предмет, чіпляючи на нього ярлик «дзиґлик».

Ми ж бо зазвичай не сприймаємо його як «чотири палиці й дошку» і не думаємо: «Це стіл», хоча стіл теж складається з чотирьох ніжок і дошки. Ба більше: якщо ми бачимо людину, яка сидить на дзиґлику, нам і на думку не спаде подумати: «Це поєднання деревини й людини». Ми бачимо «дзиґлик і людину».

Звісно, якщо напружитися й поглянути під іншим кутом, можна побачити в ньому й «чотири палиці й дошку», або навіть «жмут спресованих деревних волокон». Так само ми легко відрізняємо «ось цей дзиґлик» від «он того дзиґлика», розрізняючи окремі об'єкти однієї категорії.

Хай там як, усе зводиться до того, що ми навішуємо на реальність оці умовні позначки, які звемо «словами». Саме це дає нам змогу впорядковувати хаотичний світ довкола, формувати поняття й розбивати ціле на частини задля зручності сприйняття. Без цієї здатності людство просто не вижило б.

Мова — це та сила, що виокремлює сутності з безформного хаосу, точнісінько як у щойно почутому міфі про творення світу.

Настав час сформулювати свої розрізнені думки.

— Сила в них тому, що саме Слова відокремлюють одне від одного явища світу й визначають, чим вони є насправді, — підсумував я.

Схоже, моя відповідь приголомшила Гаса. Його очі полізли на лоба, а рот безпорадно заплескав, мов у риби, викинутої на суходіл.

Я винувато опустив очі.

Подив Гаса викликав у моїй душі радше сором, аніж гордість.

Завдяки пам'яті про минуле життя я володів знаннями — хай і поверховими, — здобути які малюк мого віку просто не міг. Від цього виникало гидке відчуття, ніби я сшахраював.

Якщо вважати «талантом» уроджені здібності, то ці спогади, мабуть, теж можна було списати на талант. Але на душі все одно шкреблося.

Гас вилетів із кімнати, прослизнувши просто крізь кам'яну стіну. Він угледів Мері та Блада в головній залі храму й іще на підльоті, затинаючись від хвилювання, заволав:

— Т-т-т-та цей хлопець... та він же обдарований майже так само, як я!

Мені стало остаточно ніяково.

— Господи, та що сталося, старий Гасе?

— Ох, Мері, цей хлопчик! Та я ж...

Я здалеку спостерігав, як збуджений Гас переповідає те, що щойно відбулося. Шалено розмахуючи блідо-блакитними примарними руками, він доводив, наскільки винятковим для мого віку було вміння будувати логічні судження, який я проникливий, і що здатність осягати істинну суть речей — це і є вроджений магічний хист...

Мері-мумія лагідно слухала його:

— Он як. Справді?

Я закляк.

— Старий! — голос Блада розітнув тишу, немов удар батога, перш ніж я встиг хоч щось подумати.

Це був Блад. Він усе так само стояв біля стіни, але в його порожніх очницях люто завирувало блідо-блакитне полум'я: — Затули пельку. Хлопцеві всього кілька рочків. Те, що ти ляпнув, переходить усякі межі! — Я бачив, як скелет пропалює його поглядом.

— Але ж його справді підібрали на землі! Хіба ні? Я взагалі не мав охоти з ним панькатися!

— Не в цьому суть!

— Тепер, коли я бачу в ньому хист, я ж не кажу, що відмовлюся навчити його пари-трійки...

— Я сказав: не в цьому суть! — Блад зробив рішучий крок уперед.

Мені здалося, ніби невидима грізна аура огорнула всю його постать. Досі я якось не замислювався над цим, але Блад був велетенського зросту. Справжній козарлюга з могутньою кісткою.

— Гей, ти чого...

Навіть стоячи збоку, я відчував, як шкірою бігають сироти від лютої сили, що струменіла від велетня.

— Послухай сюди, старий Гасе. Я знаю твою собачу натуру й звичку молоти казна-що. Я не збираюся тебе перевиховувати на старості літ — ти такий, який є.

Але не смій називати дитину «непотребом», коли вона стоїть поруч і все чує! Навіть твого курячого розуму мало б вистачити, аби збагнути, як йому слухати такі слова! — Блад на мить зиркнув на мене, а потім знову втупився в Гаса.

Я очам своїм не вірив.

— М-м-гх...

Зарозумілий, пихатий Гас пасував. І це при тому, що зазвичай саме Бладові перепадало на горіхи від обох супутників за його безтурботність і вічне «якось воно буде».

— Якщо не хочеш брати участі у вихованні Вілла — твоє право. Можеш буркотіти собі під ніс десь у кутку, де тебе ніхто не чутиме. Але якщо берешся його вчити — зроби дитині ласку й тримай свій язик за зубами. Зрозумів мене?

Гас деякий час мовчав. Потім, повільно похитавши головою й важко зітхнувши, визнав свою провину й відступив:

— Твоя правда. Я бовкнув це не подумавши. Надалі буду обачнішим у висловах. Пробач мені, Вілле.

— Та... все гаразд...

Я ще ніколи не бачив між ними подібних сутичок. Опанувавши себе, я спробував згладити напругу. Слід було вдати, ніби нічого страшного не сталося, аби розрядити атмосферу.

— Е-е, зі мною все гаразд, Гасе. Не переймайтеся. — Нічого розумнішого мені на думку не спало.

Почувши це, Блад також охолонув і ледь схилив череп перед Гасом на знак вибачення: — Я теж погарячкував. Не варто було отак на тебе гарчати. Вибач. Зам'яли?

— Гм, — кивнув Гас. — Твоєму хамству я давно не дивуюся. Проїхали.

— Мері, я позичу малого на хвильку.

Мері весь цей час спостерігала за ними зі своїм звичним лагідним виразом обличчя: — Так, звісно. Гасе, чи не розповіси мені детальніше, що там трапилося?

— Вілле, ходімо на хвилинку на повітря.

— Д-добре... — Я до кінця не міг збагнути сенсу щойно побаченого — надто вже стрімко розгорталися події.

Та в одному я був певен на всі сто.

Блад розлютився. І розлютився він заради мене.

◆

Руїни міста за озером поставали такими ж величними й прекрасними, як і завжди.

Ранкове сонячне сяйво вигравало на гладіні озерних вод.

— Ну... це... Вілле, — озвався скелет.

Він сидів на схилі пагорба й милувався цим розкішним краєвидом. Контраст між його моторошним виглядом і величчю пейзажу був просто неймовірним.

Невідповідність була разючою.

— Ти, мабуть, до пуття нічого не знаєш про своє минуле, бо живеш тут відколи себе пам'ятаєш... — Блад почухав голий череп, ніби добираючи слова. Блідо-блакитні вогники в його очницях неспокійно гойдалися. — Але ж ти й сам бачиш, правда? Що ти зовсім не схожий ні на мене, ні на Мері, ні на старого Гаса.

— Ем... так. Я знаю. Тільки я тут теплий і дихаю.

— Отож-бо й воно. Тут усе... ну, складно. Дуже заплутано...

Звісно ж, я чудово розумів, що моєму з'явленню тут передували якісь непересічні обставини. Залишене місто, нежить — і посеред усього цього одна-єдина жива людська дитина. Це суперечило самій природі.

Гас бовкнув, що мене «підібрали» — отже, можливо, я був покинутим немовлям. Мері мала добре материнське серце й прихистила мене, а Гас спершу пручався. Я міг будувати безліч здогадів, але напевне довідатися правду було неможливо, доки мені її не розкажуть. І...

— Зараз... іще не час, так?

— Так, — зітхнув він.

Воно й не дивно. Жоден притомний дорослий не стане розповідати дитині мого віку про її всиновлення чи вивалювати всі складні подробиці її минулого, хоч би яким тямущим малюк здавався. Таке зазвичай тримають у таємниці.

Блад легенько знизав плечима. І тут мене осяяло: можливо, він нагримав на Гаса не лише за безсердечне слово щодо дитини, а й тому, що той ледь не вибовкав таємницю мого походження?

— Е-е, і ще одне — щодо старого Гаса. Ти на нього зла не тримай, гаразд? Він коли розпалиться — усе, що на умі, одразу вихлюпує язиком назовні. Та й коли спокійний, він не з тих, хто підбирає слова й думає про чужі почуття.

— Ага. Усе добре, я не ображаюся. Просто спершу трохи здивувався. — Можливо, і сам Блад спалахнув такою люттю саме для того, аби відволікти мою увагу?

Перш ніж я встиг би перетравити образу від слів Гаса про «підібране на землі сміття», Блад зчинив бучу й перемкнув мої думки геть на інше.

— Гм. У тебе добре серце, Вілле. А бути великодушним — це правильно. Давай домовимося так: коли твоє тіло стане таким же міцним, як і твоє серце, і коли ти підростеш настільки, щоб усе збагнути, — присягаюся, я розповім тобі геть усе, про що не можу говорити зараз.

— Домовилися.

Він робив усе це заради мене.

Тепер, коли я навчився його розуміти, виявилося, що цей суворий скелет ставиться до мене з дивовижною ніжністю й турботою.

«Блад дивовижний», — подумав я. Чи ставився я так до інших у своєму минулому житті? Чи спромігся я хоч на крихту такої турботи? Спогади були невиразними, але внутрішній голос підказував: ні. Майже ніколи? Та ніде правди діти — зовсім ніколи. Від цієї думки мені гірко стиснуло груди.

— Бладе?

— Га?

— Дякую тобі. За все. — Мені забракло слів, аби висловити всю свою вдячність. Він заслуговував на куди кращі слова.

— Ха-ха-ха! Та облиш, дурниці! — Вогники в його очницях весело замерехтіли. Голий череп не мав міміки, та я був певен, що цієї миті він тепло всміхнувся мені.

Він скуйовдив моє волосся й підвівся на ноги: — Гаразд. Іди до Гаса, вчися там грамоти, магії та всяких мудрощів. Що не кажи, а чаклун із цього старого пердуна бісівськи вправний! Хоча скнара він ще той — за зені вдавиться. — Блад весело цокнув щелепою від сміху й додав: — А, ти ж іще не знаєш, що таке зені... Ну нічого, дізнаєшся! — і знову зареготав.

— О, і раз старий береться за твій розум, то й я не лишуся осторонь! У мене теж є купа всього, чого я маю тебе навчити! Так що готуйся!

— Справді?! А чого ти мене вчитимеш, Бладе? — Мені стало неабияк цікаво. На вченого книжника Блад геть не скидався.

— Гм... Насильству.

— Чому-чому?

— Насильству! Як слід давати по шапці ворогам! Ну й м'язи качати, само собою. — Він знизав плечима: — У житті це ой як згодиться!

— Га?

— Корисно ж!

— Що-о?

◆

— За життя Блад... — стиха почала Мері, присівши поруч зі мною на кам'яну лаву в головній залі храму.

— Е-е... за життя? Тобто... це означає...

— Так. Ми не завжди були такими, знаєш. Сталося... надто багато всього. Так, чимало лиха перепало на нашу долю, перш ніж усе обернулося ось так. — Мері сумно, журливо всміхнулася.

У мене язик не повертався розпитувати, що саме сталося. Та навіть якби я насмілився, вона б, напевне, ухилилася від прямої відповіді.

І все ж цю деталь варто було міцно закарбувати в пам'яті: ця трійця не завжди була скелетом, мумією та привидом.

Якщо спиратися на спогади з мого колишнього життя, за законами жанру мерці зазвичай лишалися в підмісячному світі через тягар жалю, каяття чи земних прив'язаностей. Чи підпадав їхній випадок під це правило, чи тут крилася інша причина?

Через дитячий вік я мав надто мало інформації, аби робити остаточні висновки. Тож я вирішив не плодити порожніх здогадів і уникати передчасних упереджень.

