Розділ 2 — Розділ другий. Хлопчик із міста мертвих

У холодній залі запанувала врочиста тиша, яка, здавалося, відкинула б навіть найменший покахик.

Я схрестив ноги в позі лотоса і поклав тильні сторони долонь на коліна. Злегка погойдався, щоб вирівняти поставу. Потім випростався струнко, наче мій хребет був жердиною, що з'єднує землю з небесами, і підібгав підборіддя.

Я тихо заплющив очі, відгороджуючись від просторої зали храму.

Зір згас. Слух, дотик, нюх і смак також майже не отримували подразників.

Я повільно видихнув і не надто глибоко вдихнув. Зарахував цей цикл за «один».

Один, два, три, чотири, п'ять... Я зосередився виключно на лічбі. Щойно в голову закрадалася зайва думка, я починав усе спочатку.

— Стан не-мислення — це зовсім не відсутність думок. Спроба насильно не думати лише втягне тебе в марне замкнене коло роздумів про те, як не думати. Цього не досягнеш грою слів чи абстрактними міркуваннями.

— Досягти не-мислення, справді звільнити свідомість — означає пильно зосередитися на «тут і зараз». Жени геть спогади про минуле та марення про майбутнє. Думай лише про теперішню мить, яка розгортається перед тобою.

— Схилися ниць перед Богом. Не твоє минуле «я», не майбутнє «я». Твоє теперішнє «я», мале й незначне, таке, яким ти є просто тут, у цю мить. У цьому немає жодних таємних хитрощів. Просто роби це й тільки це, щиро й ревно. Думай про теперішнє, тримай на ньому увагу й схилися ниць. Це і є все, що криється в «молитві чистого розуму».

Слова Мері зринули в моїй пам'яті. Я рахував вдихи та видихи, і невдовзі навіть лік розчинився.

Один, два, три, чотири, п'ять... Знову і знову я просто зосереджувався на лічбі.

Більше я ні про що не думав.

Я почув повів вітру. Десь удалині щебетав птах.

Я відчував дотик холодної підлоги всією шкірою.

Знову і знову я рахував.

Відчував повітря, що виходило з грудей, повітря, що входило всередину, шелест власного подиху та рівний стукіт серця.

Знову і знову я рахував.

Рахував.

Ще рахував.

Глибше.

Дедалі глибше.

Здавалося, я пірнаю в саму безодню синього океану.

Униз.

Униз.

Дедалі нижче.

Скільки часу тривало це «пірнання»?

Чистий, високий передзвін дзвіночка повернув мене до дійсності.

Я розплющив повіки після тривалого перебування в темряві. Знайома зала храму постала перед очима — неймовірно яскрава, виразна й жива.

Ніч давно вступила у свої права, і все довкола освітлював світильник. Статуї богів, осяяні тремтливим полум'ям у холодній темряві, видавалися глибоко фантастичними й чарівливими.

Людині властиво до всього звикати. Варто нам звикнути щось бачити, як наступного разу ми вже не звертаємо на це пильної уваги. Звикнемо чути певний звук — і слух притупляється. Те саме відбувається з дотиком, нюхом і смаком.

Так наш мозок навчається ефективно реагувати на подразники. Але з іншого боку, це притупляє чутливість і змушує забувати первісні почуття.

Ось чому я так любив ці миті пробудження після глибокої молитви. Усе, що я бачив і чув, здавалося свіжим, немовби я щойно народився заново. Це було п'янке відчуття, ніби з мого тіла й усіх почуттів змили тонкий шар щоденного бруду.

Я ще якусь мить ніжився в цьому блаженстві, а потім повільно розімкнув позу лотоса. Я сидів нерухомо занадто довго, і тепер кожна кісточка в тілі нила.

— Молодець, Вілле, — Мері дочекалася, поки я поворухнуся, перш ніж озватися. У руці вона тримала дзвіночок, яким сповіщала про завершення молитви.

— На цьому п'ятиденний обряд мовчазної молитви закінчено.

— Д-дякую...

За тутешнім ліком мені вже виповнилося тринадцять. Минуло цілих п'ять років відтоді, як я обпік руки.

Справді, за допомогою благословення їх можна було б зцілити безслідно — за умови, що я був би готовий знову побачити, як Мері охоплює полум'я. Вона сама пропонувала це зробити, та я навідріз відмовився. Частково тому, що не вважав опіки настільки страшними, аби вимагати від неї такої жертви, а частково тому, що Блад назвав мої рубці знаком доблесті.

Мене лікували всіма доступними засобами, зокрема й Гасовою магією. Після тривалих мук шкіра від долонь до середини передпліч укрилася знебарвленими плямами, як і передбачалося. Мені сказали, що я відбувся легким переляком. Я взагалі-то морально готувався до потворних роздутих рубців, тож у підсумку навіть подумав: «І це все?» Але й досі цей мій знак доблесті обвивав обидві мої руки.

Відтоді я неабияк вигнався вгору. Тепер я дивився в очі Мері на одному рівні й майже наздогнав зростом Гаса. На Блада все ще доводилося позирати знизу вгору, але якось він уже похвалив мене за те, як по-чоловічому я почав виглядати.

Переродившись у цьому світі після минулого життя, я, звісно, не захопив із собою лінійки. Про свій зріст у «старих цифрах» я міг лише здогадуватися, але, гадаю, на той час я вже перемахнув за 160 сантиметрів.

У цьому світі здебільшого користувалися антропометричними мірами. Наприклад, якщо скласти великий і вказівний пальці пістолетиком, відстань між їхніми кінчиками дорівнюватиме приблизно п'ятнадцяти сантиметрам. Утім, я мимоволі подумки переводив усе в метричну систему. Мабуть, давалися взнаки спогади минулого життя.

Але повернімося до поточної ситуації.

Останні п'ять днів я не ходив на уроки до Гаса й Блада, оскільки проходив обряд мовчазної молитви. Це був суворий чернечий ритуал, який узимку відправляли в монастирях Матері-Землі Матер. Мері за життя проходила крізь нього не один раз.

І цей обряд виявився... чимось неймовірним.

Від світанку першого дня і аж до заходу сонця на п'ятий день заборонялося вимовляти бодай слово, за винятком смертельної небезпеки. Спілкуватися дозволялося лише за допомогою дзвіночка, а весь час, за винятком короткого сну, зведеного до мінімуму, належало присвячувати ревній молитві.

Втомився — молися. Сів — молися. Тіло затерпло й ниє — зведися й ходи, і на ходу молися. Відпустило — сідай і знову молися. Настав час спати — перед сном помолися. Молитви подяки під час їжі, молитви-сповіді перед самим собою, благальні молитви про захист, хвалебні молитви Всевишньому.

І після виконання всього цього неосяжного репертуару молитов обряд вінчався кількома нескінченними годинами занурення в не-мислення.

Коли мені вперше розповіли, що на мене чекає, я теж не повірив своїм вухам. Але людина часом лякає й дивує тим, на які звершення вона здатна, коли береться до справи всерйоз.

Мері, між іншим, зізналася, що сама фізично не змогла б молитися так довго, не спопеливши себе вщент, тому лише допомагала мені. Я, звісно, все зрозумів.

На якусь коротку мить я навіть замислився, чи не прокинеться в мені після стількох молитов дар благословення, але нічого такого й близько не сталося. Судячи з усього, благословення й справді вимагало глибокої спорідненості душі зі своїм богом. Мері казала, що чимало найревніших вірян так ніколи й не отримують цього священного хисту. Що ж, значить, така моя доля.

Як би там не було, молитовна наука Мері хоч і стала суворим випробуванням, та все ж...

Насправді бувало й значно гірше.

◆

Обряд мовчання був, безперечно, найтяжчим із того, чого навчала Мері. Зазвичай її уроки були значно спокійнішими: як лагодити взуття, шити одяг, вирощувати городину, триматися з гідністю тощо. Вони були... ну, знаєте, душевними. Звичайними житейськими справами.

Натомість уроки Гаса останнім часом почали геть виходити з берегів.

Я був безмежно вдячний йому за науку, попри те, що його кисла міна красномовніше за будь-які слова свідчила: возитися зі мною йому зовсім не до душі. Проблема полягала в змісті занять, які ставали дедалі складнішими. До того ж обсяг знань, який він намагався втовкти в мою голову за один раз, невблаганно зростав.

Мене буквально завалювало лавиною інформації.

Він змушував мене зазубрювати силу-силенну Слів, поєднувати їх у фрази та речення. Примушував відточувати голос і вимову, аби я міг промовляти й декламувати їх без найменшої похибки. Вивалював на мене все й одразу: від геометрії та арифметики до риторики й ведення дискусій. Були там історична географія, юриспруденція, астрономія, інженерна справа, архітектура, медицина, економіка та комерція... І виклавши все це за день, він суворо наказував вивчити матеріал напам'ять до завтрашнього ранку.

Наступного дня на мене чекав іспит, після нього — нова порція зубріння, потім черговий іспит, а раз на десять днів — генеральне повторення всього пройденого. Слово «зубріння» було надто лагідним для того нищівного кількісного наступу, який він проти мене розгорнув.

Чесно кажучи, я вже починав підозрювати, чи не сподівається він таємно, що я просто викину білий прапор.

Звісно, спогади минулого життя ставали мені в пригоді з геометрією та арифметикою. Колись я непогано знав математику, тож якийсь час це давало мені змогу бодай трохи перевести подих. Утім, невдовзі й це перестало рятувати: варто було Гасу помітити, що я легко схоплюю тему, як він тут-таки перестрибував через неї, немовби перевівши мене на клас вище, і навантажував додатковим матеріалом.

Почасти я навіть шкодував, що не прикидався дурником трохи довше. Але ж я твердо вирішив прожити це життя по-справжньому, на повну силу. Я хотів викластися без залишку. На моє щастя, це юне тіло мало свіжу голову й чудову пам'ять, тож я якось тримався на плаву.

І осягнувши стільки наук, я врешті почав усвідомлювати: знання Гаса були не просто безмежно широкими, вони сягали незбагненної глибини.

Блад якось розповідав мені, що за життя Гаса величали Мандрівним Мудрецем. Я на власні очі бачив: цей старий привид справді сходив увесь світ, побував у найдивовижніших куточках і черпав мудрість як із живого досвіду, так і з сухих фактів.

Цивілізація цього світу помітно відставала від мого минулого життя — якщо, звісно, відкинути магію. Проте хоч би про що говорив Гас — чи про анатомію тварин, чи про зведення будівель, — він висловлювався надзвичайно прагматично, ясно й послідовно. Він не гаяв ані секунди на безплідні фантазії, якими так полюбляли тішитися середньовічні схоласти мого старого світу.

Навіть коли мова заходила про напівлюдей та міфічних потвор, які в моєму минулому існуванні були лише плодами людської уяви, в його голосі не чувся й натяк на сумнів. Слухаючи його оповіді про істот, яких він, судячи з усього, бачив на власні очі, я почав розуміти: мої постійні сумніви в їхньому існуванні — це не ознака великого розуму чи кмітливості. Знання мого старого світу тут не важили нічого, і мені стало соромно за власну самовпевненість. Зрештою, переді мною літав справжнісінький привид — які ще потрібні докази?

Хай там як, навчання в Гаса відбувалося в шаленому, неймовірно щільному темпі. Я відчайдушно намагався встигати, та скільки ще витримаю — залишалося великим питанням. Гас, при всій своїй буркотливості, не вагаючись припинив би уроки, якби я заскиглив, тож мені не дозволялося навіть бурчати під ніс. Залишалося стиснути зуби й доводити, що я здатен упоратися з тією купою завдань, яку він перед мною громадив.

Це було виснажливо. Я мав повне право вважати його уроки божевільними. Та попри всі мої нарікання, заняття Гаса посідали лише друге місце в моєму особистому списку жахіть.

Уроки Блада виходили з-під контролю навіть на тлі Гасових. І не «трохи», а геть безпросвітно, по-справжньому навіжено.

Ми давно облишили дитячі забавки в бійки й перейшли до тренувань зі справжніми важкими дерев'яними мечами та списами, відточуючи техніку та стійки. Це було цілком нормально. Як продовження мисливства я навчився ставити пастки, заганяти здобич, долати великого звіра й днями виживати в дикому лісі. Це теж мало сенс. Та й суворі марш-кидки й силова муштра, якими Блад почав мене навантажувати, щойно моє тіло зміцніло, не викликали подиву й цілком відповідали його підходу воїна.

