Розділ 8 — III | Secundus - Володар Іржавих гір - Розділ другий

Ми переконалися, що гідра остаточно мертва, а ельфійка зцілена. Тоді я передав спорядження Елу, підвів дівчині руки, присів і закинув її собі на спину через плече. Це скидалося на «пожежне перенесення» — спосіб, яким пожежники й рятувальники в моєму попередньому житті транспортували потерпілих. Так було значно легше нести людину й швидко пересуватися.

Треба було негайно забиратися звідси. Бій видався гучним і запеклим, уся драговина була заляпана кров'ю. У хмарному небі над нами вже чувся хрипкий клекіт потворних птахів, що кружляли в пошуках падла. Якщо не покинути це місце якнайшвидше, ми неодмінно нарвемося на нових ворогів, приваблених смородом свіжої крові.

Витягнувши свій довгий меч із туші гідри, Менель гукнув:

— Зачекайте хвильку.

— У нас обмаль часу, — з сумнівом озвався Рейстов.

— Я швидко, — Менель обмотав руку ганчіркою, витягнув кинджал і заходився біля решток гідри. Він обережно встромив вістря в суглоб за іклами верхньої щелепи — там, де в людей з'єднується щока з вухом. — Чудово, — мовив він і зцідив смолисто-чорну рідину з туші гідри в маленьку похідну пляшечку.

— Це... отрута з її залози? — поцікавився я.

— Б'юся об заклад, вона нам знадобиться.

— Будь обережний.

Я дещо тямив в отрутах завдяки урокам Блада та Гаса. Поводитися з ними було непросто: зберігати так, щоб не втрачалася токсичність, і з розумом пускати в дію за потреби — завдання не з легких, які вимагали глибоких знань.

— Не переймайся, я знаю, що роблю.

Менель був умілим мисливцем і лісовим воїном. Він розумівся на отрутах рослин, тварин і бестій куди краще за мене, тож мої тривоги, певно, були зайвими.

— Вибачте за затримку. Рушаймо.

І ми попленталися крізь багнище назад до човна. Судячи з їхньої статури та важкого обладунку, Елу й Ґелрейсу кожен крок давався важко, та моє становище здавалося ще гіршим: вага ельфійки на моїх плечах вдавлювала ступні ще глибше в грузьку багнюку. Доводилося продиратися силою. Міць натренованих м'язів стала в пригоді навіть у такій халепі. Як же я радів, що не лінувався тренуватися!

— Оце так гідра... — пробелькотів Ел на ходу. — Ото бій був... — Його руки досі злегка тремтіли. Якщо подумати, він уперше бився з такою велетенською потворою.

— Атож, — підтвердив Ґелрейс. — Якби не билися гуртом, довелося б нам скрутно.

— А от славетний витязь Берклі упокоїв таку самотужки, — вставив Рейстов. — Принаймні так подейкують.

«Берклійська повість про доблесть» була давньою баладою, яку частенько наспівувала Бі. У ті часи, коли сліди міфів іще не стерлися зі світу, а поплічники лихих богів вільно вешталися землею, ім'я мандрівного лицаря Берклі гриміло по всіх прадавніх королівствах.

Берклі служив Вольту, богу блискавки та суду. Він був хоробрим і шляхетним героєм, здолав незліченну кількість чудовиськ, віддаючи всю свою могутність на захист безневинних. Утім, він надто полюбляв тілесні втіхи, і одного дня підступна доля та заздрість лихої жінки призвели його до загибелі. У багатьох сенсах він був ідеальним взірцем героїчного епосу.

— Хоча тепер, коли я на власні очі побачив цю тварюку, щось беруть мене сумніви. Ніхто не подужав би її наодинці... Хоча-а... хм-м, — Менель повернувся й виразно поглянув на мене.

— Що?

— Та нічого, просто подумав, що ти, мабуть, упорався б... — Решта теж із непідробним інтересом витріщилися на мене, тож я вирішив зважити все як слід.