— За життя він був воїном.

— Воїном?

— Воїном. Тобто тим, хто зі зброєю в руках б'ється в битвах. Хлопчикам зазвичай таке до вподоби.

Виходить, суспільний устрій цього світу був достатньо архаїчним, аби в ньому існувало таке ремесло. Побачивши руїни тамтешнього міста, я приблизно так і оцінював рівень місцевого розвитку, але слова Мері підтвердили: війни та збройні конфлікти між людьми тут також не дивина.

Якщо я намірився вижити в цьому світі — а я твердо вирішив вижити, — навчитися битися було в моїх прямих інтересах.

— Блад був неймовірно сильним, знаєш? Мав колосальний бойовий досвід і володів неперевершеною майстерністю. Спершу він бився з іншими людьми, а згодом перейшов на диких хижаків, лютих чудовиськ, гоблінів, нежить, велетнів, напівдраконів, демонів... Одне слово, з усіма, хто тільки наважувався кинути йому виклик.

— Ого... — неуважно буркнув я, але раптом здригнувся й похолов: — Ем, Мері?

— Так, любий?

— Що ти щойно сказала?

— Спершу він бився з іншими людьми, а згодом — із дикими звірами, чудовиськами, гоблінами, немертвими, велетнями, напівдраконами, демонами...

Стій-стій-стій! Не варто поспішати з висновками. Зрештою, це ж не обов'язково мали бути саме ті монстри, про яких я пам'ятав із минулого життя, правда ж?

— Про інших людей я зрозумів... А решта — це хто?

— Ой! — стиха засміялася вона. — Ой лишенько, яка ж я нетямуща! Я ж тобі зовсім нічого про них не розповідала, правда? Звідки б тобі знати? — Вона на мить замислилася: — Чекай-но... здається, у кімнаті Гаса була книжка з малюнками.

Вона взяла мене за руку й повела до маленької кам'яної кімнати Гаса. Самого господаря на місці не виявилося, але Мері без тіні збентеження обнишпорила полиці й запозичила потрібний фоліант без дозволу.

— Ось вона. Дивись, оце — дикі хижаки. Лютововки, леви, гігантські змії... — На ілюстраціях постало чимало знайомих звірів. Звісно, знайомих мені лише за знаннями з минулого життя, та й то з документальних фільмів про дику природу. Я ледве стримав свій «захват» від такої несподіваної зустрічі.

— А чудовиська — це надзвичайно агресивні й кровожерливі створіння.

— Зрозуміло...

— Що ж до інших... Гас уже розповідав тобі, з чого почалися стародавні перекази, так? Творець, Перший серед усіх, із великої доброти сотворив усілякі створіння, але водночас породив і схильність до зла. Зрештою, саме лихі боги, створені Творцем, і занапастили Його. А вже потім лихі боги створили собі всіляких поплічників відповідно до власної згубної природи. — Мері повільно перегорнула сторінку.

— Поплічників бога тиранії Іллтріта кличуть гоблінами.

На малюнку красувалися створіння, схожі на... навіть не знаю, мабуть, на японських бісів-оні? Одні були дрібними, відразливими на вигляд, із безсумнівно підступними й жорстокими пиками, а інші — кремезними м'язистими потворами, яким скоріше личила б назва «огри».

— А ось поплічники Дірігми, бога вимірів. Це демони, які приходять просто з Пекла...

Наступну сторінку заповнили демони та виплодки кошмарів: людські тіла з пташиними головами, велетенські павуки, у яких замість лап росли численні руки, — моторошні потвори, зліплені з безладного поєднання людських і звірячих решток.

— А немертві — це слуги бога нежиті Стаґнейта...

Зомбі, скелети, привиди та мумії.

Утім, нежить, зображена на сторінках бестіарію, не справляла жодного враження розумних істот.

— Ми уклали договір із богом нежиті, — ледь чутно прошепотіла Мері. — Незламна сила волі в мить загибелі привела нас до контракту зі Стаґнейтом і обернула на те, чим ми є нині. Ми — відступники й зрадники сил добра. — Її голос прозвучав нестерпно тужливо й гірко.

— Що ж тоді сталося? — вихопилося в мене, хоч я й знав, що лізти в ці хащі не варто.

— Хі-хі... Багато чого. Пробач, малий, тобі ще занадто рано клопотати собі цим голівку. — Мері силувано всміхнулася.

Вона опанувала себе й повела далі: — Звісно, у добрих богів теж є свої народи. Це ельфи, гноми, напіврослики... безліч дивовижних рас.

— Мері...

— Є й могутні нейтральні народи — велетні, дракони. Деякі з них служать світлим богам, інші схиляються перед темними. Наш світ неозорий і широкий, і народів у ньому без ліку. А ті, що описані в цій книжці, — лише найвідоміші з них.

Вона зумисне перевела розмову в інше русло, і я виразно відчув, що вертатися до болючої теми вона не збирається.

Тож я вирішив підіграти їй. Витягнути з неї таємницю силою я все одно не міг, та й псувати стосунки через це не було жодного глузду.

— То виходить... цей світ дуже небезпечний?

— Так, любий. За мого земного життя довкола панував відносний спокій, але як воно там зараз — годі й гадати. Підозрюю, усе стало значно, значно гірше.

Така прямота без жодних прикрас не на жарт мене стривожила. Я не знав, чому вона дійшла таких висновків, але на душі стало неспокійно: — То мені конче потрібно стати сильним?

— Мені було б куди спокійніше, якби ти зміг за себе постояти. — Її лагідні слова лягли мені на плечі невидимим важким тягарем.

Я вирішив не шкодувати сил, аби стати по-справжньому сильним. Судячи з усього, слабакам у цьому світі просто не вижити.

Водночас я відчував своїм святим обов'язком ніколи не забувати про те, про що обмовилися мої троє опікунів-немертвих. Навіть зараз вони з усіх сил намагалися виростити з абсолютно безпорадного малюка людину, здатну твердо стояти на ногах. Мої колишні земні батьки свого часу віддали мені все, а чим я їм віддячив? Наскільки пригадую — лише клопотами, горем та вічним головним болем.

Я сподівався, що цього разу, коли підросту, зумію повернути цей синівський борг сповна.

◆

◆

Минуло п'ять років.

Мені виповнилося сім, але звичаю святкувати дні народження в цьому світі, схоже, не існувало. Власне, точних дат народження тут ніхто навіть не записував. Замість цього користувалися традиційним архаїчним літочисленням віку: новонароджене маля вважалося «однорічним», а з початком кожного нового року всі люди одночасно ставали на рік старшими.

Щодо причини, чому відлік не починався з нуля... Я спершу злякався, що в них іще не відкрили концепції нуля чи позиційної системи числення. Насправді ж було і те, й інше. А «одиниця» в немовлят була просто давнім культурним пережитком тих часів, коли цифра «нуль» іще не увійшла в повсякденний вжиток.

Старих звичок важко позбутися.

Отже, за місцевими мірками мені було вісім років: один початковий рік плюс сім прожитих. Тут усе було доволі просто. Залишалося єдине питання: коли ж саме починається цей новий рік? І відповідь на нього виявилася приголомшливою: «А біс його знає».

Ні, формально всі знали, який саме день є першим днем нового року: найкоротший день із найдовшою ніччю. День, коли сонце найбільш безсиле і коли починається його повільне відродження. Іншими словами — зимове сонцестояння, що знаменує поворот до весни.

Але ми жили на околиці мертвого зруйнованого міста, безмежно далеко від людської цивілізації. Мало того, що жоден із моєї трійці опікунів не мав жодного інтересу до календаря, так іще й після перетворення на нежить вони геть втратили чутливість до зміни температур. У підсумку їхнє відчуття часу зводилося до невибагливих спостережень: «О, квіти зацвіли», «Сонце пече дужче», «Листя пожовкло й побагряніло» і, нарешті, «Сніжок пішов».

Їхній тутешній побут не мав жодного стосунку до зовнішнього світу. Який сенс стежити за рухом небесних світил? Я гадки не мав, скільки десятиліть вони тут просиділи, але вистачило б єдиної заминки чи короткого нападу лінощів, аби безповоротно збитися з ліку днів. І на цьому точним вимірюванням часу настав би край.

Хай там як, годі про це. Завдяки навчанню та наполегливим розпитуванням мені вдалося зібрати чимало відомостей, тож дозвольте коротко підбити підсумки.

Досі я намагався висловлюватися обережно й ухильно. Навіть зараз дещо змушує мене стримуватися від прямолінійних тверджень. Але час уже поглянути правді у вічі.

Я переродився.

Переродження, реінкарнація, метемпсихоз, сансара... байдуже, як це називати. Суть одна: мої спогади належали людині з попереднього життя. Я помер і народився знову. До того ж — в іншому світі.

Якщо моїм спогадам до смерті можна довіряти, то в моєму колишньому світі магії точно не існувало, як не тинялися довкола ожилі кістяки та привиди. Усе це було винятково плодом людської фантазії. Попри певні спільні риси, мій колишній світ і теперішній кардинально різнилися.

Отож: реінкарнація. Та ще й у чужому світі.

На перший погляд, цей висновок здавався бездоганним, але мене не полишали сумніви. Адже в моїй голові роїлися й інші гіпотези.

Можливо, у цьому світі розвинулася якась незбагненна технологія, котра лише здається мені магією? Можливо, мої спогади — це фальшивка, імплантована в мозок? Або в мене банальний психічний розлад, що викликає химерні марення? А якщо врахувати існування привидів — чи не могло виявитися, що ніякої «реінкарнації» насправді не було, а відбулося щось на кшталт вселення духа, де моя особистість просто витіснила й загарбала тіло чужого немовляти? Або ж усе довкола — лише галюцинація, а мій справжній мозок зараз плаває в поживній рідині лабораторної колби десь на Землі?

Можливо, можливо, можливо... Перелічувати ці «можливо» можна було до безкінечності. Чого варта хоча б класична філософська проблема «мозку в чані».

На моє переконання, заглиблюватися в подібні безплідні роздуми — чистісіньке самогубство. Відповіді все одно ніколи не знайдеш. Саме тому я для власного спокою зупинився на робочій версії: я просто переродився в іншому світі, зберігши спогади про колишнє життя. Це було найстерпніше пояснення — тобто таке, яке найменше розхитувало мою психіку.

Мені геть не кортіло з'ясувати, приміром, що я — злий дух-паразит, який знищив душу безневинного немовляти й узурпував його тіло. Не скажу, що мене розчавив би тягар докорів сумління, але відкриття, що світові було б куди краще без мене, напевне ввігнало б у важку депресію.

А понад усе я з цілком щирою серйозністю молився про те, аби ніколи не настав той жахливий день, коли завіса таємниці спаде і я виявлю, що я всього лише мозок у банці з дротами.

◆

— Фламмо Іґніс... Ва-а-агх?! — Повітря розірвав шалений вибуховий спалах пекельного жару.

Поки я сахався назад, затуляючи обличчя руками, Гас різко виголосив Слово Стирання, миттю здувши вогняну кулю перед моїм носом: — Телепень! Хто ж вимовляє його з такою бездоганною точністю?!

Оце так знайшов за що лаяти!

— Талант у тебе, може, і є, Вілле, але якщо ти не навчишся дозувати точність вимови, одного чудового дня ти просто злетиш у повітря!

Так, цей світ, де я переродився вісім років тому (за тутешнім рахунком), був смертельно небезпечним місцем. У цьому годі було сумніватися. Взяти хоча б магію та Слова Творіння, які я зараз опановував.

Про всяк випадок ми тренувалися просто неба, на пагорбі неподалік знайомого храму, але особливими успіхами я похвалитися поки не міг.

— Гасе, у мене щоразу виходить казна-що! Невже з цим справді нічого не можна вдіяти?

— Нічого. Така вже природа Слів. Звикай.

