Розділ 3 — Розділ третій. Хлопчик із міста мертвих

Порив крижаного вітру пронісся храмовим пагорбом, додаючи колючого холоду свіжому зимовому повітрю. Зруйновані будинки біля озера завмерли непорушно, з усіх сил опираючись крижаному подиху, що проривався крізь них. Тонкі хмари затягнули небо, ледь пропускаючи сонячне світло, хоча вже був полудень. Навіть коли я дивився вгору, то не відчував од неба ані крихти тепла.

Минали місяці, і нарешті настав день мого вирішального поєдинку з Бладом. Завтра я мав стати дорослим. А навесні, найімовірніше, покину цей храм і вирушу в самостійну мандрівку.

Я ретельно розім'явся та виконав кілька тренувальних замахів мечем, який важив удвічі більше за мою звичайну зброю. Діагональний випад по плечу. Горизонтальний удар. Зближення й колючий випад. Свист вістря, що розтинало повітря, луною розкочувався довкола.

У глибині свідомості зринали слова Гаса. Я доклав зусиль, аби зосередитися, і виструнчив їх геть. Моє тіло розігрілося й поступово перейшло в стан, коли я міг розкрити свій потенціал на повну.

— Гаразд. — Закінчивши розминку, я відклав тренувальний меч і перевірив спорядження.

У мене був довгий меч і круглий щит: дерев'яна основа в металевій оправі, обтягнута шкірою. На поясі висів кинджал для ближнього бою. Поверх цупкого піддоспішника я надягнув м'які шкіряні обладунки, а для захисту найуразливіших місць мав металевий захист: горжет, нагрудник, латні рукавиці та поножі. Довершував усе простий округлий шолом. Ось і весь комплект спорядження, який я сьогодні використовував. Натягнувши все це добро, я незмінно нагадував важкоозброєного лицаря.

— Вілле, дозволь мені допомогти, — озвалася Мері. Одягати й припасовувати таку важку збрую власноруч було сущою морокою. Мері вправними, звичними рухами зав'язала шнурівки та застебнула пряжки на моїх обладунках.

Сьогодні, мабуть, був останній день, коли я натягнув на себе стільки заліза. Навесні мені належало вирушити в мандри. Я ж не міг безупину никати містами й горами в повному латному обладунку, немов персонаж відеогри. А позаяк я гадки не мав, скільки триватиме подорож, узяти достатньо припасів і спорядження було значно важливіше, ніж обвішуватися надмірною бронею.

Але сьогодні все це не мало значення. Я мав зіткнутися з Бладом, налаштованим максимально серйозно. І хоч мене захищало благословення Мері, воно нічим не зарадить, якщо один із ударів Блада вб'є мене на місці.

Якби я хотів захисту, який уберіг би від миттєвої смерті навіть за прямого нищівного удару Блада на повну силу, мені довелося б розшукати в місті наймайстерніші вироби гномів і зустріти його з бездоганною обороною. Проте це було змагання. Випробування навичок, а не битва на смерть.

— Гей, Вілле, ти готовий? — запитав Блад. Аби дати мені фору, він не надягнув жодного обладунку.

До пояса на його талії був прикріплений одноручний меч у чорних піхвах. Утім, не йому судилося стати цвяхом програми. У руках скелет тримав довгий — неймовірно, до неподобства довгий — дворучний палаш. Ось це й була справжня зброя Блада.

Я окинув поглядом околиці. Лише пагорб, пожухла трава, Мері та Блад. Гаса ніде не було видно.

— Хоч зараз, — відказав я. — Почнімо. — Я кілька разів різко труснув головою, виганяючи думки про Гаса. Сказав собі зібратися: зараз уся увага має бути прикута до бою.

— Гаразд. Пройдемося по умовах востаннє перед початком. Жодної магії. Нічого смертельного з одного удару. В усьому іншому — жодних обмежень. Якщо щось трапиться, Мері все владнає. Переможець визначається за словом «Здаюся» або коли хтось із нас фізично не зможе продовжувати поєдинок.

Недбало кинувши ці пояснення, Блад відступив на крок і взяв палаш напоготові. Мені розповідали, що коли Мері береться за справу всерйоз, вона здатна відновити кінцівку, навіть якщо ту розтрощено чи відрубано, тож правила нашого двобою були насправді нещадними.

— Гляди не вмри, — попередив Блад. Його низький голос змусив мороз пробігти моєю спиною. Так розпочався мій останній іспит.

◆

Це скидалося на справжній буревій. Величезна маса важкого сталевого леза насувалася на мене з усіх боків із незбагненною швидкістю.

Я чудово розумів, що намагатися блокувати його удари безглуздо. Навіть одне пряме влучання розрубає мій меч навпіл і розтрощить щит на тріски. А уявляти, що трапиться, спробуй я прийняти удар на будь-яку частину свого обладунку, взагалі не хотілося. Куди б він не влучив, я гарантовано за лічені секунди розпластався б на землі без тями. Я відчайдушно намагався не допустити нічого, крім ковзних дотиків: збивав площину палаша, коли той летів на мене, відводив його вбік щитом, ухилявся, кружляв навколо, щосили прагнучи протриматися.

Я певною мірою передбачав це, однак усе моє спорядження, кожен шматок броні на мені існували лише задля того, аби я не загинув на місці! Сила та техніка нежиті лишилися такими самими, якими були за життя, а в Блада і того, й іншого було з надлишком. Він демонстрував колосальну міць разом із майстерністю, необхідною для вкладання всієї цієї потуги в кожен удар.

Знання з мого минулого світу свідчили, що японським мечем годі розрубати самурая в повному захисному обладунку, так само як і європейський лицарський обладунок не пробити звичайним мечем. Якби таке було можливим, усі ті вигадливі й складні стилі самурайських обладунків просто ніколи б не виникли.

Але атаки Блада — я глухо охнув, ледь ухилившись від чергового випаду — були зовсім іншими. Він примудрявся вкладати в замахи все, що мав: свої велетенські габарити, відцентрову силу непомірно довгої улюбленої зброї та міць, породжену загартованими м'язами, які належали йому за життя. Навіть якби лезо не розсікло мене наскрізь, сама лише кінетична сила неминуче збила б мене з ніг.

Накачай м'язи — і зможеш вирішити силою майже все. Це було бездоганним утіленням життєвого кредо, яке Блад невпинно мені повторював.

Я видав відчайдушний звук — щось середнє між уривчастим вдихом і стогоном — і стрімко відсахнувся назад. Мій довгий меч мав непоганий радіус ураження, проте палаш Блада діставав куди далі.

Він цілковито контролював бій, безупину засипаючи мене ударами з безпечної для себе відстані, куди я не міг дотягнутися. До того ж, будучи немертвим, Блад узагалі не знав втоми, тож узяти його змором було марною надією. Справа була кепська. Не те щоб я не підготував жодних контрзаходів проти його манери бою, однак за такого перебігу подій годі було сподіватися бодай на шанс ними скористатися.

Я подумки кляв Блада на всі заставки: «Тобі справді настільки закортіло перемогти?! Поводься як дорослий!»

Я розірвав дистанцію, навмисно виманюючи його в атаку. Щойно він посунув на мене, я одним блискавичним рухом вихопив кинджал із пояса й метнув прямо в нього.

— Ага-а, — простягнув Блад. Він підставив плазом свій палаш, немов щит, відбиваючи летючий кинджал. Клинок із брязкотом зрикошетив від сталі, але я вже летів услід за ним, практично налетівши на супротивника зверху...

— Отакої! — Я різко загальмував і відскочив назад. Іншого виходу просто не було.

Блад однією рукою тримав кінець руків'я меча, а другою перехопив затуплену основу леза — рікасо — і крутнув палашем під мої гомілки, немов алебардою чи косою.

Він весело хмикнув: — Думав, достатньо лише скоротити дистанцію? — Блукаючі вогники в його очницях ліниво колихнулися. Мені здалося, ніби по вибіленому черепу ковзнула глузлива посмішка.

Тепер, коли я про це подумав, у пам'яті виринув невиразний спогад: дворучні палаші та японські мечі нодаті справді часом використовували подібним чином. «Мабуть, так легко це мені не дасться... трясця, це просто жахіття».

Тепер, знаючи, що він здатен тримати меч розведеними руками й битися ним як древковою зброєю, я мав очікувати не лише підсічок під ноги, а й коротких блискавичних уколів. Необачно наблизившись, я ризикував наразитися на прийоми, властиві бою на палицях чи списах.

І річ була не лише в грубій силі. Блад досконало володів цією довгою, масивною зброєю. Попри гігантську вагу руйнівного клинка, його неймовірна сила дозволяла йому втримувати дистанцію й нанизувати замах за замахом із запаморочливою швидкістю. Він був стрімким, технічним і смертоносно точним. Скороти я дистанцію — він миттєво змінював хват і зустрічав мене впритул. Одне слово, він був неймовірно сильним, причому бездоганним у кожному аспекті.

