Розділ 7 — III | Secundus - Володар Іржавих гір - Розділ перший

Осінь була в самому розпалі. Настала та пора року, коли кожен новий день ставав трохи холоднішим за попередній. Вітер напинав вітрило, а вгорі розкинулося бліде небо з легкими хмарами; наш човен немов ковзав по лагідних хвилях озера. На півночі виднілася велич гірського пасма, оповитого хмарами. То були Іржаві Гори.

— То нам просто треба спуститися цим річковим рукавом на захід?

— Якщо карта не бреше. А якщо виявиться, що тутешній край змінився до невпізнаваності, доведеться поки що повернути назад. — Я кивнув Менелю, який озирнувся на нас із носа човна. Він знову заходився закликати духів стихій.

Ми вели човен через озеро, аби обійти Іржаві Гори із західного боку.

Менель напрочуд природно звертався до фейрі та кликав вітер, аби той скеровував човен. Елементалісти й чаклуни, здатні відчувати вітер і керувати ним, завжди мали неабиякий попит на узбережжі, де снували кораблі, і ніколи не бідували без їжі чи прихистку на ніч. Певно, у минулому Менель і сам заробляв собі на хліб подібними дорученнями.

— Цю линву отак тримай.

— Зрозумів!

Ближче до корми Рейстов навчав Ела вправлятися з линвами та керувати вітрилом. Рейстов не лише мав за плечима багаторічний досвід авантюриста, а й міг похвалитися гострою пам'яттю та купою найрізноманітніших умінь. У таких мандрах він був не менш незамінним, ніж Менель. Ел подібного досвіду ще не мав, але завдяки спільним тренуванням зі мною та Менелем і цій подорожі швидко переймав звички справжнього шукача пригод, хай навіть певної вправності йому поки що бракувало.

— Слухай, Ґелрейсе, ти маєш бодай якесь уявлення, що чекає на нас попереду?

Мовчазний гном зі шрамом на обличчі лише похитав головою:

— Боюся, я поняття не маю, що тут коїться після Великого Краху.

Гас і мої батьки були нерозривно пов'язані з містом мертвих, тож і вони нічого не знали про світ поза його межами. Відтепер ми заходили в «темні землі» — на територію, не позначену на жодній карті, де вже два століття не ступала нога смертного.

— Хіба що, — стиха озвався Ґелрейс, — до Великого Краху на захід від Залізної Країни шумів ельфійський ліс. Звався він Лотдор.

— Лотдор... Країна квітів?

— То ти розумієш ельфійську?

— Гас свого часу добре мене муштрував, тож основи я знаю.

Рідкісні наріччя на кшталт мови велетнів Гас знав поганенько, тож і мої знання в них шкульгали, та загалом я володів багатьма мовами. Ельфійська майже не змінювалася з плином віків, бо її носії жили століттями. Завдяки тому, що вона лишилася практично такою самою, якою Гас знав її двісті років тому, я володів нею особливо вільно.

— Лотдор... Я чув про нього, — докинув Менель із носа човна, дивлячись на густі хащі вздовж берега. А потім стиха заспівав ельфійською: — «Омини Залізну Країну, де в печерах живуть гноми, / Ступи на осяйний Райдужний Міст — і ти в Лотдорі, / Де на срібних арфах і золотих флейтах грають і співають Реммірати».

То була вишукана, поетична ельфійська пісня.

— Що це?

— Пісня про далеку дорогу. Її співали в моєму рідному краї.

— Давня пісня. Справді давня... і дуже правдива.

Лотдор колись був барвистим садом по той бік Райдужного Мосту, де пелюстки цвіту спадали на білокам'яні оселі, а дзюрчання річки зливалося з чарівними мелодіями ельфів.

Ґелрейс глухо буркнув:

— Ельфи Лотдору не надто ладнали із Залізною Країною.

— Ага... Через те, що гноми без упину рубали ліс?

— А ти непогано обізнаний.

— Та ні, саме про них я не чув. Просто там, де я жив раніше, виникали точнісінько такі самі негаразди.

Менель пояснив, що це одвічна причина суперечок між ельфами та гномами. Ельфи жили в лісах, їхній побут тримався на полюванні, збиральництві та лісових промислах, і вони купалися в дарах природи, живучи в злагоді з фейрі. Тим часом гноми селилися в горах: вони валили дерева, палили вугілля, виплавляли залізо та кували безліч знарядь. Ельфи любили дерева й просторі лісові галявини, залиті сонцем, а гноми воліли морок глибоких печер.

— Ми вічно сваримося. Надто вже різний у нас спосіб життя і сама культура.

— Гм...

Для них обох — напівельфа та гнома — це явно була тема, де кожен мав що сказати від щирого серця.

— Як ти й кажеш, пане Менельдоре, між нами часом спалахували люті чвари, та й ненависті вистачало. Якби за кожну кинуту образу чи кожне гірке слово мені давали по мідяку, я був би багатієм. І все ж ми були сусідами. Ми купували зерно, шкіру та сіль, якими багатів ліс ельфів, а натомість везли їм міфрил, залізні знаряддя та інші вироби наших ковалів.

Човен увійшов у широкий річковий рукав. Ліворуч і праворуч тяглися суцільні лісові масиви. Ми дозволили течії спокійно нести нас уперед.