Згодом пішла в хід справжня бойова зброя: гострі мечі, залізні списи та броня з цупкої шкіри. Гадки не маю, звідки він усе це дістав, та було цілком природно, що досі він тримав ці речі подалі від дитячих очей. Блад змушував мене бігати в повному обладунку, відпрацьовувати змахи та прийоми. Усе це я вважав природною школою справжнього воїна.

Але те, що почалося далі, переходило всі межі глузду. Це було повне безумство.

— Так, малий. Відсьогодні я починаю кидати тебе в справжні бої.

Що?

— Попереджаю одразу: у твого супротивника в голові буде лише одна думка — як тебе вбити.

Що?!

— Ну все, рушаймо. Я, звісно, наглядатиму, але якщо трапиться якась халепа — ти реально здохнеш. Так що... постарайся не загинути.

ЩО-О-О?!

◆

Скажу одразу наперед: мені довелося ой як несолодко.

Якщо вдаватися в деталі, Блад вручив мені довгий меч, круглий щит і змусив битися на смерть проти слабкого немертвого, якого він десь упіймав.

Це був сухий, чорний мов смола труп монстра. Без носа й вух, з єдиним циклопічним оком і пащею, роздертою в моторошній посмішці півмісяцем. За статурою він не надто відрізнявся від мене. Щойно Блад відпустив його, як потвора миттю кинулася на мене, розмахуючи вищербленими й потрісканими пазурами.

О так. Я перелякався до смерті.

Можливо, це прозвучить дивно після всіх моїх тренувань. Проте між навчальним боєм і справжньою сутичкою лежала ціла прірва.

Зійтися віч-на-віч із супротивником, який щиро жадає твоєї смерті — це невимовний жах. Як передати цей мороз по шкірі?

На тренуваннях завжди гріє відчуття безпеки. Там діють неписані правила, зрозумілі обом сторонам, аби звести до мінімуму ризик каліцтва чи нещасного випадку. Навіть якщо супротивник піде на ризик і приголомшить тебе несподіваним рухом, ти не отримаєш смертельної рани й не помреш. Те саме стосувалося й моїх власних відчайдушних випадів.

Ціна ризику на тренуванні мізерна. Саме це дозволяє випробовувати найрізноманітніші прийоми, зважувати всі «за» і «проти» й відбирати одну-дві найдієвіші техніки. У моєму минулому світі бойові мистецтва досягли такого шаленого розвитку й популярності саме завдяки створенню безпечних умов поєдинку.

Але в справжньому бою будь-який рух несе смертельний ризик. Пропустив один удар, оступився бодай на вершок — і це кінець. Смерть: остаточна й безповоротна точка.

Тепер я стояв у справжньому бою, де кожна дія могла обернутися фатальною помилкою. У голові запаморочилося, і впевненість у власних силах миттєво розтанула.

Звісно, я пам'ятав про своє минуле життя, але інтуїція підказувала: переродження — випадок надзвичайно рідкісний, і сподіватися на третій шанс годі. Та навіть якби й так, це анітрохи не притлумило б первісного біологічного жаху перед смертю, що хвилею здіймався з глибин мого єства.

І боявся я не лише загибелі. Якщо мені виколють око, я більше нічого не побачу. Переріжуть сухожилля — відніметься рука чи нога. Мені можуть розтрощити горло. Відрубати пальці. Я раптом згадав безглузду чутку зі свого минулого життя: мовляв, якщо тобі відріжуть носа, з дірки в обличчі безперестанку тектиме слиз...

Крижана вбивча лють мого ворога змусила мене в одну мить уявити всі ці жахіття разом.

Поле зору звузилося до тунелю. Серце закалатало, мов скажене. Подих перехопило, тіло затремтіло, думки згасли — і ніби всупереч усьому цьому, я рушив уперед, аби зрубати ворога одним ударом.

Коли немертва потвора опустила на мене пазурі, я відбив їх щитом і зробив крок по діагоналі вперед. Розминаючись із ворогом, я горизонтально рубонув мечем по його тулубу. Підхоплене інерцією розвороту натренованого пояса й ніг, лезо з усією силою плечей та рук увіп'ялося в плоть.

Я відчув надійний, пружний опір клинка, що розсікав вороже тіло.

Я знову розірвав дистанцію. Озирнувся: висохлий труп нежиті розпався надвоє й уже розсипався на порох.

Битися насмерть було моторошно. Я без вагань можу сказати, що був заляканий доціпеніння. Проте мої м'язи, гартовані змалку, виявилися вірними й хоробрими. Вони діяли самі, лишивши позаду боягузливий розпач. Найкраща відповідь на будь-який випад ворога вже була вкарбована в них на рівні рефлексів.

У моєму минулому житті бійців, які пройшли сувору бойову підготовку, часом називали «машинами для вбивства». Тепер я на власному досвіді збагнув усю точність цього вислову. Справжній воїн знищує ворогів суто механічно, відкинувши страх і огиду геть — точнісінько так, як колись казав мені Блад.

— Хух...

Монстр, якого я щойно поклав, імовірно, був демоном — одним із посіпак злого бога вимірів Дірігми. Якщо не помиляюся, це був найнижчий і найслабший із демонічних чинів. Я знав це з Гасових лекцій із природознавства, тож сумніватися не доводилося.

Утім, я був трохи здивований. Демони походили з іншого виміру, і я чув, що після поразки вони зазвичай просто розвіюються. Я й гадки не мав, що вони можуть повставати як нежить. Мабуть, цей був якимсь винятком — подумав я, дивлячись на купу пороху, що лишилася від поваленого ворога.

Я щойно вбив істоту, схожу на людину. Нехай це був немертвий монстр, та мене вразив власний абсолютний спокій. Жодного сплеску адреналіну, паніки чи розгубленості. Якби на мене просто зараз вискочив ще один такий самий супротивник, я розрубав би його точнісінько так само. Моя цілковита готовність відібрати життя була наслідком тієї безжальної вправності, якої навчили мене щоденні тренування.

Переконавшись, що потвора остаточно зотліла на порох, я глянув на Блада — його фізіономія випромінювала щире остовпіння. Звісно, вираз його черепа нічим не відрізнявся від звичного, проте нижня щелепа була напіввідвисла, а очниці втупилися просто в мене.

— Бладе, я переміг. Що з тобою?

— Е-е... Ну так. Молодчага. Гм, для першого разу зійде, — він спробував удати, ніби нічого особливого не сталося, та голос звучав не надто переконливо. Було видно, що він задоволений.

У мене склалося враження, що сам Блад вважав мій виступ бездоганним, але не хотів, аби в мене запаморочилося в голові від гордощів, тому й намагався збити пиху.

Отакої. Я тихенько хмикнув у кулак. На душі потеплішало. Я сповна скористався наукою Блада. Гордість розпирала груди. А тепер...

Пам'ятаєте, на початку я сказав, що мені довелося ой як несолодко? Ви, мабуть, подумали: «Та наче все обійшлося, хіба ні?» Отож-бо й воно. Саме тут усе й покотилося шкереберть.

— Г-гей! Не задирай носа. Нормально було, кажу ж, просто нормально.

— Та годі тобі, визнай уже. Просто скажи: я геній! — звісно, я жартував, очікуючи у відповідь чергового дружнього глузування. Проте почув зовсім інше.

— Геній, кажеш... Ну так. Може, й так, — чомусь Блад відповів на мій жарт незвично серйозним тоном. А потім, знову перейшовши на бадьорий рик, видав щось невимовно жахливе: — Ну що, генію, тоді посуньмо графік і спробуймо когось крутішого?!

Він це серйозно?!

◆

На Зруйноване місто я завжди дивився лише згори, з храмового пагорба. Наближатися до нього мені суворо забороняли через смертельну небезпеку, тож досі я навіть гадки не мав, що воно має таку велетенську й заплутану підземну частину.

Перед тим як затягти мене всередину, Блад розповів, що колись у цьому місті пліч-о-пліч жили люди та раса гномів.

Гноми були низькорослими, але напрочуд кремезними й міцними, не знаючи рівних у металургії, інженерії та будівництві. Звиклі до надр землі, вони полюбляли селитися в підземних печерах, і це місце не стало винятком: просто під людським поселенням вони звели власне величезне підземне місто.

Нині підземні яруси під руїнами перетворилися на смертельну пастку, де блукала дика й бездумна нежить — на кшталт тієї потвори, яку Блад упіймав для мого першого бою. Мені тому й забороняли ходити до руїн, що подібні тварюки часом вибиралися з підземелля на поверхню.

І саме в цьому підземеллі я тепер опинився.

Зі спорядження мені лишили тільки звичайний одяг, черевики, шкіряний панцир, довгий меч, кинджал, круглий щит і заплічник, у якому лежали окраєць хліба, в'ялене м'ясо та бурдюк із водою. Блад кинув мене тут, у самісінькій глибині підземного міста. Я мав вибратися на поверхню самотужки, маючи лише те, що було на мені.

Перед моїми очима стояла непроглядна пітьма. Не просто морок — я не бачив власної долоні перед носом. Це була абсолютна, мертва чорнота без найменшого проблиску світла, яка геть збивала з пантелику навіть почуття рівноваги.

Як ви вже, мабуть, здогадалися, смолоскипа чи ліхтаря мені ніхто не дав. Блад приволік мене сюди крізь суцільну темряву. Очних яблук він давно не мав і орієнтувався завдяки якомусь надприродному відчуттю простору. Звісно ж, запам'ятати дорогу в такій темряві я не зміг. А потім він просто розвернувся й пішов, навіть не лишивши мені вогника, покинувши напризволяще серед лігва нежиті. І ось я тут.

Справи, м'яко кажучи, складалися паскудно, а я ще навіть кроку не ступив. Проте панікою горю не зарадиш. Власне, це був мій практичний іспит. Вочевидь, ситуація була розрахована так, що я міг вибратися, якщо сповна застосую все, чого мене навчили.

Я глибоко вдихнув і, немовби розширюючи межі свого дотику далеко за межі шкіри, відчув навколишню ману й налаштувався з нею в унісон. Витягнувши кинджал, я обережно видряпав на своєму щиті Слово Творіння «Lumen», що означало «світло».

Щит миттєво спалахнув, і в його магічному сяйві все довкола в радіусі приблизно десяти метрів постало з виразною чіткістю. Це світло не тріпотіло, як живий вогонь, і світило значно яскравіше — майже як люмінесцентна лампа з мого старого світу. За кілька годин закляття вичерпається, але щойно це станеться, я зможу знову запалити його, спрямувавши навколишню ману у викарбуване Слово.

Оглянувшись при світлі, я зрозумів, що перебуваю в якійсь невеличкій кам'яній кімнаті. Вихід був лише один, а за межею мого світла панувала глуха, холодна пітьма. Звідкись із глибини долинало глухе підвивання протягу.

Скільки часу забере шлях нагору — гадки не мав. Найважче буде з перепочинком, подумав я. Вартового, який прикрив би спину під час сну, поруч не було. А спати в таких умовах вимагало залізних нервів і неабиякої підготовки.

«Раніше тобі не звикати було сидіти замкненим у чотирьох стінах», — гірко всміхнувся я сам собі. Але останні десять років поруч завжди були Блад, Мері та Гас.

— Як же самотньо й... тривожно залишатися наодинці, — стиха пробурмотів я. Я вже зовсім забув це відчуття.

Блад, вочевидь, вирішив улаштувати мені всебічну перевірку: міцна фізична витривалість, аби витримати суворі злигодні справжнього бою; тактична гнучкість, щоб знайти вихід із будь-якої халепи; і залізна витримка, аби не зламатися під тягарем самотності та смертельної загрози.

Довести, що я можу застосувати на практиці все, чого навчився в цих трьох, навіть коли нікого з них немає поруч — ось у чому полягала суть цього випробування.

Мені тринадцять, скоро чотирнадцять. У цьому світі повноліття настає в п'ятнадцять, тож мить, коли доведеться твердо стати на власні ноги, уже не за горами.

Я хотів показати їм усе, на що здатен. Хотів, аби вони побачили: насіння, яке вони в мене посіяли, дало гідні сходи, і їхні зусилля не пішли прахом. Якщо можливо, я хотів, аби вони пишалися своїм учнем.

Сповнений рішучості викластися на всі сто, я ступив у підземний лабіринт.

◆

Круглим щитом я відбив шипастий хвіст, що зненацька метнувся на мене з межі зору.

— Tacere, os! — не затинаючись, вимовив я Слова наказу мовчати. Щелепи скелета-потвори переді мною міцно заціпило, і Слова, які він намагався випустити, обірвалися на півслові.

Не втрачаючи шансу, я ступив уперед, проте скажений шквал ударів його короткого списа змусив мене різко загальмувати й відскочити назад. Я втупився в загуслу темряву його очниць, і він, здавалося, відповів мені таким самим крижаним поглядом.