Сила, техніка та зброя — він не покладався на жоден із цих трьох компонентів за рахунок інших, а відточив усі три до абсолюту. Він просто не мав слабких місць, якими можна було б скористатися. Недарма за життя його величали Оґром Війни. Зараз я на власній шкурі відчував, що це прізвисько не було перебільшенням.

Залишалося тільки одне — піти ва-банк. Я зібрав волю в кулак.

— О-о? — Ніби вгадавши мій намір, Блад підняв палаш над головою, готуючись до нищівного рубаючого удару зверху. Сама його стійка недвозначно й упевнено промовляла: хоч би що я втяв, він розтрощить мене на порох.

Спробую заблокувати мечем — зламається меч. Спробую щитом — розлетиться щит. Прийму на обладунок — зімнеться обладунок.

Мені потрібна була не просто якась жалюгідна хитрість, інакше він просто перехопить зброю й зіб'є мене з ніг. Як мені пережити цей удар і дістати його своїм мечем? Відповідь була лише одна.

Вигукнувши войовничий клич, аби підбадьорити себе, я кинувся в атаку. Його реакція була миттєвою: перехід із верхньої стійки у вертикальне положення біля плеча — і потужний горизонтальний замах прямо в мій живіт! Удар нагадував розмах бейсбольною битою на повну силу.

Рубаючий удар згори ніс у собі ризик, що супротивник щитом зіб'є траєкторію клинка. Горизонтальний удар у шию давав змогу пригнутися, а підсікання по колінах — перестрибнути. Будь-яка з цих дій відкривала можливість для мого контрвипаду. Але горизонтальний удар у живіт залишав лише два варіанти: відскочити назад або прийняти блок.

Стрибок назад урятував би мені шкуру, проте повернув би на вихідну позицію. Блок же означав, що мене розчавить чиста фізична міць Блада. Це рішення було напрочуд логічним і якнайкраще пасувало його стилю. Саме тому я й зміг його передбачити.

Якщо зустріну удар щитом — щит зламається. Якщо бронею — зімнеться броня. Тому, коли з горла Блада вирвався короткий здивований вигук, я пустив його клинок ковзом по похилій площині щита, аби погасити інерцію, а решту сили прийняв на нагрудник.

Палаш урізався в щит із такою люттю, що вмить зім'яв його в безформний шматок, після чого вдруге вдарив по моїй кірасі. Я важко застогнав від струсу. Чи витримаю я такий удар — було чистою авантюрою.

Проте мій ризик виправдався! Знову заревівши, користуючись тим, що Блад на мить закляк від несподіванки, я рвонув уперед. Пригнувшись низько до землі, я щосили штовхнув його знизу вгору понівеченими залишками щита. Ноги скелета відірвалися від ґрунту.

Я знав, що тіла нежиті підтримує незбагненна містична сила. Їхня могутність і стійкість зберігалися точнісінько такими ж, як за життя. Саме тому Блад міг без зусиль крутити масивним палашем і твердо стояти на ногах, не хитаючись під вагою власної зброї.

Але як щодо його власної ваги? Якби спробувати просто підняти Блада в повітря, чи важив би він стільки ж, скільки за життя? Аж ніяк. Я переконався в цьому ще в сутичці з враскусом. Перетворившись на кістяк, істота кардинально втрачає у вазі. Саме це мало стати моєю підказкою, як здолати такого неперевершеного воїна, як Блад.

Вага всіх кісток людини разом зі спинномозковою рідиною становить менше десяти відсотків від загальної маси тіла. Навіть якщо Блад за життя був здоровилом вагою далеко за сотню кілограмів, зараз він важив щонайбільше кілограмів десять. Навіть з урахуванням зброї його вага не перевищувала п'ятдесяти. Я заволав гучніше, ніж будь-коли в житті. Коли Блад утратив рівновагу, я щосили встромив у нього свій довгий меч. Я цілив прямо в хребет. Мені був потрібен лише один точний удар...

— Вілле, — долинуло до мого вуха тихо й лагідно мовлене слово.

Наступної ж миті мій довгий меч намертво застряг між його ребрами.

— Що-о?! —

Щойно Блад, тримаючи в одній руці велетенський палаш, міцно затиснув лезо мого меча між реберних кісток, він крутнув корпусом і смикнув клинок на себе. Це був реберний еквівалент того, якби хтось упіймав летюче лезо голими долонями — трюк, можливий винятково тому, що Блад був скелетом.

Заскочений зненацька, я не встиг учасно розтиснути пальці на руків'ї. Перш ніж я встиг змигнути оком, мою руку викрутило всією масою палаша, смикнуло додолу й із силою гепнуло об землю. Від страшного удару з моїх легень геть вибило дух.

— А бився ти дуже непогано, — пролунало згори. Я спробував підхопитися якомога швидше, однак холодне лезо вже впиралося прямо мені в горло.

Це був запасний одноручний меч Блада — той самий, що досі висів у нього на поясі. Клинок був матово-чорним, а вздовж леза палахкотів яскравий багряний візерунок. Чи це чарівний меч? У мене ледь не зірвалося з язика назвати його клинком демонів. І хоч момент був геть невідповідний, я мимоволі замилувався моторошною, зловісною красою цієї зброї.

— Здаюся, — тихо промовив я, визнаючи свою поразку.

Гас, безумовно, мав власні міркування щодо цього бою, але я навіть не дійшов до того, аби думати, піддаватися мені чи ні. Навіть ретельно розробивши план, навіть виклавшись на всі сто відсотків... хоч як прикро було це визнавати, але в чесному випробуванні фехтувальної майстерності я просто не зміг здолати Блада.

— Гарна робота, — мовив Блад. — Дідько, а було гаряче. Відсутність м'язів — це таки добряча морока. — Вирішивши долю поєдинку, він сховав меч у піхви.

Як завжди, я гадки не мав, як реагувати на подібні коментарі, однак сенс його слів зрозумів чудово. Тільки-но я відкрив рота, аби щось сказати, як повітря пронизав крижаний жіночий голос: — Бладе?

— Ой... Мері...

— «Ой»? Не найкраща відповідь на моє звертання.

Мері, узявшись у боки, гнівно спопеляла Блада поглядом, і весь її вигляд без слів демонстрував найвищий ступінь обурення. Оскільки Мері була мумією і не мала очних яблук, це робило її гнівний вираз обличчя ще моторошнішим.

— Хіба я не просила тебе ніколи більше не використовувати цей прийом?!

«Цей прийом? Більше не використовувати?» — здивувався я.

— Е-е... про що це ти?

— Не прикидайся дурником! Про той прийом, коли ти ловиш ворожу зброю власними ребрами!

— Та годі тобі... у мене ж тепер усе одно немає внутрішніх органів.

— Що?! — ошелешено вигукнув я, не вірячи власним вухам. — Бладе, невже ти провернув таке за життя?!

— Так, саме за життя! — невтішно лютувала Мері. — Ні, ви тільки погляньте на цього негідника!

Я лише похитав головою. Цей тип був просто неймовірний.

Я-то думав, що на подібне здатна лише нежить, проте враз згадав: немертві ніколи не навчаються нічого нового. За дуже рідкісними винятками, увесь їхній бойовий арсенал обмежується тим, чим вони володіли за життя. Іншими словами, він зроду не зміг би виконати такий шалений трюк, якби не випробував його ще до своєї смерті.

— Він зіткнувся з демоном, у якого була рапіра з викарбуваним Словом «Penetratus».

— Ага, той виродок був метким і бісовим майстром шпаги. Він прослизнув повз мене і явно намірився атакувати Мері, тож я, цілком природно...

— Цілком природно?!

«Цілком природно» дозволити проштрикнути собі тулуб, затиснути пекельний клинок ребрами, жбурнути ворога на підлогу й відрубати йому макітру?! Жодна людина при здоровому глузді не назвала б це природним виходом. Тільки Оґр Війни міг утнути щось подібне.

— Й-йому ще пощастило, що вижив...

— Та він був би трупом без мого благословення!

— Ну так я ж тобі беззастережно вірив! Тому так і вчинив!

Оце так командна робота. До того ж він пішов на це насамперед заради порятунку Мері.

— Перепрошую?! Я ж думала, що ти загинув на місці! Я ледь з глузду не з'їхала від страху! Хіба я не благала тебе більше ніколи так не чинити?! — Рідко доводилося бачити, щоб Мері настільки зривалася на когось. Я розумів мотиви Блада, однак почуття Мері були мені не менш близькими.

Ну справді, Бладе. Певна річ, що вона розлютилася.