— Рід Реммірат славився поезією та магією фейрі, а ще був напрочуд гордим і примхливим. Власне, як і ми самі, — Ґелрейс говорив незвично розлого. — Ми шанували їх, а вони, гадаю, поважали нас.

Слухаючи його оповідь про давнє сусідство ельфів та гномів, я уявляв, як усе виглядало двісті років тому — в добу, коли жили Блад і Мері:

— А що з ними сталося під час Великого Краху?

— Я знаю лише те, що вони замкнулися у своїх хащах і вперто стояли на смерть. Вони не здалися. Коли натиск демонічних орд став нестерпним, Західну Браму зачинили, а Райдужний Міст запечатали. — Тут зазвичай неговіркий Ґелрейс стишив голос мало не до шепоту: — Можливо... Можливо, хтось із них уцілів... — Його слова звучали немов благальна молитва. — Ельфи живуть довго. Можливо...

Він раптом урвав на півслові. Я простежив за його поглядом і теж занімів. У грудях гнома вихопився глухий стогін.

Барвистого саду за Райдужним Мостом, де пелюстки осипалися на білокам'яні оселі, а дзюрчання води перепліталося з ельфійськими піснями, більше не існувало. Попереду розлилася темна, стояча й каламутна жижа, серед якої стирчали ряди жалюгідно всохлих дерев.

◆

Якийсь час над човном стояла мертва тиша.

— Невже... нікого не лишилося? Геть нікого? — ледь чутно злетіло з вуст Ґелрейса. Він відкрив рота, ніби хотів вигукнути щось у відчаї, але міцно зціпив зуби, не зронивши ні звуку. Помовчавши трохи й намагаючись опанувати себе, він промовив: — Важко змиритися з таким...

— Ґелрейсе... — у голосі Ела вчувалося щире співчуття.

Але Ґелрейс лише хитнув головою:

— Не зважайте на мене, юний господарю.

Над водою знову зависла важка, гнітюча мовчанка.

Рейстов вирішив перевести розмову на діловий лад:

— Гм. Схоже, за двісті років річище добряче змінилося. — Вода протікала просто поміж величезних сухих стовбурів, що колись були квітучим пралісом.

— Стривайте, — насупився Менель. — Я вже колись бачив щось подібне.

Тільки-но він це сказав, як до мене теж дійшло. Усохлі дерева, гнила чорна вода... це ж...

— Заборонене Слово...

— Еге ж, — люто вицідив крізь зуби Менель. — Якщо ельфійський рід зі статусом Гілки надумає наглухо замкнутися у своєму лісі, жоден ворог у світі до них не добереться. Ані чисельність, ані зброя не зарадять: нападників обдурять, розділять, оточать і переб'ють поодинці.

Навіть Блад завжди наставляв мене уникати бою з ельфами в їхніх рідних хащах. Ось чому...

— Отож ці безчесні пекельні виродки, певно, викопали якесь Заборонене Слово, скликали своїх найсильніших чаклунів і провели ритуал, аби пустити гнилизною весь бісів ліс.

Люди нерідко вважають, ніби той, хто б'ється без жодних правил, — найсильніший. Дехто навіть запевняє: якщо для тебе немає заборон, ти здолаєш будь-кого. З одного боку це правда, та з іншого — глибока омана. Підхід «усі засоби добрі» дає шалену перевагу в короткій сутичці, але веде до неминучої поразки у довгій перспективі. Варто тобі застосувати заборонений прийом — і ти знімаєш цю заборону для супротивника, чия відповідь буде нещадною. Ба більше: якщо інші побачать, що ти нехтуєш честю й мораллю заради власної вигоди, з тобою ніхто не піде на союз. Навпаки, це стане чудовим приводом для всіх об'єднатися проти тебе. Якщо діяти бездумно, принцип «усе дозволено» виявляється слабким: здобута ним перемога й слава короткочасні, а падіння — неминуче.

Гобліни високого рангу та вища нежить чудово розуміли цю логіку, і попри те, що вони служили злим богам (Іллтріту, владиці тиранії, та Стаґнейту відповідно), у них зберігалися власні поняття про честь і правила. Зрештою, вони жили в одному світі з нами.

Але на демонів — поріддя бога вимірів Дірігми — це правило не поширювалося. Можливо, їхній розум був влаштований інакше, а може, вони мали зовсім інші цілі, та хай там як, вони не бачили жодного сенсу зважати на моральні рамки. Вони були просто чужинськими потворами з потойбіччя, чиєю єдиною метою було вторгнення та знищення.

Дивлячись на сплюндрований, мертвий ліс ельфів, я подумав: «Так далі тривати не може. Не можна дозволяти потворам, які без вагань творять таке неподобство, й далі безкарно плюндрувати світ».

— Ми мусимо винищити їх до ноги.

— Хех. Оце так запал! Ти диви, як завівся.

— А ти на себе поглянь. У тебе на обличчі написано: «Ну все, зараз комусь непереливки».

— Аякже. Живими ми їх звідси не випустимо, — Менель оскалився, мов хижий лісовий звір. Ел рішуче стиснув кулаки, а Рейстов із Ґелрейсом ледь помітно всміхнулися.

— Але спершу...

— Ага, — миттєво відгукнувся Менель, і Рейстов із Ґелрейсом ствердно кивнули.

Ел спантеличено схилив голову набік і роззирнувся довкола. Човен неспішно плив уперед крізь гнилу стоячу воду поміж мертвих стовбурів. На перший погляд навкруги не відбувалося нічого підозрілого.

