5. Розділ 4 — Розділ четвертий. Хлопчик із міста мертвих
Розділ 4 — Розділ четвертий. Хлопчик із міста мертвих
Коли бог нежиті зник, я заходився переносити їх трьох, непритомних і покалічених, до кімнати всередині храму.
Вони зазнали таких ушкоджень, що ледве могли існувати далі як нежить. Повного знищення вони уникли лише тому, що бог нежиті прагнув підкорити собі їхні душі.
Усі троє належали до вищої нежиті. Від дрібних ран вони зцілювалися б умить, але тут усе було інакше: каліцтва виявилися занадто тяжкими. До того ж удари їм завдав сам Стаґнейт у своєму Відлунні — божество, яке й дарувало їм безсмертні сили. Швидко оговтатися після такого не було жодної надії.
Марно було й сподіватися, що до завтра вони повністю зціляться. Їхні рани гоїлися надто повільно, тож до ранку вони, найімовірніше, все ще залишатимуться тяжко пораненими.
Спершу я переніс Мері: у неї були поламані руки та роздерте горло. Закинувши її тіло на плече, я відчув, якою безсилою вона була — виснаженою й невимовно легкою.
Далі черга дійшла до Гаса. Доторкнутися до нього я, ясна річ, не міг, адже він був привидом, тож перемістив його за допомогою кількох Слів Творіння. Голос мій раз у раз зривався й тремтів.
Блад був геть розтрощений. Я збирав його кістки по одній, шматочок за шматочком, сортуючи їх просто на ходу. Сновигав туди й назад між храмом і пагорбом, знову й знову стискаючи зуби, аби втримати сльози.
Це була моя провина. Це я позбавив Блада та Мері їхньої земної прив'язаності.
Тепер я нарешті збагнув і таємні наміри Гаса. Чому він опирався моєму вихованню, чому силував мене поглинати стільки знань, чому спробував мене вбити й навіщо наказав навмисно піддатися Бладу в двобої.
Ані Блад, ані Мері не могли покинути мене напризволяще — це суперечило самій їхній суті. Проте, виховуючи дитину, вони ризикували втратити свою прив'язаність. Ось чому Гас стояв на смерть проти цього. Та наполягти на своєму він не зміг: вони все одно взялися мене ростити. А я, спираючись на спогади з минулого життя, щосили намагався бути слухняним хлопчиком і все схоплював на льоту. Блад і Мері щиро прикипіли до мене всім серцем.
Вочевидь, Гас намагався зламати мене, завдаючи непосильного навчання. Він розраховував, що тягар його безглуздо складних завдань виявиться для мене непідйомним і назавжди відіб'є бажання вчитися. Та я не здавався й наполегливо рухався вперед. І тоді Гас побачив, що прив'язаність Блада та Мері до боротьби з Верховним Королем згасає, поступаючись турботі про мене.
Тож він зважився на крайнощі — вирішив мене вбити. Тоді він застосував «Створення голема» та «Кам'яний вибух» лише заради того, щоб усе скидалося на нещасний випадок. Зрештою, у підземному місті й без того вистачало кам'яних завалів.
Я не вважав його чудовиськом за цей вчинок. Йому довелося покласти на шальки терезів дві речі: загрозу того, що душі двох його найближчих друзів стануть вічними рабами темного бога, і життя дитини, підібраної якихось десять років тому. Його вибір на користь першого був цілком збагненним.
Та попри все, у душі Гаса точилася важка боротьба. Він безперечно не бажав моєї смерті. Ба більше, знаючи його вдачу, я не сумнівався: старий чудово розумів, що загибель дитини може настільки спустошити Блада й Мері, що вони розгублять залишки прив'язаності ще швидше. Зрештою, усе залежало від сердець цих двох. Гас і сам усвідомлював, що чистій логіці тут не зарадити. Саме тому він дав мені шанс завдати удару у відповідь, поклавшись на волю долі.
Як же він карався, коли я відмовився битися? Скільки душевних мук коштувало йому те рішення? І що він відчував у ту мить, коли дозволив мені жити далі?
Із цієї ж причини він звелів мені навмисно програти в поєдинку з Бладом. Бо якби я переміг, Блад відчув би, що виконав свій останній обов'язок, і це миттю зруйнувало б його прив'язаність.
Хоч Гас і здогадувався, що я опиратимуся його наказу, він так і не розкрив мені справжніх причин. Йому, напевне, кортіло кричати про те, на яке лихо я прирікаю Блада й Мері, штовхаючи обох у прірву. Проте він змовчав.
А коли становище врешті стало критичним, Гас уже мав непохитну рішучість самотужки стати проти божественного Відлуння. Щоб захистити мене, Блада та Мері, він вийшов на бій із цим моторошним створінням сам-один.
Мені здавалося, що Блад і Мері заздалегідь змирилися з власною долею: вони знали, що втратять прив'язаність, якщо роститимуть мене, і знали, що можуть зустріти свій кінець, залишивши Гаса на самоті. Їхнє рішення виховати мене було ухвалене з повним розумінням усіх наслідків.
Вони могли б покинути мене. Або ростити абияк, без зайвої турботи. Але ні — вони віддали вихованню всю свою душу й не відступили ні на крок. Я виразно уявляв їхні нескінченні суперечки з Гасом: збентежений Блад, який стоїть на своєму, не зрушивши й на волосину, та Мері, яка з винуватим, благальним поглядом рішуче заступається за мене.
А я жив безтурботно, геть нічого не помічаючи довкола. Просто байдикував і паразитував на душевних муках Гаса та самопожертві Блада й Мері. Я шморгнув носом. Що ж я коїв? Безтямно тішився тим, як тепер «житиму правильно»... Наївно й беззастережно вірив їхнім обіцянкам колись усе пояснити. Плекав солодкі надії вийти в широкий світ.
Очі заслали сльози, коли в пам'яті зненацька зринув тьмяний спогад із минулого життя. Гул мотора. Візок із білою труною повільно котиться вперед. Холодний скрегіт механізму, що супроводжує невідворотне зачинення дверей кремаційної печі.
Смерть моїх батьків у минулому житті... Я завдавав їм лише нескінченного клопоту. Вони пішли з життя раніше, ніж я встиг хоч чимось їм віддячити.
Сльози ринули по щоках. Мої коліна підігнулися, вдарившись об холодну підлогу перед моїми безпорадними опікунами, які лежали без тями. Пекучий відчай шматував серце зсередини. Від нестерпного болю я згорнувся клубочком на кам'яних плитах.
— Мені... пробачте... — Цього разу? Дідька лисого «цього разу»! — Пробачте... Благаю, пробачте... — Вони знову гинули через мене. Я знову завдав їм лиха й нічим не зарадив, залишаючись таким же безнадійним нікчемою, як і колись. — Пробачте, пробачте... Змилуйтеся наді мною... О боги...
Тепер я знав напевно: я справді був нікчемою. Переродився чи ні — я залишався все тим же безнадійно безпорадним покидьком.
«Яке в біса „цього разу“! — картав я себе. — Ти зараз точнісінько такий самий, як і колись! Нездатний нічого вдіяти в мить, коли це найважливіше. Знову згорнувся клубочком у темній кімнаті, у грудях пече від нестерпного розпачу, а ти безпорадно шепочеш вибачення, які вже ні до кого не дійдуть. Ти переродився — та ні на йоту не змінився, хай йому грець!»
◆
— Гей...
Голос змусив мене здригнутися й миттю прийти до тями. Я пам'ятав лише, як корчився від болю, ридав, стогнав і знову й знову благав пробачення... а далі — порожнеча. Я навіть не знав до пуття, чи знепритомнів, чи просто заснув.
— Ого, та ти маєш просто жалюгідний вигляд, — озвався Блад, чиє кістяне тіло все ще було потрощене на шматки. Його щелепа задеренчала від сміху.
— Ой... лишенько, і правда, — голос Мері звучав хрипко; її горло досі було майже вщент роздерте.
Гас, від якого лишилася тільки верхня половина примарного тулуба, лише знизав плечима.
— Не можна так, Вілле, — прохрипіла Мері. — Надворі ж глуха зима. Тобі ніяк не можна спати просто на підлозі.
— Атож, — докинув Гас. — Піди завари собі трав'яного чаю чи ще чогось. Б'юся об заклад, ти від учора й ріски в роті не мав.
— Так не годиться, хлопче. Наїжся досхочу. Усе решта зачекає.
Усі трималися так невимушено, немов нічого й не сталося. Мене навіть спокусила думка, ніби все пережите було лише нічним жахіттям.
Зворушені цим теплом, бунтівні почуття в грудях затріпотіли й з новою силою задерли пазурами душу. До горла підкотився клубок. Мені стало важко дихати. Очі знову заслало сльозами.
— Пробачте мені... — я мимоволі опустив очі долі. Я просто не міг дивитися їм в обличчя.
— Вілле, облиш, — твердо відрізав Блад. — Це лише наша провина, а не твоя. Ми самі колись утнули дурницю, от вона нас і наздогнала. Тільки й усього.
— Ми занадто довго затрималися на цьому світі наперекір вічному коловороту буття. Настав час платити за рахунками.
Я все ще не наважувався підвести погляд, поки вони говорили.
— Ну що, дідусю Гасе, — протягнув Блад. — Ти вщент начхав на контракт, а коли кредитор прийшов по борг, спробував натовкти йому пику. Та ще й схибив! Оце так чолов'яга. Ти ніколи не змінишся.
— Хм. Договір, нав'язаний тим, хто безсоромно скористався чужою слабкістю, я взагалі відмовляюся вважати договором. Його слід було прогнати в шию ще останньої секунди. Щоправда, я не очікував, що він розколе своє Відлуння навпіл. Я мав намір спопелити його так дощенту, щоб він і носа не поткнув у наш вимір щонайменше років зо десять.
Мері приглушено пирснула: — Може, це й негарно з мого боку, але мушу зізнатися: я відчула неабияку втіху, коли те його бліде обличчя розлетілося на друзки. — Двоє інших дружно зареготали від цього зауваження, напрочуд зухвалого як для лагідної Мері.
— Атож, — задумливо промовила вона. — Якби ми змогли забрати цього бога нежиті на той світ разом із собою, я була б цілком задоволена.
— Отож-бо! Що скажете, друзі? Може, навалимося гуртом і провчимо його як слід? Я, звісно, розумів, що бога мені не подужати, та й контракт я підписав власноруч, тому змирився з долею... Але ж ми вже один раз його підірвали! Хто зна, раптом вигорить?
— Хм, оце правильний настрій. Не певен, чи вистачить мені сили застосувати його в такому стані, але що, коли я вдарю Словом Знищення Сутностей на повну міць, без жодних обмежень, щоб стерти з лиця цього світу і його, і нас заразом?
— Оце діло! Звучить розкішно! Ми просто розпадемося на порох і розчинимося в небутті разом із душами! Саме те, про що ми мріяли!
— Гасе, по-моєму, це чудовий задум. — Навколо них панувала напрочуд бадьора, життєрадісна атмосфера. Напевне, саме так вони й спілкувалися за життя. Проте було очевидно, що за цим ховається лише порожня бравада.
Гас здобув свою єдину крихку перемогу завдяки раптовому нападу та шквалу печаток, яких суперник геть не очікував. Та вдруге цей фокус навряд чи пройшов би. Усі троє були смертельно поранені.
— Ну що, Вілле, — заговорив Блад, переводячи погляд на мене. — Ти тепер дорослий. Самостійний чоловік. Вирушай нарешті в широкий світ і досліджуй його досхочу.
