Розділ 5 — Фінальний розділ. Хлопчик із міста мертвих

Пронісся свіжий вітерець.

Світало, і біля підніжжя пагорба стелився тонкий ранковий туман. Під нами, сягаючи самого берега безкрайнього озера, розкинулося кам'яне місто. Воно здавалося середньовічним або навіть значно давнішим. Звідси виднілися високі вежі та акведук із низкою величних арок.

Усе воно було древнім і лежало в руїнах.

Дахи багатьох будівель давно обвалилися, а штукатурка зі стін обсипалася, через що споруди мали жалюгідний вигляд. Крізь щілини в кам'яній бруківці пробивалася трава, а по стінах дерлися зелені виткі пагони й мох. Місто повільно згасало серед зелені — так, ніби насолоджувалося тихою дрімотою після бурхливого життя, що колись тут вирувало.

Над усім цим лагідно світило ранкове сонце.

Саме тут, на цьому пагорбі з краєвидом на місто, я вирішив насипати могили Мері та Блада. З цим храмовим пагорбом, звідки відкривався вигляд на озеро та сповите руїнами місто, мене пов'язувало стільки спогадів! Ось чому я вирішив поховати їх саме тут.

Я мовчки дивився на їхні могили.

Я хотів одного дня повернутися сюди. Знав, що більше ніколи не побачу ні Мері, ні Блада. Знав, що вони повернулися до кола сансари. Але мені хотілося бодай приходити до цих могил і розповідати їм про те, як я змужнів.

Хотілося показати їм своїх майбутніх друзів і сім'ю, як я колись і мріяв. Повернутися дорослим — таким, на якого вони могли б поглянути й заспокоїтися, знаючи, що їхня дитина живе гідним життям.

— Тож розлучимося ненадовго, — я молитовно склав долоні й якусь мить мовчки молився. Потім сказав двом могилам, що вирушаю в дорогу.

— Закінчив?

— Так, — кивнув я. — Слухай, ем... — Підібрати потрібні слова було годі. — Гасе... А чому ти не помер?

— Оце так запитання для старого діда на схилі літ! Мій рідний онук бажає моєї смерті! Демоняко!

— Демоняко?! Та годі тобі, це ж образливо! Я просто думав про твої гори скарбів і про те, що коли ти помреш, усе дістанеться мені!

— Ага! Поріддя демонів зізналося!

Ми просто кепкували один з одного. Безліч обставин спорудили між нами стіну відчуження, тож це був перший раз за довгий час, коли я знову міг отак безтурботно дуркувати з Гасом.

— Хе-хе-хе, — єхидно захихотів я, щосили вдаючи підступного крутія. — Я лише пропоную пустити в діло мертві гроші, які лежать без усякої користі. Що скажеш, старий?

— Хм, слушна думка. Тоді забирай.

— Га?..

Обличчя Гаса вмить знову стало цілком серйозним, і він сунув мені в руки кілька мішечків. Я зазирнув усередину.

Незліченні золоті та срібні монети сяяли у промінні ранкового сонця. Там було повно дорогоцінного каміння, перснів, браслетів, ґудзиків, брошок, шпильок і застібок для плащів. Навіть стрічки та пояси, гаптовані золотими й срібними нитками.

Ого. Оце так. Цілий статок.

— БОГИ СВЯТІ! — від шоку я ледь не впустив усе на землю, але відчайдушно втримав у руках.

— А ти чого чекав від моїх багатств? Позичаю без відсотків. Примножуй їх. Я ж тебе вчив, як це робиться, — мовив Гас і всміхнувся.

— А-але... це ж... це ж...

— Гроші, які просто лежать і не переходять з рук у руки, як ти й казав, мертві. Я не люблю застійних грошей. Здається, твої слова були такими: «жити й померти, як належить». З грошима все точно так само, — стенув плечима Гас. — Змусь їх працювати на себе. Доки вони не виконають своє завдання, дбай, аби вони переходили з рук у руки й не застоювалися.

Схоже, цією життєвою філософією Гас щиро пишався.

— Адже сам я, бач, більше не зможу за цим спостерігати.

— Гасе... — я схилив перед ним голову й з вдячністю прийняв скарб. Я приготувався попрощатися. Мабуть, це була остання мить, коли я взагалі...

— До речі, найближчі років десять я звідси нікуди не збираюся.