Я міцніше перехопив Блідий Місяць:

— Осьдечки.

Я з розмаху встромив спис у воду. Тієї ж миті плесо збурунилося й вибухнуло бризками — сяйливе вістря простромило голову велетенського змія наскрізь.

◆

— Водяний змій?! — приголомшено скрикнув Ел.

— Облиш паніку, тут іще є! — гукнув Менель, коли з лівого борту з води виринуло ще одне велетенське зміїне тіло. Майже водночас меч Рейстова розсік повітря блискавкою. Та хвиля гойднула човен, і посудину хитнуло якраз настільки, що навіть Рейстов Пронизливий на волосину схибив і не встиг завдати смертельного удару...

З могутнім хрипким видихом булава Ґелрейса вщент розтрощила зміїну голову.

— Погано діло, — пробурмотів Менель, озираючись. Я бачив, як Ел повів поглядом слідом за ним і рвучко втягнув повітря крізь зуби. Кілька... ні, десятки довгих, товстелезних тіл звивалися у каламутній воді довкола нашого човна.

— Менелю! Повний уперед!

— Уже роблю!

Щойно пролунав наказ, як Менель уже закликав духів стихій розігнати потужну течію та підняти попутний вітер, аби зрушити човен. Проте...

— Кляття, майже не відгукуються! Фейрі тут надто знесилені!

Певно, давалося взнаки те, що весь цей край був проклятий Забороненим Словом. Духи природи відгукувалися вкрай мляво. А якщо так, то існувала чимала загроза, що й водні чари Менеля — на зразок «Водяної Ходи» чи дихання під водою — тут спрацюють поганенько. Якщо наш човен перекинеться або піде на дно, нам буде непереливки.

— Тримай закляття! Рейстове, Ґелрейсе — лівий борт! Еле, прикрий Менеля! — вигукував я команди, висмикуючи Блідий Місяць і з розвороту розсікаючи наступного змія, що вигулькнув із правого борту.

Становище було кепське. Поранені змії стікали кров'ю, а це загрожувало приманити сюди ще більше тварюк, а може, й куди небезпечніших озерних страховиськ. Зволікати не можна було ні секунди. Це було ризиковано, та я вирішив ударити бойовим Словом: вивільнити вибух під водою й накрити всіх разом — за тим самим принципом, як глушать рибу вибухівкою. Вирішивши діяти, я обрав найкоротше й водночас найнищівніше бойове Слово у своєму арсеналі:

— Васта...

Тієї ж миті човен відчайдушно струснуло. Моє закляття зірвалося! Я змушений був миттєво перемкнути всю увагу на те, аби стримати вивільнену міць Слова й не дати йому вибухнути просто в моїх руках.

І в цю коротку мить один із найбільших водяних зміїв вигулькнув із глибини й мертвою хваткою вчепився зубами мені в бік.

Я глухо скрикнув від несподіванки. Човен різко гойднувся. Я втратив рівновагу. Впертися ногами не вдалося — змій ривком потягнув мене за собою, і чорна каламутна поверхня води миттєво наблизилася впритул.

— Вілле?!

Гучний сплеск — і смердюча гнила вода зімкнулася над моєю головою.

◆

За мить до того, як піти під воду, я встиг глибоко вдихнути й наповнити легені повітрям. Багато хто в цьому світі плавати не вмів, але мене, на щастя, навчили плавати ще в минулому житті, а в цьому я довів навичку до автоматизму.

Змій, що вчепився зубами в мій бік, спантеличено смикався. Його загнуті ікла не мали сили пробити міфрилову кольчугу, а щелепам забракло сили стискання, аби протиснути мій прес і розчавити нутрощі. М'язи знову беруть гору! Проте якщо ця потвора обів'ється довкола мого тіла й потягне на мулисте дно, я неодмінно захлинуся.

Бульбашки повітря стрімко підіймалися вгору. Розплющивши очі в цій стоячій жижі, я побачив лише непроглядну темряву й муть. Орієнтуватися було неможливо. Звісно, вимовити магічне Слово під водою я теж не міг. Тож, напруживши м'язи живота, аби мене не зім'яло, я натомість звернувся до молитви.

В уяві постав образ чистісінького божественного світла. Наступної миті спалахнуло осяйне сяйво — і чорна каламуть умить щезла десь на шістдесят метрів в усі боки, обернувшись на прозору, кришталево чисту воду.

То була Молитва Очищення.

Діставши чудову видимість, я розплющив очі. Усе довкола кишіло велетенськими зміями — я виразно бачив кожну потвору, що звивалася в товщі води. Кілька з них уже мчали просто на мене, побачивши здобич. Коли один націлився на мою ногу, я підібгав її, ухиляючись від пащі, й потужним ударом ліктя відкинув іншого, що намагався обвити мої груди.

Рухатися було важко — товща води сковувала кожен випад. Битися в таких умовах нескінченно довго я б не зміг: рано чи пізно я пішов би на дно. Але рятівний вихід я вже побачив.

Коли наступний змій метнувся мені просто до горла, я вхопив його обома руками за верхню та нижню щелепи й чистою фізичною силою роздер пащу навпіл разом із м'ясом і кістками. Потвора шалено забилася в моїх руках, заливаючи прозору воду струменями темної крові.

Вільною рукою я намертво притис змія, що все ще висів на моїй кольчузі, вихопив кинджал із пояса й одним рухом розпоров йому горлянку. Хвилі свіжої крові захлеснули воду, фарбуючи її в багряний колір.