— Мені так шкода, що ми не в змозі влаштувати тобі гідного свята чи урочистого обряду повноліття.
— Якщо ти чекав на подарунок, то задовольнися тими знаннями, якими ми щедро обдаровували тебе всі ці роки.
Серце мені стислося від болю.
— Гуляй на повну, збери ватагу шибайголів та утни щось таке, щоб аж дим ішов!
— Б-Бладе! Не смій давати йому таких дурних порад! — вигукнула вона, карбуючи кожне слово.
Гас голосно зареготав: — Ну, на такі речі часом треба дивитися крізь пальці. Хлопчаки завжди лишаються хлопчаками, а чоловіки — чоловіками.
— Якщо він ступить на цю слизьку стежку, то вже ніколи не позбудеться поганих звичок, ти ж знаєш!
Серце моє щеміло. Пекучий відчай шалено дер пазурами душу зсередини.
— Вскочити в якусь халепу — це ж частина науки. Чи не так, старий?
— Авжеж. Я б не турбувався. Хлопець не пропаде.
— Та звісно, у нашого Вілла все буде чудово.
— Я ж не кажу, що не вірю в нього...
Серце... боліло. Боліло так нестерпно, що я більше не міг цього витримати.
— Ви все неправильно зрозуміли!.. — Усе зовсім не так! Ви не розумієте! — Я геть не той, ким ви мене вважаєте! — наче кров'ю плюючись, тремтячим голосом видихнув я.
Підбадьорений словами Блада, я вихлюпнув назовні все, що роками ховав глибоко всередині, перетворившись на суцільний клубок гірких почуттів: самодокорів, сорому й безутішного горя.
Я зізнався їм, що пам'ятаю своє минуле життя. Розповів, що там я був нікчемною, пропащою людиною.
Розповів, що, переродившись, пообіцяв собі прожити це життя гідно. Та я виявився сліпим і безпорадним: змушував їх страждати, поки сам розкошував у затишку й теплі. І зрештою не дав їм нічого взамін.
Я виповів усе, що накипіло на душі, наче злочинець, який сповідається у своїх найтяжчих гріхах. А вони мовчки слухали.
— Я навіть не пам'ятаю, чи плакав я, коли померли мої мама й тато... після всього того лиха, якого я їм завдав...
Адже так і було. Що тоді діялося в моїй голові? Той, хто навіть цього не здатен видобути з туману пам'яті — просто...
— Нікчема. — Покидьок, який упивався солодкими мріями про те, як легко почне все з чистого аркуша в новому світі. — Я просто невиправний покидьок. Такому, як я, не місце в широкому світі. Хіба міг я коли-небудь виправдати ваші сподівання?!
Голова йшла обертом. Мука, біль, смуток і всепоглинаючий сором. Я не наважувався звести на них очі.
— Вілле, — покликала мене Мері.
Я несміливо підвів голову.
— Зціпи зуби.
Мене пронизав різкий спалах болю. Лише за кілька секунд я збагнув, що сталося: Мері щосили вдарила мене по щоці. Її рука, яка щойно почала зростатися, викрутилася ще неприродніше, ніж доти.
Я нажахано зойкнув: — М-Ме-е-е...
— Поглянь на мене! — Не звертаючи уваги на зламану руку, Мері міцно обхопила мою щоку долонею й повернула голову так, щоб наші погляди зустрілися. Проте очей у неї не було — лише чорні порожні западини.
Мері втратила очні яблука багато століть тому і завжди тримала голову схиленою. Це було не лише проявом лагідної стриманості, а й турботою про те, щоб не лякати мене своїми моторошними очницями.
— Вілле, — рішуче й суворо мовила вона. — Як твоя мати, я забороняю тобі паплюжити самого себе! Ти — нікчема? Не говори дурниць! Ти завжди був працьовитим і наполегливим хлопчиком. Хоч би якими нелюдськи важкими були завдання Гаса, хоч скільки б синців і ран ти діставав на тренуваннях із Бладом, ти завжди викладався на повну — навіть тоді, коли ми залишали тебе сам-на-сам із небезпеками в горах чи підземеллях.
Вона говорила тихо, але з такою незламною силою й владою, якої я не чув у її голосі ще ніколи в житті.
— Поглянь на все, чого ти досяг! Кому яке діло до твоїх минулих спогадів?! Я розумію, що бог нежиті вибив ґрунт у тебе з-під ніг, але опануй себе! Ти не маєш права дозволяти цьому зламати твій дух!
Ці слова оглушили мене, немов потужний удар у саме тім'я.
— Ти не пам'ятаєш, чи плакав за своїми колишніми батьками? Звісно ж, плакав! Поглянь, як ти картаєш себе лише за те, що спогади вкрилися туманом! Поглянь, скільки гірких сліз ти проливаєш за нас просто зараз! Хіба могла б така людина, як ти, не плакати?!
Я відчув, як моє серце стрепенулося. До тієї частини моєї душі, де досі панувало крижане оніміння, почало повертатися живе відчуття. Мені здавалося, що я виплакав усі сльози до краплини, але вони знову підступили до очей. У глибині замерзлого серця зажевріло й розгорілося щось трепетне й тепле.
— Вілле! Вільяме! Досить розпускати нюні, візьми себе в руки! Нумо! Я чекаю!
Підбадьорений її голосом, я востаннє схлипнув, розправив плечі, подивився їй просто у вічі й відповів: — Слухаюся! — настільки твердо й упевнено, наскільки тільки міг. Гнітюче відчуття безвиході, що досі ятрило груди, розвіялося без сліду. Мені стало значно легше.
З-за плеча Мері Блад і Гас задоволено спостерігали за тим, як розрядилася ця незручна хвилина.
— Бачиш, до чого доводить скиглення? — єхидно зареготав Блад.
— Бачу, наш хлопець знову у формі.
Я рішуче кивнув. Жодних сумнівів більше не лишилося. Незнайомий, теплий вогник у моєму серці стрімко розжарювався, наче розпечена лава. Думки вишикувалися в чітку, струнку лінію. Тепер я мислив гранично ясно.
Усе гаразд. Тепер зі мною все гаразд. Мері захистила мене — тож мій шлях уперед був ясний і відкритий.
— У мене є одне прохання. Благаю... дозвольте мені захистити вас усіх.
Тепер я міг битися. Я знав це напевно. І ніщо у світі не дарує такої сили, як непохитна рішучість.
◆
Поки сонце ще стояло на небі, я гаряче попоїв. Страва ще парувала, коли я ковтав її ложку за ложкою. Благодатне тепло розлилося по тілу, наповнюючи мене свіжими силами та відвагою.
Я ретельно перевірив усе своє спорядження. Він попередив, що прийде вночі. Я налаштував свій спис, Блідий Місяць, на довжину близько двох метрів, а магічне сяйво виставив на найбільшу дальність і граничну яскравість.
Я надів щит на ліве передпліччя й закріпив його на поясі. Край щита я заздалегідь вигострив, розраховуючи за потреби завдавати ним рубаючих ударів.
Поверх цупкого піддоспішника я натягнув міцну шкіряну броню, а найвразливіші ділянки тіла захистив металевими обладунками — горжетом, нагрудником, наручами та поножами. Шолом я свідомо вирішив не вдягати, аби він не обмежував мені огляд.
Адже мені належало вийти проти бога. Уся ця зовнішня броня все одно не врятувала б від божественної сили й слугувала хіба для заспокоєння. Замість шолома я туго пов'язав на лоб пов'язку: вона мала захистити очі від їдкого поту та вберегти голову від розсічення уламками після ворожих атак.
І наостанок я перевірив перев'яз, на якому висів Оверітер. Цей демонічний меч, здатний разити божественні Відлуння, був ключем до всього нашого порятунку.
Усі чари та благословення, якими тільки могли обдарувати мене Мері й Гас, уже були накладені на моє тіло та зброю. Завдяки їхній допомозі мої фізичні сили та магічний опір зросли на третину проти звичайного. А от чи виявиться це «жалюгідною третиною», чи «цілою третиною» — мав показати лише прийдешній бій.
Вони раз у раз благали мене не робити цього, або принаймні дозволити їм битися пліч-о-пліч зі мною. Та навіть якби вони стали поруч, у їхньому нинішньому стані я не зміг би на них покластися. Я знав напевно: бій наодинці дозволить мені діяти вільніше й без зайвого страху за них.
«Таємний бос просто на виході з першого стартового містечка... — пробурмотів я собі під ніс, згадуючи відеоігри свого минулого світу. — Який же безумець це спроєктував?»
Але реальність нерідко виявлялася саме такою. Життя завжди знайде спосіб зіштовхнути тебе віч-на-віч із безглуздо могутнім супротивником ще до того, як ти встигнеш до пуття підготуватися.
Було б чудово поступово просуватися від слабких ворогів до грізніших, та доля не завжди дотримується таких правил. Іноді тобі одразу підкидають безнадійно, відчайдушно сильного ворога. І єдине питання полягає в тому, що ти робитимеш далі.
«Нічого іншого не лишається, окрім як намацати бодай найменший шанс на перемогу й викластися на всі сто відсотків».
Хтось назвав би це безрозсудним духом японського камікадзе, та, пройшовши крізь переродження, я затямив одне: у житті бувають миті, коли життєво необхідно йти напролом, не зважаючи на смертельну небезпеку.
Високі мої шанси на перемогу чи мізерні? Чи можна тут узагалі вистояти? Чи це взагалі здійсненно? На такі питання в реальному житті не відповіси, доки сам не приймеш бій. У мене ж немає числових характеристик із гри, на які можна було б спертися.
Безумовно, важливо тверезо оцінювати ризики, але не можна дозволяти страху перед поразкою сковувати твою волю. Якщо намагатися усунути всі можливі ризики перед тим, як діяти, ти назавжди залишишся сидіти, обхопивши коліна руками в темному кутку, так і не ступивши жодного кроку.
Ретельно розім'явши кожен м'яз, я запалив пахощі перед статуями богів і смиренно схилив коліна біля вівтаря.
— Боги доброчесності, я йду на бій заради батька, матері й дідуся, які безмежно дорогі моєму серцю. Я сам-один стану проти лихого бога, — я молитовно склав долоні й опустив очі. — Якщо ви бачите мій вчинок і визнаєте його праведним, благаю про ваше божественне заступництво.
Хай не здригнеться моє серце. Хай не похитнеться моя рука. Хай мій меч буде гідним усього того, чого вони мене навчили.
Закінчивши цю коротку молитву, я підвівся. Відчинив навстіж масивні двері храму. І з власної непохитної волі ступив уперед — у зовнішній світ, у непроглядну чорноту глупої ночі. Крижаний вітер із пронизливим виттям мчав нічним пагорбом, а від цвинтаря біля його підніжжя віяло мертвотним, лиховісним холодом нечестивої аури.
— Ну що. Ти вже зробив свій вибір?
«Ще б пак».
— Стаґнейте, нечестивий боже!.. — я рушив до нього крок за кроком. Потім прискорив ходу. Крок перейшов у біг, а біг — у шалений спринт. І тоді, кидаючи виклик вищій сутності, я на все горло вигукнув божеству в обличчя:
— Я тобі нічого не віддам!
◆
Я мчав униз схилом пагорба, і сяйво мого списа розтинало нічний морок довкола. На протилежному від міста боці, де ряди надгробків підступали до глухої стіни прадавнього лісу, височіла постать чоловіка з мертвотно-блідим обличчям і нерухомими очима кольору передвечірніх сутінків. Ще вчора його присутність паралізувала мене настільки, що я не міг поворухнути й пальцем.