Відтворюваність результатів у магії виявилася вкрай низькою. Закляття могло спрацювати сьогодні, але наступного дня за тих самих умов не повторитися нізащо у світі. Чому ж так?

— Нумо повторимо. Назви мені три етапи творення чарів.

— Е-е, три кроки. Відчути ману, що наповнює навколишній світ, зібрати її в резонанс із власною внутрішньою маною, а відтак вимовити або накреслити потрібне Слово Творіння.

Архе, первісний хаос — мана. Відчути її, досягти резонансу й конвергенції. А потім, вимовивши чи накресливши Слово Творіння, надати мані певної форми — наприклад, полум'я. У теорії все виглядало до смішного просто. Але на практиці тут не лишалося простору для легковажної творчості, а досягти стабільного результату було неймовірно важко.

— Усе правильно. Упродовж тисячоліть мудреці робили незліченні спроби домогтися стабільності від чарів. Безліч світлих голів поклали життя на цей вівтар, але людські можливості мають межу. Зазнавши цього на власній шкурі, ти й сам маєш розуміти причину.

— Так. Головна біда в тому, що густина мани в просторі непостійна.

Останні кілька років під наглядом Гаса я наполегливо загострював своє чуття. На щастя, якийсь хист у мене таки був, і я навчився відчувати присутність мани — тієї первинної субстанції, з якої твориться магія, її палива. Казали, ніби весь світ просякнутий маною, але на ділі з'ясувалося, що її рівень скрізь різний.

Уявіть, ніби ви капнули у воду кілька крапель чорнила й злегка сколихнули склянку. Десь чорнило буде густим і насиченим, десь — ледь розведеним. Ба більше, ці потоки безперервно й хаотично рухаються. І це лише зовнішнє паливо!

— Саме так. Спроб створити стабільне середовище мани було чимало: пристрої конвергенції, накопичувачі з коштовних каменів, рідкісних металів, серцевини прадавніх дерев... Але, на жаль...

— Результати не виправдовували витрат?

— М-м-да... До того ж мана всередині людського тіла теж постійно коливається. Самим лише накопиченням атмосферної сили далеко не заїдеш.

Навіть якби вдалося підтримувати ідеальну стабільність зовнішньої мани, власна внутрішня мана мага, необхідна для створення резонансу, однаково залишалася б нестійкою. Точнісінько так, як і в повітрі, її концентрація в жилах постійно змінювалася, мов оті завихрення води з чорнилом. І приборкати ці внутрішні коливання було ще важче, ніж зовнішні.

— Проте певний зиск від накопичувачів таки є. Недарма ж палиці з прадавнього дерева, увінчані самоцвітами та золотом, стали невіддільним символом магів.

Схоже, класичний образ мага з чарівним посохом існував і в цій реальності.

— А чому ти не носиш посоха, Гасе?

Я принаймні кілька разів бачив у його руках вишуканий ціпок, усипаний смарагдами, з руків'ям у формі качиного дзьоба.

— Пишний посох привертає зайву увагу. На полі бою, якщо ворог вирахує в тобі мага, тебе вмить зроблять мішенню номер один. До того ж використання потужного пристрою конвергенції допомагає ворожим чаклунам за лічені секунди засікти джерело закляття.

Це пояснення було настільки прагматичним і приземленим, що в мене аж мороз пішов поза шкірою.

— Але ми відхилилися від теми. Ми говорили про коливання в Словах. Мана, що сповнює світ і плоть, плинна й мінлива. Усі спроби приборкати її натрапляють на природні межі. До того ж людський чинник неминучий і під час виголошення чи написання Слів. Якщо бути абсолютно точним — жодна людина не здатна вимовити одне й те саме слово з ідеально однаковою акустикою двічі.

Я чудово розумів, про що він. Навіть якщо одна й та сама людина повторюватиме те саме слово, форма звукової хвилі щоразу хоч крихітно, але різнитиметься. Скільки б разів ти не виводив літеру пером, вона ніколи не вийде абсолютно ідентичною. Цілком природно — ми ж бо люди, а не друкарські машини.

— З огляду на все це в магічній науці дійшли висновку: чарівник мусить покладатися на власну інтуїцію, аби вловити мить, коли зійдуться всі сприятливі обставини.

Отже, поставити магію на конвеєр і перетворити на масовий продукт принципово неможливо. Майстерність мага якраз і полягає в тому, щоб щомиті тонко підлаштовуватися під вередливі примхи мани саме сьогодні й саме цієї секунди.

— Моторошно якось.

— А ти як думав?

Мої здогади підтвердилися: це була зовсім не та магія з комп'ютерних ігор, де ти просто випалюєш MP за чітким таймінгом. Вона куди більше нагадувала грізну, непередбачувану силу класичного темного фентезі.

— Не смій бездумно розкидатися Словами. Гра з такими силами таїть у собі смертельну загрозу. Зрештою, я вже розповідав тобі чимало повчальних історій про це.

І справді, Гас повторював мені це мало не щодня.

За словами Мері та Блада, Гас за життя без жодних перебільшень заслуговував на звання Великого Чаклуна. Вони щиро запевняли мене: хай його повсякденний вигляд і не вселяє трепету, коли доходить до діла, цей старий перетворюється на силу, з якою мусять рахуватися навіть боги.

Сам Гас цим ніколи не хвалився. Навпаки, його оповіді завжди мали застережливий характер і слугували гіркими уроками. Таких історій у нього був повний міх.

Про мага, який замислив перекроїти місцевий ландшафт, спровокував колосальний землетрус і згинув на дні глибоченної розколини.

Про іншого чаклуна, який заповзявся керувати погодою, повністю зруйнував кліматичний баланс краю й зрештою загинув від голоду серед випаленої пустелі.

Про сміливця, який примудрився обернутися на звіра — разом із тваринним розумом, назавжди втративши людську свідомість.

Про гордія, що спрямував нищівне закляття розкладання на заклятого ворога, але від люті й ненависті запнувся на пів слові й розніс на друзки власне тіло.

Була навіть оповідь про безумця, який пробив прохід в інший вимір і був живцем зжертий тим, що чатувало з того боку.

— Навчися обходитися крихтами магії, діючи обачно й філігранно. А коли можливо — знайди спосіб узагалі не вдаватися до чарів.

Дрібні побутові чари чудово годилися для розпалювання багаття, відлякування комах, відведення очей задля жарту чи пошуку загублених речей. Їхній ефект був скромним, зате й ціна помилки — мізерною. Хоч як безглуздо ти схибиш, усе закінчиться щонайбільше кумедним конфузом, з якого потім можна разом посміятися.

На думку Гаса, ідеал справжнього мага полягав у тому, аби не чаклувати взагалі, а в разі крайньої потреби — досягати максимального результату найменшим магічним зусиллям. Магія наділяє одну людину надто руйнівною міццю, а оскільки від помилок і випадковостей ніхто не застрахований, його логіка здавалася мені бездоганною. Була лише одна заковика.

— Одне слово — користуйся нею, як грішми!

У своїх висновках Гас був здатен вивернути будь-яку логіку навиворіт.

— Знову ти за своє?

— Так, знову! Бо це важливо! — вперто наполягав він із кам'яним виразом обличчя. — Якщо тобі треба щось зробити, не обов'язково палити ману. Купи потрібне знаряддя чи найми робітників! Зрівняти пагорб магією — це видатний чаклунський подвиг, але маючи дзвінку монету, можна просто найняти землекопів і теслярів, які зроблять усю роботу за тебе! Затям собі, — він нахилився до мене мало не впритул, карбуючи кожне слово: — уміння заробляти гроші й змушувати їх працювати на себе анітрохи не менш важливе за володіння магією!

Я мимоволі сахнувся: — Та де це видано, щоб привид був настільки схиблений на баблі?!

— Побудь на моєму місці, тоді заспіваєш! Я ж навіть золота помацати не можу, не можу відчути приємної ваги монет між пальцями...

— Та ти просто збоченець!

— Хто збоченець?! Я — збоченець?!

— Ти!

— Так, зміна планів! Сьогодні ми весь день вивчатимемо фінанси, облік і дивовижну природу грошей...

— Ні! Сьогодні ми мали розбирати легенди! Ми ж домовлялися про легенди!

— І ти вважаєш, що казочки важливіші за дзвінку монету?!

— Може, для тебе й так, але домовленість є домовленість!

— Гр-р-м... Твоя правда. Про гроші поговоримо іншим разом.

Гас часом бував геть навіженим. Їй-богу, хіба безтілесному мудрецю личить поводитися як базарний гендляр? Та хай там як, в істинності його знань сумніватися не доводилося. Та й слухати його оповіді завжди було надзвичайно захопливо.

— Минулого разу я переповів тобі початок історії — аж до появи темних богів і загибелі Творця, так?

— Так.

— Тоді й почалася епоха великого протистояння богів добра і зла. Якщо виділити найвеличнішу з їхніх битв... Хм, так. Вілле, ти ж бачив ту статую в залі?

— Яку саме?

— Скульптуру величного мужа з мечем і терезами.

Я пригадав її: велична статуя грізного бога, який високо підніс меч-блискавицю в правій руці, а в лівій тримав терези правосуддя.

— Бачив.

— Це Вольт, бог блискавки й правосуддя, владика доброчесних богів, покровитель непохитного порядку та справедливого суду. А ще він — чоловік Матері-Землі Матер, богині, якій палко віддана наша Мері.

Цікаво. Я саме роздумував над тим, хто ж очолює цей пантеон. Якщо подумати, володарі грому й блискавки посідали верховне становище і в багатьох міфологіях мого минулого світу.

— У Вольта є рідний брат — теж бог, само собою, — бог війни Іллтріт, чиє ремесло — тиранія й насильство. Він мчить у бій на бойовій колісниці, запряженій парою божественних коней — Жадібністю та Гнівом, чий біг за люттю й стрімкістю не поступається шаленому буревію.

Гас вів далі: — Обидва брати на чолі своїх армій сходилися в незліченних битвах, і всі їхні сутички розгорталися за незмінним сценарієм: старший брат Іллтріт захоплює перевагу на початку січі, але добросерда Мати-Земля Матер у найтяжчу мить дарує чоловікові свій небесний захист. Зміцнивши меч-блискавицю благословенням богині, Вольт переходить у наступ і зрештою жене Іллтріта геть. Проте повалений тиран ховається в надрах землі й, накопичивши сили за довгі місяці, вичікує, доки його молодший брат розслабиться в оманливому мирі. І тоді знову кидає йому виклик.

Гас описав пальцем коло в повітрі: — І так це колесо крутиться без кінця.

Я ствердно кивнув, а потім задумано схилив голову набік. Блискавка — це ж не тільки каральний гнів небес. Для хліборобів удар громовиці — це передвісник рясного, життєдайного дощу.

— Тобто... це алегорія на те, як держава зароджується за правління жорстоких тиранів, але в міру розквіту землеробства в суспільстві запановують закон і порядок? А коли порядок загниває, нова хвиля кривавої революції стає неминучою?

Очі Гаса захоплено спалахнули: — А ти метикуватий! — кивнув він. — Битви між смертними послідовниками Вольта та Іллтріта справді відбувалися саме за такою схемою. Цілком природно, що людська пам'ять увічнила ці соціальні зрушення як битву богів.

— Захист? — перепитав я.

— А... Це та божественна сила, якою Всевишні наділяють своїх вірних слуг.

— Тобто... у буквальному сенсі?

— Цілком буквально. А що тебе дивує?

Гас говорив про це як про щось саме собою зрозуміле, але з моїм земним досвідом важко було вмістити в голові ідею про те, що бог може напряму дарувати смертному надприродну міць. Я спершу думав, що йдеться про щось метафоричне — наснагу, удачу чи душевну стійкість, але судячи з його слів, усе було куди матеріальніше.