Звісно, було б неважко, якби вдалося спопелити гідру могутнім Словом із безпечної відстані. Проте розраховувати на те, що вдасться помітити гідру в болоті серед густого туману й атакувати зненацька, було годі. Тож доводилося виходити з того, що зіткнення відбудеться безпосередньо в багнюці. Також я припустив, що заздалегідь знав про гідру й належно підготував зброю, наклавши Знаки вогню чи щось подібне.

Якби я захистив себе надійним магічним щитом і на початку бою просто рубав голови одну за одною... Або вчинив би, як Берклі — затис під пахвою крайню шию й затулявся нею, наче щитом, щоб самому тягати гідру за собою... Чи спрацювало б? З кількома шарами чарів фізичного зміцнення та благословень це, мабуть, було б цілком під силу.

Звісно, бій наодинці з гідрою посеред баговиння — це завжди смертельний ризик через якусь прикру несподіванку. Але навіть якщо не вдаватися до брудного трюку з Оверітером...

— Гадаю, мої шанси були б вельми непоганими, — мовив я.

Менель драматично закинув голову, дивлячись просто в небо, і палко перепросив у Вольта за те, що посмів засумніватися в подвигах його обранця.

◆

Усі заляпані мулом, ми нарешті повернулися до човна й повантажили спорядження. Водночас розстелили простирадла та ковдри для непритомної ельфійки (чиє ім'я нам тільки належало дізнатися) й турботливо закутали її, щоб вона не замерзла. А тоді знову шубовснули по стегна в багнюку, аби виштовхати човен на річкову течію.

Човен поволі рушив уперед, підхоплений струменем річки.

— Хм-м...

— Тьху. Всюди багно. Не думав, що ми настільки вивалялися.

— А-а! П'явки?!

— Припали їх вогнем.

— Я зараз наберу води й усе приготую.

Ми всі пройшли справжнє болотяне хрещення, тож пустили в хід благословення, дари фейрі, магію та все інше, аби змити бруд і знову набути людського вигляду. Це було надзвичайно важливо. Якби в таких краях до нас причепилася зараза, слово «халепа» навіть близько не описало б глибину наших бід. Я міг би лікувати людей благословенням, але на відновлення сил усе одно потрібен час. До того ж існували підступні хвороби, що довго дрімали в тілі без жодних симптомів, а потім зненацька спалахували смертельною лихоманкою.

— Ну от і порядок.

Коли ми більш-менш відмилися, владнали решту наслідків битви. Рейстов без зайвих слів узявся за стерно й пильнував дорогу.

— То що щодо цієї ельфійки? — Я знову поглянув на закутану в ковдри дівчину. У неї було густе золотаве волосся — таке, яке, мабуть, вельми припало б до вподоби духам природи. Тонкі, вишукані риси обличчя змарніли від блідості. Повіки над фіалковими очима були опущені, але вона рівно дихала.

Ми нарешті дісталися миті, коли можна було перепочити й поговорити про неї. З огляду на недавню сутичку з водяними зміями, човен важко було назвати безпечним прихистком, але тут усе ж було ліпше, ніж будь-де інше. Годі було сподіватися на цілковиту безпеку в цих темних землях.

— Вона з уцілілих ельфів?

— Гадаю, так.

— Слухайте, без неї ми каші не зваримо, — Менель не став панькатися. Кинувши: — Гей, прокидайся, — він поплескав ельфійку по щоках, схожих на витвір мистецтва, та так завзято, що аж луна пішла. Побачивши, що вона все одно не розплющує очей, він без вагань підніс до її повних губ пляшечку з міцною оковитою й хлюпнув їй у рот.

Подіяло миттєво. Золотоволоса ельфійка різко сіла, вибалушивши очі й надривно кашляючи від пекучої міці пійла. Вона розгублено зиркала на всі боки, намагаючись збагнути, що з нею скоїлося.

— Доброго раночку, — вишкірився Менель, наче капосний шибеник. Ми всі аж заклякли, приголомшені такими методами приборкання.

— Щ-що це було?! — пробелькотіла вона.