І тієї ж миті решта зміїв люто вп'ялися іклами у своїх родичів, що стікали кров'ю. То були не магічні бестії, а звичайнісінькі озерні хижаки. Вони нападали на мене не через сліпу безумну лють потойбічних потвор, а суто інстинктивно — як мисливці на здобич. А отже, рубатися з ними до останнього не було жодної потреби: достатньо було підкинути їм значно легшу й беззахисну поживу.

Ще кілька зміїв спробували кинутися до мене, та я безжально прикінчив і їх.

Я надто довго борсався під водою, і легені вже пекло від нестачі повітря. Пересиливши себе, я дочекався, поки увага всієї зграї остаточно перемкнеться на розтерзаних побратимів, і щосили загріб до поверхні. Намоклий одяг обважнів і тягнув униз, проте я відчайдушно рвонув угору.

Нарешті голова пробила поверхню води біля самого борта. Я жадібно й голосно вхопив ротом повітря. Скільки хвилин тривала ця підводна січа? Яке ж солодке було те свіже повітря!

— Пане Вілле! — Ел блискавично кинув мені кінець линви.

Я вхопився за неї й сяк-так перевалився через борт на палубу, стікаючи струмками брудної води. Я важко хрипів, упершись обома долонями в дошки, а груди ходили ходором від кисневого голоду.

— Вілле!

— Ти живий?!

Я тільки знесилено кивнув у відповідь на їхні стурбовані вигуки. Поруч на лаві лежав Блідий Місяць, який я встиг кинути в човен за мить до падіння. Порадівши, що не втопив зброю, я вирівняв подих, розвернувся до води й...

— Вастаре! — щосили вивільнив я бойове закляття просто в глибину.

Цього разу я не схибив. Під водою, яка чудово проводила ударну хвилю, збурунився смертоносний вихор руйнування. Вибухова хвиля розійшлася вглиб і розтрощила зміїв на шматки, перемелюючи кістки й перетворюючи плоть на криваву кашу. Човен добряче гойднуло.

Я повільно видихнув:

— Здається, чисто.

За мить на поверхню озера спливли понівечені рештки десятків зміїв.

— Святий боже... Жодного жалю до ворога, — приголомшено пробурмотів Менель.

«Та годі тобі, — подумки хмикнув я. — Не лишати ж живими тварюк, які щойно намагалися пустити наш човен на дно».

— Менелю, забираймося звідси. Більшість ми перебили, але пильності не втрачайте.

— Зрозумів.

— Слухаюся.

— П-пане Вілле... Вода довкола раптом стала кришталево чистою...

— Га? Та це ж звичайна Молитва Очищення.

— Що?! — Ел закліпав очима з таким спантеличеним виглядом, що я й сам розгубився. — Але ж... Молитва Очищення зазвичай очищує максимум флягу води, ну в крайньому разі невелику копанку...

— Он воно що... — Значить, уся справа в магічній потужності.

Менель співчутливо поплескав ошелешеного Ела по плечу:

— Це просто груба сила. Звикай.

— Тобто?

— Це його коронний стиль: вирішувати абсолютно все варварською силою й навіть бровою не вести. Краще просто змирися.

Ел завагався.

— Я от уже змирився, — докинув Менель із виглядом мудреця, що спізнав найвище одкровення.

— Варварська сила? Ну це вже занадто образливо!

— А як це ще назвати?

— У мене більше сили й бойових прийомів, ніж у будь-якого варвара, тож це куди більше, ніж просто «варварська сила»! — я самовдоволено шкірнув зуби. Менель мовчки покрутив пальцем біля скроні, а Ел кивнув йому з надзвичайно красномовним виразом: — Г-гей... Що це ще за міни на обличчях?!

— Вираз щирої недовіри, пане Надварваре.

Поки ми отак піддражнювали одне одного...

— Біда в тому, що земля довкола зовсім не та, що на карті, — глухий голос Рейстова вмить обірвав наші жарти.

◆

Він мав цілковиту рацію: тутешня місцевість разюче відрізнялася від нашої карти та старих описів двохсотлітньої давнини. Мертва річка змінила русло й повністю затопила колись величний ліс. Береги перетворилися на грузькі драговини, і довкола не було видно жодної твердої місцини, де наш човен міг би причалити. До того ж у цій трясовині кишіли смертельно небезпечні тварюки на кшталт озерних зміїв. Це було суворим нагадуванням про те, чому ці краї прозвали темними землями, куди людство не наважувалося потикатися вже два століття.

— Ґелрейсе, ти бачиш тут хоч щось знайоме?

— Ні, — похитав він головою. — Тут усе надто...

— Ой! — раптом вигукнув Ел. — А он те що таке, Ґелрейсе?!

Усі поглянули туди, куди вказував гном: униз, у глибину, очищену Молитвою Очищення. Я придивився й крізь прозоре плесо розгледів на дні кам'яні обриси ряду будівель.

— Гм... — Ґелрейс зосереджено вдивлявся у затоплені руїни.

— Що скажеш? — нетерпляче підштовхнув його Ел.

— Кладка цих споруд... — поволі озвався Ґелрейс. — Це безперечно ельфійська робота. Я впевнений.

— Оце так око, брате!

— Зірке око.

— Молодчина, Еле.