Я натягнув усмішку й сухо хихикнув: іншого виходу з цієї ситуації просто не було. Після цього мені лишалося тільки спостерігати, як Блада відчитують за повною програмою. Можливо, я й не мав багатого життєвого досвіду у стосунках, проте дурнем точно не був: зрештою, недаремно ж кажуть, що хапати пса за вуха — невдячна справа.

Блад демонстративно й гучно прокашлявся: — Е-е, ну менше з тим. Вілле, хоч ти й не зміг мене перемогти, із такими навичками ти ніде не пропадеш. Навіть якщо ти мене й не переміг! Хай навіть ти мене й не переміг!

— Та припини вже це торочити! Ти нестерпний!

Хай йому грець! Ну як я міг передбачити настільки божевільний маневр?! Я ж заздалегідь усе прорахував: як подолати колосальну міць його палаша, як використати його малу вагу, все до найдрібніших деталей — і все спрацювало ідеально, аби в останню мить обернутися проти мене!

Блад розкотисто зареготав: — Ну що, поділишся своїми відчуттями просто зараз?

— А-а-а-а! Наступного разу я вийду проти тебе лоб у лоб і розіб'ю вщент!

А потім скажу: «Ну що? Ну як воно? Поділишся відчуттями просто зараз?» Прямо в твою нахабну кістляву пику!

Він усе ще реготав: — Оце настрій, оце характер, Віллі, хлопче мій...

— Так, годі вже! — обірвала його Мері й дала йому добрячого підзатильника.

— Ой!

Отак тобі! По заслузі!

— Обоє гарні! Чи ви нарешті візьметеся за розум?! — Вона повернулася й грізно глянула на мене. — Продовжуйте! Не баріться!

— Добре, добре, я зрозумів... — буркнув Блад. — Коротше, так. Якби я мав якийсь коронний секретний прийом, аби передати у спадок, я б саме зараз тебе його навчив.

— Не маєш?

— Ні, — просто знизав плечима Блад. — У нас із тобою зовсім різна манера бою. Я ж не намагаюся виліпити з тебе власну копію. Ті прийоми, що ідеально пасують мені, для тебе будуть геть непотрібними. Та й узагалі, як я вже казав, кожен рух залежить від обставин. Ніколи не можна сліпо ставити все на одну карту. — Він говорив спокійно, впевнено, і в кожному слові відчувався незламний дух загартованого сотнями битв воїна.

— Головне — це основи. Закарбуй у пам'яті все, чого я тебе вчив, і будь готовий застосувати будь-якої миті. — Він легко вдарив кулаком по моєму нагруднику й затримав руку. Мері з лагідною усмішкою спостерігала за нами. — Ми з Мері... передали тобі все найважливіше, що тільки знали самі.

Його кістлявий кулак не мав власного тепла. Проте я був цілковито певен: від нього розливається невидима течія душевної теплоти, що до країв наповнює моє серце.

Тож я набрався крихти сміливості й відповів — гордо, із широкою щирою усмішкою на вустах: — Дякую, тату. Дякую, мамо!

Блад розкотисто зареготав: — «Тату»? Ніколи про це по-справжньому не замислювався. А й справді, схоже на те!

— Так, гадаю, саме так і є, — озвалася Мері. Її тихий сміх пролунав напрочуд ніжно й жіночно.

Мені стало трохи ніяково, і я мимоволі зніяковіло потер щоку пальцем. Якусь мить ми дружно сміялися втрьох.

Я відчував себе частиною цієї родини. Думка про те, що навесні мені доведеться покинути їх, ятрила серце нестерпним болем.

— Гаразд, а як щодо такого, — заговорив Блад, коли наш сміх ущух. — Таємних суперприйомів я тебе навчити не можу, але... як щодо пам'ятного дарунка на знак твого повноліття й самостійності?

Я здивовано й спантеличено витріщився на нього.

— Я віддаю тобі оце.

Він відстебнув меч від пояса й протягнув мені ту саму чарівну зброю, якою щойно поставив крапку в нашому поєдинку: зловісний, чарівливий, матово-чорний одноручний меч. — Це наймогутніший демонічний клинок серед усіх, що я маю.

Наймогутніший? З усієї його колекції?! Але ж... стривайте...

— Я ж навіть не переміг...

— Я ж сказав: на знак твого повноліття. Давай, витягни його. — Він рішуче вклав мені в руки піхви разом із портупеєю.

Я нерішуче оперезався і з благоговійним трепетом витягнув із піхов одноручний палаш. Він був матово-чорним і двосічним. Баланс ваги зміщувався ближче до кінця леза, яке було дещо товстішим і ширшим за основу. Зброя обіцяла неймовірну рубаючу силу. Оздоблення меча справляло грізне, суворе враження, а химерний багряний візерунок, що зміївся вздовж клинка, манив моторошною красою.

— Його звуть Оверітер. Це один із найкращих демонічних клинків у світі. Він розрубає все, на що ти його занесеш — навіть божественне Відлуння, якщо твій удар буде точним. Слова Творіння, викарбувані на ньому, годі розібрати просто так, проте суть його чарів я можу пояснити однією фразою, — буденним тоном мовив Блад. — Щоразу, коли ти рубаєш цим мечем живу плоть, він повертає тобі життєву силу. Чим більше рубаєш — тим більше відновлюєш.

Га? — Стривай... що? Чи мені не почулося?

— Можу повторити ще раз. Рубаєш цим мечем живих істот — і він відновлює твою життєву силу. Більше рубаєш — більше сил повертається. Тобі не почулося. У запеклій січі ти можеш геть вимкнути мізки й безладно махати цією залізякою довкола — і все одно вийдеш із побоїща останнім живим.

Усвідомивши всю жахливу суть цієї сили, я вмить сполотнів.

— Ти хлопець розумний, сам усе зрозумів... Отож я не хочу, щоб ти вихоплював цю штуку без крайньої потреби. Не звикай до неї, — продовжив Блад тим самим серйозним голосом.

— Вона дасть тобі відчуття непереможності, проте це не та зброя, що гартує воїнський дух. Почнеш на неї сподіватися — рано чи пізно потрапиш у рабську залежність. Станеш недбалим у фехтуванні, і вся твоя майстерність перетвориться на жалюгідну тінь того, що ти маєш зараз. Гординя запаморочить голову, і врешті-решт ти нарвешся на когось, хто банально сильніший за тебе, або тебе отруять підступним зіллям, чи розстріляють лучники з безпечної відстані — і ти знову вирушиш на нове коло вічного колеса сансари. Ось чому це справжній демонічний меч.

— Що ж до мене, то я нежить. У мені взагалі немає життєвої сили, тож для мене ця штука геть марна — суцільний мертвий тягар. Тому я й віддаю її тобі. Хоч я й наговорив усього цього, я певен: ти впораєшся. Ти сам чудово розумієш, для чого він потрібен.

Мері ствердно кивнула. Вони обоє вірили в мене й не сумнівалися, що я зумію приборкати цю моторошну зброю. Спогади минулого життя спалахнули в моїй голові, і серце стислося від щему. Чи справді я був настільки гідною людиною, якою вони мене вважали?

— А тепер — до справи! Коли воїн передає свій демонічний меч, прадавній звичай вимагає повідати його історію! А я не з тих, хто порушує давні традиції. Тож поговорімо про цей клинок! — Голос Блада бадьоро залунав пагорбом, немов розганяючи похмуру тінь, що ненадовго повисла над нами. — І, звісно ж, про всю історію довкола нього. Нашу історію. Твою історію. Ту саму правду, яку ти так жадав нарешті почути.

Я не міг повірити, що нарешті дізнаюся істину. Ця загадка ятрила мені душу стільки років!

— Бладе... — видихнув я, не тямлячи себе від хвилювання.

Блад перезирнувся з Мері. Вона лагідно всміхнулася: — Тепер ти вже самостійний дорослий чоловік, Вілле.

— Я обіцяв усе розповісти, коли ти підростеш, — продовжив Блад. — І зараз ти більш ніж змужнів — і тілом, і серцем. Розповідь буде довгою, однак я викладу все до крихти. Це історія короля серед королів демонів, який замислив підкорити весь наш континент — Верховного Короля Вічних. Це повість про загибель незліченних героїв. Це літопис нашої гіркої поразки. Це оповідь про те, як ми полягли в бою...

Порив крижаного вітру закружляв над старовинними надгробками некрополя біля підніжжя пагорба.

— ...і це правда про те, чому ти виріс саме тут.

◆

Хоча володар демонів мав незліченну кількість грізних імен і титулів, ніхто серед смертних не знав його справжнього імені. Його величали Безсмертним Демоном Меча, Королем Серед Королів. Найчистішим Злом, Невичерпною Темрявою, Вершником Буревіїв Війни, Реготуном...

Верховний Король Вічних.