До того ж я пригадав слова Мері про те, що вся їхня трійця уклала контракт із богом нежиті. Якщо сприймати це буквально, то боги цього світу щонайменше здатні перетворювати живих на немертвих. Я не знав меж їхньої могутності, але виглядало так, ніби тамтешні божества цілком реально втручалися в хід земних подій. Але як саме це працює? Я щойно зібрався розпитати про це детальніше, коли Гас прокашлявся й продовжив:

— Утім, це пусте. Велика війна богів закінчилася тим, що кожен із них втратив своє матеріальне тіло з плоті та крові. Відтак обидві раті залишили наш вимір, і тепер жоден із богів не здатен прямо й масовано втручатися в земні справи. Хай там як, після цієї оповіді в тебе мала б виникнути одна дуже конкретна думка, чи не так?

— Яка саме?

— Хе-хе, — єхидно всміхнувся привид. — Поділ на «добро» та «зло» — це чистісінька людська вигадка задля власної зручності.

— Га? — вихопився в мене дурнуватий здивований вигук.

Гас залюбки пояснив: — Посуди сам. Вольт, який обстоює навіть загнилий і корумпований порядок, запросто може вважатися злим божеством, тоді як Іллтріт, що веде за собою бунтівників на повалення гнилої влади, може з таким же успіхом сприйматися як визволитель і добрий бог! Але в реальності ніхто не сміє хулити Вольта, так само як ніхто не славить Іллтріта. Жерці, звісно, здерли б із мене шкуру за такі слова, але правда в тому, що класифікація богів на «світлих» і «темних» — це лише ярлики, розвішані їхніми смертними адептами.

За його обличчям було видно: старий говорить із цілковитою серйозністю. — Боги влаштовані не так, як ми. Їхні помисли й діяння вимірюються зовсім іншими масштабами. Моя особиста теорія проста: так звані «добрі» боги вважаються такими лише тому, що їхня логіка більш-менш зрозуміла простим смертним, вони схильні до співпраці, а їхні задуми не несуть прямої загрози виживанню людського роду. Тільки ж гляди — це суто між нами! — розсміявся він.

У світі, де боги реально існували й виявляли свою волю, люди мали б палати сліпою фанатичною вірою. А ось Гас лишався зухвалим єретиком, що мислив вільно й безстрашно.

— Гасе, ти... справжній рок-н-рольник.

— Хто-хто?

— Та не знаю... ти якийсь інший. У найкращому сенсі цього слова.

Почувши це, старий мудрець знову розплився в хитромудрій усмішці: — Чого тільки ці діти не вигадають... Але звучить непогано!

Схоже, слівце припало йому до смаку. І я не мав жодного сумніву: він і справді був стовідсотковим рок-н-рольником.

◆

Ми з Бладом стояли біля маленького джерельця біля підніжжя пагорба, звідки відкривалася чудова панорама на озеро та зруйноване місто. Ми зійшлися один навпроти одного.

— Так. Тренувальні махи зробили, розминку бігом закінчили... Нумо трохи пофехтуємо!

Для розминки Блад зазвичай давав мені дерев'яного дрючка — або схожого на одноручний меч, або на спис — і змушував відпрацьовувати рубальні удари та випади. Що саме ми брали, залежало від настрою велетня, але меч траплявся частіше. Він казав, що спис — це зброя для відкритого поля бою, тоді як меч завжди висить на поясі, тому починати слід саме з нього.

Після відпрацювання випадів ми бігали на довгі дистанції та робили короткі спринти, а наостанок переходили до «фехтування». Це була гра, де кожен із нас брав гнучкий прут або лозину й намагався дотягтися до супротивника. На відміну від нудних махів і бігу, це було справді весело, хай часом і добряче припікало. Утім, Блад був досвідченим бійцем і так просто поцілити в себе не давав.

— Тобі вже стукнуло вісім, тож відсьогодні я битиму трохи дошкульніше!

— Е-е-е-й?!

— А що за скиглення?

— Та ти ж дужий, мов ведмідь! Якщо ти вгатиш щосили — я просто розсиплюся на шматки!

Мені й так перепадало, навіть коли ми грали за правилом «ледь торкатися»! А якщо він ударить по-справжньому...

— Та годі тобі, не дрейф! Яке там «мов ведмідь» — із мене ж самі кістки лишилися! Нічого тобі не станеться. — Блад замовк і додав: — Ну... майже напевне.

— М-м-майже напевне?!

Блад громохко зареготав: — А ти просто не підставляйся, та й по всьому! Що тут мудрувати?

— Стій, стій, полегше!

Він почав насуватися на мене, помахуючи гнучкою лозиною: — До речі, можеш чаклувати, якщо хочеш! Ти ж щось вивчив у старого Гаса, правда? Вогняні кулі, блискавки... Ану ж бо, давай! Я все витримаю!

Блад тим часом продовжував невпинно насуватися на мене. Він підійшов уже впритул. Хоч він і дозволив пустити в хід магію, та давати мені часу на розкачку явно не збирався.

— Ах ти ж, так нечесно!

— Ха-ха-ха! На полі бою нема жалю, Віллі, мій хлопчику!

Коли Блад майже нависнув наді мною, я вигукнув перше бойове закляття, яке спало мені на думку: — Акцелераціо! — Це було бойове Слово, якого мене навчив Гас.

— Ого! — здивовано вигукнув скелет.

Я відчув, як усе моє тіло сповнилося блискавичної легкості, і кулею відскочив назад, здійнявши хмару пилу й збільшивши відстань між нами.

Блад зацікавлено спостерігав за мною, і я не мав права змарнувати цю мить. Я щосили заволав Слова, які приберігав як головний козир: — Куррере Олеум!

Тієї ж миті густий слизький шар мастила вкрив траву просто під ногами Блада. Скелет здивовано зойкнув, і його ноги безпорадно роз'їхалися врізнобіч.

Я виткав це мастило з мани, і воно мало розвіятися за лічені хвилини, але змусити велетня посковзнутися його цілком вистачило! І поки перевага була на моєму боці...

— Кадере Аранеум! — Я обрушив на нього липку сітку з найміцнішого павутиння, зіткану з магічних Слів.

— А-а... Гей! — Тенета міцно обплутали його кістки. Блад завовтузився на землі, намагаючись виплутатися, але що дужче він сіпався, то щільніше павутиння зв'язувало його суглоби.

Невдале закляття вогню чи блискавки могло покалічити мене самого, але помилка в магії мастила чи павутини не загрожувала жодною катастрофою. Якщо магію неможливо стабільно відтворювати, слід брати хитрістю й діяти обачно! Точнісінько як казав Гас: нема потреби в показових руйнівних феєрверках — дрібка чарів, застосована розумно й вчасно, робить свою справу куди краще.

Я обережно посунувся вперед, намагаючись не посковзнутися на власному мастилі. Наблизившись на відстань удару, я з переможним кличем уперіщив його своєю гілкою по ребрах. Пролунав глухий сухий тріск дерева об кістку.

— Гва-а-а! Дідько б усе взяв, здаюся!

— Є-є-є! — Я переможно струснув кулаками й радісно заволав. Я й подумати не міг про таку беззаперечну, чисту перемогу!

◆

— А ти молодець! — щиро похвалив Блад, коли павутиння й мастило врешті розвіялися. — Це старий Гас тебе навчив?

— Ага, — гордо відповів я.

Він зареготав, і блідо-блакитні вогники в його очницях весело затанцювали: — Їй-богу, у тебе варить казанок! Тепер я чудово розумію, чому Гас кличе тебе генієм.

Я здивовано глипнув на нього.

— Ну дивись... Я був певен, що ти почнеш бавитися з вогнем. Більшість молодих чаклунів одразу хапаються за ефектні вогняні шари чи блискавки, розумієш?

— Е-е... це не для мене. Гас каже, що це занадто небезпечно. — І я був повністю згоден зі старим: якщо через найменшу хибу ти ризикуєш сам злетіти в повітря, то це не сила, а пряма дорога в могилу. Мабуть, тут давався взнаки й мій колишній земний розум.

— Чудово, що ти мотаєш це на вус. Зрештою, від палаючої стріли чи вогняного згустку я б легко відмахнувся — просто ухилився б і скоротив дистанцію.

— С-справді зміг би?

— А то! Якби я бився всерйоз, то й із цією твоєю павутинно-мастильною пасткою впорався б, — недбало кинув Блад. — Хоч це й було б не так просто.

Я навіть уявити не міг, як би він викрутився: — І як саме?

— Коли б тенета падали на мене, я б на льоту намотав їх на свою палицю, а слизьку калюжу перетнув би одним потужним ривком, міцно тримаючи рівновагу.

Оце так прямолінійне рішення, хай йому грець! — Стривай, то ти що, мені піддавався?

— Звісно, що піддавався! Ти ж іще малюк. Якщо дитина весь час програватиме, вона вирішить, що в неї нема жодного шансу, і в неї опустяться руки. До перемог треба звикати змалку! Тільки не зрозумій мене неправильно: я бився зосереджено, просто не вкладав усієї сили. Коли дорослий мужик не здатен зупинити випад дитини без повного викладання — це, вважай, уже поразка.

Мусив визнати: його логіка була залізобетонною. Жоден дорослий не стане хвалитися тим, що здолав малюка в силовому двобої, а якщо для цього довелося викластися на всі сто, це тим паче сором.

— Послухай мене, Вілле. Старий Гас — Великий Чаклун. Колись його славили по всьому світу й величали Мандрівним Мудрецем. Він знищував чудовиськ, зупиняв повені й власноруч повернув із небуття безліч забутих Слів Творіння.

— Ого...

Я вже не раз чув, як його величали Великим Чаклуном, але досі не усвідомлював по-справжньому, наскільки він легендарна постать.

— Отой твій прийом — маніпулювати ситуацією на полі бою та зв'язувати ворога замість того, щоб палити його грубою вогневою міццю — це якраз один із тих висновків, до яких Гас дійшов за довгі десятиліття спроб і помилок. Хай він буркотливий і вередливий дід, але у своїй справі він найкращий із найкращих. Тож шануй його науку — він на це заслужив.

— Так, я розумію. Я щиро поважаю його, правда.

— Отож-бо, — задоволено кивнув він.

— А ти ж за життя теж був видатним бійцем, так, Бладе?

— А то! Не люблю хвалитися, але свого часу мене звали не інакше як Оґром Війни! — Попри удавану скромність, він обожнював згадувати старі подвиги. У цьому був увесь Блад. — У Мері теж був славетний титул: її величали Дочкою Матер. Власне, був такий час, коли ми втрьох... е-е...

— Що?

— Та... якщо я зараз почну про це базікати, ми зайдемо в такі нетрі, що мало не здасться.

Я міг це зрозуміти. Чому мої найперші спогади про це життя пов'язані саме з цим закинутим містом, геть відрізаним від цивілізації? І чому троє колись усесвітньо відомих героїв животіють тут у подобі немертвих? Ці питання давно не давали мені спокою, і було цілком очевидно, що нинішнє становище навряд чи стало наслідком щасливого фіналу. Мері та Блад часом обмовлялися про це, але ніколи не розповідали подробиць.

— Ти колись розповіси мені все?

— Обов'язково. Я ж пообіцяв: коли підростеш. Усьому свій час. — Блад солодко потягнувся й знову взявся за лозину.

— А тепер нумо ще разок! Тільки цього разу — без жодних фокусів із магією!

— Що-о-о?!

Блад накинувся на мене перш ніж я встиг хоч слово писнути! Я в паніці рубонув прутом назустріч, але він легким рухом оминув мій випад, і його гнучка лозина зі свистом шугнула мені просто в обличчя. Я рефлекторно заплющив очі.

— Ти здурів?! Не заплющуй очі! — Лозина хльостко вперіщила мене просто по лобі.