— Розбудив тебе пікантним поцілунком. Як почуваєшся, лісовий родичу? Голова розколюється? Блювати не тягне?

— Б-боги, та ти неотесаний грубіян! Ти образа для вух і кара для мозку!

Хоч я й зцілив її благословенням, вона щойно видерлася з обіймів смерті. Її сили мали бути на нулі, але войовничого запалу це анітрохи не пригасило.

— Що ж, голос у тебе цілком бадьорий.

— І... і ти щойно сказав... п-поцілунок?! Ти... та як ти посмів?!

— Та вгамуйся. Ти просто приклалася до цієї пляшки.

Вона почервоніла до самісіньких кінчиків вух і засипала Менеля найшвидшою ельфійською говіркою, яку мені доводилося чути. Моїх скромних знань мови забракло, щоб розібрати всі слова, але я виразно відчував суцільний шквал убивчого, їдкого сарказму. Менель сприймав це як з гуски вода.

Ел і Ґелрейс, схоже, геть не тямили по-ельфійськи й не могли второпати ані пари з вуст, а Рейстов стояв біля стерна й тримався осторонь. Я вже збирався втрутитися, щоб нарешті зрушити справу з мертвої точки, але навіть Менель збагнув, що фарс затягнувся. Коли ельфійка на мить зупинилася перевести подих, Менель відточеним рухом притиснув руку до серця й привітав її староельфійською:

— «Зорі сяють у годину нашої зустрічі».

Ельфійка насупилася, прикусила свого гострого язичка й настільки ж вишукано відповіла традиційним урочистим вітанням.

Менель знизав плечима:

— Пробач, що приголомшив. Мене так виховали. Я — Менельдор з Ітілу.

— Швидкокрилий небесний орел срібного місяця, я — Дінелінд із Реммірату.

— Чарівна безмовна мелодіє сіті сяйливих зір, нехай наша зустріч буде благословенною.

Вимовлені співучою, ритмічною ельфійською мовою, ці слова творили традиційний римований заспів знайомства.

— То ти все ж умієш поводитися пристойно, — буркнула спантеличена Дінелінд.

— Ельфійські церемонії — не мій коник, — знизав плечима той. — Облишмо це, годі.

Дінелінд ледь чутно зітхнула й усміхнулася фіалковими очима:

— Гаразд.

Потім вона поглянула на мене, геть загубленого в цій розмові, і перейшла на трохи архаїчну західну Спільну мову. Цю говірку я знав найкраще: саме так розмовляли за часів Блада та Мері.

— Пробачте мені. Ви — ватажок цього загону? Рада познайомитися. Моє ім'я — Дінелінд. — Ді-не-лінд.

— Вільям Ґ. Меріблад.

— Ви врятували мені життя. Прийміть мою найглибшу вдячність.

Вона вишукано мені вклонилася.

◆

Темна, густа, стояча річка повільно котила води. Човен, підхоплений течією, плив на північ повз висохлі дерева, схожі на вибілені негодою кістяки. Легкий подих вітру напинав вітрило: Менель знову скористався заклинанням «Попутний вітер». Здавалося, фейрі потроху відновлювали сили.

— То що ж було далі...

Відрекомендувавшись Дінелінд, ми пояснили їй, що прямуємо на бій проти мерзенного дракона Валасірки та гірських демонів. Вона аж остовпіла:

— Тільки ви вп'ятьох? Ви серйозно?

— Думаєш, ми перлися сюди заради жарту?

— Хтозна. Хоча от Вільям навряд чи здатний на таку дурість. Він виглядає розважливим і щирим.

— А я, значить, дурний і нещирий?

— Запитай сам себе. Але це справді божевілля.

— Ми знаємо, що це шаленство. Але ми все одно мусимо це зробити.

— Розумію. Ви дуже відважні.

Дінелінд непогано говорила західною Спільною мовою, хоча її рідною мовою беззаперечно лишалася ельфійська. Здебільшого вона спілкувалася зі мною та Менелем.

— То чому ж на тебе напала гідра, Дінелінд?

— Що ж, я можу розповісти, якщо маєте хвильку послухати.