Двісті років тому на континент Саутмарк, який довгі століття насолоджувався благословенним миром, обрушився демон із цим титулом на чолі незліченної орди пекельних порідь.

— Це був усесвітній хаос, зчинений королями-демонами з Безодні, — заговорила Мері. — Вони давно накинули оком на наш матеріальний світ і терпляче вичікували слушної нагоди для нападу.

— Високорангові демони, з якими ліпше зроду не зустрічатися: Королі, Генерали — уся ця пекельна наволоч повилазила з усіх шпарин.

Королі демонів змовилися, аби розв'язати криваве побоїще небаченого масштабу. Аби уявити розмах загрози: враскус, якого я свого часу здолав у підземеллі, належав лише до рангу Командира. Наступним за силою був Генерал, а над ними всіма височів Король.

Зважаючи на мій кривавий досвід сутички з враскусом, я міг припустити, що за шаленого везіння й колосального ризику дав би раду одному Генералові в оточенні рядових Солдатів. Проте проти демона рангу Короля в мене не було б жодного шансу — хіба що за абсолютно фантастичних умов двобою сам на сам.

Коли ж такі бестії ринули у світ суцільною мурашиною лавою, годі було й сумніватися, яким жахіттям це обернулося для смертних. Людське суспільство не складалося винятково із загартованих воїнів. А винищення навіть невеликого загону Солдатів забирало купу часу й сил навіть у досвідчених ветеранів.

— До того ж, — підхопив Блад, — ті Генерали й Королі, що прорвалися в наш світ, правили масштабні криваві ритуали на славу свого володаря — бога простору й вимірів. Вони приносили йому в жертву незліченні гори плоті та ріки крові. Ти вивчав географію за картами Гаса, але моя порада: не думай, ніби світ залишився таким самим. Я нітрохи не здивуюся, якщо цілі шматки суходолу розкололися й пішли на дно морське, а колишні морські глибини перетворилися на пустелю.

— Ніби лише чекаючи на цей сигнал, — мовила Мері, — поплічники бога тиранії Іллтріта та бога нежиті Стаґнейта також пішли в наступ по всьому світу. Добрі боги витратили чимало сил, аби стримати їхній натиск. Гриміли грандіозні битви, які назавжди перекроїли карту землі. Зв'язок розірвався, панували хаос і сум'яття. Окремі регіони цілковито втратили контакт один з одним.

Мені було важко бодай уявити катастрофу такого планетарного розмаху. Світ перетворився на згарище й суцільне криваве місиво.

— Через це ми й гадки не маємо, що діялося в ті часи на інших континентах, — зітхнув Блад. — Нам відомо лише про Верховного Короля, який чинив найбільше безчинств тут, у Саутмарку.

— У нього були вельми зловісні прізвиська, — зауважив я.

— Та вже ж. Навіть згадувати гидко. Той виродок був настільки схибленим, що я б додав іще парочку міцних слів. З вигляду нічого особливого — звичайне собі пацаня з нелюдськи жорстоким поглядом. Але ж...

— Але?

— По-перше, щойно проливалася його кров — вона вмить перетворювалася на демонів-Солдатів. Коли від нього відсікали шматок плоті — той обертався на демона-Командира. Він міг плодити їх без упину й без кінця.

— Стривайте, мої вуха знову мене обманюють?

— Можу повторити слово в слово, якщо хочеш.

— Чит...

— Чит?

— Я маю на увазі... та він же клятий читер! Нескінченно множити власну армію з поранень?! Що це за дурний жарт?!

— До того ж його не брало ніщо, крім гострої криці. Гати по ньому руйнівною магією, сип градом стріл — на ньому й подряпини не з'явиться. І це ще не все, — важко зітхнув Блад. — Його улюбленою зброєю був ось цей самий Оверітер.

Я сторопіло кліпнув очима.

— Ти вже зрозумів. Він був абсолютним безумцем. Безперервно сатанинськи реготав, січучи ворогів і приймаючи удари на себе, і з кожною раною лише примножував своє військо.

— У мене просто слів немає. — Який же пекельний читер!

Мері продовжила розповідь: — Причиною, чому його стали називати Верховним Королем, тобто Королем Серед Королів, була його виняткова бойова міць, яка стояла на голову вище навіть за найгрізніших демонів королівського рангу. Він перевершував будь-які мислимі межі.

Її голос упав до тужливого шепоту: — Безліч міст захлинулися в потоках демонічної навали. І наше місто було одним із них. Воно процвітало як головний вузол озерного судноплавства, проте навіть спільна залізна рішучість людей і гномів захистити його не зарадила: місто впало за лічені дні.

Вона подивилася на руїни відчуженим поглядом: — І саме тут осів Верховний Король, безупинно породжуючи нові легіони демонів. Вони взяли під контроль усі водні шляхи. Баржі, вщерть набиті демонами-Солдатами та Командирами, розтікалися озером, висаджуючись біля поселень і вирізаючи все живе. День у день, ніч у ніч точилися різанина та підпали. Через лавину біженців уцілілі міста захлиналися від внутрішніх чвар. Вони не могли прогодувати всіх і гнали знедолених геть. Спалахували криваві бунти. Людей винищували сотнями...

Мені зробилося млосно від самої лише цієї моторошної картини.

— Ніхто не міг його вбити. Загибель Саутмарку вважалася неминучою. До того ж руки Верховного Короля легко дотягнулися б через морську протоку на північ, до континенту Грассленд. Усі вже опустили руки й упокорилися зі смертю, — сумно всміхнулася Мері, — аж поки Гас — Мандрівний Мудрець Август — не заявив, що саме настав час для удару, і не запропонував зухвалий план знищення Верховного Короля.

Мої очі широко розплющилися: — Саме час?! Стривайте-но. Верховний Король оточений незліченною ордою, його не беруть ані стріли, ані закляття, від ударів мечем із його плоті й крові народжуються нові демони, та ще й у руках у нього демонічний клинок, що миттєво зцілює володаря при кожній контратаці!

— Саме так.

— Знищити його... але як?! Та й хто взагалі здатен убити... гм. — Я замовк на півслові. У моїй голові раптом спалахнула іскра. Здається, я вхопив нитку.

Я гарячково зіставляв факти. Демонічна армія. Стріли й магія марні, діє лише сталь. Кров і плоть стають демонами. Демонічний меч. Місто. Підземні лабіринти гномів. Бойова техніка Блада. Благословення Мері. Стратегічний геній Гаса...

— Ага! — Здогад пронизав мій розум немов електричний струм. — Я все зрозумів!

Так. Саме так! За такого плану з'являвся реальний шанс. Його справді можна було вбити, якщо розіграти все бездоганно.

— Що значить «зрозумів»? — здивувався Блад.

— Ти справді додумався? — перепитала Мері.

— Так. Цілком імовірно. — Я мимоволі торкнувся долонею Оверітера, що висів на моєму поясі. У теорії це мало спрацювати. — Гас напевно планував провести елітний загін у саме місто крізь підземелля.

У цьому місті був величезний підземний квартал гномів. Там напевне лишилися потаємні ходи, хоч моїх умінь і не вистачало, аби їх розшукати. Якби загону вдалося прослизнути одним із таких тунелів, вони змогли б оминути сили демонів і вдарити прямо в самісіньке серце ворога.

— А перед тим Гас мав використати магію пошуку, аби точно визначити місцеперебування Верховного Короля. Для нього це була суща дурниця. — Я помітив, як витяглися обличчя Блада й Мері: схоже, я влучив у самісіньку цятку. — А далі...

Підперши підборіддя рукою, я ще раз подумки перевірив свій здогад. Головне питання: як його вбити? Стріли відскакують, чари не залишають і подряпини. Рубати можна, проте демони битимуть без упину, а від одного удару його клинка всі завдані рани вмить загояться. Існував лише один спосіб здолати цю проблему.

— Забрати його демонічний меч просто під час бою.

Мені казали, що Оверітер повертає життєву силу володарю, коли той розсікає ворога. Судячи з назви — «Ненажера», — він буквально висмоктував життя з супротивників. Тобто корінь проблеми полягав саме в цій клятій зброї.

Ворогові можна було завдати шкоди лише лезом, але цей клинок дозволяв йому невпинно бити у відповідь, зцілюючи рани й вивергаючи безперервний потік дрібних бісів. За таких умов здобути перемогу було неможливо. Проте демонічний меч, який і створював цю «безвихідну» ситуацію, був звичайнісіньким предметом: його можна було вибити, відібрати чи викрасти! Він не був уродженою властивістю Верховного Короля.

— Щойно ви відберете демонічний меч, власні особливості Верховного Короля обернуться проти нього ж самого! — Чим більше його рубати, тим більше дрібних потвор із нього вискакуватиме — а отже, тим більше цілей для зцілення нашого бійця! Хіба Блад не казав, що в гущі ворогів цим мечем можна розмахувати наосліп і все одно вийти останнім живим?