Що?!

— Ну... річ у тім... сам розумієш... Печатку Верховного Короля досі треба стерегти. Якщо демони зламають її — нам кінець, — Гас позирнув на мене із незвичною серйозністю. — Тож минулої ночі твоя богиня зійшла до мене з одкровенням, і ми трохи побалакали. Я отримав дозвіл потинятися тут, у цьому місті, ще десь зо два десят... себто років із десять, доки бог нежиті знову не набереться сил.

Я тільки й міг, що безпорадно хапати ротом повітря, мов риба. Як йому це вдалося?! Про що взагалі думала Грейсфіл?! Я розумів необхідність цього, але... невже аж так?!

— Здається, тепер я став чимось на кшталт Вісника Грейсфіл.

Придивившись пильніше, я зауважив, що відчуття «скверни», яке раніше завжди віяло від Гаса, тепер помітно послабшало. Він навіть більше скидався на святого духа. Але хіба вони тоді не могли б...

— Вони самі сказали, що не хочуть цього, — промовив Гас, наче прочитавши мої думки. — Якби їм дали ще одне десятиліття, вони б стали жадібними. Почали б чіплятися за життя. Проживеш одне десятиліття — чому б не зостатися ще на одне? А потім іще на одне? Бодай доти, доки ти не помреш. Розумієш? Вони знали, що неминуче так подумають. Ось чому вони вирішили відійти. Обоє трималися мужньо, але в душі ревли точнісінько так само, як і ти.

Почувши це, я занімів. Вони відмовлялися хитрувати до останнього, попри те що весь цей час знали про існування виходу.

— Для такого спокусливого становища з головою вистачить і одного старого хріна, — стенув плечима Гас.

Я подумки погодився, що Гасові це до снаги. Він без вагань виконуватиме свій обов'язок захисника печатки, а коли мине десятий рік і настане час іти, він відійде у засвіти без жодного слова докору чи скарги. Я був певен цього. Дідусь Гас завжди жив на повну, у стилі справжнього рок-н-ролу.

— А що ми робитимемо з печаткою, коли ці десять років спливуть?

— Схоже, у тебе є десять років, аби щось придумати. — «Оце так переклала все на мене, га. Красненько дякую, богине». — Вона передала мені, що віра в неї у зовнішньому світі неабияк згасла. Вона витратила чимало сил, коли втрутилася в нашу халепу.

— Що?

— Схоже, майбутнє богині полум'я — це ще одна справа, яка залежить від твоїх зусиль.

Я ще й рушити не встиг, а на мене вже звалювали дедалі більше тягарів — і матеріальних, і незримих. Ось вона яка, виявляється, ота «сувора доля»!

— Як не крути, а гроші тобі точно знадобляться. Годі вагатися, забирай уже.

— Так. Схоже, роботи в мене непочатий край. Щиро дякую. — Я порозпихав скарби по численних кишенях і потайниках та взявся востаннє перевіряти своє спорядження.

Цупкий, добротний одяг — штани та куртка. Шкіряні рукавиці, міцні чоботи. Величезний заплічник із безліччю кишень. Поясні калитки. Запасна пара чобіт. Ковдра, казанок, харчі тривалого зберігання, бурдюк для води, ніж для виживання, топірець, чорнильна ручка, пергамент, мотузка, одна зміна одягу та грубий брезент для таборування. А ще різні дрібниці: трохи вогняної води, яку можна використати замість нюхальної солі, голки, нитки, клапті тканини різного розміру та невелика грудочка кам'яної солі. Усе це було важливим.

За обладунок мені правила міфрилова кольчуга, знята з тіла одного з полеглих героїв після битви з богом нежиті. Головною її перевагою була надзвичайна легкість: міцна й надійна, вона на тілі майже не відчувалася. Поверх кольчуги я натягнув ще один шар одягу, аби приховати її від сторонніх очей.

Потім накинув плащ із каптуром і застебнув його спереду однією з тих застібок, які дав мені Гас. Між шарами тканини каптура я завчасно вшив талісман зі Словом Опіки, забезпечивши голові певний захист.

Тепер, коли на мені лежав знак бога нежиті, було вкрай важливо знайти рівновагу між вагою поклажі та надійністю спорядження. Я мимоволі згадав старі комп'ютерні ігри й подумав, як згодилася б торба, здатна вмістити нескінченну кількість речей. На жаль, нічого настільки зручного в мене не було, тож доводилося викручуватися власними силами.