— Та я ж нічого такого й не зробив... — ніяково знітився Ел, коли ми всі почали його хвалити.

— І що це може бути на карті?

— Мабуть, ось ця позначка...

Доки човен поволі відпливав від зміїного падалища, ми гуртом схилилися над картою. З'ясувавши своє приблизне розташування, ми рушили далі.

Втім, через те, що весь край був сплюндрований Забороненим Словом, рухатися за допомогою закляття «Попутний вітер» майже не вдавалося. Навіть якби я використав Молитву Очищення, щоб очистити воду й повітря довкола, це не могло б миттєво повернути силу знеможеним фейрі. Деякого покращення можна було б досягти, якби я врахував навички Менеля як елементаліста та його авторитет майбутнього Володаря Лісу, проте Рейстов слушно зауважив: будь-яке масштабне збурення мани демони відчують за версту.

Тож ми вирішили звернутися до надійнішого, дідівського способу: прибрали вітрило, опустили весла й заходилися гребти. Менель став на кормі, міцно стискаючи стерно, і задавав темп. Під його команду ми рівномірно налягали на весла з правого та лівого бортів.

Вода довкола була чорною й нерухомою. Обабіч рядами тяглися білі стовбури вікових усохлих дерев, які мимоволі нагадували колонади критих галерей — стародавніх храмових стой. То був мертвий ліс, де згасли будь-які звуки, окрім моторошного хлюпотіння озерних страховиськ десь у глибині. Згодом над водою ліг тонкий білий туман, крізь який ледь проглядали розмиті контури Іржавих Гір.

Човен просувався вперед під скрип кочетів і сплески весел. Спочатку ми ще перекидалися словами, та з часом розмови стихли. І саме тоді, коли гнітюча тиша навколо остаточно скувала нам язики, я відчув дивний рух у воді по правому борту.

Я зиркнув туди: з глибини піднялися бульбашки, а за ними на поверхню виринули кілька пальців, потім — мертвотно-бліді руки, що тяглися із гнилої води. Одні були вже напівзотлілими, інші — голими кістками. Вони борсалися й чіплялися за борти нашого човна. Дерево жалібно затріщало.

◆

Коли човен загойдався, Рейстов і Ґелрейс миттєво схопилися за зброю. Це були магічні клинки, щойно взяті з арсеналу в місті мертвих, тож проти нежиті вони мали спрацювати бездоганно.

— Вороги? — Менель зберігав цілковитий спокій. Він завмер напоготові з оголеним клинком, чекаючи мого слова.

— Ні, — похитав я головою. — Вони просто страждають. — Я простягнув долоню до однієї з рук, що мертвою хваткою вчепилася в борт. Плоть роздулася від води й нестерпно смерділа гнилою рибою. Коли я стиснув холодні пальці, за спиною в мене перехопило дух в Ела. — Усе гаразд, — промовив я, сподіваючись, що душа мерця відчує мій намір. — Тепер усе добре.

Вам більше не треба страждати. Не треба тримати в серці образу. Не треба силувати себе.

— Ви більше нікому не бажатимете лиха. Ви не проклинатимете нікого й нікого не змусите мучитися, — я відчув, як напруга полишає руку, яку я тримав, та всі інші руки довкола човна. — Я сам про все подбаю.

Тепер усе буде добре, навіть якщо ви більше не змагатиметеся.

Усе буде добре, навіть якщо ви більше не стоятимете на варті.

Усе буде добре, навіть якщо ви більше не битиметеся.

Усе буде добре, навіть якщо ви скинете цей непосильний тягар.

Ви можете нарешті відпустити його. Тож...

— Будь ласка, спочивайте довго й безтурботно. — Я повільно вимовляв кожне слово священної молитви: — Грейсфіл, богине полум'я. Даруй їм вічний спокій і свій провід.

У похмурому небі спалахнув Божественний Смолоскип. Чудодійне полум'я зависло в повітрі, вказуючи заблудлим душам шлях до вічного кругообігу перероджень. Із води м'яко виринули кілька блідо-блакитних привидів. Вони мали прекрасні коси, загострені вуха, схожі на бамбукове листя, і напрочуд шляхетні обличчя.

«————»

Вони мовчки повернулися до нас і шанобливо, вишукано схилили голови в уклоні.

— Ох... — тремтячим голосом видихнув Ґелрейс. Точнісінько такий вигляд у прадавні часи мали ельфи Гілки Реммірат.

«————»

Привиди спробували щось сказати — певно, хотіли попередити нас про щось важливе. Але марно: віковий сон на дні річки забрав у них голос. Дивитися на це було боляче, та попри все вони зберігали дивовижну грацію. Примарний ватажок ледь помітно знизав плечима й витягнув тонкий палець уперед, крутнувши ним коло. Певно, це означало: «якнайшвидше»?

— Нам туди? Якнайшвидше?

Привид ствердно кивнув. Потім підняв два пальці, стиснув їх у кулак і плавно притиснув до грудей біля серця.

— Вілле, це ж...

— Не хвилюйся, я знаю, що це означає, — я повторив той самий жест. То було традиційне ельфійське прощання на добру путь: — Хай благословення полум'я буде з вами! — І з лагідними усмішками на обличчях стародавні ельфи роду Реммірат розтанули в повітрі.

Поки Ел, Ґелрейс і Рейстов заніміло мовчали, Менель раптом скрикнув:

— Уперед! Налягайте на весла в той бік! Мерщій! Зараз же!