Смертельний тиск його божественної аури й сьогодні був не меншим, але моє тіло рухалося напрочуд легко й розкуто. Материнські докори Мері, її палке благословення запалили в мені такий вогонь, що я фізично відчував, як усередині клекоче розпечений жар.
Я відкрито оголосив війну Відлунню цього нечестивого й невимовно могутнього бога, кинувши йому прямий виклик з фронту. Збоку це скидалося на чистісіньке безумство, але я довго міркував над найдієвішим планом, і це був мій єдиний виважений висновок.
Він був осколком бога, сутністю іншого буття, що стояла незмірно вище за смертних людей. Це був не той ворог, якого можна здолати звичайним ударом меча чи кинутим каменем.
Наразі існувало лише три мислимих способи завдати йому шкоди або знищити: закликати на поміч силу іншого бога; завдати прямого влучання магією найвищого рангу, як це зробив Гас; або ж уразити його магічною зброєю найвищого ґатунку.
Перший шлях — сподіватися на явлення Відлуння одного зі світлих богів — я відкинув одразу. Я не був настільки зарозумілим дурнем, аби вірити, ніби доброчесні боги, які напевно вели власні битви деінде, з власної ласки спустяться на мій поклик заради однієї молитви. Якби я розраховував на силу, яка мені не належала, я мусив би не виходити на поле бою, а сидіти під замком і без упину молитися.
Другий шлях — вища магія. Тут усе було надто непевно. Я був учнем Гаса, тож якби постарався, зміг би застосувати закляття класу «Знищення Сутностей». Проте, щоб воно спрацювало, знадобився б час на довге й прискіпливе приготування. Обплутати ворога ланцюгами блискавичного мультичаклування, а потім стерти його разом із путами одним нищівним спалахом — це була дивовижна техніка Гаса, яку неможливо опанувати за один день. До того ж не було жодного сенсу застосовувати незграбну копію цього прийому проти ворога, який уже одного разу потрапив під такий удар і тепер триматиме вухо гостро.
Залишався лише третій шлях: магічна зброя вищого рівня. Це була єдина реальна можливість, яка давала бодай крихту надії. Демонічний меч «Оверітер», подарований мені Бладом, безсумнівно, годився для цього завдання. Раптовий випад цим клинком обіцяв значно більше шансів на успіх, ніж повільне читання масштабного закляття перед настороженим ворогом.
Але мені треба було не просто зачепити його. Я мусив завдати удару коротким мечем. В ідеалі варто було приспати його пильність хитрощами й завдати раптового удару з-під тишка, та тверезий розрахунок підказував: цей номер не пройде. Оскільки способів поранити його існувало обмаль, сам вигляд ворога, озброєного мечем, готовим до миттєвого вихоплення, був рівнозначний оголошенню війни.
Уявіть собі: ворог запевняє, що здається, а сам наближається до вас із ножем, який навіть не намагається сховати за спиною. Хіба повірить хтось такій людині? Отож-бо й воно. Бог нежиті тим паче не піддався б на таку дешеву витівку.
У мене зринала думка якось замаскувати меч, але сподіватися, що втілення бога з його всеосяжним сприйняттям удасться ошукати якимось примітивним фокусом, було наївною ілюзією. І якщо вже йти на смертельний ризик, то значно чесніше й безпечніше зустріти небезпеку лицем до лиця. Вийти на нього відкрито, у повній бойовій готовності. Тому я вирішив зіграти на його божественній гордині як вищої істоти.
— Я викликаю тебе на бій! Прийми виклик, або ж навіки залишся богом, який злякався й утік від звичайного людського хлопчиська!
Ідеальним варіантом було б, якби він клюнув на цю примітивну провокацію й зійшовся зі мною в чесному герці, та мої справжні сподівання були куди скромнішими. Натомість Відлуння Стаґнейта лише поблажливо зааплодувало мені, коли я підбіг ближче, немов я розважив його своєю витівкою.
— Ха-ха-ха! А ти непоганий, як на звичайне хлопчисько.
Я не міг виразно розгледіти його обличчя: його бездоганні риси розмивалися в густому тумані.
— Дай угадаю: ти намагаєшся прикувати всю мою увагу до себе, щоб зв'язати мої дії?
Він наскрізь бачив мій задум. Билися б ми чи ні, моє головне завдання полягало в тому, щоб змусити його зосередитися виключно на мені.
Адже позаду мене в храмі лежали беззахисні, скалічені Блад і Мері. Вони не мали жодного шансу протистояти йому. Якби він просто зневажив мене й пішов забирати їхні душі, я був би безсилий йому завадити.
— Що ж... я приймаю твій виклик. Але якщо ти насмілився кинути виклик богові...
Чорний туман хвилею ринув від ніг бога нежиті, що височів біля підніжжя пагорба. Звиваючись і плазуючи, немов жива гидота, він чорною нафтою просочився крізь мерзлу землю.
Я не знав, що він замислив, але діяти треба було негайно.
— Acceleratio! — вигукнув я перше-ліпше Слово Творіння, що зринуло в голові, стрімко нарощуючи швидкість. У поєднанні з магічним посиленням м'язів, яке вже діяло на моє тіло, шалене прискорення миттю перехопило подих.
Я вже не рахував, скільки метрів долаю кожним стрибком. Стрілою пронизавши морозне повітря, я опинився впритул до бога нежиті. Пальці міцно вхопили руків'я Оверітера, і я рвучко оголив клинок, поєднавши вихоплення меча й рублячий випад в один блискавичний...
Потужний тупий удар збоку буквально зніс мене з ніг і жбурнув у повітря. Розуміючи, що боротися з інерцією безглуздо, я віддався польоту, під час падіння згрупувався, покотився мерзлою землею й пружинисто скочив на ноги.
— Спершу доведи, що ти вартий цього бою.
Навколишні надгробки з гуркотом почали валитися додолу. Земля під ногами здибилася, пішла тріщинами — і з могил поповзли мерці.
— Це ж... це...
Це були воїни. Кістяні лицарі в поіржавілих обладунках, у багатьох з яких бракувало частин тіла.
Це були чаклуни. Скелети-чародії з напівзогнилими палицями в руках, що ледь погойдувалися на місці, позираючи на світ порожніми чорними очницями.
Струшуючи з себе могильний прах і мерзлу глину, усе нові й нові мерці здіймалися на ноги, замикаючи навколо мене щільне кільце.
— Я — Стаґнейт, бог нежиті...
В один спалах мені все стало зрозуміло. Колись ця трійця прийшла сюди, аби знищити Верховного Короля, і привела із собою велике військо відданих соратників.
Зрештою вони запечатали ворога, але страшною ціною: ціною життів своїх бойових побратимів і нав'язаного контракту з богом нежиті. Вони стали вічними вартовими печатки й власноруч поховали тіла хоробрих героїв, які полягли за їхню спільну справу.
І де ж вони їх поховали? Звісно ж, просто тут!
— ...і повелитель невмирущих легіонів.
Нехай душі всередині цих кісток уже не належали колишнім господарям, але самі тіла безперечно були останками їхніх бойових друзів, кожен із яких за життя заслужив звання справжнього героя.
Бог нежиті тихо захихотів, а тоді вибухнув дзвінким, зловтішним реготом:
— Ну що, юний воїне! Ось він, твій зоряний час! Покажи мені всю свою силу!
Він глузливо вищирився, зухвало розвівши руки в боки, ніби запрошуючи мене пробитися до нього. З усіх боків його прикривали ожилі трупи героїв минулого. Їх було близько сотні.
«Він бавиться зі мною. У мене немає жодного шансу». Ці слова підступно зашепотіли десь на денці моєї свідомості.
— Ха! — коротко реготнув я. Ну й нехай! Губи ледь не заціпеніли від крижаного жаху, але я щосили змусив кутики рота розтягнутися в хижу, люту посмішку — точнісінько так, як робив живий Блад перед запеклою січею.
Я перехопив спис зручніше, блискавично окинув поглядом цвинтар і заходився прораховувати найкращий план дій. Я був певен: саме так на моєму місці вчинив би розсудливий Гас.
Я не здамся. Не дозволю страхові зламати мою волю. Я віритиму в порятунок до останнього подиху — саме так, як учила мене Мері.
— Нумо, налітайте гуртом! Я подбаю, щоб кожен із вас скуштував моєї сталі!
◆
Становище було гірше нікуди. Скоротивши дистанцію, я впритул наблизився до найближчого мерця й щосили вгатив ребром щита йому в бік, розтрощивши крихкі ребра та хребет на дрібні друзки. Прикривши спину масивним надгробком, я вигукував Слова Творіння, розливаючи слизьке мастило та розкидаючи липке павутиння, аби стримати чергову навалу ворогів. Одночасно я крутив списом, мов бойовою жердиною: опускав його згори й розмашисто косив по колу, влучаючи в тих, хто підступав занадто близько, і дробив їхні сухі кістки на порох.
Зненацька через надгробок легко перемахнув мрець, який за життя явно був спритним фехтувальником. Його кольчуга сяяла чистим сріблом. Я миттю збагнув: це міфрил або якийсь схожий метал, пробити який мені навряд чи вдасться.
Тому, поки він летів у повітрі, я підчепив вістрям списа щілину між його гомілковими кістками й різким ривком збив його з рівноваги. Скелет гепнувся додолу. Мій рух плавно перетік у нищівний удар п'ятою зверху вниз, який розчавив його череп під моїм кованим черевиком. Тієї ж миті я відвів тупий залізний підтік списа назад, стримуючи ворогів, що сунули зі спини.
Збоку в мене свиснула чаклунська стріла. «Acceleratio!» — я відскочив убік, підстьобуючи своє тіло магічним прискоренням.
Стрибок переніс мене через високу кам'яну плиту. У польоті я спритно вивернувся, мов стрибун із жердиною, шукаючи переслідувачів. «Cadere Araneum!» — я обплутав їх густим павутинням і блискавично змінив позицію, аби мене не затиснули в глухий кут.
— Ого... Зовсім не витончено, але... триматися проти сотні славетних героїв...
Бог нежиті здивовано бурмотів собі під ніс, явно вражений моєю стійкістю. Проте я не робив нічого надприродного — лише бився так, як мене навчили.
Якби вся ця сотня складалася з розумної вищої нежиті на кшталт моїх опікунів, мені настав би неминучий кінець за лічені секунди. На щастя, попри божественну сутність, Стаґнейт не міг миттєво й масово підіймати настільки розвинених мерців.
Скелети-воїни справді володіли грізною майстерністю меча, і в них без зусиль угадувалися колишні великі бійці. Але багатьом бракувало зброї чи обладунків, та й рухалися вони значно повільніше за Блада. Якщо тримати поле бою під контролем і розбиратися з кожним поодинці, хай як це важко, з будь-яким із них можна було покінчити не більше ніж за три вивірені рухи.
Що ж до скелетів-чаклунів, то вони були надто жалюгідними, аби сприймати їх серйозно. Уламки інтелекту в їхніх черепах діяли надто примітивно: вони мазали безбожно, тоді як я рухався на шаленій швидкості завдяки посиленню тіла. Єдине, чого варто було остерігатися — випадкового влучання дурної кулі. Якщо застосовувати магію методично, обмежуючись зв'язуванням і контролем натовпу, як повчав Гас, і нав'язувати мерцям поєдинки сам-на-сам, я міг без зусиль трощити їх воїнськими прийомами Блада.