Ми перебували в просторій підземній залі. Переді мною стояв скелет, що колись належав демону. Якщо описати його вигляд кількома словами — це була химерна суміш людини й крокодила.

Заввишки зо два метри, з черепом, що нагадував хижого динозавра. Масивний хребет підкреслював кремезну статуру й був укритий разючим рядом кістяних наростів по всій довжині, а тонкий, неймовірно довгий хвіст вінчався гострими шипами. У своїх схожих на людські кістяних пазурах він стискав короткий металевий спис, абсолютно не торкнутий іржею.

Я пригадав оповіді Гаса про цього монстра. Його звали враскус.

Гас казав, що укус його щелеп здатний трощити сталеві лати, а удари хвоста підступні, мов кинджал убивці з-за рогу, і прилітають із найнесподіваніших кутів. Це був відносно високоранговий демон: він уміло володів будь-якою зброєю і навіть міг творити закляття за допомогою Слів Творіння.

Казали, що його тверда луска, гумова шкіра й потужні м'язи давали такий самий захист, як повний лицарський обладунок. На моє щастя, зараз від нього лишився лише голий кістяк, тож броні він не мав. Можна сказати, мені пощастило.

Гас якось попередив на уроці: якщо послати проти такого демона десятьох воїнів, усе закінчиться десятком трупів. Можливо, старий і перебільшував. Зрештою, проти Блада цей тип рухався мов сонна муха.

Вичікуючи слушну мить, я стрімко скоротив дистанцію. Коли він метнув уперед короткий спис, я збив його щитом. Метал скреготнув об метал. Я підійшов упритул. Враскус клацнув щелепами, які більше не могли чаклувати, намагаючись відірвати мені шматок м'яса. Я чекав на це: пригнувшись, ковзнув перекатом уперед, ухилився від укусу, пружинисто скочив на ноги й увігнав вістря довгого меча десь у район його куприка. І миттю щосили провернув клинок. Хвіст якраз знову свистів мені в спину з мертвої зони, та я перебив зчленування біля основи хребта — хвіст безсило обм'як і впав.

Враскус на мить завмер, вочевидь спантеличений.

Я не збирався давати йому спуску. Піднявши круглий щит, я пішов на таран.

Зрозуміло, що за звичайних умов тринадцятирічний хлопець зростом трохи за 160 сантиметрів ні за що б не похитнув двометрового велетня одним лише ударом плеча. Проте мій супротивник складався з самих кісток, а втрата важкого хвоста геть позбавила його рівноваги. Я врізався в нього всією вагою тіла й щита, вклавши кожен м'яз. Почувся глухий тріск удару, і наступної миті враскус гепнувся на кам'яну долівку.

Я миттю наступив ногою на держак його списа.

Та враскус зреагував блискавично: кинувши зброю, він викинув уперед кістяні лапи й метнувся роззявленою пащею просто на мене.

Точнісінько так, як я й розраховував.

Мій меч уже був занесений двома руками високо над головою, чекаючи на його випад.

— А-а-а-а-а-а-аргх! — коли враскус шугонув до моєї горлянки, я з усієї сили опустив меч на його череп. Уламки кісток бризнули на всі боки, і велетенський скелет важко завалився ниць на підлогу.

Відламане вістря мого меча з дзвоном крутнулося в повітрі, ударилося об плити й покотилося в куток кімнати.

— Ох...

Враскус уже почав перетворюватися на попіл, але мене набагато більше турбував стан мого вірного довгого меча, якому я так і не встиг дати імені. Наче в плату за перемогу над грізним ворогом, клинок розламався навпіл.

Кров похолола в моїх жилах.

Справи... геть кепські.

У темряві блукають орди нежиті, а я лишився без основної зброї. Це повна катастрофа.

Я стояв ошелешений, але погляд мимоволі впав на короткий спис, що випав із лап демона. Він не розсипався на порох. Я підняв його й роздивився ближче. На демонічну зброю це зовсім не було схоже. Швидше за все — робота гномів.

Я задумливо хмикнув. Невже спадок майстрів, які колись населяли це підземелля?

Але як же він зберігся крізь стільки століть і навіть не вкрився іржею? Розглядаючи спис уважніше, я помітив, що на металі в кількох місцях викарбувані хитромудрі Слова Творіння. Як розповідав Гас, в епоху воєн між богами безсмертні володарі наносили священні Знаки на різноманітні речі, створивши безліч божественних мечів і легендарних реліквій. Гноми частково перейняли ці знання й володіли таємницею зачарування своєї зброї Словами.

Виходить, цей неіржавний спис був справжньою магічною зброєю древніх гномів цієї землі.

Як правило, подібні клинки вирізнялися неймовірною міцністю й могли вражати навіть безтілесних привидів на кшталт Гаса, яких звичайна сталь не брала. Деякі з них мали могутні додаткові властивості — вивергали полум'я чи глушили ворога ударною хвилею. Біда лише в тому, що з'ясувати це тут я не мав змоги. Розмахувати списом, не знаючи його чарів, було трохи лячно.

Але лишатися взагалі без зброї було ще страшніше.

Зважаючи на те, що враскус орудував ним без жодних проблем, ці Слова навряд чи могли зашкодити власникові. Я вирішив пізніше показати спис Гасу, а поки що скористатися його силою.

Я перехопив держак зручніше, зробив кілька пробних випадів і колових замахів, приноровлюючись до балансу. Зброя лягла в долоню напрочуд легко й слухняно, наче завжди там була.

— Чудово.

«Погляньмо, на що ти здатний», — подумав я і тільки-но ступив крок, як крижаний мороз продер по спині.

Я рвучко обернувся. Позаду стояв Гас. Він свердлив мене важким поглядом, і в його очах палала чиста вбивча лють.

◆

— Гасе?.. Це... справді ти? — мимоволі вихопилося в мене: настільки зловісною була його аура.

Я знав Гаса як упертого, трохи дивакуватого старого привида — всезнаючого, мудрого, з гачкуватим носом і не надто привітним поглядом. На відміну від Блада та Мері, він завжди тримався зі мною на певній дистанції, та якщо я щиро просив його про науку й виявляв належну старанність, у нього вистачало доброти не відмахуватися від мене.

Таким був звичний Гас. Я вірив, що глибоко всередині він дуже добра й турботлива душа. Але зараз перед мною стояв зовсім інший привид. У його хижому погляді читався безпомилковий намір убити, а руки, зведені в магічній стійці, пульсували колосальним зарядом мани, достатнім для заклинання нищівної сили.

Шкіру на потилиці стягнуло холодом, наче хтось дмухнув мені в шию льодяним вітром.

Гас мовчав.

Він здавався геть іншою істотою. Невже один лише хижий погляд і загрозлива стійка могли зробити його настільки страшним?

Це не було схоже на ілюзію чи чийсь морок. Переді мною точно стояв Гас. Але що розлютило його до смерті? Чому він узагалі тут опинився?

— Ох...

«Я, звісно, наглядатиму, але якщо трапиться якась халепа — ти реально здохнеш. Так що... постарайся не загинути».

Я раптом згадав слова Блада.

Слова «я наглядатиму, але є ризик випадкової смерті» означали одне: я навряд чи загину, якщо тільки сам не вчиню якоїсь фатальної дурості. Іншими словами, хоч яким би жорстоким було випробування, це все одно лишалося навчанням. Якщо тільки я не нарвуся на ворога зненацька, не сконаю на місці й не зроблю страшної помилки, у критичну мить мені прийдуть на поміч.

А як доправити цю допомогу сюди? Якщо комусь і доручали стежити за мною в підземному місті, то лише Гасу: він же привид і може проходити крізь кам'яні товщі стін. Мері це було б не під силу, та й для Блада виявилося б надто важко. Отже, Гас постійно був поруч, поки я блукав цими катакомбами, бився та шукав вихід нагору. А це означає...

— Це... частина іспиту? — запитав я з тремтінням у голосі. Може, це черговий етап випробування, де моїм суперником має стати сам Гас? Мені так хотілося в це вірити.

Проте внутрішній голос заходився криком, волаючи всіма сиренами: ти помиляєшся!

— Так же, правду кажу? Ти зараз поясниш, що я маю зроб...

Замість відповіді він почав викреслювати в повітрі сяюче Слово Творіння. Досить було одного погляду: це був бойовий знак.

Магія, створена для того, щоб убивати.

Щойно я збагнув це, як крутнувся на п'ятах і кинувся навтьоки. Я геть не розумів, що відбувається, та нутром відчував: треба тікати, щодуху тікати! Раз у раз позираючи через плече, я щосили помчав до єдиного виходу з кімнати.

— Expergisci, — пролунало з уст Гаса крижане Слово, від якого холонула душа.

Біля самого виходу, до якого я мчав, купа каміння та уламків здригнулася, піднялася в повітря й набула подоби триметрового кам'яного велетня, чия верхівка шкребла низьке склепіння.

— Що?! — голем, створений силою магії! Гас заздалегідь накреслив на кам'яних уламках складний Знак, а тепер лише вимовив Слово пробудження.

Той знак, що він малював пальцем перед собою, був лише відволікаючим маневром! Він вивів його навмисне, аби змусити мене побігти саме сюди. А отже... Гас заздалегідь підготував це місце, перетворивши залу на власну бездоганну зону знищення.

Перш ніж я встиг до кінця це усвідомити, кам'яний кулак велетня вже розсікав повітря перед моїм носом. Заблокувати таку жахливу масу маленьким круглим щитом було нереально.

Вичікуючи до останньої частки секунди, я різко хитнув корпус убік, уникаючи розтрощення. І тут-таки, на контратаці, випадом увігнав уперед свій новонабутий магічний спис. Я цілив у живіт — туди, де світився Знак, що тримав чари докупи.

Вістря списа встромилося в кам'яне тіло голема, немов рожен у м'ясо. Я різко смикнув лезо вбік, здираючи Знак. Голем миттю розпався на купу звичайного щебеню й з гуркотом обвалився додолу. Проте ледве це сталося, як щось зі свистом черкнуло мою щоку, врізалося в стіну за спиною й розлетілося на дрібні друзки.

Я відскочив убік. Вихід знову опинився далеко.

Не встиг я подумати, що то був за снаряд, як у мій бік полетіла ціла злива уламків! Каміння! Я озирнувся на Гаса: у повітрі висіло велетенське накреслене Слово, довкола якого вихором кружляли сотні гострих кам'яних осколків.

Він вистрілював ними один за одним, немов із кулемета. Це була магія «Кам'яного Вибуху», до того ж у найвищій бойовій формі!

— Ох... ой... а-а-а?! — я закрутився дзиґою по підлозі, відчайдушно намагаючись ухилитися.

Відбити такий град щитом було неможливо. Дрібні осколки сікли руки й ноги, обпікаючи тіло живим вогнем. З останніх сил стримуючи дихання, я вже приготувався вимовити Слово Заперечення, аби розвіяти наступний залп, та раптом...

— Cadere Araneum.

Мене пронизав крижаний жах. Я знав це заклинання. Це було Слово Павутиння. Я стикався з ним на тренуваннях із Бладом і на власній шкурі відчув, наскільки воно підступне й страшне.

Я поспіхом жбурнув угору Слово Заперечення. Павутиння зникло в спалаху. Прикрившись щитом, я знову спробував рвонути до виходу, та мої ноги раптом роз'їхалися на слизькому мастилі, що без жодного попередження розлилося під ногами.

Що... що коїться?! Він чаклує з якоюсь неймовірною швидкістю! Навіть Гас не міг би зв'язувати закляття в ланцюг настільки стрімко! Я звів очі на нього й закляк. Він одночасно читав закляття вголос і креслив інші Знаки в повітрі!

— Подвійне чаклування! — я знав, що теоретично це можливо, але найменша помилка у вимові чи написанні Слів загрожувала чарівникові самознищенням. Промовляти одне закляття й водночас виводити зовсім інше, правильно розподіляючи ману між ними... Я й без практики розумів: це пекельно важко.

— Кх-х-х!.. — я відчайдушно покотився вбік, уникаючи чергової кам'яної черги. Спробував видертися зі слизької плями мастила, та згори впало нове павутиння.

Параліч. Знесилення. Уповільнення. Хмара сну. Нескінченний потік найбрудніших послаблюючих чарів накрив мене з головою.

Варто було мені завмерти бодай на мить — і мене б розтерло на макуху під градом каміння. Відбиваючись Словами Заперечення та акробатичними кульбітами, я якимось дивом уникав смертельних улучань. Кілька разів безпорадно смикався до дверей — усе марно. Я пнувся з останніх сил, та мене невідворотно заганяли в глухий кут...