І, нарешті, зброя: мій спис Блідий Місяць, одноручний меч Оверітер та круглий щит.

Біля основи наконечника Блідого Місяця я прив'язав красиву стрічку, щоб надати йому трохи індивідуальності. Класом він поступався Оверітеру, проте це був найперший трофей, здобутий мною в бою, він був напрочуд зручним, і я встиг прикипіти до нього всім серцем.

А от з Оверітером була зовсім інша історія. Попри те, яку важливу роль він відіграв у моїй битві проти бога нежиті, я загорнув його у старе сукно, а руків'я обмотав шкірою. Мені було трохи соромно перед мечем, але Блад мав рацію: клинок був надто могутній, а його дія — надто зловісна. Це була небезпечна річ, витягати яку без крайньої потреби годі було й думати. Він не годився на роль повсякденної зброї — це був козир на випадок крайньої скрути.

Якийсь час я вагався, чи брати взагалі щит, але він кілька разів рятував мене, тож уявити себе без нього було страшно. У щитах немає нічого вишуканого, проте між «мати щит» і «бути без щита» лежить величезна різниця. Аби зробити його менш громіздким, я приладнав до нього ремінь, щоб зручно нести на плечі, та ваги він усе одно додавав чимало.

Цей дорожній набір був готовий і спакований уже давно. Я на мить замовк, згадуючи, скільки турботи доклали Мері та Блад, допомагаючи мені лаштуватися в дорогу.

— Вілле, — голос Гаса вивів мене з полону меланхолії. — Якщо ти вирушаєш у широкий світ, тобі, певно, знадобиться прізвище. Ім'я «Вільям» тобі дали вони, тож я подумав, що прізвище ти міг би взяти від мене. Що скажеш?

— Гм? Нечасто від тебе почуєш щось подібне, Гасе. Звісно, якщо хочеш. — Я не мав причин відмовлятися, тож погодився, вважаючи це його останнім напутнім дарунком.

— Тоді, гадаю, я запозичу звичай, що побутує серед окремих племен ельфів та напівросликів.

Га? Ельфів і напівросликів? Чому?

— За звичаєм цих племен, прізвище визначається іменами матері та батька, — урочисто промовив Гас. — Меріблад. Відтепер ти — Вільям Меріблад.

Я обміркував це слово: «Меріблад». Вільям Меріблад. Звучало чудово. Немов створене саме для мене.

— Візьми їхні імена із собою в дорогу. Зрештою, я цим світом уже наблукався досхочу. Тепер настав твій час насолодитися ним. Тільки ти та твої батьки, — чоловік, якого звали Мандрівним Мудрецем, стенув плечима.

— Так. Дякую. Мені дуже подобається це прізвище.

Я завершив останні перевірки: підперезався паском із підсумками, повісив на нього меч, звалив на спину заплічник та іншу поклажу, перекинув щит через плече й узяв у руку спис. Фізично я був міцним хлопцем, але тієї ваги, яку я ніс, вистачало з головою, аби відчути її тягар.

— Ну все. Бережи себе, Гасе. Я ще повернуся.

— Угу.

Ми коротко попрощалися, і я пішов униз із пагорба. А потім раптом озирнувся і гукнув йому у відповідь, усміхаючись та махаючи рукою:

— Я додам «Ґ» як своє друге ім'я!

— Йолопе! Моє ім'я починається на «А»! Невже мої уроки тебе нічому не навчили, недоумку?! — почув я сміх Гаса.

— Ти для мене завжди будеш Гасом! А від «дідуся Августа» можна й язика зламати! — гукнув я у відповідь, дзвінко регочучи.

— Хм. Безнадійний шибеник, а не онук! Ну що ж, бувай, Вільяме Ґ. Мерібладе!

— Бувай, Гасе! Ми ще колись обов'язково побачимося — будь певен!

Ми помахали одне одному.

Відтак я спрямував погляд уперед і рушив далі, більше не озираючись. Уздовж річки, що витікала з озера біля міста, проглядали сліди давньої дороги. Я вирішив спуститися до неї й піти на північ. Осяяний сяйвом ранкового сонця, я вирушив назустріч великому світу.

Паладин з далекого краю 1: Хлопчик із міста мертвих

— Finis —