Розділ 6 — Фінальний розділ - Лучник Звіролісся

Під яскравим промінням літнього сонця висока трава лагідно колихалася від приємного вітерцю.

— Є-є-є-е!

— За перемогу!

Поле заполонили шукачі пригод: вони плескали один одного по плечах і підносили роги, виголошуючи тости.

Одразу після битви клопотів не бракувало, але ми здебільшого з усім упоралися й тепер тримали шлях назад до Вайтсейлза. Втім, величезна кількість голів чудовиськ та демонічного пилу, що ми несли із собою, викликала бурю ликування в кожному селі, крізь яке ми проходили. На вулицю викочували бочки, і гуляння закипали просто посеред дня. Ель, розлитий у роги, чудово освіжав під лагідним ранньолітнім сонцем.

В усіх селах панував такий самий святковий настрій. Шукачі пригод теж насолоджувалися полегкістю після смертельно небезпечної січі й завзято галасували на кожному кроці. Дорога назад видалася напрочуд жвавою.

Невдовзі ми возз'єдналися з Бі та Тоніо, яких свого часу, на жаль, змушені були залишити позаду.

Зі своєю звичною м'якою усмішкою Тоніо привітав мене з успішно виконаною справою. Саме завдяки його допомозі мені вдалося забезпечити десятки шукачів пригод усім необхідним спорядженням та припасами й згуртувати їх для спільної праці. Він повсякчас ненав'язливо та скромно підтримував мене, коли справи ставали хиткими, і випадок після моєї перемоги над виверною був тому найкращим свідченням. Я дуже хотів якнайшвидше знайти нагоду віддячити йому.

Бі підскочила до нас із Менелем зі своєю звичною життєрадісністю. Вона без упину докучала нам розпитуваннями про подробиці нашої пригоди та ділилася задумами для нових балад. А потім, рішуче стиснувши кулачок, проголосила:

— Схоже, цього разу мені неодмінно треба вплести в оповідь і Менеля!

— О дідько! Тільки не це! — вираз обличчя Менеля вмить перемінився, коли він раптом збагнув, що йому теж варто було пильнувати цю розмову.

— Ну-у-у, чому це ні?!

— Цей дивак, може, й радий шкіритися мов йолоп, поки всі на нього витріщаються, але тільки не я!

— Ах ти ж злюко! Я ж бачу, що ти все одно намилився йти слідом за своїм ненаглядним Віллом геройською стежкою, тож терпи, пане буркотуне!

— Затули пельку! І ніякий він мені не ненаглядний!

— Ще й який ненаглядний! О! Придумала! Назву тебе «Менельдор Прекрасний»!

— Тоді всі поети додадуть якоїсь вигадки й перетворять мене на жінку!

— І тоді станеш дівчиною Вілла!

— Чорт забирай, якщо сама розумієш, то не роби цього!

Усі навколо зайшлися реготом, дивлячись, як вони ганяють один за одним. Я теж засміявся. Як завжди, Бі була життєрадісною, рубала правду-матір і дивовижним чином перетворювала всі мої тривоги на цілковиту дурницю. Спостерігаючи за нею, я мимоволі подумав: «А й справді, життя можна прожити зовсім по-іншому! Якщо захотіти, можна бути напрочуд безтурботним!»

До речі, додам, що внаслідок затятих протестів Менеля його прізвисько в баладі було виправлено з «Менельдор Прекрасний» на «Менельдор Стрімкокрилий».

Здавалося, хвилювання від перемоги над могутнім ворогом уже відпустило Рейстова; він повернувся до свого звичного байдужого стану й неспішно цідив напій із похмурим, відчуженим виразом обличчя. Він належав до тих людей, які не випинають себе й не задирають носа. У ньому відчувалася якась стримана незворушність.

Його витончена майстерність володіння мечем також викликала щире захоплення. Він уклав того демона одним-єдиним колючим випадом. Я запитав, чи не зможемо ми якось потренуватися разом, і він мовчки кивнув. Сподіваюся, мені стане пильності підгледіти таємницю його фірмового колючого удару. Мені страшенно кортіло перейняти цю техніку.

Я озирнувся на селян. Тепер, коли загроза з боку демонів та чудовиськ спала, їхні обличчя помітно проясніли.

— Усе стало таким... сповненим життя.

Минуло лише пів року відтоді, як я жив у тому Місті мертвих учотирьох — тільки я, Блад, Мері та Гас. І яким же веселим товариством я оточив себе за цей короткий час!

— Стане ще жвавіше, — озвався поруч Менель. — Звірі та демони тепер становлять значно меншу загрозу. Ще більше люду посуне на південь у пошуках нового життя тут, у низинах. Б'юся об заклад, це наробить і чимало клопоту... — Він філософськи поглянув удалечінь. — Доведеться якось із цим жити, мабуть.

— Твоя правда. Цікаво, чим я займуся далі.

Почувши це, Менель здивовано схилив голову набік:

— Далі?

— Ну так, у сенсі — після всього. Звісно, якщо дорогою до Вайтсейлза залишаться якісь негаразди, я допомагатиму їх владнати... але от що робити потому?

Для цих країв я дістався гарної підсумкової межі. Я міг із упевненістю сказати, що виконав завдання, покладене тут на мене моєю богинею. Аби очолити щось на кшталт справжньої військової кампанії в Звіролісся , я зрештою став лицарем, але не мав власної землі, та й лицарство моє не було спадковим. Це була радше почесна посада. Я не лише не мав підвладної вотчини, а й навіть не обіймав жодної справжньої посади на службі.