Гас, чиє обличчя лишалося кам'яною маскою, вочевидь утомився від мого опору й розвів руки врізнобіч.

— Що?!

Знаки, що палали в повітрі, спалахнули густою маною. Два різні Знаки — по одному для кожної руки.

І при цьому з його вуст не вщухав потік голосових заклять.

Потрійне чаклування.

— Та... бути не може...

Надії більше не лишилося. Простий підрахунок підказував: Гас спроможний вивергнути вогневу міць цілого бойового підрозділу. Шляху до порятунку не було. Утекти неможливо. Він мене вб'є.

Гас безжально дивився на мене згори, готуючись пустити магію в хід без найменшого вагання. Він не жартував. Він справді мав намір мене знищити.

Чому? Чому?!

— Гасе... — мене мав убити названий батько, який мене виростив, і я навіть не знав за що.

Ні, промайнуло в голові.

Ні, ні, ні, ні!

Я не хочу помирати! Не хочу помирати! Сльози застелили мені очі. Думки скажено каламутилися.

Я не хочу вмирати. Треба тікати. Але тікати нікуди. Мені не врятуватися.

Я не хочу помирати.

Я не хочу помирати...

А якщо я не хочу померти...

То що я маю зробити, аби вижити?

На цьому списі викарбувані Слова Творіння. Він разить привидів.

Кинь його, мов дротик. Метни в нього. Простроми наскрізь. — Мій власний внутрішній голос зашепотів у голові напрочуд спокійно й розважливо.

Зараз я можу виявитися на частку секунди швидшим. Якщо я проштрикну Гаса... якщо поцілю точно... Якщо я вб'ю його — я житиму.

Це ж він перший напав. Він отримує по заслугах. Тому...

Простроми його. Просто вбий його. Простроми! Убий!

УБИЙ ЙОГО!

Слухаючи це божевільне виття власного розуму, я раптом гірко всміхнувся і... знесиленими пальцями випустив спис.

Брязкіт металу об камінь пролунав оглушливо гучно. Приголомшений, Гас обірвав заклинання.

— Гасе?.. Гей, Гасе... — що я мав сказати? Я не знав. Але одне знав напевне: — Якщо ти змушений мене вбити... значить, у тебе є для цього якась вагома причина, так?

Інакше він би так ніколи не вчинив. Навіть тепер, коли все зайшло так далеко, я все одно всім серцем вірив у це.

Я любив його. Я справді любив його, як рідного дідуся.

— Гасе? Дідусю Гасе? — я розвів руки в боки. Закинув голову назад, повністю відкриваючи горло під удар. — Усе гаразд. Тобі не треба давати мені «шанс захиститися».

Він важко ковтнув повітря, хотів щось сказати, але слова застрягли йому в горлі. Коли я востаннє бачив його таким розгубленим? Мабуть, ще тоді, коли зовсім малим відповів на його запитання про природу слів.

— Я все зрозумів, — прошепотів я.

Якби Гас справді хотів моєї смерті, цей фарс був би абсолютно зайвим. Я був єдиною живою істотою в цьому кам'яному мішку. Варто було йому розвіяти тут закляття «Ignis» — і я б задихнувся від нестачі кисню й отруївся чадним газом. Або ще простіше: викликав би ударну хвилю й обвалив стелю цієї зали. Сам він привид і спокійно пройшов би крізь брили, що падали. І єдиним небіжчиком тут знову виявився б тільки я.

Проте Гас вибрав довгий, виснажливий обстріл «Кам'яним Вибухом». Немовби зумисне залишаючи мені шпарину для контратаки.

— Я розумію... Розумію, чому ти так чиниш, але...

Я усвідомлював, що це був максимальний компроміс із власною совістю, на який старий міг піти. Та все одно...

— Я не хочу вбивати тебе, Гасе...

Сльози струмками покотилися по моїх щоках. Звісно, помирати мені не хотілося. Мені було страшно — невимовно, дико страшно. Те, що я вже одного разу помирав, анітрохи не полегшувало цього жаху. І все ж...

— Краще я помру сам, ніж заподію тобі шкоду, Гасе...

Щось гаряче підкотило до горла, розпираючи груди, й мене почало судомно душити гикання. Я почувався таким жалюгідним і безпорадним.

Я ж хотів прийняти смерть гідно. Зрештою, мені вже доводилося її зустрічати.

— Якщо це для тебе важливо, — я знову гикнув від сліз, — тоді більше ніщо не має значення.

Гас мовчки завис у повітрі, розвіявши всі свої чари. Я силувано всміхнувся йому крізь пелену сліз.

— Можеш убивати. Я не боюся, — стиснувши тремтячі губи, я намагався триматися якнаймужніше. Я не мав права померти ганебно. Я ж був учнем Гаса.

— Т-тільки постарайся... щоб це було не дуже боляче... будь ласка...

Повільно... Гас опустився до мене. Я стиснув тремтячі кулаки. Він простягнув напівпрозору долоню й поклав її мені на маківку. Я міцно заплющив очі, готуючись до кінця, і наступної миті почув:

— Ха-ха-ха! Ой, вибач, малий! Трохи передавив, га?! Ха-ха-ха! — рознісся луною гучний, награно веселий голос Гаса, і його напівпрозора рука по-батьківськи погладила мене по голові.

— Га?.. — я сторопів.

— Схоже, перемога за мною! Хоча позиція в мене, звісно, була вигідніша. Ну ж бо, підводься, козаче! Знаю, налякав я тебе добряче, але ж наука пішла на користь! Тепер ти на власному досвіді знаєш, як це — битися проти справжнього бойового мага, еге ж?

Це ніяк не могло бути просто навчанням, і вразило мене зовсім інше. Ні — мене шокувало те, що Гас щосили намагався вдавати, ніби все це було звичайним уроком.

Його голос видавав його з головою. Зроду-віку він не бував таким галасливим і балакучим. Чому? Невже почуття взяли гору над його розумом? Хіба таке можливо для чарівника його рівня? Ні за що. Але тоді... навіщо все це?

— Гасе...

— Ну все, годі розводити теревені, потім наговоримося! Ти завалив враскуса та ще й спис роздобув — Блад буде на сьомому небі від щастя! Ану не барімося в цій смердючій дірі, ходімо, Вілле! — Гас торохтів без упину, не даючи мені вставити й слова.

— О, а я знаю! — вигукнув він аж надто бадьоро. — Б'юся об заклад, тебе вразило моє подвійне й потрійне чаклування! Такі викрутаси, звісно, дурний тон для поважного мага, але в розпалі січі знати їх зайвим не буде. Відсьогодні я й тебе цьому навчу! Як тобі задумка? Ну ж бо, вище носа, хлопче! Будь ласка...

Моє обличчя в той момент, мабуть, виглядало жахливо. Проте зараз навіть сам старий Гас здавався таким, ніби ось-ось розплачеться.

Навколо цього міста, нашої трійці та мого минулого безперечно клубилася якась похмура таємниця. І Блад, напевно, відкриє мені все, перш ніж мені стукне п'ятнадцять.

День, коли проллється світло на всі ці загадки, невблаганно наближався.

◆

Дні після цієї сутички з Гасом потекли так само, як і раніше. Навіть коли ми з Гасом вибралися на поверхню й зустріли Блада, я не обмовився йому й словом про наш поєдинок. Я беззастережно вірив Гасу: якщо він вирішив нічого не говорити Бладу, значить, мав на те вагому причину.

Звісно, оскільки мені доводилося приховувати правду, поводився я, мабуть, трохи неприродно. Проте мене щойно виштовхнули зі смердючого лігва нежиті, де я провів пів дня в пеклі шаленого іспиту. Невелику затиснутість у моїй поведінці Блад і Мері легко списали на пережитий страх і напругу, які ще не встигли розвіятися.

До того ж, як з'ясувалося згодом, скелет враскуса сам по собі вважався грізною загрозою. Коли Гас доповідав Бладу про мої успіхи й дійшов до моменту, де мені довелося битися з враскусом, Блад розуміюче мугикнув і спробував мене розрадити — мовляв, нічого дивного, що Гасу довелося втрутитися й витягати мене зі скрути. Він навіть на секунду не припускав, що я міг здолати потвору самотужки.

Та коли Гас сухо кинув, що я впорався сам-один, у Блада відвисла щелепа. Буквально. Уся його нижня щелепа відвалилася й з глухим брязкотом гепнулася в траву. Картина того, як спантеличений Блад гарячково намагається приладнати щелепну кістку на місце, виглядала вкрай сюрреалістично.

Невже враскус і справді був таким страшним супротивником? Мені він здався в рази слабшим за Блада. Можливо, той екземпляр з якихось причин був кволим? Але ж, наскільки мене вчили, сили та вміння немертвих анітрохи не відрізняються від того, якими вони володіли за життя.

— Слухай, Бладе... а наскільки важким супротивником враскус був би для тебе?

— Га? Для мене? — він безтурботно закинув руки за потилицю. — Та я б просто вломився туди з розгону та зніс йому довбешку одним махом.

Отакої. Виходить, враскус зовсім не був якимось непереможним чудовиськом. Просто Блад трохи недооцінював мене або вважав, що в справжньому бою я розгублюся й не покажу всього, на що здатний.

— Значить, мені ще рости й рости. Рано спочивати на лаврах тільки тому, що я завалив якогось там враскуса. — Варто людині задерти носа від найменшого успіху, як вона неминуче гепнеться об землю. Мені слід було тримати себе в руках.

Почувши мої слова, Блад і Гас перезирнулися з дивними виразами на обличчях і невиразно пробурмотіли щось на кшталт: «Ага...» та «Ну-ну...», чого я так і не зміг до ладу розібрати.

Гм. Схоже, я в чомусь фатально помилявся.

Поки я сушив собі голову цими сумнівами, розмова перейшла на бойові трофеї. У підземеллі я бачив чимало старовинних монет і прикрас, та оскільки тягати їх було мовчазним тягарем, єдиним, що я приніс із собою нагору, виявився той самий короткий спис. Це був мій перший справжній бойовий трофей, і вся наша трійця виявила до нього неабияку цікавість. Ми зібралися довкола, розглядаючи знахідку й жваво обговорюючи кожну деталь.

Клинок списа був прямим, двосічним і доволі довгим. Разом із держаком загальна довжина зброї помітно перевищувала мій зріст.

Вигнуте вістря плавно переходило в лезо, а чітка лінія гартування відділяла ріжучу кромку від решти металу. Сталь відливала холодним, чистим блиском. Біля самої п'яти, де клинок переходив у втулку держака, метал мав витончені симетричні виїмки. Бладу цей вигляд припав до душі — він назвав форму хижою та спокусливою.

Держак мав благородний темно-коричневий відтінок. За словами Мері, його витесали з міцного горіха. Бронзове кільце з викарбуваним Словом щільно обтискало основу клинка.

Загалом це був напрочуд практичний, вивірений бойовий спис роботи гномів. Проте відсутність будь-якої зайвої мішури надавала йому особливої, суворої краси та разючої монументальності.

Темне дерево держака разюче контрастувало зі сталевим клинком, який сліпучо білів, відбиваючи сонячні промені. При думці про те, що ця чудова зброя тепер належить мені, моє серце солодко тьохнуло, що взагалі-то траплялося зі мною нечасто. Настільки, що я не втримався: схопив спис і побіг у сад відпрацьовувати випади, стійки й кругові змахи.

Хоч як соромно це визнавати, але така вже чоловіча природа: кожному хлопцеві до зарізу хочеться мати щось своє, власне, над чим можна тремтіти й чим захоплюватися — байдуже, чи то зброя, чи крута автівка, чи якась інша забаганка. Я був певен, що будь-який чоловік мене чудово зрозуміє.

Гас разом зі мною прискіпливо оглянув спис, попутно пояснюючи мені тонкощі магічного аналізу. Після ретельного вивчення ми з'ясували, що ця зброя зветься «Блідий Місяць». І клинок, і держак були наділені магічною силою через викарбувані Слова Творіння.

На лезі були нанесені Слова, що посилювали його здатність пробивати й розсікати броню, а також захищали метал від затуплення та руйнування. Окрім того, там же красувалося Слово на основі «Lumen», завдяки чому клинок міг служити джерелом світла з регульованою яскравістю та радіусом. Засліпити ворога воно навряд чи могло, та щоб освітити дорогу в пітьмі, його вистачало з головою. Смолоскипи тепер були не потрібні.