— Що таке?!

— Ніколи не покладайся на ельфійське відчуття часу! — ледь не в паніці закричав Менель, різким наказом звертаючись до духів стихій і знову накладаючи закляття «Попутний вітер». Водночас квапливо накладаючи на власні ноги чари «Водяної Ходи», він заволав: — Знаєте ті баєчки, що коли ельф каже «зачекай хвильку», це означає «десь через рік»?! Так-от, це щира правда! — Човен мов шалений рвонув уперед, розсікаючи драговину й пробиваючи туман. — Якщо безтурботні ельфи сказали «якнайшвидше», друже, це означає, що там...

І тієї ж миті з глибини туману долинув відчайдушний зойк.

— Я так і знав, хай йому грець! — люто вилаявся Менель і, видавши бойовий клич, мов плаский камінець над водою, побіг просто по драговині в бік туману.

Зазвичай Менель бився мовчки. Бойовий крик допомагає вивільнити міць і побороти страх, але це манера воїнів, а не мисливців. Мисливці ступають безшелесно й убивають беззвучно. Те, що він зараз щосили репетував, мало дві причини: по-перше, дати знати тому, хто кликав на поміч, що підмога близько, а по-друге — вказати нам дорогу в молочній пелені. Його голос служив нам єдиним орієнтиром.

— Налягай! Швидше!

Через раптовість крику Менель устиг накласти «Водяну Ходу» лише на себе — у цих краях із слабкими фейрі накрити всіх одним закляттям йому було не під силу. Та за такого безладу було цілком природно, що Менель, який найкраще орієнтувався на місцевості, кинувся першим.

Ми щосили налягли на весла. Берег стрімко наближався: то була багниста драговина з рідкими кущиками чахлої трави, де важко було розрізнити, де закінчується річка й починається суходіл.

— Обережно! Не застрягніть веслами в мулі! — гукнув я й підняв весло. Кожен знав свій маневр: ми миттю зістрибнули за борт, шубовснувши по стегна в гнилу багнюку, і з розгону виштовхнули човен на купини.

Схопивши зброю, ми кинулися вслід за Менелем. Ноги щомиті грузли в болоті — доводилося із силою висмикувати чоботи на кожному кроці. Якщо тут спалахне бій, моя рухливість буде зведена нанівець. З тривогою думаючи про це, ми продиралися крізь хащі.

Невдовзі попереду пролунав войовничий вигук, а за ним — глухий хрускіт розрубаного тіла й кісток. Крізь розірваний туман я побачив, як довгий меч Менеля зніс голову велетенському безокому змію, що вигулькнув із багнюки. Голова потвори відлетіла вбік і гепнулася в мул.

Поруч із Менелем на землі лежала незнайома постать. Довге світле волосся розсипалося по багнюці — певно, колись воно було охайно заплетене, але коси розпустилися, — а з-під пасом виднілися довгі загострені вуха. Ельфійка! Невже хтось із них вижив?!

— Менелю, вона...

— Ще нічого не скінчилося! — закричав Менель. Тієї ж миті з мулу обабіч нього випорснули ще кілька зміїних голів. Він котячим рухом ухилився від зубів, його заплетене срібне волосся майнуло в повітрі. Водночас він рубнув мечем по одній із ший, але лезо застрягло у хрящах, не зумівши перерубати її до кінця. І тут сталося неймовірне: обезголовлений змій, чию голову Менель щойно зніс, кинувся вперед і спробував обвити його ноги!

Стиха лаючись, Менель змушений був випустити меч. Він різким копняком відкинув безголову тушу, що намагалася заплутати йому ноги, і відстрибнув назад. Завдяки «Водяній Ході» його рухи лишалися напрочуд легкими навіть посеред трясовини.

— Воно суне сюди! До бою! — він підхопив золотоволосу ельфійку під руки й потягнув її до нас. Зміїні голови мчали за ними по п'ятах. І тільки тепер перед моїми очима відкрилася вся жахлива картина. То були зовсім не окремі змії. Під шаром болота всі ці безокі шиї — завтовшки з людський тулуб кожна — сходилися до одного велетенського тіла! Багатоголовий ящір оскалив жовті зуби й загрозливо вистрілював роздвоєними багряними язиками.

— Що за чортівня?!

— Володар болота...

— Гідра!

Щойно всі зрозуміли, з ким мають справу, обличчя друзів спохмурніли. А тим часом рана на обрубку шиї, який зніс Менель, закипіла кривавою піною — і на очах почала проростати нова голова!

— Сагітта Фламмеум! — інстинктивно вигукнув я. Створена Словами вогняна стріла з чистої мани влучила точнісінько в обрубок, що регенерував. Пролунав потужний вибух, гідра звилася від пекучого болю й заверещала так, що здригнулося саме повітря.

— Ох! — Менель та врятована ельфійка — обоє з найтоншим ельфійським слухом — змушені були затулити вуха. Мені було не до них: я стежив за головою. Обпалена плоть припинила регенерацію.

— Вогонь діє! Еле, Ґелрейсе, Рейстове — тримайте передній край!

Оскаженіла гідра посунула всією масою на нас. Бійці вихопили зброю, виставили щити й пішли на зближення.

— Менелю, забирай її й відходь!

— Зрозумів! — Менель відступив назад, пропускаючи поперед себе нашу ударну групу.