Я подумав, що непогано було б отримати дозвіл у герцога Саутмарку, якщо вдасться, і вирушити в мандри різними краями, як колись робили мої батьки. Щодня — нова пригода в пошуках стародавніх руїн і тому подібного. Це здавалося таким захопливим...—

— Ну, ти ж тепер будеш тут лордом, хіба ні?

...Га?

◆

— Лордом?

— Саме лордом.

— Чого це раптом?

— Поселень Звіролісся .

— Ха-ха! — я вже було перелякався, але Менель просто наплутав. — Та облиш, Менелю! Я ж безземельний лицар і навіть не можу передати свій титул у спадок. Це просто почесне звання, от і все. На ділі я геть нічим не відрізняюся від звичайного шукача пригод!

Коли я це випалив, замовк не лише Менель — уся округа довкола враз затихла. Щ-що таке?

— Він досі не второпав...

— Та він що, серйозно?..

— Та невже?

— Він... про це навіть не думав?

— А я ж дивився й думав, що в нього все на диво схоплено...

Серед шукачів пригод зчинився притишений гомін.

— Цей хлопець тямущий, але іноді буває найкруглішим йолопом у світі, скажіть?

— У голові не вкладається: він так блискуче розрулює все під власним носом, але навіть гадки не мав, до чого все йде!

— Та не може бути...

— Він геть без поняття...

Г-га?..

Поки я спантеличено кліпав очима, Менель важко зітхнув і заговорив:

— Навіть якщо тобі не пожалували землі, ти маєш повне право освоювати дикі незайняті краї, хіба ні?

— Освоювати? Підкорювати? Ні, я нічого такого робити не збираюся! — Можливо, тоді, коли я провалився в ту душевну пітьму й намагався звалити все на власні плечі, але вже точно не тепер. Я зовсім не прагнув бути володарем...

— Дозволь тебе дещо запитати.

— Ну давай.

— Скажімо, ти купець чи ділок, який хоче налагодити справу в цьому лісі. До кого ти підеш домовлятися?

Ну... До людини, яка почала крутити тут великими обсягами товарів і вже не покладаючи рук допомагає мені саме в таких справах, тобто...

— До Тоніо.

— А більшу частину капіталу Тоніо фінансуєш ти, правда ж? Якщо ти перекриєш золото, по Тоніо це добряче вдарить.

Усе так... Хм?

— Я зовсім не збираюся цього робити!

— Але суть у тому, що ти міг би, хіба не так?

Усі довкола закивали головами.

— Крім того, на тобі благословення богині полум’я, і ти визнаний Королівством та храмом паладин. Та ти ж живе втілення влади! У твоїх руках військова міць — ти наймаєш усіх цих шукачів пригод. Ба більше, ти власноруч розсуджуєш суперечки між селянами, тож цей край фактично перебуває під твоїм судом. І, як я щойно казав, ти ще й контролюєш постачання всіх товарів.

Я щосили намагався спокійно підібрати хоч якийсь контраргумент. Але... Га? Заждіть... Тобто як це? Дивно... Мені на думку не спадало... геть нічого...

— Коротше кажучи, поки ми викорінювали демонів, ти підім'яв під себе всю повноту влади в краї: військову силу, судочинство та розподіл усіх припасів і благ. Це крісло просто-таки кричить, щоб ти його посів, і ми всі стоїмо за твоєю спиною. Якщо ти тепер раптом даси задню зі словами «я не хочу цього робити», тут зчиниться суцільний безлад, братику!

У мене відвисла щелепа. Менель та всі інші дивилися на мене з німим докором і недовірою.

— Тобто ти справді досі нічого не второпав?

Я відчув, як зрадливо блідну, і приречено закивав у відповідь.

Я ж бо просто сподівався: якщо розібратися з демонами й трохи розрадити злидні, решта владнається сама собою, і навіть на мить не замислювався, чим усе це обернеться. Я собі безтурботно уявляв, як хвацько покрокую назустріч заходу сонця, мов мої батьки колись...

— Е-е-е...

— Ну що?

— І щ-що ж мені тепер робити?!

Зрештою, це все, що я спромігся вичавити з себе.

Усе мало піти геть не так... Коли мої батьки розплутували подібні халепи, вони щоразу хвацько зникали за обрієм без жодного клопоту! Невже я десь схибив із самого початку й навіть не помітив цього?! Але де?!

— Я... мабуть, мушу... зібрати якихось тямущих людей? Е-е... гм...

— У тебе вже є купці та священники, обізнані в законах, хіба ні? А якщо знадобиться ще хтось, переконаний, той герцог із радістю когось тобі підшукає.

Єпископ, вочевидь, заздалегідь передбачав такий поворот. Я ще міг збагнути присутність священників, обізнаних у літургіях та проповідях, але тепер нарешті зрозумів, чому єпископ спорядив зі мною людей із досвідом у судочинстві та діловодстві...

— Пресвяті боги...

Я й гадки не мав, наскільки все зайшло далеко. Поки я схопився за голову, товариство довкола радісно реготало й підбадьорливо плескало від моєї реакції.

— І де ж я схибив, що все обернулося отак?.. Благаю, скажи мені, Грейсфіл...

Мені здалося, ніби почулося ледь вловиме хихотіння. Вона теж глузує?!

Прохолодний вітерець, напоєний пахощами свіжої зелені та вологої землі, обвівав наше веселе коло, поки ми щиро сміялися разом, а сліпуче літнє сонце щедро зігрівало своїм промінням цей далекий край.

— Паладин з далекого краю II: Лучник Звіролісся — Finis.