— Ой! — Я присів навпочіпки, схопившись за чоло. Лозина була гнучкою, немов батіг. Навіть без особливого зусилля, на пристойній швидкості такий удар пік немилосердно.

— А скулитися від болю — ще гірша помилка! Дивись, що буває далі!

Він легенько підсік мені ноги кінчиком стопи й штовхнув у плече. Якби це був справжній бій, мене б просто розкатали по землі, наче футбольний м'яч, потрощивши всі тельбухи.

— Навіть якщо тобі летить кулак просто в пику — тримай очі відкритими! Заміни природні рефлекси вишколеними звичками! У смертельному двобої, де долю вирішують частки секунди, позбавити себе зору — це розписатися у власній безпорадності. Тому, коли пропускаєш удар, зціпи зуби й іди на зближення!

— І-іти на зближення, навіть коли боляче?! — Хіба в такій ситуації не природніше відскочити назад і перегрупуватися? Принаймні мені так здавалося.

— Вілле, якщо ти відступиш після пропущеного удару, що подумає твій супротивник?

— Не знаю...

— Він подумає: «О, я чудово дістав його! Він скривився й позадкував! Моя взяла, треба негайно його добивати!» Так?

Ох...

— Звісно ж, він натисне ще дужче, прагнучи прикінчити тебе тут і зараз! А ти тим часом поранений, дезорієнтований і вкрай уразливий як для захисту, так і для втечі. Намагаючись уникнути небезпеки, ти лише власноруч заганяєш себе в безвихідь. Оце й зветься безголовістю... Гм? Ти чого це так на мене витріщився?

Уникати ризику, відступати й тим самим лише повільно доводити ситуацію до непоправної катастрофи... Мені ця концепція була знайома краще, ніж будь-кому.

— То що ж тоді робити? Йти вперед, а далі?

— А далі все просто! — зареготав Блад. — Кидатися вперед стрімголов і лупити що є сили!

Агресивний, брутальний натиск чистою силою.

— Якщо позадкуєш — тобі все одно кришка, тож іди ва-банк! Продовжуй атакувати, всаджуй меч, спис чи кулак — що маєш під рукою — знову і знову! Ворог у цей час думає: «Я чудово влучив! Перемога за мною!» — і твій шалений випад застане його зненацька. Якщо негайно накинешся на нього у відповідь, гарантовано встигнеш уліпити йому один чи два добрячих удари. Так, ти поранений, але принаймні зрівняв шанси! А за вдалого розкладу — переламаєш бій і вирвеш перемогу просто на місці!

Пропустив болісний удар — скорочуй дистанцію. Крок уперед і віддай сповна все, що отримав.

— Навіть якщо він відіб'є твій натиск, ти посієш у його душі зерно сумніву: «Я ж чисто влучив у нього... невже він не відчув? Я що, лише розлютив його? Може, моя атака взагалі на нього не діє?» І коли ти змусиш його замислитися над цим... — мені здалося, ніби на голому черепі Блада розпливлася хижа посмішка: — ...він сам позадкує! Перейде в глуху оборону й дасть тобі час перевести подих!

Ти можеш бути пораненим і слабким, але ворог про це не знає. Не бійся ризикувати. Зроби рішучий крок у невідомість. Вирви ініціативу з рук супротивника.

— Атакувальне чуття в тебе добре, але ти занадто швидко даєш задню. Над цим ми ще попрацюємо. І затям головне, — Блад напружив руку: — розкачай м'язи як слід, і ти зможеш вирішити силою майже будь-яку проблему!

Я поглянув на його голу плечову кістку: — Дуже смішно, Бладе.

Мій жарт, схоже, зачепив його за живе, і велетень дещо знітився.

◆

Минуло кілька місяців. Дні ставали дедалі спекотнішими, і невдовзі настала смуга нестерпного літнього сонця.

Уроки Гаса плавно кочували від магії та міфології до арифметики, бухгалтерії й економіки, а часом навіть торкалися законів і цивільного будівництва. Натомість уроки Блада лишалися напрочуд прямолінійними.

— Перш за все тобі потрібні залізні м'язи та кінська витривалість. Це основа основ, усе інше — другорядне.

Блад зігнув руку в лікті, ніби демонструючи міць свого біцепса. Звісно, жодних м'язів там не було й близько — лише гола біла кістка.

— А як же техніка? Секретні прийоми там усякі?

— Без м'язів від неї ніякої користі.

Відрубав, мов сокирою. Невже й справді так? Мені було важко змиритися з таким категоричним вердиктом. Мабуть, давався взнаки вплив манґи з мого минулого життя, де спритні щуплі герої раз у раз перемагали здоровезних здорованів.

Блад, схоже, відчув моє внутрішнє сумніття.

— Хм... Ну давай перевіримо, Вілле. Ти зміг би збити мене з ніг без застосування чарів? — Він став у міцну бойову стійку. Вигляд цього майже двометрового кістяного гіганта, що впевнено вріс ногами в землю, випромінював колосальну міць. Хлопчак семи-восьми років не мав проти нього жодного шансу.

— Ні.

— Отож-бо. У нас геть різна вагова категорія. Таку прірву голими руками не подолати, хай якими витонченими прийомами ти володій. Різниця в габаритах, масі та силі м'язів — це безпосередня фізична перевага. Звісно, пара коронних прийомів у кишені дає шанс переломити хід бою — саме тому про них так багато патякають, бо людям подобається вболівати за слабших. Але робити на це головну ставку — дурість.

Перш ніж я схаменувся, він блискавично скоротив дистанцію й легким порухом стопи вибив опору в мене з-під ніг. Якраз перед тим, як поцілувати дерен, я рефлекторно згрупувався й перекотився через плече, пом'якшивши падіння за всіма правилами прийому, якого мене навчив Блад.

Він час від часу влаштовував мені такі раптові перевірки. Якби я заґавився й гепнувся мішком, мені б довелося наступні дві години безперервно перекидатися на траві.

— Молодець, чисто спрацьовано! Так ось, у житті зазвичай саме так усе й працює: здоровило завжди має перевагу. Бути великим і дужим — це колосальний козир. Хоча, звісно, поява зброї та магії дещо зміщує цей баланс.

Блад пояснив, що смертоносна зброя частково нівелює різницю в тілобудові. Справді: якщо дорослий і дитина зійдуться навкулачки, на ножах чи на пістолетах — саме вогнепальна зброя зрівняє їхні шанси найбільше.

— Але це аж ніяк не скасовує того, що статура й м'язова сила — понад усе. Тобі треба тяжко тренуватися, жерти за трьох і рости ушир і вгору!

— Зрозумів.

Само собою, аби виснажливі тренування перетворювалися на м'язи, споживати калорій треба більше, ніж спалюєш. Якщо тіло не росте, увесь піт і біль ідуть коту під хвіст. Блад називав це марнотратством. У минулому житті моє харчування було жахливим: я їв абияк, крихтами й коли заманеться. Цього разу я твердо вирішив харчуватися регулярно, ситно й багато.

— Чим чудові м'язи — вони стають у пригоді в абсолютно будь-якій ситуації. Уяви собі спритного бійця, що пурхає на ногах і сипле гострими, точними ударами.

Я уявив собі боксера.

— І ось він потрапляє у в'язкий, затяжний партер чи клінч. Наскільки помічною буде вся його витончена техніка?

Навіть упритул він, може, і зможе дзьобати ворога по печінці чи ребрах, але нищівної шкоди це навряд чи завдасть. Я пригадав, що в боксі для цього навіть існує спеціальний прийом — клінч.

— А тепер уяви навпаки: майстра захватів, кидків і задушливих прийомів. Але його суперник виявляється прудконогим, спритно тримає дистанцію й раз у раз наскакує з дошкульними ударами. Багато толку буде з його захватів?

— Хм... мабуть, небагато.

— Ситуацій, де ти не зможеш застосувати свою улюблену техніку на повну силу, — греблю гати! А от залізні м'язи допоможуть тобі завжди й усюди. Вони ніколи не підведуть. Якщо загруз у виснажливому клінчі — сила допоможе розчавити ворога чи притиснути до землі. Якщо тримаєш дистанцію — вона додасть нищівної сили твоїм ударам. Те саме зі зброєю: маючи міцні руки, ти зможеш махати мечем годинами без утоми й переламувати ворожі блоки.

Прийоми та стійки — річ корисна, я не сперечаюся, але вони працюють лише за строго визначених умов. Зі збройовими навичками те ж саме: улюбленого клинка під рукою може й не опинитися. А от власні м'язи завжди з тобою — доки ти не лінуєшся їх тренувати.

Його міркування були надзвичайно тверезими, а висновок — простим: м'язова міць і фізичні кондиції — це база, фундаментальні параметри бійця, тоді як прийоми й техніка — лише надбудова, корисний бонус, якщо обставини складуться на твою користь.

— Тож зарубай собі на носі: спершу залізна сила, а техніка — потім. Затямив?

— Затямив. Ти так глибоко все це обдумав... навіть не очікував від тебе.

— А ти думав, я безголовий йолоп, га? Ану йди сюди, Блад приготував для тебе подаруночок!

Я з удаваним вереском кинувся навтьоки, а Блад із реготом помчав слідом. Навіть такі пустощі були для нього нагодою поганяти мене до сьомого поту й навчити купі корисних речей.

Наприклад — як правильно метати каміння. Не просто пускати «жабки» по воді, а метати так, як це роблять у справжньому бою.

Внизу під пагорбом, з протилежного від мертвого міста боку, за кладовищем із рядами замшілих надгробків починався густий незайманий ліс. Ми з Бладом пробиралися крізь хащі, пригнувшись мало не до самої землі. Кожен тримав у руках довгу міцну мотузку, сплетену з багатьох цупких стебел трави. На одному кінці була петелька завбільшки з палець, аби мотузка не вислизнула з руки, а посередині ми виплели кишеньку розміром з кульку для настільного тенісу.

Ця зброя звалася пращею. Зі спогадів минулого життя я знав, що нею вправно орудували біблійний Давид та ірландський герой Кухулін. Була вона знана й у стародавній Японії під назвою «індзі-уті».

На галявині біля узлісся саме паслася чимала зграйка диких птахів.

Я просунув середній палець у петельку, намацав підходящий круглий камінець і вклав його в плетену кишеньку пращі. Потім притиснув вільний кінець шнура між великим і вказівним пальцями. Кілька разів крутнув пращу над головою для розгону й у вивірену мить розтиснув пальці, випустивши камінь. Петелька втримала мотузку на пальці, а снаряд зі свистом розітнув повітря, полетівши просто в зграю перепілок, що дзьобали насіння в траві. Камінь із сухим хрускотом влучив одній просто в бік! Тієї ж секунди галявина вибухнула шаленим лопотінням крил, і вся зграя знялася в повітря.

— Є! Молодець! А тепер дивись сюди! — гукнув Блад.

Я озирнувся й побачив, як його камінь каменем шугнув просто в гущу птахів, що злітали. Одна з перепілок каменем упала на траву. Я прожогом пробіг десять метрів до своєї здобичі, з подивом міркуючи, чи вдасться мені колись досягти такої ж диявольської влучності.

Перепілка судомно тріпотіла крилами — у ній ще теплилося життя. Вона безпорадно намагалася відповзти від мене зі зламаним крилом. Вона виглядала настільки жалюгідно, що на мить моє серце стиснулося від нестерпного жалю...

— Вілле, не муч птаху! Скрути їй кляті в'язи вже нарешті!

Підстебнутий його різким голосом, я притиснув перепілку заздалегідь підготовленим шматком цупкої тканини. Крізь полотно я відчував її відчайдушний, слабнучий опір. Перехопивши голову так, аби вона не дістала мене дзьобом чи кігтями, я різко натиснув. Під пальцями бридко хруснули шийні хребці, і тільце перепілки вмить обвисло.