— Спершу поїжмо, — урвав Менель. — Ніколи не вір ельфійському «зараз».

Він мав рацію. Поки ми перебували в такій смертельно небезпечній глушині, варто було підкріплюватися за першої-ліпшої нагоди. Якщо наш човен перекинеться, це стане кінцем усім нашим запасам.

— Еле, у тебе ж там лишилася копчена оленина?

— Так, пане, але... це точно підійде?

— Звісно, я залюбки їм оленину.

З огляду на сумніви Ела, в людей і справді вкоренилося уявлення про ельфів як про затятих вегетаріанців.

— Мабуть, єдині ельфи, які цураються м'яса, — це ті, хто пройшов особливе навчання й майже уподібнився до фейрі, — пояснила вона, додавши, що решта ельфів цілком звично полюють і споживають дичину та рибу. — Наш обов'язок як володарів лісу — полювати й рибалити, підтримуючи природну рівновагу.

Думка про помірний відстріл задля збереження екологічного балансу була суто ельфійською.

У човні ми розділили оленину, закопчену ще в місті мертвих, разом зі священним хлібом. Розводити багаття було зась, тож довелося задовольнитися холодною стравою, але димний присмак робив оленину вельми смачною. Дінелінд куштувала хліб так, наче це було для неї неймовірним відкриттям, а від підсоленого м'яса в неї аж очі спалахнули.

— Стривай, — Менель насупився, помітивши її захват від їжі. — А що ви взагалі тут їсте?

Дінелінд саркастично знизала плечима:

— Сам здогадайся, хіба ні?

Болото й каламутна річка дихали важкою аурою нечистоти та смерті. Поки що з тутешньої фауни ми зустрічали лише змій та подібне поріддя. Не те щоб я не міг уявити їхній раціон — мені просто дуже не хотілося цього уявляти.

— І ти, певно, чудово розумієш, чому я там опинилася. Саме тому ти й запропонував спершу поїсти та поділився своїми припасами.

Менель буркнув щось невиразне й примовк. Судячи з його реакції, вона влучила в самісіньке яблучко.

Дінелінд промовила відчуженим голосом:

— Як ти й здогадався, у нас забагато ротів.

Менель насупився ще дужче.

◆

«Забагато ротів, щоб прогодувати»... Що ж це означало?

— Ти була якась не така? Хвора?

Коли мені доводилося чути про звичай позбуватися зайвих ротів під час голоду, зазвичай першими проганяли тих, хто не міг працювати. Це допомагало збалансувати запаси їжі зі споживанням і гарантувати виживання громади. Як в історії мого минулого світу, так і в цьому, під час голоднечі першими гинули старі та немічні, аби дати шанс вижити дужим і робочій худобі. Дінелінд виглядала дещо змарнілою, але загалом була цілком міцною й здоровою.

— Ні, — відповіла вона.

— Га?

— Вілле, ельфи думають зовсім не так, — насупив брови Менель.

Дінелінд кивнула:

— Так, саме так.

— Е-е... я не розумію.

— Тут нема чого розуміти. Усе просто, — мовив Менель зі складним виразом обличчя, а далі заговорив із твердим переконанням: — Ельфи шляхетні. Вони ніколи не кидають слабких. Як би скрутно не було, ельф нізащо не покине старих чи недужих. Судячи з усього, це геть відрізане від світу поселення, оточене смертельними небезпеками.

Навколо нас, куди сягало око, стелилися стояча вода та гниле болото.

— Б'юся об заклад: щойно починається голод, ті, хто ще здатен рухатися й тримати зброю, самі зголошуються піти, — вів далі Менель. — У ліпшому разі вони знайдуть вихід, доберуться до людних земель і покличуть на допомогу. А якщо ні — принаймні стане на одного їдця менше. Так?

— Так, саме так. Кому спаде на думку виганяти безпорадних напризволяще? Це ж дикість, — поважно відповіла Дінелінд.

Слабких належить захищати, а сильним годиться жертвувати собою першими. Вона говорила про це без тіні фанатизму чи сліпого пафосу — так, наче це було найприроднішим, непорушним глуздом буття.