Тим часом на держаку, крім аналогічних чарів міцності та збереження структури, були викарбувані хитромудрі формули, що відповідали за стиснення й розширення матерії. Виявилося, що його довжину можна було в певних межах плавно регулювати протягом кількох хвилин, причому дерево нітрохи не втрачало своєї твердості й пружності. Миттєво висунути його просто посеред сутички не вдалося б, та за потреби спис можна було перетворити на довгу піку, а в тісних приміщеннях — скоротити до зручного короткого дротика.

Це не були якісь пафосні стихійні ефекти на кшталт виверження полум'я чи громових хвиль, проте кожне з цих заклять було неймовірно практичним і корисним у реальному бою. Варіантів застосування такої зброї відкривалася ціла купа.

Це було неймовірно. Справді чудово! Справжня магічна зброя! І вона належала мені! Я зовсім утратив голову від захвату: випробовував найрізноманітнішу довжину держака, пробував його на замах і нескінченно натирав клинок до дзеркального блиску, хоча він і так сяяв чистотою. Наша трійця — а надто Блад і Гас — дивилися на мене неймовірно теплими, добрими очима.

◆

Наступні дні потекли спокійно й розмірено.

Тренування Блада тепер дедалі частіше включали рейди до підземного міста, та невдовзі я до цього звик. То з «Блідим Місяцем», то з довгим мечем у руках я проводив бій за боєм проти немертвих демонів. Навіть коли траплялися тварюки одного рангу з враскусом, мороки з ними було значно менше, ніж під час моєї першої сутички.

Згодом я не просто вивчив усі переходи й зали підземелля як свої п'ять пальців — місцеві мешканці взагалі перестали бути для мене серйозними супротивниками, тож Блад почав ускладнювати мені завдання всілякими обмеженнями. Наприклад: я мав спуститися в підземелля лише в сорочці та штанях з одним-єдиним кинджалом, здобути зброю та обладунки безпосередньо в бою, відібравши їх у нежиті, і повернутися назад, знищивши наперед визначену кількість ворогів. Це було пекельно важко, проте невдовзі я призвичаївся й до таких викрутасів.

До речі, хоча я й назбирав там чимало непогано збереженої стародавньої зброї та реліквій, жодна з них не могла навіть близько зрівнятися з «Блідим Місяцем». І все ж можливість випробувати в ділі найрізноманітніше спорядження виявилася безцінним досвідом. Там були й грубі клинки, де я брав кількістю, і зброя з власними іменами, і довгі списи, і короткі сокири — одне слово, все, що тільки можна уявити.

Гас, як і обіцяв, почав навчати мене таємниць подвійного та потрійного застосування магії.

Ще у своєму минулому житті я знав, що писати одночасно різні літери лівою та правою рукою — рідкісний і вражаючий фокус; та й вуличні музиканти часом примудрялися грати на інструменті й водночас вибивати ритм чимось іншим. Багатоскладове чаклування було дуже схожим на ці трюки. Як і в бойових мистецтвах Блада, головний секрет полягав у тому, щоб натренувати тіло до автоматизму пам'ятати робочі комбінації, аби викидати їх без жодних роздумів.

Ми з Гасом підібрали кілька надійних бойових зв'язок. Я годинами шліфував їх, напрацьовуючи м'язову пам'ять. Проте якщо подвійне чаклування мені сяк-так піддалося, то потрійне виявилося неймовірно складним горішком, і повністю опанувати його я поки що не міг. Мабуть, Гасу знадобилися довгі десятиліття впертої практики, аби досягти такого рівня віртуозності. Колись я неодмінно хотів наздогнати свого вчителя.

Його теоретичні уроки теж зазнали разючих змін. Безжальне зубріння нарешті відійшло в минуле.

— Цього з тебе досить для загальної вченості, — сидячи в нашій звичній класній кімнаті, Гас задоволено кивнув мені з ледь помітною посмішкою на вустах. — Настав час навчити тебе дечого зовсім іншого.

— Дечого іншого? — здивовано перепитав я.

— Спустися з Бладом у підземелля та наберіть там купу старих монет, — заявив він цілком поважним тоном. — Я збираюся навчити тебе справді важливої речі. — Я випростався струнко й слухняно кивнув.

Я гадки не мав, навіщо Гасу знадобилися монети, та якщо він говорив про це з таким серйозним виглядом, я не мав жодного сумніву: справа й справді надзвичайної ваги.

За якийсь час ми з Бладом повернулися, тягнучи мішки зі дзвінкою здобиччю.

— А, чудово. Я якраз на вас чекаю, — Гас тримав гральні кістки, миску та... щось дуже схоже на фішки й гральну дошку.

— О-о! Скільки літ, скільки зим! Зіграємо партійку, старий хричу?! — радісно гаркнув Блад напрочуд веселим басом. — Гей, Вілле, ти ж зроду в таке не рубився, га?!

Я сторопів і мовчав.

— Та пусте, діло нехитре, раз спробуєш — і все втямиш... Вілле?

— Гм... Гасе? — нарешті видушив із себе я.

— Що таке? — незворушно відгукнувся привид.

— Хіба це... ну... не азартні ігри?

— «Азартні ігри» — яке вульгарне й неосвічене слівце. Май трохи смаку й витонченості. Називай це грою інтелекту.

— Це справжнісінька азартна гра!

— Тихо, тихо, нема чого так гарячкувати.

— Та є чого! Я ж думав, ти збираєшся навчити мене чогось надзвичайно важливого! До чого тут гра в кості на гроші?!

— О, насмілюся запевнити: ти навіть уявити не можеш, яку користь здатні принести високі інтелектуальні ігри, — і на цих словах Гас звичним манером осідлав свого улюбленого коника софістики. — Коли ти виростеш у видатного чарівника, знання подібних ігор уважатиметься правилом гарного тону. Ба більше: подібні змагання нерідко служать форматом для магічних дуелей. Магія ж бо вкрай небезпечна річ. Якщо в тебе виникне суперечка з якимось мерзенним магом і справа дійде до фізичної січі, дуже часто обидві сторони просто спопеляють одна одну, а це результат, який не влаштовує нікого. Ось чому в разі конфлікту чарівники часом укладають священний договір і вирішують суперечку за допомогою гри розуму, аби...

Перед очима в мене раптом промайнули сцени з манґи про картярські турніри з минулого життя. Але якщо замислитися... поєдинки за ігровим столом були не лише вигадкою авторів коміксів. В історії мого старого світу й справді існували подібні звичаї. Тож, можливо, навіть у цьому світі мені не завадить навчитися...

— О ні, на цей гачок ти мене не впіймаєш! — я люто захитав головою. — Гра є гра! Мері просто ошаліє від люті!

— Ого... Вілле, хлопчику мій... — єхидно осклабився Гас. — Та ти, я бачу, злякався?

— Що?!

— Та годі, нема чого соромитися. Цілком природно, що перспектива зійтися в інтелектуальному двобої зі мною, величним Мандрівним Мудрецем, кидає тебе в дрижаки, — посмішка привида сочилася глузуванням. — І справді: Мері ж так розгнівається! Хто посміє дорікнути дитині за боягузливу втечу? Тікай, малий, тікай! А ми тим часом розважимося з Бладом, — і він на додачу мерзенно захихотів.

— Ну все, старий, ти сам напросився! — я просто не зміг проковтнути таку нахабну провокацію.

І я повівся на неї.

Як усім відомо, азартні ігри викликають моторошне звикання. Настільки сильне, що в моєму минулому житті патологічну лудоманію офіційно визнавали психічним розладом.

Гра шалено стимулює мозок: паніка та злість у разі поразки, бурхливий викид ейфорії та задоволення від виграшу. Згодом рецептори притупляються, і гравець жадає дедалі гостріших відчуттів, котячись по похилій. Про це написано гори наукових праць, і навряд чи мені потрібно цитувати психіатрів, аби пояснити, скільки нещасних душ згубила ця диявольська спокуса.

До чого я все це розводжу? Та ось до чого:

— Дубль шість! Здається, цей банк за мною, дідусю Гасе!

— Тьху на тебе! У тебе завжди була якась собача інтуїція на кістки...

— Так, наступна партія! Граємо знову!

Вирватися з лап азарту виявилося зовсім не так просто.

Суть гри зводилася до пересування фішок по дошці згідно з викинутими на костях числами — дуже схоже на наші земні нарди.

— Давай, по конях! Але стривай, Вілле, затям одну штуку: тут є свій секрет. Я навчу тебе, слухай сюди: є така тема, як смуга невезіння...

— Чистісінькі забобони! — презирливо пирхнув Гас. — Існують лише сухі цифри та теорія ймовірностей. Якщо діяти строго за математичною логікою, у довгостроковій перспективі...

— Аякже! І хто це тут у нас щойно просадив останні штанці?

Перед Бладом височіла солідна купа золотих монет. Він дрібно програвав по дрібницях, проте в рішучі миті ніколи не хибив. Дивлячись на нього, мимоволі хотілося вірити у воїнське чуття та фатальну фартовість.

Я мовчав, не зводячи погляду зі своєї чималої гірки срібла, яку назбирав завдяки обережній грі й ухилянню від лобових зіткнень із Бладом. Наразі я впевнено тримав друге місце.

Гас утробно засичав від безсилої люті. Він, звісно ж, пас задніх. Хоч старий і торохтів про теорію ймовірностей, та щойно між ним і Бладом спалахувала запекла суперечка, його ослина впертість змушувала забути про будь-які розрахунки й лізти на рожен аби тільки втерти кістяку носа.

Я розраховував спокійно зберегти срібло й за слушної нагоди видерти перемогу в Блада. Отже, якщо зважити всі шанси, мій наступний хід мав бути...

Гуркіт розчахнутих навстіж дверей безжально перервав мої стратегічні роздуми. На порозі стояла Мері.

Усі троє ми в одну мить роззявили роти й одночасно видали жалібне: «А-а...».

Якусь мить вона просто мовчала. Її погляд був лагідно опущений додолу, а на обличчі грала ніжна, свята посмішка. Вираз був точнісінько таким, як завжди, та чомусь моє тіло забилося в дрібних дрижаках.

— Ану всі троє сіли сюди, — її спокійний, тихий голос миттю пробив мене рясним холодним потом.

— Е-е, ну, я цей... — затнувся Гас.

— Мері, я все поясню!.. — замахав руками Блад.

— Це все ідея Гаса!.. — випалив я.

Ми навперебій махали долонями перед собою, намагаючись відвести грозу.

— Сіли. Сюди.

Жоден із нас не посмів перечити цій янгольській посмішці. Її виховна лекція була довгою, безжальною й закарбувала в моїй голові одне залізне правило: грати в азартні ігри — дуже, дуже погана ідея!

◆

Хоча підпільне казино Гаса більше ніколи не відкривало своїх дверей, цей випадок наочно показав, наскільки змінився характер його уроків. Натомість муштра Блада лишалася непохитною як скеля.

— Х-х-х-ф! — видихнув я. З оголеним торсом, учепившись за міцну гілку дерева, я розмірено підтягувався. Повільно, напружуючи найглибші м'язи спини, я тягнув тіло вгору.

На одній руці.

— Х-х-х-ф!

— Ого, малий, а спина в тебе добряче розрослася!

Уроки Блада були невблаганною константою: гартуй тіло, відточуй прийоми, шліфуй навички — полювання, лазіння по деревах, скелелазіння, плавання, добування їжі... А попутно вивчай усі види риб і лісових трав, які трапляються під ногами.

Його вимоги не змінювалися. Проте моє тіло поступово перебудовувалося, аби витримувати ці навантаження. Спершу я підтягувався двома руками, потім із вантажем на поясі, а тепер — на одній руці. Відтискання від землі я так само робив або з каменем на спині, або стоячи на руках догори дриґом.

На животі проступили чіткі кубики преса, груди налилися міццю, а руки й стегна стали жилавими та потужними. Крок за кроком я перетворювався на того кремезного залізного воїна, яким колись був сам Блад.

— Добре, на сьогодні досить, — кинув Блад, коли я закінчив свою щоденну норму базових вправ.

— Що далі за планом? — запитав я, витираючи чоло. — Спарринг?

— Та ні, сьогодні в мене для тебе дещо цікавіше. Підемо шукати бджолине дупло. Ану швидко хлюпни на себе холодної водички, змий піт, укутайся як слід у кілька шарів одежі й захопи міцну ряднину.

Я слухняно кивнув. Облився крижаною водою з цебра, змив піт, натягнув на себе купу щільного одягу й повернувся до Блада.

Він сидів навпочіпки, заглядаючи у вузьке горлечко глиняного глека. І, судячи з усього, єхидно шкірився.