Неподалік Блад підбирав свого птаха. Той, вочевидь, загинув від самого удару, бо дорубувати його не знадобилося.

Великі круглі оченята моєї здобичі остаточно згасли. Коли Блад наблизився, я склав долоні, як навчала Мері, і подумки помолився за упокій душі бідної птахи.

— Що, ще не звик забирати життя?

— Не дуже.

Полювання й умертвіння дичини теж були невіддільною частиною науки Блада. Але кожне вбивство лягало на моє серце важким тягарем. Звикнути до цього я не міг. Я не вмів убивати холоднокровно, без вагань і жалю. Мабуть, тут теж давалися взнаки спогади з мого мирного минулого життя.

— Я не хочу вбивати. — Хіба це не виглядало дитячим скигленням?

— Га? А ти думаєш, я хочу?

— Що?

Блад легенько знизав плечима: — Послухай: якщо я почну про це забагато думати, мені теж геть не хочеться нікого вбивати. Сама думка про позбавлення життя викликає в мене внутрішній спротив — байдуже, чи йдеться про людину, чи про птаху. Але ти мусиш затямити одну річ...

Блад спинився й легенько ткнув мене кістяним пальцем у груди: — Якщо виникне потреба — я відкину всі вагання й уб'ю рефлекторно, не замислюючись ні на мить. Це закон воїна, і саме цього я намагаюся тебе навчити. Бо на полі бою від цього залежить, чи виживеш ти сам.

Відтак він обережно забрав тільце перепілки з моїх рук, зв'язав її лапки докупи з лапками своєї здобичі й закинув зв'язку собі за плече.

— Ну що, пішли підстрелимо ще парочку!

— Ходімо.

У кожному слові й жесті Блада відчувалася безмежна батьківська турбота. І я знову подумки повторив: «Яка ж він дивовижна особистість».

◆

Впольовані птахи, ясна річ, призначалися для обіднього столу. Коли я повернувся до храму — після того, як Блад і Гас витиснули з мене всі соки на тренуваннях, — Мері вже саме закінчувала накривати на стіл.

Обскубаних і випатраних перепілок вона щедро натерла сіллю й пряними травами з монастирського саду, а відтак засмажила на рожні й виклала на велику таріль. Від них іще йшла густа пара, а з рум'яної скоринки стікав прозорий жир. У мене аж слинка потекла — настільки запаморочливо смачний м'ясний дух сповнив кімнату. До дичини додавалася юшка з найрізноманітнішими овочами та товсті, золотаві скибки багатозернового хліба. Я ледь тамував нетерпіння.

Мері лагідно всміхнулася: — Не квапся, їжа нікуди не втече. Спершу помолися.

— Добре! — Мері суворо пильнувала, аби я завжди чемно сідав за стіл і неодмінно молився перед трапезою. Я склав долоні, як зазвичай, і слухняно повторив вивчені слова: — Матер, наша Мати-Земля, і ви, світлі доброчесні боги, благословіть цю їжу, яку з милосердної любові Вашої ми споживаємо, і нехай зміцнить вона наші тіло й душу.

У новому житті я завів суворий і правильний розпорядок дня: прокидався на світанку, до сьомого поту тренувався з Бладом, набирався розуму в Гаса й залюбки їв усе, що готувала турботлива Мері. Яка разюча відмінність від мого минулого безпутного животіння! Тоді я прокидався коли заманеться, пхав у рота що попало й цілодобово стирчав перед монітором у темній кімнаті. Мій біологічний годинник пішов шкереберть, а спаплюжений спосіб життя поволі зводив здоров'я в могилу.

Лише тепер, переродившись, я остаточно збагнув, якою фатальною помилкою це було. У кволому тілі згасає й розум. Повторити той кошмар я не мав жодного наміру.

— За щедрість і ласку богів ми щиро вдячні.

Впольовані нами перепілки виявилися напрочуд смачними, соковитими й у міру жирними. М'ясо буквально тануло в роті. Кісточок було багато, а самого м'яса — небагато, та смак був настільки божественним, що мені було байдуже. Забувши про все на світі, я затято обгризав кісточки дочиста.

Час від часу я відкушував хліба, чий простий пшеничний смак чудово перебивав жирний м'ясний присмак. Іноді я вмочав м'якуш у пряний сік на тарілці — виходило неймовірно смачно. Гаряча юшка теж була посолена на диво точно й приємно зігрівала кожну втомлену клітинку мого тіла. Це була справді райська вечеря.

— Неймовірна смакота, Мері!

Вона знову лагідно захихотіла: — Я така рада, що тобі смакує.

Проте в усій цій ідилії залишалася одна загадка. Величезна, незбагненна таємниця.

Мері, Гас і Блад були немертвими. Вони не їли. Фізично не могли їсти. Відтак у них не було жодної потреби ні вирощувати харчі, ні робити запаси. Скільки я не оглядав околиці, тут не було жодного засіяного поля чи ниви. Навіть той крихітний городик біля храму відновили вже після моєї появи, та й росли там лише свіжі овочі й трави — жодного колоска злаків.

Руїни мертвого міста були безнадійно відрізані від людського світу, тож купити припаси теж було ніде. За винятком солі чи меду, які не псуються віками, будь-які харчі, покинуті в руїнах багато десятиліть тому, давно б зотліли на порох або засохли б брудними плямами на долівці.

Звідки ж тоді брався цей свіжий хліб? Де вони діставали борошно й зерно? І де стояла піч для випікання?

Звісно, спершу я припустив, що їжу створюють магією. Я ж бо на власні очі бачив, як із мани виникає мастило! Може, якщо вимовити Словами Творіння «хліб» чи «свинина», мана слухняно прийме потрібну форму?

Розпитування розвіяли цю ілюзію: відповідь була категоричним «ні». Гас пояснив мені, що зліпити щось схоже на їжу магією можна, і воно навіть створить оманливе відчуття ситості в шлунку, але створити справжню поживну їжу магічним шляхом смертним не під силу.

Мене дуже насмішила крилата фраза Гаса: «Жоден смертний не напхає черева, ковтаючи власні Слова». Але в глибині душі я розумів справжню причину: люди просто не до кінця розшифрували Слова Творіння й надто мало знали про біологію цього світу. Білки, вітаміни, калорії та складні механізми обміну речовин тут іще не відкрили, тож і просунутися в магічному моделюванні цих структур ніхто не міг. У підсумку спроба спекти магічний хліб породила б хіба що ідеальний дієтичний продукт: ззовні виглядає апетитно, а калорійність — нуль цілих і нуль десятих.

Таке пояснення здавалося мені цілком логічним. Я чув, що застосування прадавньої мови в медицині — де доводиться стикатися з надскладною тонкою структурою людського організму — було вкрай туманною галуззю, де за віки ледь намацали перші кроки. Це чудово узгоджувалося з моєю теорією.

Та повертаючись до головного: сам факт того, що я щодня мав свіжий ситний обід, був справжнім дивом. Харчі з'являлися на столі регулярно, мов за помахом чарівної палички. А це означало, що тут діє якийсь невідомий чинник, якого я досі не розгадав.

— Мері, а звідки береться цей хліб?

— А це таємниця, любий.

Знову суцільні таємниці.

◆

Це було просто незбагненно. Хоч як я сушив собі голову, жодної притомної відповіді знайти не міг.

Минуле моїх опікунів лишалося вкритим мороком, походження свіжої їжі було загадкою, а понад усе таємницею був я сам. Колись я поспіхом припустив, ніби я звичайне покинуте немовля, але тепер навіть ця версія тріщала по швах. І головною заковикою була повна відсутність диму.

Нещодавно я замислився над тим, що за нинішнього рівня розвитку цивілізації будь-яке людське поселення неодмінно мало б видавати себе димом печей і багаття. Тож я почав пильно вдивлятися в далечінь, сподіваючись уздріти хоч крихітну цівку. Проте байдуже, о котрій порі дня чи в якому напрямку я дивився — обрій лишався кришталево чистим.

Звісно, я не знав напевне, на яку відстань видно звичайний пічний дим, але з пам'яті виринув приблизний шкільний метод розрахунку відстані до лінії горизонту. Слід було уявити прямокутний трикутник, де один катет — радіус Землі, а гіпотенуза — радіус планети плюс висота очей спостерігача, і застосувати теорему Піфагора. Якщо пам'ять мені не зраджувала, для людини середнього зросту виходило десь близько чотирьох-п'яти кілометрів. Чи можна було сліпо переносити ці формули на цей світ — питання спірне, але для приблизного орієнтиру годилося й це.

Ці чотири чи п'ять кілометрів помітно зростали, якщо піднятися вище — саме тому на щоглах вітрильників завжди садовили дозорця з гострим зором. Так само й високі об'єкти на землі виднілися далеко за межами уявної лінії обрію: величні гори й високі стовпи диму.

Отже, якщо хлопчак із гострим дитячим зором стоїть на верхівці пагорба й видивляється густий дим від вогнищ, він мав би помітити його щонайменше за кілька десятків кілометрів! Але диму не було ніде. Іншими словами — в радіусі багатьох миль не спостерігалося жодних слідів людського житла.

Як це пов'язано з теорією про «покинуту дитину»? Та дуже просто! Якби мене справді підкинули, це мали б зробити біологічні батьки або хтось інший, хто з якихось причин не міг мене вигодувати. Тобто мав існувати той, хто приніс мене сюди.

Мені не було й рочку, коли я усвідомив себе в цьому світі, а тіла немовлят надзвичайно крихкі. Якщо вже хтось надумав позбутися небажаного малюка, навряд чи він тягнув би його на край світу. Не було жодного сенсу пертися аж сюди — до мертвого, закинутого міста, населеного немертвими потворами, за десятки верст від найближчого людського житла!

Дорослий здоровий чоловік пристойним битим шляхом проходить у середньому близько тридцяти кілометрів на день. З урахуванням дороги назад виходило: аби віднести немовля за п'ятнадцять кілометрів, знадобився б цілісінький світловий день без перепочинку. А щоб зайти ще далі — довелося б ночувати десь просто неба в диких нетрях.

Це не лізло в жодні ворота! Якщо мене справді покинули, виникало резонне запитання: які ж, до дідька, батьки змарнували б купу діб і спали б у вогкому лісі лише заради того, аби затягти власне немовля якомога далі від людей?!

З огляду на це версія про звичайного байстрюка-підкидька здавалася мені все менш імовірною. Але звідки ж я тоді взявся? Я ламав собі голову над іншими можливими версіями, та жодної притомної думки не народжувалося. Я ж не міг просто вирости на капустяній грядці! Мої справжні батьки мусили існувати десь у світі й мати хоч якийсь зв'язок із цим зруйнованим містом.

Чи міг я бути сином Мері та Блада, народженим іще до того, як вони обернулися на нежить? Та ні, маячня. Усі троє стали немертвими приблизно тоді ж, коли це величне місто занепало. Я був у цьому практично впевнений, зіставляючи уривки їхніх повсякденних розмов про старі часи.

Руїни міста свідчили про віковий розпад. Таке спустошення не могло статися за жалюгідні десять чи двадцять років — дати категорично не сходилися. Якщо вони втратили людську подобу пів століття чи сотню літ тому, їхнє дитя ніяк не могло з'явитися на світ лише вісім років тому.

А інший сценарій — ніби Мері зляглася з Бладом і завагітніла, будучи мумією від скелета — виглядав... ще більш абсурдним і диким. Виходило, ніхто з них трьох у жодному разі не міг бути моїми кревними батьками. І це неминуче повертало мене до вихідної точки: я геть чисто нічого не знав про власні витоки.

Можливо, мене просто кинула тут якась безпритульна пара волоцюг, що блукала пустками? Але ні, теж навряд. За всі сім років, що я тут прожив, крізь руїни не пройшов жоден живий мандрівник. Я міркував і так, і сяк, але відповіді не знаходив.