Та попри все, становище залишалося критичним. Питання полягало не в тому, чи здолаю я сотню ворогів. Головне — чи залишаться в мене сили битися із самим богом нежиті після цієї м'ясорубки? Якщо я й далі виснажуватиму себе цією пародією на бій проти сотні воїнів, моя дихалка просто не витримає.
Коли я задихатимуся, зросте ймовірність помилок у вимові Слів Творіння. Рухи сповільняться від утоми. Якби я міг висмоктувати життєву силу з ворогів за допомогою Оверітера, я бився б хоч цілу вічність без утоми, та мерці не мали ані краплини життя.
Що ж робити? Я розтрощив чергового скелета списом і гарячково шукав вихід, коли зненацька пролунав голос:
— Стійте.
Усі мерці завмерли на місці. Бог нежиті торкнувся рукою підборіддя й задумливо схилив голову:
— Я вважав тебе не більше ніж випадковим придатком до трьох героїв, але це... перевершує всі сподівання. Як твоє ім'я?
На його устах грала тонка усмішка.
— Вілл... — насторожено відповів я. Я волів би, щоб він недооцінював мене, та, схоже, його думка про мене різко змінилася на краще. І щойно я подумав, що тепер він спробує розчавити мене ще безжальніше, ніж доти, як він заговорив знову:
— Зрозуміло. Вілле... Я хочу ще раз запропонувати тобі приєднатися до мене.
Ці слова луною вдарили по моїх барабанних перетинках.
— Ти припав мені до серця. Твоя неперевершена бойова майстерність, твоя духовна незламність у виклику мені сам-на-сам — усе це гідне захоплення. Я з радістю зроблю тебе одним із ватажків моїх невмирущих легіонів.
— Та що ти ме...
— О, зачекай. Ти, вочевидь, неправильно мене зрозумів. Кожен, хто щиро віддає себе мені — безцінний, і я не збираюся обходитися з ними інакше. Це стосується як їх, так і тебе.
Мушу визнати: ці слова неабияк мене спантеличили. Мій образ бога нежиті малювався виключно в похмурих барвах — як через покірну приреченість Блада й Мері, так і через саме моторошне формулювання: «душі, поневолені лихим богом нежиті».
— Якщо ти вирішиш піти за мною, я назавжди звільню тебе від тієї огидної речі, що зветься смертю. На кораблі привидів ти попливеш до самого краю моря й досягнеш моїх володінь — благословенного раю, де немає ані старіння, ані хвороб.
Я все ще намагався оговтатися від несподіваного повороту, а він упевнено вів далі:
— Під моїм проводом тобі часом доведеться схрещувати мечі з військами доброчесних богів. Ти битимешся з грізними супротивниками й мчатимеш крізь полум'я битви пліч-о-пліч із героями, святими та мудрецями стародавніх епох.
Він жодного разу не запнувся, малюючи картину свого ідеального світу. Його промова звучала настільки могутньо й переконливо, що кожен мимоволі повірив би у правдивість його слів.
— А коли січа згасне, я скличу розкішний бенкет. Це буде свято нестримних веселощів і безтурботної радості, де ти частуватимеш товаришів оповідями про свої звитяги. А після почнеться підготовка до нових подвигів. Ти ж напевно знаєш, що вища нежить володіє міцними душами й здатна відчувати щире щастя та безмежну радість?
І я знав. Чудово знав це, живучи пліч-о-пліч із ними.
— Вілле, ти зможеш провести цілу вічність у злагоді з батьками, які тебе виростили. Більше не буде місця гірким розлукам і печалі. А щойно ми встановимо панування над цим виміром — наш спокій стане вічним...
Він зробив коротку паузу, даючи мені час усвідомити всю велич цієї спокуси.
— У цьому полягає моя священна мета. У цьому світі занадто багато трагедій. Смерть не несе в собі краси — вона сповнена нелюдського болю та крижаного жаху, який годі й уявити. Любов тут не винагороджується, а жорстоко карається стражданнями близьких і вічною розлукою в могилі. Могутніх героїв і благородних праведників цькують і знищують саме за їхню силу, саме за їхню душевну чистоту.
«Бог нежиті Стаґнейт колись належав до сил добра. Він зійшов із цього шляху, бо більше не міг терпіти нескінченних трагедій життя і смерті. Його заповітне прагнення — створити вічний, застиглий світ без горя, обернувши талановиті людські душі на вічно невмирущих».
У моїй пам'яті виринули повчання Мері. Вона справді колись казала мені про це.
— Хіба ти не вважаєш це несправедливим? У вашому світі надто багато лиха. Я прагну покласти цьому край. Я хочу створити вічно милосердний світ, де більше не існуватиме загрози смерті.
У його голосі бриніла дивовижна ніжність. Він навряд чи брехав. Якби такий світ справді можна було створити...
Якби ж тільки...
— Іди до мене, Вілле. Уклади зі мною договір, як колись це зробили вони.
Він витяг звідкись срібну чашу та ритуальний кинджал. Чаша мала матовий відблиск, а кинджал був простим, проте від обох віяло потужною божественною силою. Підставивши чашу, бог нежиті провів лезом по власному зап'ястку. Густа чорна кров безгучно потекла на дно чаші.
— Випий моєї крові. Зроби це — і ти назавжди забудеш про смерть.
Він простягнув чашу до мене. Я збагнув: саме цей ковток перетворює людину на нежить. Я мовчки кивнув. Опустив спис на землю й зробив кілька кроків до чаші, немов під дією глибокого гіпнозу. А потім одним блискавичним рухом вихопив меч і зніс йому руку по саме зап'ястя!
Його обличчя скривилося від шоку й розгубленості. З чорного леза Оверітера вистрілили колючі багряні лози й хижо вп'ялися у свіжу рану.
Я відчув, як крізь праву руку, що стискала руків'я меча, у моє тіло могутньою повінню ринула життєва сила. Втома миттю розвіялася, дрібні подряпини затяглися, а в жилах заграла шалена енергія. Ще до того, як мозок устиг осягнути, що саме так відновлюється життєва міць, моє натреноване тіло вже несло клинок у наступний випад. У хвилину розгубленості ворога бити треба не в тонку шию, а рубати по найбільшій площі — просто в тулуб!
Бог нежиті глухо застогнав від нестерпного болю. Удар ліг точно в ціль. Пряме влучання! Багряні шипи хижо встромилися і в його торс. Працює! Залишився останній випад — від пахви навскіс до самої шиї! Я знав, що цього вистачить!.. Угору!..
Раптом щось із моторошною силою смикнуло мене за опорну ногу, і я гепнувся додолу. Удар об мерзлу землю вибив дух. Я відчув, як ворог вислизає з-під удару. Опустивши очі, я побачив, що навколо моєї ноги мертвою петлею обвилася скривавлена змія. Вона виповзла просто з чаші, яка впала на землю разом із відрубаною рукою.
Хай йому грець! Він сховав підмогу в такій чаші?!
— Гр-р-р... Спершу Мудрець, тепер ти... Підступні пацюки!..
Я чув його лютий хрип. Змія стискала мою ногу із силою, абсолютно неймовірною для її тонкого тіла. Вона дивилася на мене безпристрасними вертикальними зіницями, а з її іклів капала чорна божественна кров. Гадина загрозливо зашипіла. Бог нежиті, конаючи від болю, крізь зуби процідив:
— Дозволяю. Атакуй!
Почувши цей наказ, змія блискавкою метнулася до моєї шиї. Я рефлекторно викинув руку назустріч. Змія кільцем обвила моє передпліччя, і я відчув різкий, пронизливий біль у щілині між пластинами обладунку. Я спробував зірвати її, але її ікла глибоко встромилися в плоть. Вона впорснула мені під шкіру смертоносну божественну кров, що перетворювала живих на мерців. Крижаний холод із жахливою швидкістю ринув від рани по моїх судинах, охоплюючи кожну частинку тіла.
М'язи задерев'яніли. Я відчайдушно намагався опиратися, але тіло більше не слухалося наказів волі. Погляд затягнула каламутна пелена. Розум згас. Земля піді мною захиталася, закрутилася в шаленому вихорі...
З моїх уст вирвався лише здавлений звук, і я повалився додолу. Світ перед очима плив, але крізь туман я бачив сотню скелетів, які наставили на мене свої мечі. Я безпорадно шкрябнув пальцями мерзлу землю й ледь помітно сіпнувся.
«Н-не можна... дозволити... цьому...»
Але я не міг поворухнутися. Хоч як намагався — не міг зрушити навіть пальцем.
«Я ж... мушу... їх... захистити...»
Перед очима остаточно стемніло, і свідомість моя згасла.
◆
Я опритомнів під неосяжним зоряним небом, де танцювало м'яке фосфоричне сяйво.
Я розгублено озирнувся довкола, перш ніж збагнув: мої руки були невагомими... наче примарне тіло Гаса. Ба ні, не «наче» — вони справді були примарними. Невже я помер? Мабуть, організм не витримав нечестивої отрути його божественної крові.
Хм.
Це місце здавалося дивовижно знайомим. Наче я вже колись ступав цим шляхом. Я опустив погляд долі й завмер: підо мною розгорталася темна гладінь, що відбивала сяйво зірок, немов безмежне водне плесо, а на його дзеркальній поверхні тремтіло спотворене відображення блідого вогника, що йшов звідкись із-за моєї спини.
Я озирнувся й побачив таємничу постать, яка тримала старовинний ліхтар на довгому руків'ї. На ній був темний плащ із глибоким каптуром, що цілком ховав очі, проте я вже знав, хто переді мною.
— Я безмежно радий знову бачити вас, богине полум'я, — я шанобливо схилив голову. Втрачені спогади лавиною поверталися до мене.
Я вже ходив під цим вічним зоряним небом. Колись саме це «божество полум'я» вказало мені дорогу в новий світ.
— ...
Вона не вирізнялася балакучістю. Якщо пам'ять мені не зраджувала, минулого разу вона теж не промовила до мене жодного слова. Богиня полум'я просто вела за собою — і тільки. Але я виразно пам'ятав ту далеку ходу: ту дбайливу, тиху ходу, коли вона щомиті озиралася, аби переконатися, що я не відстаю, і скільки ніжного піклування й материнського тепла було в кожному її русі.
Минув якийсь час у благоговійній тиші, і мене осінило нове відкриття. Те, що кружляло в навколишній темряві, було зовсім не зорями. Це були світи. Цілі світи, що вміщували численні всесвіти, незліченні сузір'я та безкінечні планети, які величним строєм пливли в порожнечі, немов світила на велетенській армілярній сфері.
Звільнені від кайданів тлінного фізичного тіла, мої загострені почуття сприймали всесвіт у всій його повноті. Час від часу два світи наближалися один до одного, і від них здіймався тонкий золотавий пилок живого світла, який плавно вбирався іншим світом. Хоч ці іскорки здавалися крихітними й ледь помітними, у них не було й крихти слабкості — навпаки, від них віяло незламною, могутньою силою.
— Що це таке?.. — мимоволі вихопилося в мене.
— Кругообіг душ. Вони мандрують крізь світи, аби застій не полонив усе суще.
Пролунала відповідь. Дивно, але її голос зовсім не здивував мене: десь у глибині душі я передчував, що цього разу богиня обов'язково заговорить зі мною.
— Он воно як... Тож саме так я колись покинув свій старий світ і прийшов у цей.
Я звів погляд до зоряного склепіння. З глибин одного зі світів здійнялася нова хмарка світла. Невагомі, але повні незборимої сили, іскри затріпотіли й полинули до сусіднього всесвіту. Незліченні світи кружляли в темряві буття, немов зорі в нічному небі, а всередині них незліченні душі народжувалися, вмирали й переходили з одного виміру в інший. Пульсували, наче живі серцебиття, циркулювали, мов кров у судинах велетенського тіла. Життя прялося на нескінченному веретені вічності. Це було пронизливо самотнє й неймовірно величне видовище.