— Га? А що це таке?

— Ану зазирни.

Я нахилився над глеком. Мені в ніс ударив густий, солодко-терпкий дух дикого лісового винограду, а разом із ним — ще один дуже виразний і знайомий запах. Рідина всередині ледь помітно пінилася дрібними бульбашками.

— Слухай сюди, Вілле. Діло було так: я добряче розігрів цей чан, залив туди свіжовичавлений сік дикого винограду...

— Ти що... вариш вино?!

— О-о, шариш, малий!

— То ось навіщо ми шукаємо бджіл...

— В яблучко! Напхаємо туди свіжого медку для міцності та солодкого смаку!

Якщо в солодку рідину потрапляють дріжджі, вони починають розщеплювати цукор, виділяючи спирт. Зрозуміло, що більше цукру додати, то вищим буде градус і то міцнішим вийде напій.

— Справжній мужик повинен уміти тримати удар від випивки! — авторитетно заявив скелет.

— А ти певен, що Мері нам голови не повідриває?

— Та облиш! А їй звідки знати? Це буде наша спільна чоловіча таємниця! — його блукаючі вогники весело затанцювали в очницях; було видно, що йому не терпиться провернути цю авантюру. Відмовити йому було понад мої сили.

Я без зайвих умовлянь піддався на змову, і ми вдвох помчали в лісові хащі на пошуки бджолиного гнізда. Ми голосно реготали, коли викурювали сердитих комах димом. Роздобути стільники з медом виявилося парою дрібниць, і ми щедро заправили ними наш глек.

За порадою Блада я навіть скуштував бджолиних личинок. Вони виявилися напрочуд поживними та ніжними на смак. Я мимоволі зловив себе на думці, наскільки простішим і менш вередливим я став у цьому житті порівняно зі своїм минулим тепличним існуванням.

Ми дали бражці вистоятися кілька днів, а переконавшись, що напій належним чином перебродив і перетворився на міцний хміль, потайки всілися один навпроти одного, аби зняти пробу. Щоправда, у Блада не було ані горлянки, ані язика: щойно він заливав вино в рот, як воно цівкою лилося крізь ребра на землю.

— Ух, гарно пішла! Дідько забирай, як же смачно! — захоплено гарчав він. Я був певен, що він не відчуває ані крихти смаку й тим більше не може сп'яніти. Проте вигляд у Блада був такий, ніби він переживає найвище блаженство у світі, і щира радість просто била з нього ключем.

— Ага, — кивнув я. Ця випивка, розділена на двох із названим батьком, і мені видалася дивовижно смачною.

Не маючи жодної закуски, ми перехиляли кухоль за кухлем і хмеліли, милуючись холодним сяйвом місяця. Невдовзі в моїй голові приємно запаморочилося, розлилося м'яке відчуття невагомості, і ми почали безглуздо реготати з найменшої дурниці. Хміль дедалі дужче бив у голову, і коли ми остаточно дійшли до стану двох абсолютно вгашених бешкетників...

— Чуєш, малий... а ти не сцикун? Мужик ти чи хто? — заплітаючися язиком, прохрипів Блад.

— Я?! Та в мене яєць на десятьох вистачить!

— Тоді ходімо підглянемо, як Мері роздягається!

— О-о, оце по-дорослому!

— А то ж! Я ж мужик чи де?!

— Ха-ха-ха! — ми обидва залилися п'яним реготом на весь ліс. І як ми тільки докотилися до такого життя?

Звісно, тверезий залишок мого розуму чудово усвідомлював, що чинити подібне — повне свинство. Ба більше: я певен, що навіть затуманений алкоголем мозок десь у глибині кричав мені: «Та що в цьому взагалі може бути прикольного?!»

— А-ха-ха-ха!

— Ґа-ха-ха-ха!

От тільки пояснювати щось двом п'яним шибеникам — марна справа.

Ми діяли стрімко. Коридори храму небезпечно гойдалися під ногами. Хоча ні, стривайте — це гойдався я сам.

Вичікуючи слушну мить, ми навшпиньках прокралися до дверей кімнати Мері. Зсередини долинув легкий шелест тканини. Ми з Бладом припали до шпарини й побачили, як Мері якраз скидає своє вільне жрецьке вбрання.

Коли нам було потрібно, ми обоє вміли пересуватися тихіше за тінь. Підкрастися до когось непоміченими для нас не становило жодних труднощів... принаймні, коли ми були тверезими.

— Ой...

— Ах ти ж... телепень!

Я хитнувся, перечепився за власний чобіт і з гуркотом завалився на Блада, збивши нас обох на кам'яну підлогу.

Мері верескнула на весь храм: — Х-хто там?!

Ми спробували накивати п'ятами, але реакція нас підвела. Вона миттю підхопила щось із одягу, за секунду накинула на себе, вихором вискочила в коридор і схопила нас обох на гарячому.

— Вілле?! Бладе?! Що за... фе, та від вас же перегарищем тхне на версту!

Я вкрай рідко бачив Мері настільки спантеличеною та обуреною.

— Е-е, та я... ми це... — залепетав я.

— Хе-хе, та ми так, вирішили краєчком ока глянути, як ти перевдягаєшся... — п'яно гигикнув Блад.

— Щ-що-о-о?!

Будь вона живою, її щоки зараз спалахнули б густим багрянцем. Те, як Мері геть утратила спокій від зніяковілості, виглядало неймовірно мило, і моє серце на якусь коротку мить зрадницьки тьохнуло в грудях.

— Та що ви собі дозволяєте?!

На моїй щоці закарбувався палаючий відбиток долоні. А от головному винуватцю, Бладу, Мері врізала так від душі, що його череп крутнувся на триста шістдесят градусів навколо шиї. Після цього вона повалила його на підлогу, осідлала зверху й заходилася нещадно лупцювати кулаками.

Ми не просто нализалися в устілку — ми насмілилися підглядати за роздягненою жінкою. Покарання сповна відповідало злочину. Чесно кажучи, ми ще легко відбулися.

А коли я прокинувся наступного ранку... виявилося, що зі мною трапилася перша в цьому житті полюція. Так, найперше нічне сім'явиверження.

У мене якраз ламався голос, тож нічого дивного в цьому не було, та подумати тільки: моє сексуальне дозрівання ознаменувалося спогляданням напівоголеної Мері... Моє пробудження плоті — це роздягнена Мері! На довершення ганьби про це дізнався Блад: він зігнувся навпіл від реготу, тицяючи в мене пальцем. Я щосили хвицьнув його ногою.

І перучи свою забруднену настегнову пов'язку, я змусив його заприсягтися всіма богами, що цю таємницю ми заберемо із собою в могилу.

Більше жодної краплі алкоголю. Серйозно. Зав'язав навіки.

◆

Якщо згадувати лише мої витівки з Бладом і Гасом, у вас може скластися враження, ніби я ріс першостатейним шибеником і шибайголовою. Проте в душі я був хорошим, слухняним хлопцем. Принаймні... мені так здавалося. Найімовірніше.

— Мері, я прополов увесь город. І білизну вивісив сушитися.

— Дякую тобі, Вілле.

— А ще змахнув пил зі статуй богів і поставив свіжі квіти.

— Ой, ти ж мій золотий!

Як доказ: останнім часом я навчився не просто допомагати Мері по господарству, а виконувати всю хатню роботу на випередження. Як не дивно, це вимагало неабиякого хисту. Тут не можна було сидіти й чекати вказівок: треба було досконало знати весь її розпорядок, наперед передбачати потреби й робити все швидше, ніж вона сама візьметься за справу.

Мері була неймовірно моторною. Вона завжди повчала мене: секрет того, щоб хатні справи не душили тебе вагою, полягає в тому, аби братися за них миттєво, щойно помітиш безлад. Віники, ганчірки та сапи завжди лежали напоготові в легкодоступних місцях, і якщо вона бачила порошинку чи бур'янину, то ліквідувала її тут-таки, на місці, не відкладаючи на потім.

Аби випередити її, мені доводилося постійно тримати очі відкритими й не дозволяти собі лінуватися ані секунди. Це постійне прагнення полегшити тягар Мері в побуті навчило мене в певному сенсі значно більшого, ніж сувора муштра Блада чи Гаса. Принаймні з точки зору звичайного людського життя це важило значно більше, ніж уміння грати м'язами.

Якби я хоч трохи допомагав по господарству у своєму минулому житті, то став би меншим тягарем для своєї бідолашної родини. Тепер, живучи в цьому світі, я зарікся повторювати старі помилки.

— Щиро дякую тобі, Вілле. Що ж, раз у нас з'явилася вільна хвилинка... Слухай, а чому б мені сьогодні тебе не підстригти?

— О, чудова думка!

Мої кучері й справді помітно відросли, а я цього навіть не зауважив. Коли це Мері востаннє бралася за моє волосся?

Стригти вона вміла напрочуд вправно. Гас, до слова, жодного разу подібного не пропонував, а єдину спробу довірити ножиці Бладу можна було описати одним вичерпним словом: «катастрофа».

— Усе, я готовий. Дякую, Мері.

Мій голос якраз нарешті перестав ламатися й осів у приємному баритоні. Я помітно витягнувся, плечі розширилися й заважчали. Зростом я вже перегнав і Мері, і Гаса, і хоча порівнятися плечима з велетнем Бладом мені поки не вдавалося, різниця в наших габаритах значно скоротилася. Тепер ми могли з ним сходитися в повноцінному рукопашному двобої.

Стояв свіжий, прохолодний осінній ранок. Мері впевнено орудувала гострими ножицями, зрізаючи пасмо за пасмом.

— Дивлюся, у тебе вже й кадик випнувся. Скоро, дивись, і борідка пробиватися почне.

— Ага. Може, попрошу Блада навчити мене голитися небезпечною бритвою. Цікаво, чи він сам іще пам'ятає, як це робиться.

Мері тихо розсміялася: — Хтозна. Гадаю, він не тримав бритви в руках уже цілу вічність.

У моєму минулому житті всі користувалися електричними бритвами. Цікаво, скільки сучасних хлопців узагалі вміли орудувати справжнім відкритим лезом? Я, звісно, теж не вмів. Доведеться вчитися з нуля.

З іншого боку, смугонути себе по горлу гострою бритвою — затія так собі. Якщо тутешні звичаї дозволяють, може, простіше відпустити акуратну бороду...

— Слухай, Мері, а як насправді виглядав Блад за життя?

Гас майже не змінився — хіба що став напівпрозорим. Мері просто висохла до стану мумії, але зберегла розкішне золотаве волосся та теплі лагідні очі, тож її колишню вроду я міг легко уявити. А от Блад був для мене суцільною загадкою.

Мері перестала клацати ножицями й замріяно поглянула вдалину.

— Блад зовсім не був схожий на тебе. Ти й сам бачиш це за його кістками. У нього були могутні, важкі руки, товста бичача шия й коса сажень у плечах. Обличчя... дике, незламне, сповнене безмежної зухвалої впевненості. Волосся розвівалося на вітрі, мов грива розлюченого лева. А очі — пронизливі, гострі, мов наконечники стріл. Можливо, він виглядав надто грізно й грубо, аби назвати його писаним красенем...

Я подумки наростив міцні рельєфні м'язи на знайомий кістяк Блада. Натягнув засмаглу шкіру, додав буйну русяву гриву. Хижий, небезпечний погляд, дика первісна сила — справжній лев у людській подобі.

— Ого. Я наче бачу його на власні очі.

— Правда ж? Він був неймовірно мужнім і класним, — тихо захихотіла Мері, трохи засоромившись. Мабуть, у минулому між ними й справді щось було.

Напевне я сказати не міг: при мені вони завжди суворо дотримувалися дорослої стриманості. Та й попри спогади минулого життя, у тонкощах подібних амурних справ я, чесно кажучи, розбирався як свиня в апельсинах.

Мері знову заклацала ножицями, і зрізані пасма волосся слухняно полетіли на підлогу.

Її пальці рухалися так невимушено, наче стрижка була для неї найприроднішою справою у світі. Час від часу вона нахиляла голову то праворуч, то ліворуч, оцінюючи симетрію.

— Ну ось і все, готово! — мовила вона за якийсь час і простягнула мені невелике люстерко.

З полірованого скла на мене дивився юнак із чистим, відкритим і привітним обличчям. Злегка скуйовджена каштанова чуприна обрамляла чоло, а в глибині синьо-зелених очей читалася вроджена лагідність. Якби судити суто за обличчям, я міг здатися пещеним панським синком, проте завдяки широким м'язистим плечам і міцній статурі радше скидався на молодого шляхетного лицаря з доброго роду.