Хто ж я такий насправді?

— Вілле?

— Ой! — Я аж підскочив на місці, висмикнутий із вихору думок.

— Щось трапилося, любий? Чого ти завмер?

— Пробач, Мері. Я просто трохи замислився.

Мері не сварила мене. Вона лише лагідно, тепло всміхнулася. Певен, за життя вона була незрівнянною красунею, але зараз... від мертвотної посмішки висушеного обличчя мені мимоволі робилося моторошно. Утім, за довгі роки я вже майже звик до цього відчуття.

— Замислився? Але ж на сонці сьогодні так пече! Давай швиденько доробимо грядку, а поміркувати зможеш усередині, де прохолодно.

— Добре, — я кивнув і знову заніс мотику над сухою землею.

Земля виявилася напрочуд важкою й щільною. Орати цілину для такого хлопчака, як я, було неабияким випробуванням. Спершу мотика взагалі відмовлялася слухатися моїх слабких рук і ледь шкрябала сухий ґрунт. Але тепер, завдяки тренуванням Блада, лезо вгризалося в землю вже напрочуд глибоко для мого зросту.

Ми поралися в монастирському городі. Стояло спекотне літо, тож на грядках уже палахкотіли соковиті червоні помідори та лисніли темні баклажани. Схоже, город пустував десятиліттями, але мої опікуни десь роздобули дикорослих саджанців і знову засадили клаптик землі заради мене. По краях росли запашні трави: чебрець, меліса, м'ята й лаванда — вони не лише приємно пахли, а й відганяли шкідників. Їхній густий пряний дух змішувався з теплим запахом зораної землі.

Один куток городу досі стояв незайманим, і саме його ми з Мері зараз перекопували. Вона хотіла посіяти тут моркву, яку саджають улітку, а на осінь посадити картоплю та цибулю.

Назви всіх цих овочів, їхній вигляд, пори посадки та тонкощі збирання врожаю — усе це я дізнався саме від Мері.

Книжну мудрість я черпав у Гаса, військовій справі вчився в Блада, та в глибині душі я знав: найбільше життєво необхідних речей мені дала саме Мері. Як охайно одягатися, як тримати в чистоті відхоже місце, гарні манери, старі дитячі казки, прадавні перекази, мистецтво поратися на городі, догляд за реманентом, уміння акуратно складати одяг, прати полотно й прибирати в кімнаті... Коли ми залишалися вдвох, вона терпляче, безмірно лагідно й докладно розкладала все по поличках від самого початку.

У минулому цивілізованому житті я вів нікчемне існування паразита й, хоч як соромно в цьому зізнатися, абсолютно не вмів дати собі раду в побуті. Мері ж володіла дивовижним життєвим хистом. Вона куди краще годилася для реального життя, ніж відірваний від реальності Гас чи дикуватий рубака Блад.

Вона лягала й прокидалася за чітким годинником, щодня полола бур'яни, провітрювала ковдри на сонці, вимітала храм і порала безліч інших щоденних справ. І наполегливо привчала до праці мене. Якби не її материнська турбота в цих мерлих стінах, я, цілком імовірно, знову скотився б у яму нікчемного ледарства.

Утім, навіть навколо Мері клубочилася своя темна загадка. Кілька разів на день вона зачинялася на самоті в головній залі храму. Мені суворо-пресуворо забороняли туди заходити в ці години. Вона казала, що творить молитву. І поки вона там молилася, Гас і Блад вельми підозріло пантрували біля мене, пильнуючи, аби я не наблизився до важких дверей зали.

Можливо, вона й справді просто молилася в тиші й потребувала цілковитого усамітнення. Але таємниці громадилися одна на одну такою горою, що я не міг позбутися відчуття: ця дивна молитва якось пов'язана з рештою загадок.

Перевертаючи мотикою черговий пласт ґрунту, я твердо вирішив: я мушу все перевірити на власні очі. Був реальний шанс знайти нарешті ниточку до розгадки всіх цих таємниць.

І ця нав'язлива думка вже не виходила в мене з голови.

◆

Я надумав прикинутися хворим.

Під час чергового тренування з Бладом я вдав, ніби занедужав, і попросився піти прилягти. Зважаючи на те, з якою впертістю я гарував усі попередні місяці, Блад повірив мені без найменшої підозри й відправив у ліжко відпочивати.

Якийсь час він турботливо сидів біля мене, та невдовзі пробурмотів щось про те, що треба піти в ліс і вполювати якусь поживну дичину для одужання, й хутко зник між деревами. Я так і знав: усидіти на місці біля ліжка непосидючий Блад довго не зможе.

Я навшпиньках вислизнув із кімнати, озираючись на кожен шурхіт, аби не потрапити на очі Гасу, й потай рушив до головної зали. Тамуючи подих, я повільно, на міліметр прочинив масивні двері й зазирнув усередину. Тієї ж миті в мене перехопило дух.

Мері палахкотіла у вогні.

Поклавши на кам'яну долівку срібну таріль, вона стояла навколішках просто посеред снопа тьмяного світла, що лилося крізь окулюс бані, повернувшись обличчям до статуї божества, і щиро молилася, міцно стуливши долоні.

Вона не помічала білого полум'я, що нещадно пожирало її тіло, і густих клубів задушливого диму довкола.

У моїй голові все згасло.

Я з диким криком кинувся вперед, але Мері навіть бровою не повела. Немов перетворившись на кам'яну скульптуру, вона продовжувала молитися в абсолютно незрушній позі.

Паніка випалила мій мозок. Обличчя залило липким холодним потом, у скронях шалено бахкало. У горлі нестерпно дерло, і лише тоді я зрозумів, що кричу на все горло. Та навіть мій вереск упритул не викликав у неї жодної реакції.

Охоплений відчаєм, я простягнув до неї руки. Біле полум'я люто лизало її плоть. Тіло мумії страхітливо обвуглилося й нагадувало розпечене до червоного деревне вугілля. Я схопив її за плечі своїми долонями. Шкіра зашипіла й зайнялася пекельним болем.

Дикий біль ледь не змусив мене відсмикнути руки. Я переборов себе, подумки волаючи власному тілу, що мені начхати! Начхати, навіть якщо я згорю живцем! Мері в смертельній небезпеці! Вона гине!

Жах затьмарив усі інші відчуття. Я несамовито кричав і щосили смикав її за плечі: — Бладе! Гасе! Сюди! Мері, Ме-ері-і-і!

◆

— Скільки разів я вам обом торочив!.. — гнівно гримав Гас, спопеляючи поглядом Блада та Мері.

— Мій промах. Недогледів, — похнюпився Блад, схиливши череп на знак каяття перед супутниками.

— Ні... це я винна. Я надто довго тримала все в таємниці від нього... — Мері гірко опустила голову. Її тіло, що ще годину тому скидалося на обвуглену головешку, зараз якимось дивом повернулося до свого звичного стану.

Я лежав у своїй кімнаті на простому дерев'яному ліжку серед кам'яних стін. Голова йшла обертом, а долоні нестерпно пекли. Дикий, пульсуючий біль пронизував руки до самих ліктів. Я стогнав, кусаючи краєчок ковдри, і з усіх сил намагався терпіти ці пекельні муки.

Спогади про те, що сталося далі, тонули в тумані, але я знав, що Гас почув мій лемент і кулею влетів крізь стіну. Виявляється, я несамовито термосив непорушну Мері й розпачливо верещав, навіть не звертаючи уваги на те, що мої власні руки палають у білому вогні. Гас силоміць відірвав мене від неї й за допомогою магії надав екстрену першу допомогу. Але, як і слід було чекати, мої долоні та передпліччя перетворилися на суцільні страшні опіки.

Кажуть, глибокі опіки — найнестерпніший біль на світі, і той, хто це вигадав, анітрохи не злукавив. Обидві мої руки нещадно смикало й викручувало. Часом люди з важкими опіками благають лікарів лише про одне — добити їх, аби припинити муки. Зараз я чудово їх розумів. Мені самому хотілося завити вовком.

— Скажи чесно... як руки хлопця? Він зможе повноцінно ними рухати?

— Важко сказати напевне. На щастя, пальці принаймні не злиплися докупи. Але якщо все це загоїться без потворних рубців — я буду вкрай здивований.

Крізь пелену болю я чув їхню тривожну розмову. Шрами? Що ж, цілком закономірно. Тоді мені здавалося, ніби я голими руками вчепився в розпечене вугілля й відмовлявся його випустити. Зараз руки були щільно забинтовані чистим полотном, але крізь тканину вже просочувалася сукровиця. Я був певен: якби пов'язку зняли, від побаченого жаху мені б захотілося заплющити очі.

Ці рубці могли назавжди позбавити мене здатності нормально стискати кулаки чи тримати меч. Ця думка по-справжньому лякала. Але водночас на душі панував дивний, незбагненний спокій.

— Вілле... пробач мені, Вілле... Мені слід було... мені давно слід було...

— Ні. Це я винен. Я збрехав і пішов підглядати.

Те, що Мері знову була цілою й неушкодженою, свідчило: подібне жахіття відбувалося регулярно, і вона приховувала це лише для того, аби не лякати мене. А я здуру поліз у вогонь, дістав важкі опіки на все життя, намагаючись урятувати її від того, що не несло їй смерті.

— Тобі нема за що вибачатися, — тихо прошепотів я. — Головне, що з тобою все гаразд.

Це був безрозсудний вчинок, породжений чистим невіглаством. Певен, багато хто назвав би мене круглим дурнем. Але я відчував лише полегшення. Хай моє втручання було безглуздим, але факт лишався фактом: Мері жива й здорова. Жінка, яка вигодувала мене й дарувала стільки тепла в цьому світі від самого народження, була в цілковитій безпеці.

А головне — я зміг діяти. Я кинувся у вогонь заради Мері, не вагаючись ні миті, забувши про страх, егоїзм і жалюгідний інстинкт самозбереження. Я вчинив зовсім не так, як учинив би мій колишній нікчемний «я». Я не дозволив страху паралізувати мене й не шукав виправдань, аби втекти й сховатися.

Тому...

— Не картай себе, чуєш? Усе добре. — Я зміг щиро, від щирого серця всміхнутися Мері.

Тобі нема за що вибачатися, подумки повторив я. Я такий щасливий, що ти ціла.

— Вілле... — Мері опустила погляд у долівку, її плечі здригалися від беззвучних ридань. Я ще ніколи не бачив її такою беззахисною й не знав, які почуття вирують у її душі: — Дякую тобі, Вілле... Дякую...

Вона міцно пригорнула мою голову до своїх грудей, поки я нерухомо лежав на подушці. Від неї виразно війнуло знайомим, затишним запахом пахощів і тліючого дерева. Цей аромат заспокоював і заколисував біль.

— Ну що ж, — Блад терпляче дочекався, доки Мері трохи заспокоїться, і суворо глянув на мене: — А тепер розкажи-но мені, хлопче: якого біса ти вдав із себе хворого лише для того, щоб підглядати за її молитвою?

Це був його справжній, загрозливий голос. Схоже, на мене чекав неабиякий наганяй.

Я не міг його винуватити. Мені й самому трохи дивно про це говорити, але хоч якими були мої мотиви, я покалічився через те, що порушив пряму заборону. Тому на добрячого прочухана я заслужив сповна.

— Мені завжди було цікаво, чому ви троє живете тут... І чому тут живу я — єдиний живий серед мерців. І... я подумав, що коли підгляну за молитвою, хоч ви й забороняли... зможу знайти якусь підказку...

У пам'яті виринув психологічний феномен реактансу та класичний фольклорний мотив табу «не заглядай», знаний у казках багатьох народів. Заборонений плід завжди солодкий, і саме заборона найдужче підбурює цікавість. Звісно, я планував лише крадькома зиркнути одним оком... Якби Мері не палала, я б нізащо... та ні, це все жалюгідні виправдання.