— І як тільки я міг забути цю красу?..
Цього разу богиня нічого не відповіла й навіть не намагалася вести мене далі. Вона просто нерухомо стояла поруч.
— Я хочу спитати тебе.
— Слухаю вас.
— Чому ти відкинув пропозицію бога нежиті?
Її запитання виявилося напрочуд простим і земним. Я очікував чогось значно абстрактнішого, філософського чи піднесеного.
— Ну... як би це краще пояснити... хм.
Я на мить замислився. Чи личить говорити про таке перед божеством? Може, варто підібрати пишніші слова?.. Ні. Краще скажу все як є.
— У минулому житті, як вам відомо, я був затворником-хікікоморі. Напевно, колись я спіткнувся на життєвому шляху, або ж доля так боляче вибила ґрунт у мене з-під ніг і розчавила віру в себе, що я так і не знайшов сил підвестися. Так жити не можна було, але цей гіркий досвід навчив мене однієї простої істини.
Своєю мовчанкою богиня лагідно спонукала мене продовжувати.
— Є величезна різниця між тим, щоб жити по-справжньому, і тим, щоб просто животіти.
Принаймні доти, доки моє колишнє тіло залишалося біологічно активним, я безперечно існував. Та якби мене запитали, чи жив я насправді... мені довелося б гірко замислитися.
— У минулому житті я лише животів. Мені бракувало сміливості бодай на найменший крок, і сама лише думка про те, що мені доведеться так існувати ще кілька десятиліть, нестерпно чавила мене.
Я й досі вважаю таке животіння особливим різновидом пекла. Фізичний біль можна перетерпіти. Але загнати самого себе в глухий кут, звідки немає виходу, і провести там цілі десятиліття — це страшна кара.
— Я ледь пригадую ті часи, але навіть крихти цих спогадів виявилося достатньо. Саме тому я дав собі непорушну обітницю: у цьому новому світі я житиму по-справжньому.
Та клятва, яку я склав собі в перші дні немовляти... Навіть зараз вона залишалася моїм наріжним каменем — головною цеглиною, на якій зводилася вся моя особистість.
— У тому світі мені було байдуже до смерті, бо я ніколи не жив по-справжньому. А оскільки я не жив, то й померти не боявся.
Я боявся болю, тому ніколи не намагався накласти на себе руки свідомо, та якби мені випала нагода тихо й безболісно заснути назавжди, я, напевне, з радістю вхопився б за неї. Настільки нікчемною була для мене смерть. І настільки ж нікчемним було для мене саме життя.
— Знеціниш одне — знеціниться й інше.
Ці слова сказав мені Гас, коли вперше навчав мене основ магії.
Створиш землю — народиться й небо. Створиш добро — виникне й зло. І це правило непорушне у зворотному напрямку: землі не буває без неба, а добра — без зла. Знищиш одне з них — і всесвіт виродиться в плоску, мертву пустелю ніщо. А отже...
— Я вважаю: якщо вже жити по-людськи, то й померти треба гідно. Хоч би як це було важко чи боляче. Інакше я просто знову повернуся в ту саму темну кімнату.
Адже саме туди мене й кликав бог нежиті. Його пропозиція відкинути смерть і жити вічно була точнісінько такою ж, як пропозиція назавжди замкнутися в чотирьох стінах мого колишнього затворництва.
— Хоч би які розкішні блага він обіцяв, моя відповідь одна: красне дякую, але ні, — я знизав плечима й усміхнувся. — Я хочу прожити своє життя й зустріти свою смерть як син цієї родини.
Богиня полум'я мовчки кивнула. Здавалося, моя відповідь цілком задовольнила її.
— Скажіть... я вже помер?
— Ні.
— Тоді я ще живий?
— Ледь-ледь.
Справи й справді були кепські. Напевно, я балансував на самій грані між життям і смертю. Ось чому моя душа заблукала в цей дивовижний простір із велетенською армілярною сферою мандрівних душ.
— Тоді... чи можу я благати вас якось повернути мене назад?
— Навіщо тобі вертатися туди? Тобі достатньо просто залишитися тут — і ти помреш саме так, як прагнеш.
Я зрозумів її думку. Правді ніде дітися: шансів на перемогу в мене майже не було. Важко було навіть уявити, що я зможу вдіяти проти бога нежиті тепер, коли його смертоносна кров уже отруїла моє тіло, а сам він насторожився й пильно стежив за кожним моїм подихом.
Зрештою, я був звичайною людиною й нічим більше. Хоч як я намагався, мені годі було зрівнятися зі славетними героями стародавніх легенд. Я виразно бачив свій неминучий кінець, і в ньому не було нічого героїчного: мене просто доб'ють, поки я жалюгідно корчитимуся в пилу.
Як же це буде боляче? Скільки мук доведеться витерпіти? Мені навіть думати про це не хотілося. А найстрашніше — мене можуть перетворити на нежить і кинути до вічної в'язниці, де я не буду ані живим, ані мертвим.
Але...
Попри все це...
— Я хочу захистити свою сім'ю. Розумієте? — зібравши крихти вдаваною хоробрості, я силувано, криво посміхнувся, мов той хвалько. Нехай я зганьблюся чи вкрию себе брудом, але цього разу я мушу бодай спробувати врятувати рідних.
Може, коли я розплющу очі, станеться диво і я вирву бодай нічию? Якщо мені вдасться хоч трохи ослабити його, інші троє встигнуть щось придумати. І тоді я вбережу свою родину бодай у такий спосіб.
— Я заприсягся, що колись обов'язково віддячу їм за все.
Залишити цю обіцянку нездійсненою було страшніше за будь-яку смерть. Це ятрило мені душу й завдавало нестерпних страждань. Тому, благаю, богине, поверни мене назад!
— Благаю вас.
Я опустився на коліна перед богинею, низько схиливши голову. Мені не треба було довго вагатися. Богиня якийсь час мовчала. Я терпляче чекав її вироку в цій покірній позі.
— Ти, Вільяме, о душе, що перейшла крізь світи, сину Блада й сину Мері.
— Так.
— Чи пізнав ти справжню вагу життя?
— Так.
— І все одно готовий без вагань прийняти смерть?
— Так.
— Чи збагнув ти невимовний відчай смерті?
— Так.
— І все одно сповнений милосердя до всякого життя, що згасає у світі?
— Так, — відповів я, не підводячи схиленої голови. — Так. Завдяки вашій ласці я нарешті збагнув це всім серцем.
Перебуваючи в цій священній обителі, я нарешті склав докупи всі шматочки мозаїки. Душі, які йдуть на переродження, втрачають пам'ять про колишнє буття. Я теж колись забув це місце. Це було необхідно для того, щоб минуле не тримало душу в кайданах і дозволило їй збудувати нове «я» та нове життя. А отже, та крихта неясних спогадів, що дивом збереглася в мені, була проявом ласки цієї богині, яка зглянулася над жалюгідною душею, сповненою пекучого каяття й самодокорів.
— Дякую тобі, милосердна богине полум'я, що володарюєш над вічним плином.
Я не знав, чи вдасться мені передати словами всю повноту моїх почуттів, але я дякував цій богині від самого денця серця.
Дякую за дарований другий шанс. Дякую за те, що зробила мене сином Блада й Мері. Дякую за те, що подарувала мені дідуся Гаса. Щиро, безмежно дякую!
Моєї вдячності не виміряти жодними словами світу.
— Серце твоє мовить щиро й ясно. Підведи голову, сину людський.
Я нарешті звів погляд — і мої очі широко розкрилися від подиву.
— Ти, Вільяме.
Коли я подивився вгору, усе ще стоячи на колінах, те, що я побачив під каптуром богині полум'я... було ніжним, прекрасним обличчям чорноволосої дівчини.
— Допоки ти плекаєш у серці цю рішучість — ти гідний.
Безпристрасне обличчя Грейсфіл нарешті осяяла тепла, лагідна усмішка. Перед моїми очима з'явилася біла дівоча долоня.
— Підведися. Склади мені обітницю — і рушаймо разом.
Я взяв її за руку.
— Допоки життя твоє не згасне і я знову не поведу тебе...
Я спробував підвестися, і тієї ж миті свідомість моя знову згасла.
— ...я буду твоєю покровителькою.

◆
Я знову розплющив очі, хоча в голові все ще паморочилося. Я лежав горілиць на мерзлій траві й бачив над собою хмарне нічне небо.
Зміїні ікла глибоко сиділи в моїй руці. Крізь щілину в латній рукавиці в моє тіло безупинно вливалася безсмертна кров темного бога. Рука горіла нестерпним болем — диким, пекельним жаром.
Мене зусібіч обступили ожилі герої-скелети: ряд за рядом, щільною стіною, вони пильно націлювали на мене свої клинки.
А за їхніми спинами дзвінко реготав бог нежиті, упиваючись своєю легкою перемогою.
Здавалося, я був абсолютно безсилий: чистий шах і мат, безвихідний ендшпіль. Але я виразно чув гучний, упевнений стукіт власного серця. Воно билося! Відбивало рівний, спокійний ритм.
«Усе гаразд. Тепер усе буде добре». Гарячий жар, подібний до вулканічної магми, у такт серцебиттю могутніми поштовхами розганявся по моїх жилах. У пальцях майже не лишилося чутливості, але я повільно з'єднав долоні перед грудьми. Мері навчила мене, що саме так моляться богам у цьому світі.
— Грейсфіл, що володарюєш над вічним плином... — Незнайома, благодатна сила розлилася по моєму тілу, мов свіжий подих весняного вітру. Я миттю збагнув, як керувати нею, наче це вміння було закладене в мені від народження. — Благаю, ступай у бій поруч зі мною.
Я оберу собі божество-охоронця й складу священну обітницю. Сьогодні ніч зимового сонцестояння. Велике свято, коли пташенята залишають рідне гніздо. День, коли юні душі приймають вічний захист богів.
— Благословення?..
Відчувши незримі зміни в просторі, бог нежиті здивовано скривився. Та це був не страх — лише зневажлива насмішка над безглуздим опором приреченого.
— Ха! Ніби це жалюгідне вміння тобі чимось зарадить! Тобі не допоможуть дрібні жрецькі фокуси тепер, коли моя кров переповнює твої...
Низький, глухий гуркіт полум'я, що розгорається, обірвав його слова на півслові. Сліпуче білий вогонь бурхливо вирвався просто з моєї пораненої руки! Він не обпікав. Навпаки: я відчув, як усе нечестиве й чуже в моєму тілі миттєво випалюється дощенту.
Чудово. Я зможу. У мене вийде!
— Стигмати?!.
Мій священний знак честі, отриманий тоді, коли я підглядав за молитвами Мері — шрами від опіків на передпліччях. Колись мої руки загартувалися в полум'ї божества.
— Стій... твоє тіло... Скільки ж освяченого хліба ти зжер за своє життя?!
Хоч Мері й належала до нежиті, вона щодня, без упину молилася великій Матер за мій щоденний хліб насущний. Її невтомні материнські молитви та незламна віра вщент розбили всі підступні розрахунки бога нежиті.
— І я клянуся тобі в цьому, моя Богине!
«Що міцніша клятва, то легше здобути божественне заступництво, але й доля твоя стане пекельно важкою». Я згадав колишні повчання Блада й зухвало вищирився. Важка доля? Та плювати! Якщо тут і зараз я зможу вибити дух із цього клятого бога нежиті — це мізерна ціна!