Наш боєць міг невпинно краяти Верховного Короля, використовуючи слабких покручів, що з нього сипалися, як джерело постійного зцілення. Натомість сам Верховний Король, утративши Оверітер — свій єдиний цілющий артефакт, — більше не зміг би відновлювати рани.

— У битві на витривалість Верховний Король неминуче здався б першим... — гарячково міркував я вголос. — А щодо того, як викрасти клинок... Спочатку Гас мав змести всю охорону навколо потужним масованим заклинанням. Верховного Короля магія не бере, тож для нас це було просто ідеально.

Нам лише потрібно було зв'язати його боєм сам на сам, бодай на короткий час. — Потім ти, Бладе, кидався в атаку. А Мері своїм благословенням одночасно зцілювала і тебе, і Верховного Короля! Це зупинило б появу нових демонів. — Якщо його плоть і кров породжували почвар, то миттєве затягування ран позбавило б його цієї сили. Метою цієї першої фази було не поранити його, а винятково вибити зброю!

— Нам напевно знадобилася б підмога, аби стримати демонів, що напирали ззовні. Кілька десятків... чи навіть біля сотні бійців? — Звісно, це мали бути найдосвідченіші ветерани, проте незліченні орди ворогів неминуче виснажили б наш заслін.

— А тоді ти, Бладе, використав би свій коронний трюк із ребрами, зійшовся б із ним у рукопашній чи відтяв би йому пальці — одне слово, зробив усе можливе, аби видерти демонічний меч. І ця частина задуму стовідсотково вдалася!

— Стривай-но, — озвався Блад. — Звідки в тебе така залізна впевненість?

— Та сама наявність цього меча в твоїх руках доводить, що ви зуміли його відібрати! Хіба не так? — Блад мовчав. Схоже, я влучив у самісіньку цятку. — І це був шах і мат.

Здібності Верховного Короля були настільки нечесними, що це скидалося на відверте шахрайство, проте суто теоретично його можна було вбити саме в такий спосіб. Гас нізащо не проґавив би подібної бездоганної тактичної нагоди. Він мав зібрати загін найкращих воїнів і дотиснути справу до перемоги.

— Верховний Король... мабуть, загинув. Проте навколо все ще лишалися незліченні орди демонів. Їх було задосить, аби розчавити наш маленький загін... — І всі полягли. Взаємна загибель. Який трагічний фінал. Але навіть ціною власних життів континент було врятовано—

— Ні, Вілле, — тихо перебив мене Блад.

— Що?

— Ти справжній геній. Тепер я впевнений у цьому ще дужче. Але твій висновок, — гірко мовив воїн, — хибний. — На обличчі Блада відбилася глибока огида до самого себе.

— Ми... я... так і не зміг убити Верховного Короля. — Його голос тремтів від чорного розпачу та безсилої скорботи.

◆

— Ви... не змогли його вбити?

Блад низько схилив череп до самої підлоги. Мері ствердно кивнула у відповідь на моє німе питання.

— Вілле, ти дивовижно точно все відтворив. Усі твої здогадки до найменших деталей збіглися зі стратегією, розробленою Гасом. Використавши всі доступні фактори, Гас буквально вирвав у долі шанс на перемогу. І насправді його задум спрацював бездоганно, — спокійно підтвердила Мері.

— Але... — її голос зазвучав глухо, наче вона дивилася на далеку примару крізь морок минулого. — Але Верховний Король приховував силу, що виходила далеко за межі розрахунків Гаса. Він виявився чудовиськом, незбагненним навіть для найвеличнішого з мудреців.

У мене перехопило подих. Я навіть не знаходив у собі сил знову назвати його читером. Що ж це була за почвара?!

— Верховний Король скинув із себе личину підлітка і явив свій істинний вигляд, перетворившись на потворного, моторошного воїна-велетня. І тоді... ну... — Мері затнулася, немов їй бракувало духу вимовити страшну правду.

Блад договорив за неї: — Коли Верховний Король узявся за справу всерйоз, він виявився кращим мечником, ніж я. — Скелет дивився кудись у порожнечу. Мабуть, подумки знову проживав ту фатальну січу.

— Нічого не діяло. Я вже купу разів бився з такими здорованями, але вперше в житті просто нічого не міг вдіяти.

Це було за межами людської уяви. Блад не міг із ним зрівнятися?! Яким же рівнем майстерності володіла ця потвора? Скільки життів і якого досвіду потрібно людині, аби бодай сподіватися сягнути таких запаморочливих висот?

— Мій демонічний меч розсікав лише порожнечу, а він шматував мене якимось паскудним клинком, який витягнув із простору за допомогою Слова Поклику. Тим часом трохи далі наш заслін із союзників, що прикривав нас від орди демонів, буквально розчавлювали на порох. — Він криво всміхнувся, немов згадуючи дешевий нічний кошмар. — Звісно, я можу виправдовуватися скільки завгодно, хоч до ранку: він був ватажком демонів, Королем Серед Королів, його фізичні можливості перевершували все, що я колись бачив; демонічний меч, який я в нього відібрав, був одноручним і вимагав геть іншого хвату, ніж мій звичний дворучник, і так далі, і тому подібне... Але знаєш що? Я мав за спиною колосальну підтримку: магію Гаса, благословення Мері. Та й сам Верховний Король був добряче поранений ще в дитячій подобі.

Його супротивник мав такі самі підстави шукати виправдань. У справжній війні все вирішують не відмовки, похмуро мовив скелет. — І він не був на дві голови вищим за мене. Ні, лиш на крихту. Можливо, рівно на одну сходинку, не більше. На один крихітний крок уперед — на висоту, якої я так і не зумів сягнути за життя.

Ця поразка лишила криваву, незагойну рану в серці Блада. Я зроду не чув, аби він говорив настільки пригнічено. Зазвичай він буквально випромінював життєлюбство й завзяття.

— Я й досі думаю про це. Чого мені забракло? Що я міг зробити інакше?..

Мері мовчки опустила очі. Здавалося, жодні слова втіхи зараз не змогли б розрадити його тугу.

— Але тепер уже пізно. Ти знаєш це так само добре, як і я. Це край, далі мій меч уже ніколи не дістане.

Немертві не розвивалися.

Скільки б Блад не розмірковував над тим боєм, скільки б не махав мечем, він уже ніколи не зможе зійти на ту останню сходинку, де над ним височів Верховний Король.

Блад замовк. За мить Мері, відчувши, що він не в змозі продовжувати, підхопила розповідь: — Коли стало ясно, що ми програємо, ми з Гасом застосували всі доступні нам чари та ритуали, аби накласти на Верховного Короля печатку. Це було бодай щось, що ми могли зробити.

Це означало, що вони зневірилися в перемозі Блада. Я добре знав, наскільки безмежно ця трійця довіряла одне одному, як глибоко поважала силу та вдачу побратимів. Тієї миті вони мусили понад усе вірити в могутність Блада. І натомість зробити крок, рівнозначний вироку: «Ти не здатний»?.. Що мусив відчувати тоді цей незламний воїн?

— На щастя... нам це вдалося. Диво богині Матер розкололо твердь, і Верховного Короля, скутого путами Гасових чар, поглинула велетенська розколина. Ми запечатали його в надрах землі, глибоко під нами.

Так обірвався кривавий шлях Верховного Короля демонів, який загарбав майже весь наш континент.

— Ми чудово усвідомлювали, що це лише відстрочка. Серед демонів вистачало чаклунів, умілих у використанні Слів Творіння, та могутніх жерців бога простору й вимірів. Наш загін прикриття на зовнішньому периметрі вже поліг до останнього воїна, і залишалося лише питанням часу, коли орда зімне нас.

А що сталося б після їхньої загибелі?

— Тоді демони зібрали б усі сили й мали б скільки завгодно часу, аби зірвати печатку з Верховного Короля. Наша відчайдушна остання спроба пішла б прахом. — У її голосі вчувалися чорний розпач і бездонне каяття. — У вирішальну мить, на самісінькому краю прірви, ми не змогли до кінця довіритися Бладу.

Хай якою мізерною була ймовірність, вони мали вірити в те, що меч Блада дістане ворога — до останнього подиху, до останньої секунди. Голос Мері виразно свідчив про цю невщухну рану сумління.

— А потім...

Подув морозний вітер. Ми говорили так довго, що холод пройняв мене до самих кісток.

— І тоді, немов на глум...

Тілом моїм пробігли холодні дрижаки.

— ...перед нами постало Відлуння бога нежиті, Стаґнейта.

Відлуння. Тілесне втілення самого бога...

— Злі божества ніколи не були монолітною силою. Кожен із них сповідує власну філософію; вони радо співпрацюють, коли це вигідно, і зраджують одне одного, щойно інтереси розходяться.