Мері лагідно всміхнулася: — А ти в нас справжній красень, хіба ні?

— Та де там. Я б краще хотів мати фізіономію як у Блада. — Цей світ був сповнений смертельних небезпек, тож грізне, суворе обличчя, здатне наганяти страх на ворогів одним своїм виглядом, стало б у значно більшій пригоді. Та й суто по-людськи я просто хотів бути схожим на батька. — Трохи прикро, що ми з ним геть не схожі.

— Двох Бладів цей світ навряд чи витримав би! — дзвінко розсміялася Мері. — Але ти справді вже зовсім виріс і змужнів... Ой, леле!

— Що таке?

— Тобі ж скоро час проходити обряд повноліття! — схаменулася вона, струшуючи тканину з моєї шиї та підмітаючи волосинки з підлоги. — Тобі треба добре подумати над вибором свого божества-охоронця й визначитися зі священною клятвою.

Дідько. А я про це геть чисто забув.

◆

У цьому світі шанували багатьох богів. Верховні владики, менші покровителі — кожен із них мав свій норов і кожен знаходив щирих прихильників.

Кожна людина мала власне «божество-охоронець» — бога, до якого відчувала найглибшу віру й відданість. Як мені розповідали, доки дитина не досягне повноліття, вона перебуває під захистом богів-покровителів своїх батьків. Суть обряду повноліття якраз і полягала в тому, аби вийти з-під цієї батьківської опіки: обрати власного бога, принести йому непохитну клятву й просити про особисте благословення та заступництво.

Вважалося, що людина повинна жити й померти так, аби її вчинки тішили обране божество. Звучить суворо, проте якщо життєві обставини чи переконання людини докорінно змінювалися, пізніше дозволялося провести повторний ритуал і змінити бога-охоронця.

Ба більше: для смертних було цілком природно підносити молитви й іншим богам пантеону, коли того вимагали обставини. Наприклад, вирушаючи в далеку мандрівку, чи не кожен приносив скромну пожертву Вірлу, богу вітру. Тут панував доволі гнучкий, розумний політеїзм.

Місцеве уявлення про життя і смерть оберталося навколо великого кола реінкарнації.

Коли людина помирала, її душу кликали за межі цього матеріального виміру — у чертоги тих богів, у яких вона вірила, де її земні діяння піддавали справедливому суду. Якщо боги приймали померлого прихильно, душі дарували блаженний спокій на райських полях. Якщо ж ні — призначали спокуту в суворій пустелі страждань. А через певний відведений термін душа знову народжувалася на землі в новому тілі. Пройшовши незліченні кола таких перероджень і очистивши душу до найвищої досконалості, смертний сходив сходами буття до божественності. Найвеличніші з героїв і праведників долали людський вимір і самі ставали богами.

Мені було важкувато осягнути це на конкретних прикладах. У політеїстичних традиціях моєї давньої Японії чи Стародавнього Риму найвидатніших імператорів і полководців після смерті теж проголошували богами. Може, тутешня мета полягала в чомусь подібному?

Головна зала храму, як завжди, вражала величчю. Скільки ж води спливло відтоді, як я вперше розплющив очі в цьому залі того незабутнього дня! Зростаючи й пізнаючи закони цього світу, я вивчив імена та історію кожного бога, чиї кам'яні статуї височіли в нішах. Це були наймогутніші й найвідоміші божества, які правили світом із незапам'ятних епох.

Могутній чоловік у розквіті сил, сповнений величавої строгості, що тримав у правій руці меч у формі блискавки, а в лівій — терези правосуддя...

Це був бог справедливості та блискавки, Вольт. Ватажок доброчесних богів. Владика над владиками й захисник роду людського, він керував благословенними дощами та карав нечестивців священною блискавкою праведного суду. Йому ревно вклонялися всі: від вінценосних монархів до найбідніших селян. Його рідний брат, злий бог Іллтріт, утілював тиранію й беззаконня, і між ними споконвіку точилися криваві битви.

Жінка з безмежно ніжною материнською посмішкою, яка колисала на руках немовля, стоячи на тлі стиглого колосся, що проростало з родючої землі...

Мати-Земля Матер. Богиня, якій усе життя віддано служила Мері; вона благословляла щедрі дари землі та плекала зростання дітей. Казали, що вона була дружиною Вольта. Молитви до неї здебільшого стосувалися родючості полів і легких пологів, і селяни в провінціях молилися до неї з такою ж палкою вірою, як і до самого Вольта.

Вусатий кремезний чоловік богатирської статури, за чиєю спиною вирувало громове полум'я, а в мозолястих руках спочивали важкий молот і ковальські кліщі...

Це був бог вогню та технологій, Блейз. Його вважали прабатьком підземного народу гномів, і його величні барельєфи я раз у раз зустрічав у мертвому підземному місті. Крім ремісників і будівничих, йому залюбки поклонялися й воїни — так само палко, як і Вольту, — шануючи його за проповідування гарячої вдачі та нескінченної виснажливої муштри. До слова, саме Блейза наш старий воїн обрав собі за бога-охоронця.

Усміхнений безтурботний юнак із келихом доброго вина та розсипом золотих монет у руках, оточений легкими піктограмами, що символізували пориви вільного вітру...

Бог вітру й обміну, Вірл. Прабатько напівросликів — жвавого, балакучого й веселого народу маленьких людей. Вірл був класичним трикстером, що завідував торгівлею, товарообміном, волею, фартом і всякими несподіваними поворотами долі. Йому щиро молилися купці, завзяті картярі та невтомні мандрівники. Скромні придорожні каплички на честь Вірла часто виростали обабіч торгових шляхів.

Вродлива діва в напівпрозорій легкій накидці, яка по пояс стояла у кришталево чистому струмку, тримаючи в одній руці мисливський лук, а іншою торкаючись крилатої феї...

Богиня води та зелені, Рея Сільвія. Примхлива володарка, яку шанували як праматір благородного народу ельфів. Вона панувала над морями, річками, первозданними пущами та всіма їхніми багатствами, а також тримала владу над мисливством і стихійними духами — елементалями. Мисливці, рибалки, лісоруби — чимало її вірян пов'язували своє життя з природою. Її слава як свавільної та непередбачуваної богині, мабуть, народилася через часті стихійні лиха: повені та буревії. До речі, хоч я їх на власні очі й не бачив, але в цьому світі справді водилися елементалі та лісові феї, і для запозичення їхньої сили навіть існувала окрема хитромудра система містичних практик.

Одноокий мудрий старець, від чийого образу віяло глибоким інтелектом; він спирався на ціпок перед кам'яною плитою з прадавніми письменами, тримаючи в руці розкриту книгу...

Саме про нього мені колись розповідав Гас — про бога, який створив перші літери людської абетки. Бог знань, Енлайт. Його заступництва шукали вчені, магістри та книжники. Подейкували, що його єдине око бачить усе, що є в матеріальному світі, тоді як порожня очниця прозирає в невидиму таємницю буття. Щоправда, покровителем Гаса був зовсім не бог знань Енлайт, а Вірл, володар вітру. Як бурчав старий чарівник: «Значно краще подорожувати світом із повним гаманцем, ніж просиджувати штани у вежі зі слонової кістки, обклавшись порохнявими фоліантами».

Цих шістьох владик найревніше шанували в переважній більшості земель. Легенди свідчили, що на світанку часів вони зійшлися в грандіозній битві на кшталт скандинавського Рагнароку зі злими богами. Війна скінчилася взаємним виснаженням і поразкою, і тепер обидві сторони заліковували тяжкі рани десь далеко за межами нашого виміру. Проте подейкували, що час від часу боги посилають у земний світ свої «Відлуння» — матеріальні частки власного духу, аби наставляти смертних на праведний шлях. Ці божественні Відлуння, як світлі, так і темні, раз у раз виринали на сторінках героїчних поем і сказань.

Масштаби цих божественних історій вражали до глибини душі. Я ж збирався прожити звичайнісіньке скромне людське життя. Мені навряд чи судилося колись зіткнутися з подібними величними силами. З цими думками я перевів погляд на загадкову статую з ліхтарем, яка колись у дитинстві так незбагненно прикувала мою увагу.

Божество невідомої статі, вирізьблене на тлі абсолютно порожньої кам'яної ніші, з довгим дорожнім ліхтарем у руці. Дитя бога блискавки Вольта та Матері-Землі Матер. Володар священного полум'я, чиєю вотчиною було вічне коло перероджень і сансари. Грейсфіл.

Грейсфіл скидався на лагідну подобу Похмурого Женця, маючи владу над людськими душами та реінкарнацією. Вірили, що він з'являється душам померлих у мить смерті, освітлює їм шлях своїм ліхтарем і веде крізь темряву до божественних райських полів та наступного народження. Про Грейсфіла збереглося напрочуд мало переказів. Ані статі, ані рис обличчя ніхто не знав. Навіть для безсмертних богів він вирізнявся надзвичайною мовчазністю. Він украй рідко дарував смертним одкровення, а унікальні дива, які можна було виблагати через його благословення, мали мізерну практичну користь у побуті.

Жрець Матері-Землі Матер, приміром, міг завдяки благословенню зробити землю неймовірно родючою, забезпечити легкі пологи матері та здоров'я немовляті чи зцілити недугу в дитини. Бог правосуддя Вольт дарував здатність бачити брехню в людських серцях, а його верховні архієреї могли вимолити дощ для землі, яка гинула від страшної посухи.

Натомість благословення Грейсфіла майже не мало практичного застосування в мирських справах: воно зводилося до дарування вічного спокою й проводжання заблукалих душ померлих у потойбіччя.

У цьому світі боги справді зримо впливали на матеріальну реальність. Я сам виріс на каші та хлібі, створених завдяки святому благословенню, тому сумніватися не доводилося. Якщо одного чудового дня в тобі раптом прокидався божественний дар — це ставало подією, що докорінно змінювала все життя. Ти міг на очах зрощувати глибокі рани чи являти інші дива, миттєво опиняючись у центрі загальної уваги й пошани. Це було рівнозначно виграшу головного призу в лотерею. Саме тому більшість людей підходили до вибору свого покровителя з суто практичного боку: зважували, яке благословення вигідніше отримати на руки. І через це Грейсфіл не користувався великою популярністю серед простого люду.

Зрештою, людей важко було в цьому звинувачувати. Якщо тобі дають лише один лотерейний білет у житті, цілком природно вибрати той, де стоїть найбільший куш. Щира відданість і молитви вірян безпосередньо примножували силу богів, а чим могутнішим ставав бог, тим більше послідовників горнулося до його вівтаря... Хех, ці мої роздуми вже починають змахувати на лекцію з політекономічної нерівності, чи не так?

Хай там як, але Грейсфіл лишався богом «другого ешелону», чиє ім'я завжди ставили десь позаду великої шістки. Можливо, саме тому ця самотня статуя так сильно вабила мене: у моїй пам'яті досі жили спогади про колишню смерть. Я мимоволі відчував дивний внутрішній зв'язок із божеством, чиїм покликанням були сансара та вічний кругообіг усього сущого у всесвіті.

Я обвів поглядом простору залу храму. На зимове сонцестояння мені стукне п'ятнадцять. Я складу урочисту клятву біля підніжжя однієї з цих статуй, назву його своїм божеством-охоронцем... а потім, навесні, напевно, покину цей святий притулок. Живі повинні повертатися до живих. Усі троє моїх опікунів дивилися на це як на щось само собою зрозуміле й неминуче.

Я мовчки подивився на свої долоні. Вони зовсім змінилися. Знебарвлені сліди від опіків досі зміїлися вгору по передпліччях. На шкірі виднілися дрібні порізи й сліди землі від щоденної допомоги Мері на городі. Плями чорнила — від багатогодинного переписування трактатів із Гасом. Мозолі — від залізної муштри під наглядом Блада. Це вже не були слабкі, пухкі рученята безпорадного малюка. І вже точно не хворобливі, тремтячі пальці затворника з мого колишнього життя. Це були робочі, міцні руки людини, яка знайшла свою справу.

Вони вклали в мене стільки знань. Навчили такої сили-силенної речей! Мері якось казала, що не знає, яке життя вирує там, за межами руїн, та певна, що назовні чатує смертельна небезпека. Гас і Блад теж мовчали про суспільство смертних. Я досі навіть гадки не мав, як і чому опинився в цьому загубленому храмі. Але в одному я був переконаний на всі сто відсотків.

Ці руки, загартовані й виплекані їхніми уроками, увібрали в себе всю ту безмежну доброту й любов, яку ця трійця дарувала мені всі ці роки. Хай яким небезпечним виявиться зовнішній світ, хай якою суворою зустріччю привітає він прибульця невідомого походження — того, чого вони мене навчили, вистачить із головою, аби я вистояв і вижив.