— Справжня ельфійка, нічого не скажеш, — пробурмотів Менель.

— Пробачте? Це був комплімент чи образа?

— Комплімент, хай йому грець! — Менель одвів погляд, наче вона засліплювала його, немов сонце.

«Ельфи горді та шляхетні» — цю істину я чув від усіх без винятку. І лише тепер починав по-справжньому розуміти її зміст.

— Ельфи ніколи не змінюються, — стиха мовив Ґелрейс. Давній шрам на його обличчі скривився від теплої усмішки в кутиках уст.

Ми ще трохи побалакали про всякі дрібниці, а тоді я знову повернувся до справи:

— Дінелінд, чи не могла б ти провести нас до свого поселення? Якщо вкажеш шлях до гір, ми зробимо для вас усе, що в наших силах.

— Можна просто Дайн, — вона провела пальцями по золотавому волоссю — воно так і лишалося розплетеним після сутички з гідрою — і перехопила його ззаду біля шиї. — Це більше, ніж я сміла сподіватися, — мовила вона й вдячно кивнула. — Дякую вам.

◆

Деякий час ми тримали курс болотами вниз по вузькому рукаву річки. Коли сонце почало хилитися до заходу, попереду замаячіли темні обриси лісу.

Але це був зовсім не той прекрасний ліс, про який розповідав Ґелрейс. Від нього віяло важким духом смерті — так пахне невиліковно хворий наприкінці своїх днів. Гілля дерев було огидно знебарвлене. З безсило пониклих крон звисало буре, напівзогниле листя.

Підхоплені течією, ми запливли на човні під шатро лісу. Хоч імла над водою була ледь помітною, у повітрі вчувалася їдка отрута, а довкола відчувалася жага крові лютих хижих створінь. Усі насупилися. Хоч ми й були готові до гіршого, ліс явно перебував у жалюгідному стані.

Стоячи біля стерна, Рейстов уголос озвучив думку:

— Кепські справи.

— Так, саме так, — відверто визнала Дайн. — Ліс геть сплюндрований і щороку всихає, наче уражений мертвотною гниллю. Звірі тут поспіль скажені бестії. Довкола лише тумани та драговини, і ми гадки не маємо, в який бік вирушати, щоб знайти хоч якісь людні краї. А на додачу до всього, гора, наш єдиний орієнтир, стала лігвом демонів і дракона.

Ледве вона зронила слово «дракон», як із заходу знову прокотився гучний рев. Дивні птахи з вереском знялися в повітря, і мені здалося, що навіть потворні лісові хижаки знічено принишкли від жаху.

— Ба більше: останнім часом дракон бешкетує дедалі частіше. Дехто в поселенні вже каже, що це наш кінець.

— Це... навряд чи тільки дія Забороненого Слова.

— Так. Це міазма мерзенного дракона.

— Мерзенного дракона?

Але ж дракон у горах. Як він міг...

— Підземні тунелі, що їх проклали гноми.

Почувши цю відповідь, Ел і Ґелрейс болісно скривилися.

— На щастя чи на біду, ми, ельфи Лотдору, і гноми Залізної Країни були сусідами. Між нашими землями пролягало безліч шляхів — і нагорі, і під землею. Тож коли Залізна Країна пала, міазма дракона, що заліг у руїнах, потекла підземеллями в усі куточки нашого лісу. І сочиться досі.

— Оце так...

— Гм-м...

— Та ви не журіться. Я зовсім не докоряю вам, гномам. Я просто пояснюю, як воно є, от і все, — Дайн безтурботно махнула рукою й вела далі: — Благословення фейрі тут зовсім згасло, а вода, повітря та їжа отруєні наскрізь. Що довше ми живемо, то більше отрути накопичується в тілі. Багато хто вже прикутий до ліжка й не здатен підвестися. Краса Лотдору лишилася в далекому минулому. Ми не збираємося миритися зі знищенням чи втрачати честь, але правди ніде діти: наше поселення зараз — наче живий мрець.