— Присвячую тобі все своє життя! Твоїм клинком я проганятиму зло, а твоїми руками нестиму спасіння тим, хто в скорботі! — я виголосив першу-ліпшу величну клятву, що зринула в серці. Десь у вишині мені здалося, ніби богиня полум'я — мовчазна, як і завжди — ледь чутно й лагідно пирснула. — У цьому я клянуся на полум'ї Грейсфіл, богині вічного плину!
На підтвердження моїх слів поруч зі мною спалахнули чисті, ясні вогні. Їхнє світло розлилося довкола м'яким, рятівним теплом.
Вона не просто зустрічала душі після смерті. Я знав напевно: вона невтомно, незримо й безмовно осявала своєю тихою любов'ю та турботою кожну живу душу аж до самої хвилини її скону, усвідомлювали ми це чи ні.
— То ти здобув благословення Грейсфіл...
Обличчя бога нежиті перекосилося від люті.
— Яка прикрість... Справді, яка прикрість... Мені щиро хотілося бачити тебе серед моїх воїнів. Але якщо вона прийняла тебе під своє крило — марно й намагатися.
Повітря зненацька просякло смертоносною жагою вбивства. Досі він намагався переманити мене на свій бік, але відтепер прагнув лише одного — моєї смерті. Ми обоє були налаштовані вкрай серйозно. На превеликий жаль, події дійшли до тієї крайньої межі, якої я так прагнув уникнути: відкритого двобою на смерть.
Але тепер... Тепер я не збирався програвати!
— Боже нежиті Стаґнейте! Я здолаю тебе й дотримаюся своєї клятви!
— Юний воїне, згинь же, так і не здійснивши задуманого!
Наші бойові кличі зіткнулися в морозній темряві, даючи початок вирішальній битві.
◆
— Убити його!
Бог нежиті вдарив першим. За його наказом ожилі лицарі виставили вперед поіржавілі клинки. З усіх боків на мене сунула суцільна глуха стіна смертоносної сталі. Шляхів для відступу не лишилося, пробити шпарину мечем було годі.
І тоді, відчувши, як із найглибших надр мого єства виривається божественна сила, я виплеснув її на всі боки, дозволивши їй вирувати так, як вона сама прагнула. Простір навколо мене ледь помітно викривився, і невидима, священна хвиля вдарила назовні, сповнивши цвинтар безмовними криками, що луною покотилися поміж могил.
То були не зойки болю. То були зітхання вічного спокою, у яких бриніла чиста радість довгоочікуваного звільнення. Кістяки розсипалися на порох, і залізна стіна опала, наче сухий пісок. Поіржавіла стара зброя й шматки броні з гуркотом падали додолу, зчиняючи дзвінку какофонію залізного брязкоту. Я не наважувався задерти голову, але виразно відчув, як високо в нічному небі спалахнув ясний вогник, плавно полинув увись і розчинився в зорях.
Якось давно я вже чув про це: благословення Грейсфіл дарувало вічний спокій і провід душам померлих. Його ім'я було — Божественний Смолоскип.
Про нього згадували нечасто, адже священикам-цілителям не було жодного сенсу виходити на передову й битися в перших лавах проти нежиті. Проте зараз, у цій безвихідній січі, воно виявилося нищівною зброєю.
Бог нежиті знову заходився скликати заблукалі душі, намагаючись підняти решту похованих на цвинтарі мерців. У відповідь я знову звернувся з гарячою молитвою до богині полум'я. Ще один невидимий сакральний спалах — і всі заблукалі душі цієї землі з миром відійшли до чертогів богів.
— Неймовірно... Ти ж щойно прийняв сан жреця!..
Його спантеличила чи то швидкість, чи то неосяжний радіус мого благословення. І він мав рацію: я й справді став священиком лише кілька хвилин тому. Але молитися я вмів! Я молився все своє свідоме життя, день у день спостерігаючи за Мері й переймаючи її щирість. Хіба могло в мене виникнути бодай найменше вагання?!
— Acceleratio! — вимкнувши зайві думки, я стрімголов кинувся просто на нього. Часу на складні маневри не було.
— Кх-х-х!..
З наших попередніх сутичок я вже зрозумів, що бог нежиті зовсім не був видатним мечником чи майстром рукопашного бою. Якби він володів клинком, я б нізащо не поцілив у нього двічі, навіть заставши зненацька. Тому я відкинув усі хитрощі й невпинно скорочував дистанцію. Мені треба було лише зійтися з ним упритул! А там я обрушу на нього удар за ударом своїм демонічним мечем і розсію його Відлуння за вітром ще до того, як він устигне збагнути, що сталося!
— Vas...
Волосся на моїй потилиці стало дибки, щойно я почув перший склад закляття. Не збавляючи скаженої швидкості, я щосили відштовхнувся від землі й, долаючи шалений біль у зв'язках, шугонув убік!
— ...tare!
Слово Руйнування, вимовлене з міццю, яка в рази перевершувала чари Гаса! Земля під нами розкололася й вибухнула пекельним вулканом. Прямого влучання я уникнув, але хмара розтрощеного каміння та піску збила мене з пантелику, а залишкова ударна хвиля жбурнула на землю. Я зарився носом у глину. Бог нежиті вдарив руйнівною магією просто собі під ноги, так близько, що вибух накрив і його самого!
Ну звісно ж! Як я міг про це забути?! Тілесні Відлуння богів уразливі лише перед вищою магією або демонічними мечами. Іншими словами, йому начхати на наслідки власних руйнівних чарів! Фундаментальні закони безпеки, якими керується будь-який смертний маг, для нього порожній звук. Йому байдуже, чи потрапить він під власний вибух!
Тепер мені стало ясно, чому він не вправлявся у фехтуванні чи кулачному бою. Якщо чаклун здатний вивільняти таку нищівну магію на відстані удару меча, зброя йому просто непотрібна! Варто комусь підійти впритул — і він просто підірве обох. І була лише одна причина, чому він не зробив цього раніше: він до останнього намагався схилити мене на свій бік.
Справжній секретний бос — саме так я його подумки охрестив, і він уповні виправдовував це ім'я. Божественне Відлуння. Такого супротивника не здолаєш за одну мить лише тому, що пробудив у собі крихту нової сили. Проте я все одно не збирався опускати руки.
Дивне, нетрадиційне використання магії — це ще не вирок. Тепер, знаючи про його прийом, я був готовий до контрзаходів. З новою рішучістю знищити його будь-якою ціною я скочив на ноги, на ходу загоюючи порізи та дрібні забиття благословенням «Закриття ран».
Густа завіса пилу та мерзлого піску все ще стояла над цвинтарем. Навколо запала мертва тиша. Звідки він завдасть наступного удару? За такої нульової видимості будь-який невірний рух міг коштувати мені життя.
Ніби розширюючи чуття за межі власної шкіри, я вдивлявся в рух магічної мани в повітрі. Якщо ворог готуватиме масштабний випад, здатний випалити все довкола — треба негайно вистрибувати із цієї пастки. А якщо він бодай на крихту відкриється — я метнуся вперед і завдам вирішального удару.
Секунди спливали одна за одною, і раптом мозок пронизало тривожне, гостре передчуття. То було божественне одкровення Грейсфіл — попередження про фатальну помилку моїх дій.
Я на мить розгублено завмер. Бог нежиті бився зі мною. Люто, затято, з явним наміром убити. Наші сили здавалися рівними, тож якщо він продовжить тиснути... Стривай. Зачекай-но...
А що... що, коли він зовсім не збирався зі мною битися?!
— О дідько! Храм! Хутчій до храму! Acceleratio!
Я побіг.
Я мчав, не відчуваючи під собою ніг.
Я летів угору схилом пагорба щодуху, на межі людських можливостей!
Усе, що говорив і робив бог нежиті — було суцільним обманом! Його подив, його лють, його роздратування — усе це була лише дешева вистава, розіграна для того, щоб переконати мене, ніби він цілком поглинутий нашим герцем! А потім він здійняв хмару пилу, аби виграти час...
— Прокляття!
Його справжньою метою було просто прибрати мене з шахівниці — скинути з рахунків незручну фігуру, а самому кинутися на беззахисних Блада й Мері!
◆
Я біг і біг. Знову й знову вигукував Слово Прискорення. Мої ноги молотили по мерзлій, зів'ялій траві пагорба, розтинаючи крижане нічне повітря.
Я думав, що розумію його натуру, але був сліпий! Він був богом, який прожив незліченні тисячоліття. Істотою з іншого виміру, непідвладною людським міркам.
Я гадав, що розгадав його сутність, але бачив лише верхівку айсберга. Навіть якщо повірити його словам і припустити, що він справді вважав мене гідним уваги суперником — зараз це не мало для нього жодного значення.
Він міг прийти по мене значно пізніше — через десять чи двадцять років, коли я зіткнуся з життєвою кризою; через тридцять чи сорок, коли мене гризтимуть сумніви щодо правильності обраного шляху; через п'ятдесят чи шістдесят, коли моє тіло зігнеться під тягарем старості й недуг. Навіть якби я знищив це Відлуння, смертна людина безсила перед самим богом у глибинах вимірів. Бог нежиті стояв вище за людські поняття часу й мав у запасі безліч спроб.
Натомість головною здобиччю для нього завжди залишалися Блад, Мері та Гас. Тепер, коли я здобув благословення богині полум'я, я міг повернути їхні душі до сансари. Великих героїв, яких він уже заманив у пастку й майже вважав своєю власністю, вирвуть із його пазурів! До того ж він не мав абсолютної впевненості, що зможе здолати мене цим осколком після того, як Гас спопелив його другу половину.
Він холоднокровно зважив ризики й вигоду та вдав із себе ображеного дурня. Навмисно перегравав, немов дешевий лиходій із лицарського роману, показуючи гнів і здивування, аби я на мить забув про загрозу обходу з тилу. Точнісінько те саме, що я намагався провернути на початку бою! Я хотів зв'язати його увагу собою й змусити забути про них, а натомість він обвів навколо пальця мене самого! Якби не вчасне застереження богині полум'я, усе було б скінчено. Який же моторошно хитрий супротивник!..
Я летів уперед, і в голові пульсувала лише одна відчайдушна думка:
«Тільки б не запізнитися! Благаю, тільки б устигнути!»
Коли я вискочив на саму вершину пагорба й перед очима постав храм, я побачив, що його масивні ворота розчинені навстіж.
— Мері! Бладе!
У глибині храму височіла темна постать бога нежиті. Він простягав кістляву руку до стікаючих кров'ю Мері та Блада. Вони, вочевидь, намагалися чинити опір до останнього: Гас був намертво пришпилений до кам'яної стіни чорним туманом, а Блад, який затуляв собою Мері, уже розсипався на шматки.
Щойно мій погляд вихопив цю картину, мене опекло страшне усвідомлення. Безжальний вирок долі: за такої відстані... і в такі лічені частки секунди... я ніяк не встигав. А ніхто з моїх опікунів не міг чинити опір.
Кров відлила від мого обличчя. Невже це діється насправді?! Пройти такий шлях, заручитися підтримкою самої богині, нарешті зрівняти шанси... невже все піде прахом лише через мою безглузду самовпевненість і підступну витівку цього брехуна?!
— Ха-ха-ха!
Бог нежиті з тріумфом простягнув долоню, і вона в повільному русі потяглася просто до черепа Блада...
Але наступної ж миті чийсь невидимий удар з силою відкинув його руку геть!