Колись... я обов'язково повернуся сюди. Якщо пощастить — із вірними друзями чи навіть із власною родиною. І я з гордістю познайомлю їх із Бладом, Мері та Гасом. «Ось дім, де я виріс, — скажу я їм. — А це мій батько, моя мати й мій дідусь».

Що скажуть ці троє, коли побачать мене на порозі? Чи зрадіють моїм друзям і близьким? Який подарунок привезти їм із великого світу?

Моє серце щеміло від цього простого, теплого людського щастя.

◆

— Якби вам довелося порадити мені лише одного бога, кого б ви обрали? — я вирішив, що варто розпитати всю трійцю про їхню думку щодо божества-охоронця.

Першим озвався Блад: — Слухай, якщо в тебе немає якоїсь особливої мрії на майбутнє, склади якусь просту, нейтральну клятву Вольту, та й по всьому.

— О, це чудова порада! — охоче підтримала Мері. — У Вольта вірить найбільше людей, і він має найвищу повагу й суспільну довіру в будь-якому краї.

— Гм, безперечно, — кивнув навіть старий Гас. — Мудре рішення... Що на тебе зовсім не схоже, Бладе.

— Ану стули пельку, хричу!

Гас лише зневажливо пирхнув у відповідь.

— Ну годі вам, перестаньте сваритися!

Блад невдоволено щось пробурчав собі під ніс.

Кахикнувши, аби розрядити атмосферу, Гас повчально продовжив: — Вірл теж непоганий вибір на роль покровителя, та серед його вірян забагато шахраїв, гравців і звичайнісіньких волоцюг. Мушу визнати: з погляду суспільного авторитету й надійності Вольт стоїть на голову вище. Це найрозумніший вибір.

Уся наша трійця одностайно зійшлася на Вольті — володарі богів, покровителі правосуддя та небесних блискавок.

— Я аж здивований, що ви так легко дійшли згоди.

— З Вольтом ти точно не прогадаєш, — спокійно підсумував Гас. — Це проста й очевидна істина. До того ж ніхто не заважає тобі змінити покровителя пізніше.

Блад поважно хитнув черепом: — Інша річ, якби ти з дитинства спав і бачив себе якимось там ремісником чи книжником. Але які до дідька мрії, коли ти навіть уявлення не маєш, що коїться в тому бісовому світі за мурами?

— Найкраще для тебе зараз — лишити всі двері відчиненими, — лагідно додала Мері. — Тому я теж вважаю, що Вольт підійде ідеально, або ж Матер, наша милосердна Мати-Земля.

Усі ці дорослі розмови про те, що «не варто звужувати вибір завчасно» і «краще мати універсальну базу на всі випадки життя», непереборно нагадували мені муки випускника, який обирає собі майбутню професію.

«Вступай до звичайної загальноосвітньої школи — з нею ніколи не прогадаєш». Одно в один.

— Добре, я це врахую. А яку клятву прийнято складати? У «Берклійській повісті про доблесть», яку ви мені розповідали, герой поклявся на мечі-блискавці Вольта винищити все зло на світі.

— Ой-йой... — занепокоєно протягнув Блад. — Малий, це ж лицарський епос! Ти навіть не здумай піддатися пафосу й намолоти дурниць перед вівтарем, почув?! Занадто сувора клятва справді полегшує отримання божественного захисту, але натомість ти прирікаєш себе на пекельно важку долю. Стань великим героєм або здохни — ось як це працює в житті.

— Боги завжди раді подібним дурням, які задарма лізуть у саме пекло, — уїдливо вставив Гас.

Он воно як, виходить: клятви мали свої суворі закони. Скільки правди було в оповідках про «прокляття важкої долі», мені ще належало дізнатися, та складати смертельно небезпечну обітницю я й без того не збирався. Я не мав наміру тішити гординю й вважати себе обраним лише тому, що пам'ятав минуле життя, та й у «герої» зовсім не рвався.

— Так, звичайна людина складає щось значно простіше, — Мері на мить замислилася. — Наприклад: «Клянуся прожити свій вік, чинячи якомога менше кривди іншим».

Гас перелічив іще кілька прикладів: — «Буду милосердним до ближнього свого», «Не оскверню уст брехнею», «Берегтиму свою родину понад усе»... і тому подібне.

«Берегтиму родину»... Це звучало дуже тепло й правильно. Підсумовуючи все почуте, я уточнив: — Тобто мені досить просто поклястися щось на кшталт: «Житиму по совісті й не робитиму підлостей»?

— Загалом так, — кивнув Гас. — Утім, часом клятву підлаштовують під характер і чесноти обраного божества.

— Наприклад?

— Ну, я, приміром, — хмикнув Блад, — поклявся Блейзу щодня тренуватися до сьомого поту й невпинно ставати сильнішим. Блейз поважає залізну дисципліну та відточену бойову майстерність.

— Моя обітниця Матер була трохи більш піднесеною, — тихо мовила Мері. — Я поклялася жити за її священною волею.

Так, цим двом їхні клятви підходили просто бездоганно.

— А як на мене, — байдуже махнув рукою Гас, — то вся ця метушня з покровителями, клятвами та обітницями завжди видавалася несусвітньою морокою. Я вибрав Вірла суто тому, що він найменше чіплявся до смертних, і поклявся жити на власний розсуд і ловити від життя максимум задоволення.

Старий Гас у душі був справжнісіньким бунтарем-рокером.

На цьому наша розмова добігла кінця. Мері пішла до озера полоскати білизну, а Блад вирушив до лісу за дровами. Осінь добігала кінця, і хоч як це банально звучало, підготовка до лютої зими була справою виживання.

Я ж тим часом вирушив на черговий урок до Гаса. Ми знову і знову відпрацьовували подвійне чаклування, доводячи зв'язки заклять до повного автоматизму. Заняття Гаса тепер стали гранично практичними.

— Слухай уважно, це питання життя і смерті: якщо супротивник здатний скоротити дистанцію й дістати тебе мечем швидше, ніж ти дорахуєш до п'яти, ніколи не витрачай дорогоцінний час на роздуми. Чаклуй рефлекторно — бери те закляття, яке твоє тіло завчило напам'ять. Більшість чарівників у світі занадто загрузли в теоріях. Вони завжди спершу починають міркувати. Більшість із них геть нездатна виконати те, про що я тобі зараз торочу.

Гас розповів, що сила-силенна самовпевнених магів наклала головою на полях битв саме тому, що їх зарізали чи застрелили з лука в мить болісних роздумів над вибором ідеального заклинання. А дехто й поготів підривав сам себе, намагаючись у паніці згадати рідкісне, погано вивчене Слово й збиваючись у вимові.

Зрештою, дивуватися тут не було чому: більшість магів були звичайними міськими вченими чи ремісниками. Людей на кшталт нас із Гасом, які вивчали магію виключно крізь призму смертельного бою, у світі налічувалися одиниці.

— Витончена тактика потрібна тоді, коли маєш час на роздуми. У раптовій сутичці не гай секунд на вигадування геніальних планів. Души ворога тим, чим володієш досконало. Складні магічні ланцюги розсипаються в прах, якщо ламається бодай одна-єдина ланка. Чим простіше заклинання — тим воно надійніше.

Гасові погляди на ведення бою дивовижно перегукувалися з наукою Блада. Мабуть, усі справжні ветерани кривавих січ рано чи пізно доходять однакових істин.

— І ще одне, Вілле: тобі випала рідкісна перевага — навчися чітко розрізняти, коли доцільно покладатися на Слова Творіння, а коли краще відкинути їх геть. Адже в тебе завжди є можливість пустити в хід ті смертоносні прийоми, які вбив у твоє тіло Блад.

Не знаю, чи виною тому була наявність мани, чи сам цей світ був так улаштований, але завдяки впертим тренуванням тут можна було досягти таких фізичних результатів, які на Землі вважалися б чистою фантастикою. Фізичні кондиції справжнього воїна на піку форми були чимось майже монструозним.

Узяти хоча б того ж Блада. Коли він не стримував сили заради моїх тренувань, то міг голими руками зігнути в дугу товстелезну сталеву рейку, яку я ледве підіймав, або помчати вперед зі стрімкістю й маневреністю польової ластівки. Мені ставало трохи моторошно від усвідомлення того, що моє власне тіло поступово наближалося до таких самих кондицій. Ще трохи — і я стану надлюдиною.

Магія ж, навпаки, несла в собі колосальний ризик самознищення в разі найменшої помилки у вимові чи написанні Знака. Через це зона ближнього бою — у радіусі приблизно десяти метрів від супротивника — лишалася неподільною вотчиною воїна.

Утім, сам Гас знав чимало «брудних, підлих трюків» саме для таких критичних дистанцій. Мені лишалося тільки здогадуватися, скількох самовпевнених мечників цей старий лис поклав у землю просто на межі їхнього удару.

— Звісно, найкращий бій — той, якого вдалося уникнути. Але якщо сутички не оминути — оцінюй обстановку тверезо й без ілюзій.

Я мовчки кивнув.

— І ще одне, — раптом додав Гас. — Останніми роками я трохи бавився астрономією й нарешті точно вирахував, коли саме настане найближче зимове сонцестояння.

Мої очі широко розширилися від подиву. Він вираховував це спеціально до мого п'ятнадцятиріччя?

— Слухай... Вілле. У мене є до тебе одне прохання.

— Прохання?

— Так, — поважно кивнув він. — Десь за день до сонцестояння Блад, найімовірніше, викличе тебе на повноцінний двобій один на один. Справжню битву на повну силу, без жодних піддавок і обмежень, де Мері стоятиме напоготові, аби зцілити поранення благословенням.

Ці слова не стали для мене несподіванкою. Я вже давно здогадувався, що Блад неодмінно захоче влаштувати подібний випускний іспит. І я всім серцем рвався прийняти цей виклик.

— Вілле... — обличчя Гаса спотворилося важкою, болісною тінню. — Чи міг би ти... програти цей бій? Але так хитро, щоб Блад ні про що не здогадався?

Слова далися йому з невимовним внутрішнім болем.

— Чому? — похолов я.

Перед очима миттю спливла та сцена в підземеллі, коли Гас мало не вбив мене. Тоді за його діями теж стояла якась невідома мені думка. Не кажучи мені ні слова, він зважував страшні таємниці й дійшов висновку, що я мушу померти. А потім чомусь зупинився.

— Навіщо це потрібно?!

— Це життєво необхідно.

— Ні! — спалахнув я. — Не про це мова! Чому ти знову все ховаєш від мене?! — сам того не помічаючи, я вже зривався на лютий, ображений крик.

— Я ж знаю, що ти не дурень! Знаю, що ти ніколи б не став топтати чужу гордість без причини! — я спробував ухопити його за край мантії, та мої пальці безпорадно розітнули пусте повітря.

Я люто задер голову, дивлячись на привида, що ширяв наді мною: — Я здатен виконати будь-яке твоє прохання, якби ти тільки по-людськи все пояснив! Я б навмисно піддався заради тебе! Я б життя за тебе віддав, точнісінько як тоді, у підземеллі! То чому ти ніколи нічого мені не розповідаєш?! Невже я настільки ненадійний для тебе?! Невже я настільки чужий для вас?! — слова, які я роками ховав на дні душі, вирвалися назовні, наче прорвана гребля.

Обличчя Гаса лишалося застиглою маскою нестерпної муки, і в його голосі не було роздратування: — Пробач, Вілле... Я не можу. Вибач мені.

Я опустив погляд і щосили стиснув кулаки, так що нігті вп'ялися в долоні. Наступні слова мені довелося видивлювати з себе по краплі.

— Он воно як. Значить, ось яка твоя відповідь.

— Тоді... тоді навіть не проси мене про це, — я холодно відрізав будь-які мости. Я не міг зрадити такий важливий бій, не розуміючи заради чого. — Те, що ти щойно сказав... я вдам, ніби нічого не чув.

Це мав бути мій останній шанс зійтися з Бладом на піку його могутності, без жодних піддавок і заборон. Як воїн, я жадав викластися без залишку, і знав: Блад чекає від мене точнісінько того ж самого. Зганьбити цей поєдинок боягузливою симуляцією, навіть не знаючи навіщо... Для мене це було неможливо.

Але я нікому про це не розкажу. Я нічого не чув. Крапка.

Це було моє останнє слово. Ані я, ані Гас більше не зронили жодного звуку.

А ще за кілька днів Блад урочисто оголосив мені умови мого випускного іспиту.