— Верховний Король був надто небезпечним навіть для бога нежиті, — Блад, здавалося, знову знайшов у собі сили заговорити. — Той виродок був занадто сильним. Божественне Відлуння чи ні, а Верховний Король з Оверітером у лапах спокійнісінько розрубав би його навпіл і вбив, ще й по-сатанинськи регочучи при цьому.

Верховний Король підкорив би весь континент Саутмарк як ставленик Дірігми, а потім простягнув би загребущі пазурі до сусідніх земель. Його орда, що з кожною битвою лише множилася, неминуче загарбала б другий континент, а там і весь світ. І цей демон, це чудовисько було істотою, щодо якої навіть самі боги сушили голову, як її знищити.

— Тож запечатування Верховного Короля насправді стало чудовою новиною для бога нежиті. І він з'явився до нас із пропозицією угоди.

— І що ж він сказав?

— Сказав, що високо цінує нашу доблесть, і запропонував стати нежиттю під його началом. Натомість пообіцяв спопелити всю демонічну навалу в місті до останньої тварі. А після того ми могли залишатися тут і стерегти печатку скільки душа забажає — вічно.

— Бог нежиті, Стаґнейт, колись належав до сил добра, — тихо мовила Мері. — Він зійшов із праведного шляху, коли його серце більше не змогло зносити нескінченних трагедій життя і смерті. Його заповітна мрія — створити вічний світ непорушного застою без сліз і горя, обернувши талановиті душі всіх смертних на безсмертну нежить. Він обрав нас, — її голос звучав рівно й примирливо.

— Скоріше, загнав у глухий кут, — уточнив Блад, здвигнувши плечима. — Нас просто приперли до стінки. Сказав «обирайте», та дідька лисого ми мали вибір! Довелося пристати на його «ласкаву пропозицію».

Мері якось зізналася мені, що вони — «зрадники сил світла», і що вона зрадила Матер, Матір-Землю — богиню, якій служила всім єством. Тепер я зрозумів: це стосувалося саме того фатального договору.

— Так ми й обернулися на нежить. Мене пошматував Верховний Король, тож я став скелетом — самими голими кістками. Мері обернулася на мумію — певно, тому, що під час навернення її обпалило священне полум'я Матер. А Гас став безтілесним привидом: мабуть, геть не мав жалю за своїм старечим тілом. Зате нам усім залишили людський розум і пам'ять. Нежить вищого ґатунку, хай йому грець, — без крихти радості підсумував Блад. — Після цього Стаґнейт вичистив місто дочиста. Дрібні демони ніяк не могли опиратися божественній волі: їхні тіла деформувалися, і вся погань обернулася на ходячих мерців. Вельми незвична смерть для пекельних порідь, це вже точно.

Ось чому містом і досі тинялися мерці-демони! Усі шматочки головоломки нарешті стали на свої місця. Усе, що я бачив від самого народження, набуло чіткого сенсу.

— А ми у своїх безсмертних оболонках стали вічними вартовими печатки Верховного Короля.

Вони розповіли, що перші десятиліття сюди час від часу навідувалися недобитки Верховного Короля, намагаючись зірвати печатку, однак наша трійця щоразу давала їм нищівну відсіч. Вони не знали втоми, не потребували сну, а їхні рани гоїлися самі собою, якщо тільки тіло не розносило на порох. Тепер, ставши досконалими безсмертними істотами, які навіть не боялися сонця, вони були непереможними.

— Так минули наші перші двісті років, — мовила Мері. — Ми з почестями поховали полеглих побратимів, які разом із нами кинули виклик Верховному Королю. Гас розгорнув над містом магічну мережу раннього спостереження. І ми просто залишилися тут, день у день охороняючи печатку.

— Та й робити нам більше не було чого. Угода намертво прив'язала нас до цього пагорба. Ми могли відходити від міста лише на певну відстань, і навіть магією не могли розвідати, що коїться назовні. Чи вціліло бодай одне людське поселення в Саутмарку? Що сталося з північним континентом Грассленд? Ми сиділи тут, не відаючи геть нічого. Кілька разів ми навіть думали, що людство взагалі вимерло. А потім, одного чудового дня...

— Одного дня?.. — завмер я.

— Прийшов ти, Вілле. А точніше — з'явилася зграя демонів і принесла тебе з собою.

Ось воно що...

— Тепер я все зрозумів. — Усі нитки зійшлися в один вузол. — Отже, я був призначений на людську жертву, аби осквернити й розбити печатку Верховного Короля.

Ось чому немовля опинилося тут — серед глухих мертвих руїн за сотні миль від людської цивілізації!

Я щиро розсміявся: — Не дивно, що ви не наважувалися розповісти мені про це раніше! Мабуть, язика не повертало пояснити дитині, що її притягли сюди як жертву для пекельної почвари.

Напруга довкола Блада й Мері вмить спала, коли вони побачили мою реакцію. — Так, — зітхнула Мері. — Блад хоч і неотесаний, однак навіть йому вистачило такту тримати язика за зубами щодо цього.

— О, то я вже й неотесаний? — ображено буркнув Блад. Наші рідні звичні стосунки повернулися.

— Після того як ми винищили тих демонів, у нас із Гасом спалахнула суперечка, що робити з тобою, Вілле. Зрештою ми вирішили прихистити тебе й виховати як власного сина.

Мабуть, саме тому Гас спочатку ставився до мене так колюче й насторожено — через давню суперечку.

— А той факт, що демони зуміли принести тебе сюди живим, означає...

— Що десь неподалік, десь зовсім близько, обов'язково є поселення, де живуть люди!

Немовлята слабкі й тендітні. Навіть володіючи просторовою магією, демони не змогли б перенести дитину через пів світу.

— Ми не знаємо, як там ведеться назовні. Світ може виявитися вельми жорстоким...

— Але ми вирішили: що ж, ми просто дамо тобі стільки сили й знань, аби ти вистояв за будь-яких лихоліть. І, гадаю, ми впоралися на відмінно.

Так ми підійшли до сьогоднішнього дня. Я нарешті збагнув, як опинився тут і ким я є. Усі таємниці розвіялися, а минуле й сьогодення з'єдналися міцною непорушною ниткою.

Тепер мій шлях пролягав до населених земель, які зазнали страшних випробувань, проте зуміли вижити у вирі епохи катастроф. Я використаю силу, яку ця трійця вклала в мої руки, аби збудувати власне нове життя. І одного дня, твердо вирішив я, я неодмінно повернуся до цього міста. Я приведу сюди свою майбутню сім'ю та друзів і познайомлю їх із Мері, Бладом та Гасом.

Можливо, ми навіть зуміємо разом відродити це місто з попелу й руїн. Колись...

— Забудь про нас і живи на повні груди серед живих людей, добре, синку?

— Вілле, будь щасливим, ніколи не забувай щиро молитися й чинити добро.

Га?..

— Я не міг і мріяти про кращого учня. Навіть на сьогоднішньому випробуванні... за самою суттю ти розбив мене вщент! Ти вундеркінд і розумник, і я пишаюся тобою, сину мій. Ставай дужчим день за днем! — Блад міцною залізою долонею скуйовдив мені чуба.

— Я була безмежно щаслива, що бодай на короткий час ми стали справжньою родиною. Вілле, мій любий хлопчику... Ніколи не забувай, що твоя мама любить тебе понад усе на світі. — Мері ніжно пригорнула мене до грудей.

— Га? Зачекайте... Стривайте. Чому ви це кажете?..

— Ви... ви говорите так, ніби ми більше ніколи-ніколи не побачимося...

У ту саму мить небо над нами раптово затягнули важкі, смоляно-чорні хмари. Вони кружляли з моторошною неприродною швидкістю, не схожі на жодні хмари у світі. Вітер над пагорбом зірвався у скажений, виючий смерч.

Повітря розітнув сміх. Зловісний, спотворений шумом регіт, що багаторазовим моторошним відлунням накладався сам на себе. Просто з повітря вивергнулося щось вугільно-чорне, схоже на первородну темряву. Цей тягучий чорний дим, подібний до вулканічних випарів, почав згущуватися в людську подобу.

Перед нами постав стрункий юнак із неприродно бездоганними пропорціями тіла. Його шкіра була мертвотно-блідою, наче в його жилах зроду не текла кров, а очі зирили безоднею холодної, мертвої темряви.

— Чи вдосталь ви попрощалися, герої?

Один лише погляд на нього, один звук його потойбічного голосу змусили мене заціпеніти, немов мою душу здавили залізні обценьки.

— Так, — глухо озвався Блад.

— Будь ласка, ми готові, — прошепотіла Мері. Блад і Мері покірно опустили очі додолу, навіть не думаючи чинити бодай найменший опір.