Я не міг стати в перший ряд разом із ними. Мені треба було тримати під прицілом усі зміїні голови, що вигиналися в різні боки, і припікати рани, щойно їх відрубуватимуть, тож я мав стояти трохи позаду, аби бачити все поле бою.

— Тож я на другій лінії...

Зазвичай я завжди першим летів уперед із бойовим кличем — так я перемагав у всіх своїх попередніх битвах. Стояти ззаду для мене було вкрай незвично. Зараз було не до філософії, але досвід виявився напрочуд новим.

— Рубайте їх, а я випалюватиму! Передній край на вас!

— Слухаюся!

— Зрозумів!

— Не проблема.

Кожен відгукнувся миттєво. І розпочалася люта січа.

◆

Спалах клинка — блискавичний, але сповнений колосальної міці — зніс одну з голів гідри. Цей удар належав Рейстову. Він одним махом перерубав товстелезну, немов стовбур, масу плоті й кісток, що шалено билася в повітрі. Звичайного вишколу для такого було замало. Навіть Менель, чия вправність вражала, щойно схибив і втратив меч. Але Рейстов рубав голови одну за одною так легко, ніби це не вимагало жодних зусиль. Я безперервно слав йому вслід палахкотливі стріли «Сагітта Фламмеум».

Його моторошна бойова майстерність анітрохи не притупилася. Ба більше: короткий, різкий видих супроводив наступний замах — і одна з голів, яку гідра задерла високо вгору, далеко поза межі досяжності звичайного меча, раптом розсіклася навпіл уздовж усієї довжини! То була дія нового Слова, викарбуваного Гасом на улюбленому клинку Рейстова. Судячи з усього, це було створене самим Гасом поєднання Слів Подовження та Гостроти. Моє магічне чуття підказало: невидиме лезо з чистої мани на частку секунди виросло далеко за вістря меча й розпанахало гідру.

Гас мав виняткове чуття на зброю. Таке вдосконалення пасувало Рейстову якнайкраще. Коли маєш справу з бійцем настільки високого й стабільного гарту, просто дати йому гостріший клинок із довшим радіусом ураження було куди розумнішим, аніж накачувати зброю вогнем чи блискавками.

Збоку було важко зрозуміти справжню довжину меча: для ворогів це оберталося несподіваною смертю, а для нас було неймовірно вигідним.

— Сагітта Фламмеум! — упала ще одна голова, і я миттю послав у рану чергову вогняну стрілу. Якщо обставини різко не зміняться, я планував триматися цієї простої тактики до самого кінця сутички.

На перший погляд, сипати різноманітними магічними Словами, підлаштовуючись під кожну зміну на полі бою, видається верхом мудрості. Але насправді ланцюжок «побачив — подумав — вирішив — застосував» робить тебе повільним. Куди надійніше обрати просте, але дієве закляття й крутити швидку зв'язку «побачив — ударив» знову і знову. Та й бійцям у першій лінії куди спокійніше, коли вони точно знають, що саме щомиті летітиме над їхніми головами.

Поганий гравець надто довго вибирає хибний хід. А в такій метушні, як бій, де все змінюється щосекунди, вперта простота залишає куди менше простору для фатальної помилки.

Я випускав «Сагітту Фламмеум» раз за разом. Як навчав мене Гас, використовуючи подвійне чаклування, я викреслював Знаки правою рукою, спрямовуючи політ вогню так, аби випадково не зачепити своїх бійців попереду.

Я просто до автоматизму повторював ті самі Слова й ті самі Знаки, не гаючи ані миті на вагання. Навпаки, що більше я це робив, то швидшими ставали мої закляття.

Кілька вогняних стріл улучили поспіль. Голови гідри люто заверещали. Одна з крайніх голів, мов велетенський бич, метнулася до нашої трійці попереду, намагаючись змести їх одним ударом. Та назустріч їй підставив свій важкий щит Ґелрейс. Його низька, кремезна, схожа на барило постать міцно тримала щит під кутом: якщо поглянути збоку, його приземкувате тіло разом зі щитом утворювали перевернуту літеру «Y».

Снопи іскор бризнули в усі боки, коли тверда й гостра луска гідри зі скреготом черконула по металу. Ґелрейс не приймав удар на себе — він відхиляв його по дотичній угору. Двоє інших пригнулися за його спиною, і зміїна паща розсікла порожнє повітря.

Ґелрейс войовниче заревів. Нищівний удар його булави врізався у відкриті груди потвори. Гідри мали колосальну здатність до регенерації, але їхні нутрощі не витримували подібних ударів важкої сталі. Гідра сахнулася назад і спробувала контратакувати кількома іншими шиями, але Ґелрейс стояв як укопаний, ніби вріс у землю. На додачу до могутньої гномської статури, його бойовий комплект Мечотроща явно мав захисні магічні чари для утримання позиції.

— Зараз, юний господарю!

— Уже!

Поки увага гідри була прикута до Ґелрейса, Ел рвонув уперед. Він відвів назад важку богатирську алебарду й косим ударом знизу вгору розсік чергову голову гідри. Пролунав моторошний хрускіт роздроблених кісток і чавкання роздертого м'яса. Це було схоже не стільки на рубану рану, скільки на вибуховий розрив: голова різко відкинулася назад, висячи на клаптях шкіри.