— Що?.. — Це був не я. І не Гас, не Блад і не Мері.
Тією, хто відбив смертоносний випад бога нежиті, була велична жінка в ніжних, м'яких шатах. Вона непохитно стала перед Мері та Бладом, затуляючи їх собою.
Я ніколи раніше не бачив її. І водночас усім серцем відчував, що знаю її з давніх-давен.
Порожні очниці Мері широко розкрилися, і з її понівеченого горла вирвався безмовний стогін невимовного потрясіння й віри. З кутиків її очей покотилися неможливі, живі сльози.
Жінка повернулася до Мері й тепло всміхнулася. Ніжною, лагідною, материнською усмішкою. А потім її світлий силует м'яко розтанув у нічному повітрі, немов то було благословенне видиво.
Більше не треба було жодних слів. Знак був яснішим за сонце.
Мері завжди мала її прощення. Вона взагалі ніколи не гнівалася на свою доньку.
Проте Мері сама не шукала легкого прощення: поблажливе милосердя було не тим, чого прагла її душа. Тому велика богиня невтомно берегла її й продовжувала суворо наставляти, як того бажала сама Мері. І це тривало день у день, без упину, без жодного позбавлення божественного захисту — цілих два довгих століття, аж доки не настав час, коли Мері змогла пробачити саму себе.
Яка ж мати не прийде на порятунок любій доньці в мить смертельної небезпеки?! Богиня, якій Мері поклонялася з такою безмежною відданістю — велика Матер — справді була величною владичицею.
Збагнувши нарешті всю правду, Мері гірко й полегшено розридалася.
Бог нежиті заціпенів на місці, бачачи, як беззаперечна перемога вмить вислизає з його пазурів.
І з безмежною вдячністю Матер за цей подарований шанс ми з Бладом одночасно кинулися в бій.
◆
— Грейсфіл, богине полум'я! Спокій і провід! — я миттю вирішив застосувати благословення. І цілив я просто в Мері та Блада!
— Що-о-о?!.
Бог нежиті вирячив очі в німому шоці. Він ніяк не очікував, що я вистрілю своєю магією в тих, кого відчайдушно намагався врятувати! Адже моїм благословенням був Божественний Смолоскип — священний імпульс, що повертає душі до вічного кругообігу перероджень.
— Тьху! Стаґнейт, сансара! Збийся зі шляху, провід!
Миттю розгадавши мій маневр, він поспіхом виплеснув назустріч нечестиву силу протилежної природи, знівелювавши благословення. Він став стіною перед Мері та Бладом, закриваючи їх власним тілом!
Видовище було дивовижне, але оскільки я бив по душах Мері та Блада, у нього не залишалося іншого вибору, окрім як захищати їх! Якби я атакував самого бога, він, скориставшись моментом, устиг би поглинути їхні душі, сподіваючись, що божественне Відлуння витримає мої удари достатньо довго, аби завершити задумане до власного знищення.
Для богів їхні Відлуння були лише витратним матеріалом: вони вимагали часу й зусиль на створення, але їх завжди можна було відновити. Він із радістю проміняв би загибель аватара на душі Мері та Блада.
Але якби я влучив у них Божественним Смолоскипом — усе пішло б шкереберть. Я знав напевно: вони не опиратимуться моїй молитві. Їхні душі вислизнуть із його чіпких пазурів і з миром повернуться до вічного колеса сансари.
І тоді сама мета його появи в цьому вимірі зникла б без сліду, перетворивши всі його зусилля на порох. Щоб не допустити цього, бог нежиті був змушений затуляти собою Мері та Блада доти, доки моє благословення було спрямоване на них!
За іронією долі, він опинився в шкурі супергероя, який змушений затуляти мирних жителів власним тілом від ударів лиходія. Йому не лишалося нічого іншого, окрім як стояти живим щитом, аби жодна іскорка моєї благодаті не торкнулася їхніх кісток. Його увага була повністю розпорошена й скута необхідністю відбивати мої сакральні імпульси.
З глухим, хрипким стогоном Блад уклав усі рештки сил свого скаліченого тіла в один розпачливий рубаючий удар свого улюбленого дворучного меча. Нехай його клинок і поступався Оверітеру, але він теж був грізним демонічним мечем, гідним майстерності свого господаря. Знехтувати таким ударом ворог не міг.
Тієї частки секунди, яку бог нежиті витратив на вимушене ухиляння...
— Acceleratio!
...мені вистачило з лишком, аби стрілою пронизати весь простір храму!
— V-Vas...
Він гарячково спробував вимовити Слово Руйнування.
— Tacere, os!
Раптове заціпеніння на мить замкнуло його вуста! Це був Гас! Усе ще пришпилений до стіни чорним туманом, він скалився найсамовдоволенішою усмішкою у світі! Сили старого були майже на нулі, але він зумів завдати ідеального удару в найдосконаліший момент.
«Просто навчися застосовувати крихти магії — розумно, вивірено й точно».
У моїй пам'яті виринули його повчання з перших днів навчання. Це Слово Мовчання — зухвалий, підступний і блискучий випад — утілювало саму суть Гаса куди краще, ніж уся та велична магія на кшталт Слова Знищення Сутностей!
Права нога вдарила в кам'яні плити. Я знову штовхнув своє тіло вперед, скорочуючи відстань, наче випущена куля. Ліва. Права. Кам'яні колони обабіч мене пронеслися назад, мов оперені стріли в польоті.
Я вже був біля нього!..
З моїх грудей вирвався несамовитий бойовий клич, і тоді...
Удар. Опір плоті.
Оверітер увійшов йому просто в серце.
— Гх-х-ак!..
Я рвучко висмикнув клинок і рубанув знову. А потім ще раз і ще раз! Бог нежиті відчайдушно намагався ухилятися та ставити блоки, але на такій близькій дистанції я безроздільно панував над боєм.
— Ах ти ж... клятий шмаркач!..
Удар! Удар! Рубаючий випад! Багряні колючі лози, що виривалися з демонічного меча, люто шматували його тіло.
— Вілле... Вілле, сину Мері та Блада... Вілле, послідовнику Грейсфіл!..
Він спопеляв мене каламутними сутінковими очима, повними крижаної люті. Це була вже не та фальшива зневага, що на початку — то була справжня, невимовна жага помсти.
— Я закарбую твоє ім'я у своїй пам'яті! І якщо ти не скоришся мені добровільно — я подбаю про те, щоб ти до кінця днів не знав спокійного сну!
Тепер він запам'ятав мене назавжди.
— Твої погрози звучать як скиглення дешевого лиходія, — сухо відрізав я і вдарив по обплутаному багряними шипами богу нежиті всією очисною силою, яку тільки зміг почерпнути з полум'я богині.
І тоді могутнє Відлуння бога нежиті нарешті почало кришитися й розпадатися на порох.
Якби я боявся нажити собі ворога в особі бога, я б зроду не посмів кинути йому виклик.
— Клянуся священним вогнем Грейсфіл... — я впер вістря свого демонічного меча просто у зникаючу постать бога нежиті. — Тобі ніколи не заволодіти моєю душею. Я житиму й помру так, як належить людині.
Це був мій особистий маніфест війни й останнє прощання з танучим осколком темного божества. Відлуння відповіло мені сповненим ненависті поглядом, не зводячи очей аж до тієї миті, поки його тіло остаточно не розсипалося на сірий попіл. І я не відводив погляду у відповідь, доки він не зник без сліду.
◆
Коли Відлуння бога нежиті розвіялося в порожнечі, я ще довгий час залишався напоготові, очікуючи третього осколка чи появи нових ворогів. А коли нарешті усвідомив, що ми перемогли, моє серце сповнила не буйна радість, а таке непереборне, знесилююче полегшення, що я просто безсило опустився на кам'яну підлогу храму.
Я сидів серед руїн святилища, понівеченого лютим боєм, і повільно, важко видихнув. Цей ворог був невимовно сильний — і це не було перебільшенням.
Дивна річ: у мені зовсім не було пихи чи гордощів за власний подвиг. Напевно, тому, що ця перемога була викувана спільними зусиллями багатьох людей.
Я бився грізним демонічним мечем Оверітером, який мені подарував Блад. Гас завчасно спопелив другу половину божественного Відлуння, позбавивши ворога головного козиря. Богиня полум'я стала моєю небесною покровителькою. А божество Мері — Мати-Земля Матер — подарувала нам дорогоцінні секунди в найкритичнішу мить.
Та й це було далеко не все. Було ще все те, чим Блад, Мері та Гас так щедро ділилися зі мною всі ці роки, відкриваючи переді мною таємниці меча, магії та щирої молитви. І ці безцінні дари вміщували дещо куди важливіше за бойове мистецтво — щось справді людське, закладене в саму глибину моєї сутності.
Знадобилося сплести воєдино всі ці нитки, скласти докупи кожен клаптик їхньої допомоги, аби вирвати цю найхиткішу, найпримарнішу з перемог. Я міг загинути будь-якої миті, і якби забракло бодай однієї ланки — я не мав би жодного шансу. Усім цим я завдячував заступництву моєї богині, і понад усе — цим трьом. Я був безмежно благословенний тим, що мене оточували такі дивовижні наставники.
Поки я розмірковував над своєю щасливою долею, чиїсь турботливі руки міцно пригорнули мене до грудей: — Вілле... Вілле... Яке щастя, що ти живий!.. — Мене огорнув рідний, затишний дух сухого пахучого дерева, що тліє у вогнищі.
— Молодець, синку, — суха кістяна долоня без натяку на м'якість куйовдила мені чуба.
— Хм. Він же син Мері та Блада, хай і не за кров'ю. Я б дуже здивувався, якби він не впорався з такою дрібницею, — пробурчав Гас, вірний своїй звичці бурчати навіть тоді, коли щиро хвалив.
— Мері! Бладе! Гасе! — їхні рідні голоси знову навернули мені на очі сльози.
І лише тепер я по-справжньому відчув смак того, що зміг зробити. До мене дійшла проста й ясна істина: здолати могутнього ворога, мов легендарний лицар із казки, ніколи не було моєю справжньою метою. Усе, чого я жадав понад усе на світі — це захистити цих трьох, мою найдорожчу родину. Не сховатися в темному кутку, наче боягуз. Це було моїм єдиним прагненням, заради якого я без вагань поставив на кін власне життя. І я впорався!
— Я... я зміг...
Я підвівся на ноги й бився так, як личить чоловікові. Я не згорнувся клубочком, обхопивши коліна руками. Вони були тут, усі троє, живі! Я зумів їх захистити!
— Слава богам... Дякувати богам!.. — у грудях тіснилися сотні різних почуттів, а по щоках струмками котилися сльози. — Яке щастя, що ви всі цілі!..
Я міцно обійняв Мері у відповідь і глянув на Блада та Гаса. Вони всміхалися. Усі троє всміхалися мені! І, немов підхопивши цю радість, я теж посміхнувся крізь щасливі сльози.
— Ну що ж! — Блад хвацько розтягнув слова й переможно потряс кулаком у повітрі. — Думаю, таку звитягу гріх не відсвяткувати! До того ж ми заборгували нашому Віллові бенкет на честь його повноліття!
— Атож. У храмі, звісно, не завадило б як слід прибрати, але день-два воно потерпить.
— Безперечно. У такому разі в мене знайдеться пляшка двохсотрічного гномського дистиляту, яка чекала якраз на таку велику подію.
— Оковита?! — аж підскочив Блад. — Сто чортів тобі в печінку, дідусю Гасе, і ти досі мовчав про такий скарб?!