Моє тіло ніби скувало кригою. Я не міг поворухнути й пальцем. Сама душа моя інстинктивно збагнула: істота переді мною володіє абсолютною силою, якій смертні люди не здатні протистояти.

— Нарешті ви двоє позбулися земної прив'язаності.

Я геть не розумів, що відбувається. Проте я мусив поворухнутися!

— Згідно з нашою непорушною угодою...

Я мусив зрушити з місця.

— ...цим я проголошую...

Блад і Мері... я мусив захистити їх...

— ...ваші безсмертні душі...

Чому моє тіло не слухається?! Рухайся, ворушися! Благаю, поворухнися!..

— ...своєю неподільною власністю.

Мій розум закляк. Я з невимовним жахом спостерігав за загибеллю моєї сім'ї.

— Vastare!

Пролунав громовий удар. Нищівна ударна хвиля, спрямована в блідого юнака, зметнула в повітря хмари землі й щебеню.

— Хмф.

Цілу ділянку схилу розтрощило на друзки, і над пагорбом на мить пішов дощ із пилу та каміння.

Проте удар не зачепив ворога. Невідомий миттєво перенісся в просторі й тепер незворушно стояв за десять метрів осторонь, а єдиною його реакцією було те саме зневажливе хмикання.

Це був не я. Я так і не спромігся зрушити з місця — лише тремтів усім тілом, прикутий до землі жахом.

— Вілле, бери Блада й Мері та забирайтеся звідси геть! — Переді мною постала напівпрозора примарна спина. Силует, який я бачив тисячі разів у житті.

Буркотливий, скупий, колючий на язик дідуган... який до того ж одного разу ледь не звів мене зі світу.

— Не бійся. — Мана завирувала навколо нього щільним сяючим вихором. Його руки розкинулися врізнобіч, готуючи колосальне за силою чаклунство. Він карбував слова із залізною рішучістю: — Я знищу його сам.

Мій улюблений дідусь Гас — великий Мудрець Август — прийшов на поміч.

◆

У моїй пам'яті виринув щемливий спогад.

Далекий, невиразний спогад із минулого життя — здається, ще з раннього дитинства. Я сиджу в бібліотеці й читаю дитячу казку.

У дитинстві я все схоплював на льоту. Ковтав одну книжку за одною — навіть товстелезні томи зі складною лексикою, розраховані на старшокласників. Батьки тішилися моїми успіхами й частенько водили мене до бібліотеки.

Бібліотека здавалася мені неосяжним палацом знань, де від підлоги до височезної стелі все було заставлено книжковими полицями. Це видовище перехоплювало подих. Я переривав полиці дитячого куточка й жадібно читав усе, до чого тільки могли дотягнутися мої куці дитячі рученята.

Серед них була моя найулюбленіша книжка. Старий, зачитаний до дірок фентезійний роман. У ньому розповідалося про могутніх чаклунів. Зараз я вже не міг згадати, як називалася та повість. Проте старий маг із широко розкинутими руками — його я пам'ятав виразно: він був неймовірно крутим.

— Ligatur, nodus, obligatio... — Колосальна маса мани спресувалася й метнулася з шаленою швидкістю. Магічні Слова полетіли в блідого юнака, немов зорепад смертоносних комет.

— Ха-ха-ха! Хіба ж ти не мудрець? Знаючи все, ти все одно опираєшся?

Юнак, випромінюючи нечестиву й потойбічну ауру, глузував із Гаса. А потім в одну мить розсипався на клубки чорного туману.

— ...conciliat, sequitur! — Гас не втрачав пильності ні на частку секунди.

Коли густа імла розсіялася, намагаючись уникнути пут і залишаючи за собою темні сліди, Слова Творіння розлетілися в усіх напрямках, наче їх різко смикнули назад. З боку це виглядало просто, проте Гас щойно продемонстрував магічну майстерність найвищого пілотажу: він блискавично доточив потрібні Слова до закляття, реагуючи на раптову зміну дій суперника. Зробити таке посеред бою, та ще й без найменшої затримки — завдання неймовірної складності.

Навіть у звичайній людській мові зміст фрази можна кардинально змінити, додавши одне-два слова наприкінці. Немов вірш, витканий витонченим талантом поета, або роман, сповнений натяків і несподіваних поворотів, Слова Творіння, сплетені в ланцюг, часом розкривалися й розквітали, наче дивовижна квітка.

Блідий юнак, знову згустившись із чорного туману, опинився затиснутим усередині нашарованих кліток і ланцюгів із пульсуючої мани. Це була могутня, багатошарова магічна конструкція сковування та запечатування.

— Гм...

Здавалося, скутий путами туманний юнак анітрохи не збентежився своїм становищем. Без найменшої втрати самовладання він ліниво глянув на сяючі клітки мани довкола себе і з нудьгою кинув у них одне-єдине Слово.

— Vastare.

Слово Руйнування породило вихор лютої сили, значно жахливіший за той, що допіру викликав Гас. Здавалося, він умить розірве магічні клітки на шматки, однак до того моменту Гас уже завершив накреслення Знаків.

Слово Захисту з правої руки стримало руйнівний вихор. Слово Стирання з лівої — безслідно розвіяло його. А тим часом розгорнутий ланцюг Слів уже сам виводив нове Слово. Стримуюча сила магічних кліток багаторазово зросла.

— ...!

Чотирикратне чаклування.

Я стояв поруч із Бладом та Мері, заціпенілий, витріщивши очі від приголомшення. Вони обоє безсило лежали на землі, геть позбавлені снаги.

Гас розкинув руки з величчю, яку я назвав би витончено-граціозною, і з непохитною рішучістю вперився поглядом у блідого юнака: — Pallida mors aequo pulsat pede...

Упізнавши довге сакральне закляття, супротивник уперше спотворився на обличчі від люті.

— Та як ти смієш!..

Юнак засипав простір серією швидких Слів. Повітря здригнулося. Земля під ногами пішла тріщинами й здибилася. Шквал магічних ударів обрушився на пута, кожен вибухав із силою бомби. Проте викарбувані Слова трималися непохитно.

Ця священна формула—

— ...pauperum tabernas regumque turres!

Це закляття, посилене божественними Знаками з обох боків, належало до вищих ритуальних чарів, призначених для злагодженого спільного виконання цілим ковеном могутніх магів. Це була абсолютна магія, втілити яку самотужки вважалося практично неможливим.

— Damnatio memoriae!

Це був безбарвний, невидимий імпульс абсолютного знищення. Стрімко пронизуючи простір, він розривав на шматки первинні зв'язки між усіма Словами Творіння, розщеплюючи їх на порожнечу. Матерія, явища, душі — закляття позбавляло їх будь-якого сутнісного змісту й повертало до первісної хаотичної мани. Найвища руйнівна магія — Слово Знищення Сутностей — буквально вигризла величезний шмат храмового пагорба.

На місці частини схилу зяяла порожнеча, наче якась велетенська космічна потвора викусила шматок гори одним укусом. Скажений вітер завивав над пагорбом, намагаючись заповнити раптове бездонне провалля.

Усі мовчали. Навіть після бездоганного влучання Словом Знищення Сутностей Гас не послабив пильності. Він насторожено сканував простір, перевіряючи територію кількома захисними й пошуковими Словами.

Лише за якийсь час — певно, остаточно впевнившись у повному знищенні ворога — Гас нарешті опустив руки. — Бладе, Мері, ваші душі на місці, сподіваюся?

— Так... усе ще тут, — видихнув Блад.

— Я-як не дивно, ми живі, — тихо озвалася Мері.

Гас полегшено зітхнув: — Тоді потурбуйтеся про Вілла, гаразд? Я ж не можу торкнутися його.

Гас тепло глянув на мене. Я зроду не бачив у його погляді стільки доброти й ніжності.

— Пробач, що тобі довелося пережити таке лихо, — лагідно мовив він. — Ти, мабуть, добряче налякався.

Я й сам не усвідомлював, доки він не сказав, що все моє тіло задерев'яніло від напруги. Мері ласкаво стиснула мою руку. Блад незграбно поплескав мене по спині.

З мого горла вирвався слабкий звук. Я раптом збагнув, що майже не дихав увесь цей час, і навіть зараз дихання було затамованим від жаху. Я жадібно схопив ротом повітря, наповнюючи легені жаданим киснем, дихаючи часто й глибоко.

Крижаний піт рясно вкрив усе моє тіло. Потім почалося нестримне тремтіння. Очі затуманилися сльозами. Мені було страшно. До смерті страшно! Невимовно страшно! Я в житті не відчував подібного всепоглинаючого жаху.