— Хіба я не казав тобі, що розповім геть усе, коли підростеш? — постава Блада змінилася, він важко, стомлено зітхнув: — Ти вважаєш, ми забороняємо тобі щось просто так, із дурощів? Вважаєш нас брехунами? Вілле, ти ж розумний хлопчисько! Ти ж чудово знаєш: якщо ми ставимо заборону — на те є вкрай вагома причина! Хіба ні?

Так, знав. Мені просто забракло терпіння. Інших слів годі було добирати.

— Бладе, ну не треба бути настільки суворим до малого... Це ж звичайна дитяча допитливість...

— Мері, помовч хвилину! — Він рішуче обірвав її спробу заступитися за мене й знову нависнув наді мною: — Вілле. У тебе є хоч якась інша причина чи виправдання?

— Немає. Пробач мені, будь ласка.

Я ледве встиг договорити, як кістяний кулак Блада з глухим стукотом огрів мене по маківці! Удар був важким, аж у голові запаморочилося. На очі мимоволі навернулися сльози. Плакати я геть не хотів, але дитяче тіло відреагувало слізьми саме по собі.

— Наступного разу, коли тобі спаде на думку вчинити щось подібне, — спочатку йди до мене чи до Мері й говори прямо! Я не дозволю тобі вештатися руїнами без дозволу. Довкола небезпека, і... словом, зарубай це собі на носі!

Я покірно кивнув. Мені спало на думку, що я вже й не пригадаю, коли востаннє отримував таку щиру батьківську прочуханку. Мабуть, у далекому дитинстві минулого життя. Зрештою, під кінець усі давно махнули на мене рукою. Близькі знали, що повчати мене марно, і просто цуралися, аби не зв'язуватися.

А тут Блад свідомо брав на себе роль лиходія заради мого блага. Гніваючись на мене, він робив те, що було найкраще для мого майбутнього, цілком усвідомлюючи ризик, що я можу злякатися його чи замкнутися в собі. Було дивно й незвично радіти від того, що тебе щойно вилаяли.

— І ще одне, Вілле, — Блад розтиснув кулак і ніжно скуйовдив моє волосся: — Я пишаюся тим, що ти без вагань кинувся рятувати Мері. Ця рана на твоїх руках — справжній бойовий знак пошани.

Я відчув, як мої губи мимоволі розпливаються в щасливій усмішці: — Я ж твій учень...

— Ах ти ж шибеник малий! Ану йди сюди!

Мері з полегшеним серцем спостерігала за тим, як ми знову сміємося й обіймаємося. Гас лише знизав примарними плечима й зітхнув.

Коли буря трохи вщухла, старий маг порушив мовчанку: — До речі, Мері. Можливо, настав час відкрити Віллу правду про твоє служіння? Визнаю: приховувати наше минуле від цього кмітливого хлопця стає дедалі важче. Варто нам бовкнути хоч слово, як він сам зведе кінці з кінцями й намалює повну картину. А пережити ще один такий кошмар я, відверто кажучи, не бажаю.

— Так... мушу погодитися з Гасом. Так буде безпечніше для всіх.

— Що ж, нехай, — кивнула Мері. — Цей випадок довів мені, що надмірні таємниці часом несуть куди більшу загрозу.

Гас обернувся до мене з урочистим, похмурим виразом обличчя: — Вілле. Почуте може неабияк тебе вразити.

Вразити мене?

— Це стосується твоєї їжі. Мері весь цей час молилася біля вівтаря саме задля того, аби закликати хліб для тебе. І вона щоразу палає у священному вогні під час цього обряду.

Що-о?!

— Ти ж бачив ту срібну таріль на долівці? Щойно молитва закінчується — на ній матеріалізується свіжа їжа.

— Це... якийсь жарт?

— Ти справді вважаєш, що в такій ситуації я став би жартувати?

Стійте. Пригальмуйте. Це занадто важко вмістити в голові.

— Р-розкажіть докладніше... — ледь вичавив я з пересохлого горла.

І Гас терпляче пояснив.

Мистецтво «благословення» — яке також називали «божественним заступництвом» або просто «чудесами» — було священним шляхом запозичення надприродної могутності богів, які втратили тіла у великій війні міфічної доби й відійшли за межі нашого виміру. Гас уже мимохідь згадував про це на уроках, коли розповідав про небесний захист, що його Всевишні дарували своїм смертним воїнствам. Але сьогодні він уперше назвав це явище його сакральним іменем.

Благословення було мистецтвом явлення божественної волі у смертний світ крізь власне тіло священнослужителя. Це була велика милість небес, здатна зцілювати невиліковні хвороби й смертельні рани, творити з нічого святий хліб і вино та являти дива, недосяжні для звичайної магії Слів Творіння. Боги могли посилати одкровення своїм обранцям, рятуючи їх у смертельній скруті. А на вершині майстерності благословення давало змогу закликати дух самого божества просто у власну тлінну плоть.

Проте це мистецтво накладало на людину куди суворіші обмеження, ніж магія Слів. Оскільки благословення живилося прямою силою бога, ним неможливо було скористатися без взаємної душевної гармонії між смертним і Всевишнім. Воно вимагало непохитної, кришталево чистої віри та праведного способу життя, угодного обраному божеству. Ба більше: цією силою годі було звершити те, що суперечило волі бога. Приміром, заступництво ніколи не дозволило б учинити підступний напад на служителів іншого світлого бога, а якщо жрець коїв зло й не каявся, божество назавжди відкликало своє благословення.

Ось чим було благословення — священне мистецтво чудес, що стояло пліч-о-пліч із магією, маючи власні переваги й суворі межі. А чому я нічого не чув про нього досі...

— Я навмисне мовчав, — пояснив Гас, — і надійно сховав усі сувої та книги про це. Якби ти довідався про існування благословення, ти б миттю здогадався, що Мері володіє цим даром. Ти ж у нас надто кмітливий.

Мері була напрочуд побожною й чистою душею, і тепер, дізнавшись про чудеса, я й справді першою чергою подумав би на неї. Гас мав рацію: я неодмінно здогадався б.

— Рано чи пізно ти б докопався до моїх записів, склав би два плюс два й виявив, що під час молитви Мері спалахує вогнем. І тоді ти категорично відмовився б їсти її хліб, знаючи, що кожна скибка вартує їй пекельних мук. І тебе не зупинили б жодні запевнення в тому, що ми — вища нежить і наші тіла легко регенерують після звичайних опіків.

— Звісно, я б відмовився! Але... чому вона взагалі горить?!

— Тому що я стала немертвою, — тихо мовила Мері. — Тому що я зрадила Матер, нашу Матір-Землю.

— Мері...

Вона сиділа, низько опустивши очі. На її обличчі застиг невимовний, бездонний смуток.

— Ми стали нежитью, уклавши договір із нечестивим богом безсмертя Стаґнейтом, — вела вона далі. — А бог нежиті — споконвічний заклятий ворог світлої Матері-Землі Матер. Тіло оскверненої немертвої спалахує від найменшого дотику її священної благодаті.

Я згадав величну статую в храмі. Матер, Мати-Земля — огрядна жінка з безмежно доброю усмішкою, яка ніжно тримає на руках немовля на тлі колосистих рисових стебел.

— Моєму гріху нема прощення. Я зрадила її, і цей вогонь — моя справедлива кара.

То чому ж вона продовжувала молитися? — Заради мене?

Невже вона щодня терпіла цей пекельний вогонь лише задля того, аби спекти для мене хліб? Спалахувала смолоскипом заради кожної моєї вечері?! Якщо так...

— Я... я більше працюватиму на городі! Я полюватиму з ранку до ночі! Тільки не треба...

Мері лагідно, заспокійливо всміхнулася: — Усе зовсім не так, Вілле. — Ніжний оксамит її голосу розвіяв мій панічний страх. — Щоденна молитва до Матер була моїм святим обов'язком задовго до того, як я зустріла тебе.

Вона не брехала. Мері просто фізично не вміла брехати з такою світлою усмішкою й таким чистим голосом. Сім років поруч із нею навчили мене цьому безпомилково.

— Матер, наша Мати-Земля — божественна покровителька дітей і матерів. З появою тебе я почала благати її ще й про дещицю святого хліба, але сама моя звичка молитися ніскілечки не змінилася.

— Мері каже щиру правду, — підтвердив Гас. — За це я ручаюся особисто.

— Я сам їй сто разів казав плюнути на це діло, але вона й слухати не хоче! — буркнув Блад із дещо роздратованим виглядом.

Гас також мовчки й співчутливо кивнув.

— Але навіщо? — розгублено запитав я. Навіть мій колишній земний досвід не давав ради цьому парадоксу. Якщо вони кажуть правду, то до моєї появи Мері щодня спалювала себе заживо, не отримуючи натомість геть нічого! — Хіба тобі не боляче?!

— Дуже боляче, любий. Я б ридма ридала від болю, якби мої очі ще вміли плакати. — Вона знову світло всміхнулася.

Її відповідь була до сліз простою. Навіть після зради, навіть коли єдиною нагородою був нестерпний вогонь...

— Я все одно безмежно люблю й шаную Матер.

Усміхатися крізь такі нелюдські муки... «Яка ж вона прекрасна», — пронеслося в моїй голові.

Мері була мумією й скидалася на сухе мертве дерево або ссохлого схимника, що помер від голодної смерті. Будь-який сторонній спостерігач при першому погляді на неї відсахнувся б від жаху й огиди. Але для моїх очей вона поставала неземною красунею.

Вона зрадила ту, яку обожнювала всім єством — напевне, не з власної волі, — і тепер була відкинута нею, згораючи у вогні за кожну спробу наблизитися. Та попри це вона знову й знову опускалася на коліна, приймаючи нестерпний біль як належне.

З моїм черствим скептицизмом і жалюгідним життєвим досвідом — як у цьому житті, так і в минулому — я не міг по-справжньому збагнути глибину її страждань. Я міг лише здогадуватися, як їй нестерпно важко. Не було б нічого дивного, якби в її серці оселилися чорна ненависть, образа на несправедливу долю й глуха злоба на весь світ. У мені б вони неодмінно оселилися. Принаймні в колишньому мені — стовідсотково.

Але Мері приймала свої муки з величною, лагідною покорою. За всі ці роки я жодного разу не чув від неї лихого слова на чиюсь адресу й не бачив ані тіні злоби. Саме це робило її в моїх очах дивовижно прекрасною.

— Навіть якщо богиня відвертається від моїх благань... Вілле... — вона тихо назвала моє ім'я: — ...я все одно вірю, що щира молитва має глибинний сенс.

Чи так це було насправді? Я щиро сподівався, що так.

— І хоч Матер не промовляє до мене жодного слова... відколи в храмі з'явився ти, вона щодня дарує мені святий хліб. — На статуї в залі богиня тримала на руках дитя, і Мері казала, що вона — покровителька малечі.

— Хай я не заслужила її прощення... але навіть ця крихітна милість стала для моєї душі великим спасінням! І все це — лише завдяки тобі, Вілле! — додала вона пустотливим, теплим голоском. — Мені справді шкода, що я мовчала про це стільки років. Сподіваюся, ти й надалі не відмовлятимешся від мого хліба?

Мої обпечені руки пульсували болем, а Мері щодня палахкотіла живим смолоскипом. Цього було більш ніж достатньо, аби кожен шматок того хліба ставав поперек горла. Але я відчув... я зможу. Я мушу його їсти.

— Звісно... я їстиму. Але пообіцяй мені одну річ.

— Яку, любий?

— Дозволь мені відтепер молитися разом із тобою.

Якщо це бодай краплею можливо — я хотів зрозуміти Мері хоч трохи краще.

Як світ виглядає її очима — і що відчуває її святе серце.