— А що, по-твоєму, я мусив марнувати цей шляхетний напій на мале дитя?
— Гномська вогняна вода? — поцікавився я. — Вона смачна?
— Ще й як, — хмикнув Гас. — Якби тільки я міг її випити!
— Та облиш, старий! Хоч би вдав для години! — у голосі Блада чулося вдаване роздратування. — Сьогодні ж свято!
— Саме так! Ходімо, Гасе, випий разом із нами!
— Вілле, дивися мені, не налягай на чарку, — суворо нагадала Мері. — Ти ж пам'ятаєш, чим усе скінчилося минулого разу? Більше таке не повинно повторитися, ти мене зрозумів?
— Т-так, зрозумів!
— Оце так, хлопче! Коли ти отак вирячуєш очі, пика в тебе стає просто моторошна.
Мері тихо засміялася, зовсім не образившись: — Не страшніша за твою.
Гас зайшовся голосним реготом: — Свята правда!
— Ну що, дідусю Гасе, веди! Показуй, де сховав своє пійло.
Гомонячи та жартуючи, ми рушили слідом за Гасом, аж раптом у Мері та Блада підігнулися коліна — і вони важко повалилися на кам'яну підлогу.
◆
На якусь мить я навіть не збагнув, що сталося: — Ме...рі? Бладе? — слова зірвалися з моїх уст якось дико й безпорадно.
— Ех-х... Схоже, приїхали.
— Так, дорогий... схоже на те.
Вони кілька разів спробували підвестися, але марно. Ноги відмовилися їх слухатися.
— Такий уже закон буття, синку. Наша земна прив'язаність згасла. Ми відмовилися продати свої душі богу нежиті й зберегли вірність світлим богам. Було б наївно сподіватися, що нам дозволять і далі блукати цим світом у подобі мерців.
— Ну так... Але, чорт забирай, я все ж сподівався, що нам дадуть хоч трохи часу погуляти на бенкеті.
— Грейсфіл і без того виявила до нас безмежне милосердя, розумієш? Було б цілком природно, якби ми розтанули одразу після бою.
Я відмовлявся розуміти те, що вони говорили. Я просто не хотів цього чути!
— Отакі справи, Вілле. Далі ми з Мері піти вже не зможемо.
— В-ви жартуєте... — слова самі зривалися з моїх губ. Я відчайдушно опирався страшній правді. — Ви ж просто розігруєте мене!.. — голос мій затремтів. — Сьогодні ж свято... ну навіщо ви так жорстоко зі мною?..
— Вілле, ти ж розумний хлопчик... Ти ж і сам усе розумієш, правда?
Я більше не міг заперечувати неминуче. Десь у найпотаємнішому закутку душі я завжди знав, що цей день настане. І зустрівши цей лагідний погляд, почувши ці тихі слова... я збагнув: це кінець.
— Ви сказали це так раптово... Я так хотів, щоб ви просто... засміялися й сказали, що пожартували... Я так хотів... — останні крихти заперечення розсипалися на порох. Я гірко зітхнув, і всередині не залишилося нічого, окрім глухої покірності долі та крижаної, спустошливої самотності.
— Пробач, синку.
— Пробач нам, Вілле...
Мабуть, вони відчували той самий щем у серці.
— Невже нічого не можна вдіяти?!
— Нічого, — Мері лагідно похитала головою. — А навіть якби й можна було — ми не маємо права.
— Ти ж і сам про це казав, Вілле: «жити й померти так, як належить людині». Так, звісно, ми колись схибили... трохи зійшли з прямої стежки... Але ж зрештою дісталися мети! Просто пішли трохи довшою, мальовничою дорогою. Пара сотень років — цілком пристойний гак для прогулянки, га?
— До того ж батьки мусять іти з життя раніше за своїх дітей. Це закон природи. Вічний закон самої землі, — слова Мері звучали так, як личить справжній жриці великої Матер.
— Угу... Так. Ваша правда, — саме так усе й мало статися. Богиня полум'я напевно сказала б те саме.
Але... попри все це...
— Я знаю, що не маю права цього казати... але... я нічого не можу із собою вдіяти! Дозвольте мені сказати це бодай один-єдиний раз, добре?.. Хоч би що ви говорили — я не хочу, щоб ви помирали!
◆
Ні. У жодному разі! Я не хочу бачити, як це станеться! Я не хочу дивитися, як помирають Блад і Мері!
Ці слова були для мене суворо забороненими — як для сина, що стоїть перед вмираючими батьками, так і для новопосвяченого жерця богині, яка опікується душами та сансарою. Ці слова загрожували перекреслити ту горду клятву, яку я щойно кинув в обличчя богу нежиті.
І все одно я не міг стриматися, аби не викричати їх уголос.
— Я хотів коли-небудь повернутися сюди й знову побачити вас обох! Хотів ще битися з тобою на мечах, Бладе — іноді перемагати тебе, іноді діставати на горіхи, а потім базікати про всякі дурниці! Я хотів знову допомагати тобі по господарству, Мері, щоб ти хвалила мене й казала, як я виріс! Я хотів показати вам своїх майбутніх дітей, онуків... щоб ви навчили їх усього того, чого навчили мене!.. — Це було моєю заповітною мрією. Солодким маренням, про яке якась частина моєї душі завжди знала: йому ніколи не судилося збутися.
— Як ви можете казати, що зникнете просто зараз?! Вам не можна йти! Не смійте, я цього не витримаю! Як мені жити далі без вас?! — голос мій зривався на хрипкий плач. Сльози ринули безупинним потоком. — Не йдіть... благаю вас... Та начхати мені на всі закони!.. Просто залишіться зі мною!..
Я чудово розумів, яким жалюгідним видаюся їм у цю мить. Рюмсаю, репетую, б'юся в істериці... мов нерозумне дитя. Але я мусив, мусив сказати їм це!
— Мері...
— Так, я знаю.
Вони перезирнулися й мовчки кивнули одне одному. А потім обидва стиснули долоні в кулаки й водночас легенько стукнули мене по маківці. Боляче не було — лише теплий, лагідний дотик.
— Ану годі. Перестань поводитися як немовля.
— Блад має цілковиту рацію. Будь розсудливим, синку.
Після цієї лагідної догани я більше не міг утримувати нестерпний душевний біль. Я розридався на весь голос, сльози градом котилися по щоках. Обличчя перекосилося, перед очима все попливло, і я раз за разом здригався від безутішних схлипів.
Коли я востаннє так ридав? Почуття, що переповнювали душу, більше не вміщалися в жодні слова.
— Ха-ха, здається, це мій перший справжній батьківський виховний жест за довгі роки.
— Наш Вілл зростав таким самостійним, що нам рідко доводилося його сварити, правда ж?
Вони лагідно всміхнулися одне одному.
— Нумо, Вілле, — Блад повернувся до мене. — Ти ж знаєш: ми б усе віддали заради тебе. Але є речі, проти яких не підеш. Ти питаєш, як тобі жити далі без нас? Я скажу тобі як: ти знайдеш свій шлях. Ми, люди, іноді втрачаємо те, без чого, здається, неможливо дихати. Але правда життя в тому, що людина не помирає так просто — доки вона щодня їсть і спить. А з часом ти обов'язково знайдеш нові речі, які стануть для тебе не менш дорогими.
Блад пригорнув мене до себе, і вперше від моїх дитячих років міцно обійняв. Як і слід було чекати, у цих обіймах не було тілесного тепла — лише тверді кістки та порожнечі, крізь які гуляло холодне повітря. Він скуйовдив моє волосся точнісінько так, як робив це від самого мого дитинства. І це до болю знайоме, незграбне відчуття знову викликало в мене гарячі сльози.
— Коли вийдеш у широкий світ — заведи собі вірних друзів, причаруй кількох гарненьких дівчат і живи на повні груди!
— Бладе! — протягла Мері суворим, докірливим тоном. — Не смій підбивати хлопця на легковажність! Вілле, завжди будь вірним у коханні та шлюбі! Господи милосердний, оцей чоловік... — Мері скрушно похитала головою.
— І ще одне, Вілле, — продовжила вона. — Ти склав непорушну обітницю богині полум'я і здійснив велике богоубивство. Це діяння, гідне легендарного героя. Попереду на тебе чекає важка, бурхлива доля, — Мері сиділа випроставшись, і її слова звучали велично й урочисто, немов голос оракула, що звіщає волю богів. — Будуть дні, коли ти зазнаватимеш гірких втрат. Будуть часи, коли тебе несправедливо засуджуватимуть і проклинатимуть. Тебе можуть зрадити ті, кому ти допоміг; добро, яке ти створиш, можуть забути; ти можеш втратити все, що збудував, і опинитися в оточенні одних лише ворогів.
Урочиста суворість раптом зійшла з її обличчя, поступившись безмежній ніжності. Вона покликала мене до себе й міцно обняла: — І все одно — люби людей. Твори добро попри все. Не бійся втрат. Будуй, а не руйнуй. Де гріх — даруй прощення; де відчай — неси надію; де горе — даруй радість. І захищай слабких від будь-якого насильства. Точнісінько так, як ти заступився за нас перед безсмертним богом.
Вона відчувала, що це наші останні обійми на цьому світі. — Вілле, Вільяме, синку мій. Мій любий хлопчику, рідний сину Блада... — я відчував, як тремтять її руки, що тримали мене. Мої руки тремтіли так само. — Нехай благословення світлих богів і духи мужності завжди бережуть тебе на всіх твоїх дорогах.
Зненацька образ Мері перед моїми очима здригнувся й роздвоївся. І справа була зовсім не в сльозах: це її примарне тіло відділялося від тлінної оболонки мумії. Тепер переді мною постала струнка, прекрасна жінка з розкішним золотавим волоссям і схиленими додолу смарагдово-зеленими очима. Вона випромінювала благородство й безмежну материнську ніжність.
— Слухай сюди, — мовив Блад. — Завжди йди тільки вперед і ніколи не сумнівайся у власних силах. Справжньому чоловікові потрібна лише рішучість — і йому скориться будь-яка вершина. Ти маєш звичку занадто глибоко й довго мудрувати. Ніколи не дозволяй цим роздумам зупинити твій рух.
Постать Блада теж захиталася й почала розпливатися. Замість білого скелета я побачив величного богатиря з буйною вогненно-рудою чуприною, схожою на гриву лева. Гострі, проникливі очі воїна. Могутнє, немов висічене з граніту мускулисте тіло. Він був утіленням справжнього батька — дикого, нестримного й безмежно життєлюбного.
Я назавжди закарбував їхні справжні образи та останні напутні слова у своєму серці. Я знав, що не забуду їх до останнього подиху: вони світитимуть мені дороговказом усе життя, немов благословенне полум'я Грейсфіл.
Ми стояли так у благоговійній тиші ще якусь мить.
Раптом хтось позаду нас делікатно кашлянув. Я озирнувся й побачив Гаса. Перед ним у повітрі плавно ширяли чотири скляні келихи та дорога на вигляд пляшка оковити, яку він десь роздобув. Вигляд старого привида, який самотньо висів у повітрі з цим скарбом і почувався явно ніяково, виявився настільки кумедним, що ми всі враз не витримали й голосно розреготалися.
А потім ми випили разом. Перший ковток справжнього алкоголю, який я скуштував у колі нашої четвірки, мав шляхетний, витончений аромат і таку вогненну міць, що обпік мені горло аж до самих глибин єства. Цей смак я не забуду ніколи.
Тієї ночі, ведені божественним смолоскипом із ліхтаря Грейсфіл, мої батьки мирно повернулися до сансари.