Я-то вважав себе досить сильним. Хай я не зрівнявся у володінні клинком із Бладом, у мудрості чар — із Гасом, а в міцності духу — з Мері, я все одно щиро пишався собою за наполегливу працю та здобуті результати. Але коли переді мною постав той блідий юнак із чорного туману, я навіть поворухнутися не зумів. Уся моя істота усвідомила: здолати цю істоту мені не до снаги.

— Отже, ти мав рацію від самого початку, — звернувся Блад до Гаса. — Пробач, що я щоразу відмахувався від твоїх попереджень.

— Я так сподівалася, що ми протримаємося бодай доти, доки Вілл не вирушить у путь, — винувато прошепотіла Мері.

— Ви зробили свій вибір, — знизав плечима Гас. — Я не настільки бездушний, аби картати вас за веління вашого серця. — Його голос звучав напрочуд м'яко й співчутливо.

— Та й зрештою, — додав він, — усе минулося напрочуд гладко, хіба ні?

— Та вже ж, — усміхнувся Блад. — Мушу визнати, старий, ти був просто неперевершений.

— Безмежно тобі дякую, — розчулено мовила Мері. — Щиро... Ти завжди робиш для нас так багато...

— Не більше, ніж ви. — Гас обмінявся з ними теплими поглядами. Здавалося, якась давня невидима прірва між ними нарешті зникла без сліду.

Потім Гас повернувся до мене: — Вілле. Ох, Вілле. У яку ж халепу ти втрапив! Але годі сумувати, — усміхнувся він. Його примарне обличчя світилося від полегшення, наче тягар, що давив на плечі довгі роки, нарешті розвіявся в порох. — Що ж, гадаю, ми заборгували тобі пояснення. Хоча тепер тут мало що лишилося пояснювати.

— Так. Після всього, що сталося, приховувати правду більше немає сенсу, — погодився Блад.

— Гадаю, найкраще розповісти йому все як є. Але... чи не ходімо спершу до храму? Вілл зовсім змерз. Я заварю запашного трав'яного чаю.

— Чудова думка! — зареготав Блад і покрокував до храму попереду нас.

Гас похитав головою й підморгнув мені, коли ми рушили слідом: — Гаразд. Поговоримо біля вогнища. Час уже облишити тривоги й нарешті спокійно перепочити.

Побачивши на обличчі Гаса таку незвичну теплу усмішку, я й сам відчув, як серце наповнюється радістю. Тугий вузол страху всередині нарешті розв'язався. Я уявив, як сидітиму біля теплого каміна, тримаючи в долонях гаряче горнятко трав'яного чаю, і слухатиму їхні оповіді. Так, це було чудово. Затишний вечір у колі моєї рідної сім'ї — це те, чим я насолоджувався все своє життя.

— Якимось дивом усе вдалося якнайкраще, — задоволено промовив Гас. Я обернувся, аби щиро посміхнутися йому у відповідь.

— Вда... ло... ся...

Усмішка завмерла на моїх вустах. Просто з грудей Гаса стирчала пазуриста рука з чорного туману. Глухий стогін болю ледь вирвався з його вуст. І перш ніж я встиг бодай змигнути оком... безтілесне тіло Гаса з моторошною легкістю розірвало надвоє — на верхню та нижню половини.

— Діду...

— Бладе! — На відміну від мене, що завмер як укопаний, Блад і Мері зреагували блискавично. Тільки-но з вуст Мері зірвався вигук, Блад уже стояв перед нею живим щитом, а сама вона піднесла руки, закликаючи рятівне благословення.

— Гха-ха-ха!

За частку секунди їх обох із жахливою силою притиснуло до землі. Довгий німий стогін муки вирвався з горла Блада. Я на власні вуха чув, як тріщать, хрускотять і кришаться на друзки його сталеві кістки. Чорний туман стискав його немов гідравлічний прес. Уламок кістки з різким тріском відлетів убік і боляче вдарив мене в щоку.

З грудей Мері зі свистом вирвалося повітря. Чорний морок розчавив їй трахею, а обидві руки зламалися, наче сухі гілочки. Вона більше не могла піднести руки в молитві до своєї богині.

— Дивина. Не думав я, що ти зумієш знищити мій осколок...

Чорний дим знову згустився в людську подобу.

Голос, приглушений потойбічним шумом. Струнке тіло неприродно бездоганних пропорцій. Мертвотно-біла шкіра, позбавлена життя, і чорні бездонні очниці, де не було ані краплі світла.

— Якби я завчасно не розділив свою силу й не розколовся на дві частки, твоє зухвальство завдало б мені вельми прикрих клопотів.

Юнак повернувся до верхньої половини тіла Гаса, яку недбало тримав за горло в одній руці.

— Хвалю тебе, Мандрівний Мудрецю. Ти й справді видатний Великий Чаклун.

Розірваний нижче грудей, Гас невідривно спопеляв ворога поглядом, налитим кривавою люттю.

Юнак лише холодно зронив смішок.

— Ста... ґ... нейте!..

Стаґ... нейт. Стаґнейт! Бог нежиті! Його істинне Відлуння!

— Знищити тебе було б надто марнотратно. Я почекаю, поки твоя земна прив'язаність згасне сама собою.

Кинувши ці слова, Відлуння Стаґнейта недбало шпурнуло горішню половину Гаса в багнюку.

— А що ж до тебе...

Його мертвий погляд звернувся до мене. Серце підскочило до самого горла. Ноги заколотилися від дрожу. Я хотів відвести погляд, однак не міг навіть кліпнути.

Я чітко бачив, як куточки його тонких губ повільно розпливлися в посмішці. Він повільно рушив до мене. Я не міг поворухнутися.

Мері та Блад, мабуть, помітили його намір підійти до мене. Смертельно скалічені, вони спробували схопити його за ноги, проте невидима міць притиснула їх до землі ще нещадніше. Я знову почув жахливий хрускіт кісток, що ламалися всі разом — надто гучний, аби розібрати окремі звуки.

Він зупинився впритул до мене. Тієї миті я виразно відчув подих власної смерті. Проте слова, які він вимовив далі з доброзичливою посмішкою на вустах, виявилися... словами щирої похвали.

— Молодець. Ти неймовірно допоміг мені. Прийми мою щиру вдячність.

— За... за що?.. — тремтячими губами й задерев'янілим язиком ледь вимовив я.

— Ці славетні герої, що лежать перед тобою...

Бог нежиті вповільненим жестом розвів руки, немов отримуючи від кожної секунди цієї сцени невимовну, хтиву насолоду.

— Вони здобули статус наймогутніших серед немертвих, уклавши зі мною угоду: за умови, що коли їхня прив'язаність до боротьби з Верховним Королем згасне, вони знову зустрінуться зі мною і стануть моїми вірними слугами назавжди.

Ця істота, що випромінювала первородний морок... невже він казав, що... — Я?..

— Саме так.

Юнак розсміявся. З мене?!

— Завдяки тобі земна прив'язаність Мудреця помітно згасла, а Оґр Війни та Дочка Матер цілковито втратили будь-який жаль і пам'ять про Верховного Короля.

Слова відлунювали в голові, але я не міг осягнути їхнього змісту. Мозок відмовлявся вірити. Я... невже через мене... через те, що я—

— Завдяки тобі ці великі герої нарешті стануть моїми навіки.

Він виглядав безмежно щасливим.

— Усе завдяки тому чудовому життю, яке ти прожив поруч із ними як їхній улюблений син.

Але ж я...

Коли я переродився в цьому світі, я ж...

Я ж поклявся собі, що я...

Я проживу це життя гідно... цього разу...

Проживу правильно, без помилок і жалю, цього разу!..

— Ха-ха-ха! Надто приголомшений, аби вимовити бодай слово? Цілком зрозуміло.

Думки розсипалися на порох. Я був не в змозі мислити.

— Проте моя вдячність — чиста правда...

Його оксамитовий голос лився мені у вуха, отруюючи душу.

— І хоч ти ще недосвідчений юнак, проте вихований трьома великими героями...

Я не розумів.

— Що б ти сказав... на те, аби стати під мої знамена й служити мені?

Я не міг збагнути.

— Я дозволю тобі навіки залишитися поруч із цією трійцею в непорушній гармонії.

— !..

— Ха-ха-ха. Зацікавився? Певна річ... Проте вимагати негайної відповіді було б надто прісно й нудно.

Він зробив коротку паузу.

— Я дам тобі час розсудливо все обміркувати разом із твоєю дорогоцінною родиною.

Він тихо засміявся.

— Як напрочуд доречно: завтра настає зимове сонцестояння. День, коли кляте сонце найслабше у своїх правах...

Його тіло знову почало розсипатися на пасма чорного туману.

— Після заходу сонця я повернуся почути твою відповідь.

Зірвався крижаний вітер. Юнак зник, немов його й не було.

Стоячи посеред руїн немов прибитий ідіот, я міг лише безпорадно дивитися в порожнечу вслід його темряві.