Ел загорлав, потягнув держак назад і завдав другого нищівного удару. Цього разу голову відірвало геть. На відміну від рівного, чистого розсічення Рейстова, слід від удару Ела був суцільним кривавим місивом — наче велетень з усієї сили просто відірвав гідрі голову від тулуба.

Ледь здригнувшись від такого видовища, я послав чергову вогняну стрілу в рану. Позаду почулося полегшене зітхання Менеля:

— Ну, схоже, моя допомога тут уже не знадобиться, — пробурчав він. — Та й добре. Стріли ціліші будуть.

Перевага нашого загону була вже беззаперечною.

◆

Прикриваючи Ела від випадів гідри, Ґелрейс розмірено завдавав важких ударів, стримуючи потвору й виснажуючи її сили. Ел, надійно захищений щитом ветерана, мав змогу широко розмахуватися своєю зброєю, відправляючи в політ одну голову за одною. А щойно виникала бодай найменша шпарина, з нізвідки спалахував блискавичний меч Рейстова. Рейстов настільки віртуозно балансував на межі досяжності ворога, що мені хотілося дивитися й учитися його техніці. Мені ж лишалося тільки пильнувати й методично засипати поранені шиї керованими вогняними стрілами.

— Гей, ти як, жива? — Менель тим часом оглядав поранену ельфійку, не забуваючи пильнувати за болотом. Збоку могло здатися, ніби він байдикує, поки ми рубаємося, але свідомо не лізти в гущу й тримати кругову оборону — це саме по собі життєво важливе завдання.

У гарячці бою природне бажання — кинутися вперед і допомогти, якщо маєш силу, але коли на одному п'ятачку скупчується забагато бійців, ризик поцілити по своїх і заважати одне одному стрімко зростає. Свідоме рішення стояти позаду, берегти тили й не дати новим ворогам ударити в спину дозволяє тим, хто попереду, повністю зосередитися на ворогу. Мені хотілося вірити, що жодна тварюка не настільки божевільна, аби втручатися в бій проти оскаженілої гідри, але це були дикі, незвідані землі. Тут можна було чекати будь-чого.

— Сагітта Фламмеум! — наша перша лінія методично добивала гідру, і після кожного вдалого випаду я припікав вогняною стрілою місце рани, множачи шкоду.

Невдовзі всі голови потвори були зрубані. Безголовий тулуб беззвучно шубовснув у трясовину, навіть не встигнувши видати передсмертного хрипу.

— М-ми її добили?!

— Пильнуйте! Отрута гідри настільки смертельна, що більшість божественних чудес перед нею безсилі.

— Так. Буває, що такі тварюки люто б'ються навіть після того, як їм повідрубують усі голови.

— Н-навіть без голів?!

— Атож. Нікому не стане легше, якщо ця погань у передсмертних судомах зачепить когось наостанок.

Переконавшись, що передова трійка насторожі, я обернувся назад:

— Менелю!

— Вілле, сюди, мерщій! Її вкусили!

Я щодуху кинувся крізь багнюку до них і глянув на дівчину-ельфійку, яку Менель тримав на руках. Її розпатлане золотаве волосся було вимазане мулом, а фіалкові очі потьмяніли й втратили фокус. Попри простий, заляпаний грязюкою дорожній одяг, вона була неймовірно вродливою: тонке, виточене підборіддя, прямий акуратний ніс — справжній взірець витонченої ельфійської краси. За інших обставин я, певно, на мить занімів би від захвату. Якби тільки зараз її тіло не билося в конвульсіях, а з губ не текла отруйна піна!

— Тримайся! — Ось чому Менель не випускав її з рук і не міг битися! Охоплений тривогою, я миттєво приготувався творити Диво Протиотрути.

— Не треба... марно... — ельфійка кволо підняла тремтячу руку, зупиняючи мене: — Це... отрута гідри...

Я вилаявся крізь зуби. Справа була кепська. Не лише Диво Протиотрути, а й будь-яке зцілювальне благословення втрачає силу, якщо той, кого зцілюють, відкидає його душею. Добрі боги не бажали, аби їхнє зцілення обертали на тортури або продовжували чиїсь муки проти волі. Жорстокий розум міг би знайти безліч жахливих способів використати чудеса на зло.

Їй було важко навіть дихати, не те що говорити, проте вона відмовлялася від порятунку, воліючи зустріти смерть із гідністю, аніж марно чіплятися за життя. Ельфи справді були гордим народом.

Поки я гарячково міркував, як переконати її, Менель обережно перехопив її слабку руку й опустив додолу:

— Замовкни.

— Ні... благаю... На півночі... селище... там інші...

— Кляття, та прийми ж лікування, родичко лісу!

— Родич... лісу?.. — Очі дівчини, що вже почали скляніти, раптом широко розплющилися, вдивляючись у Менеля. Вона зустрілася з прямим, пломенистим поглядом його нефритових очей.

— Це не звичайний жрець, — твердо відрізав він. — Друже лісу, ти житимеш. Прийми це благословення. — Його голос звучав немов непорушний наказ: — Молися.

Ельфійка вже ледве трималася при тямі, але коли Менель стиснув її долоню й промовив ці слова, я чітко побачив, як вона слабко кивнула.

І тоді я звернувся до своєї богині.

«Богине полум'я, благаю Тебе: зціли цю шляхетну ельфійку...»

Молитва обернулася божественним дивом, а диво пролилося м'яким теплим сяйвом на її змучене тіло. За мить дихання непритомної дівчини повільно заспокоїлося й повернулося до норми.