Човен плив далі. Замаячіли перші огорожі, а за ними — будівлі. Це були занедбані, потемнілі, напівзруйновані кам'яниці з крейдяного каменю. Кілька кволих ельфів повільно вийшли подивитися на незнайомий човен.

— Ми й сподіватися не сміли, що ззовні прийдуть герої, аби вбити мерзенного дракона. Мені здається, ніби я сплю, — ці слова Дайн промовила стиха, але в них бриніло стільки вистражданих почуттів.

Скільки людей згинуло від недуг іще до нашого прибуття? Скількох виснажений ліс і голод змусили піти шукати порятунку в зовнішньому світі — у подорож, з якої ніхто не повернувся? Серед них напевно були її рідні та друзі. Якби шукачі пригод натрапили на це місце раніше, до того, як прокинулося лихо з драконом, скільки життів удалося б урятувати?

Поки я гриз себе цими марними думками, Дайн легкими, майже невагомими рухами ступила на ніс човна й розвернулася до нас на підборах:

— Ласкаво просимо до Лотдору. — Вона притиснула праву долоню до серця, злегка відставила ногу й схилила голову в давньому вишуканому вітанні. — Ми щиро раді вітати вас, герої! — І обличчя її осяяла світла, відкрита усмішка.

◆

Наступні кілька годин видалися надзвичайно метушливими.

Розсудивши, що Дайн уже достатньо все з'ясувала, я попросив дозволу зцілити найтяжче хворих. Старійшини ельфійського поселення спершу вагалися, чи варто підпускати безпорадних недужих до чужинців, які звалилися їм як сніг на голову. Я шанобливо схилив голову й палко благав дати мені шанс допомогти.

Один із сивобородих старійшин зі старим бойовим шрамом звернув увагу на нашу зброю й обладунки. Крізь напад надсадного кашлю він прохрипів:

— Якщо воїни в такому спорядженні просять нас із такою щирістю, ми не маємо права змушувати їх принижуватися.

— Дозвольте мені вгамувати ваш кашель, — звернувся я.

— Зачекай, — він знову закашлявся. — Тут є ті, кому допомога потрібна куди дужче, ніж мені...

— Я вилікую вас усіх, — уся різниця була лише в тому, хто буде першим. Я твердо намірився зцілити кожного ельфа в цьому поселенні.

— Не кажи дурниць. Зцілення молитвою вимагає колосального зосередження та життєвих сил. Ти не зможеш ставити на ноги людей одного за одним...

— Сотня чи дві для мене не проблема.

— Сотня?! — Усі присутні ельфи разом із Дайн ошелешено вирячилися на мене.

— Я можу зцілити вас усіх — і зцілю, — мовив я і водночас занурився в молитву. Ледь опустивши повіки, я зосередив усю волю й закликав милість богині полум'я. Наступної миті кімнату осяяло м'яке світло — і старійшина враз перестав кашляти. Усе минуло за лічені секунди. Серед ельфів зчинився гомін; дехто від подиву втратив дар мови.

Я вмів досягати стану глибокої молитви за час одного-єдиного подиху. Ця майстерність увійшла в мою плоть і кров завдяки настановам Мері та щоденним молитвам. Без такої гартівної практики сам лише дар творити дива не врятував би жерця у вирі запеклого бою.

— Будь ласка, зберіть усіх, хто перебуває у важкому стані. До тих, хто не може ходити, я прийду сам, — я обвів поглядом громаду, притиснув руку до серця й урочисто промовив: — Не бійтеся. Я зцілю вас усіх, присягаюся полум'ям Грейсфіл.

Ельфи перезирнулися й миттю розподілили між собою обов'язки. За мить усі вони вже квапилися в різні куточки селища.

Коли я закінчив зцілювати останнього мешканця громади, сонце вже давно сховалося за обрій. Я стояв біля каламутної річки на околиці села й полегшено переводив подих. Звідти, з центру селища, долинав радісний гомін і музика.

Навіть ті, хто лежав на смертному одрі з паралізованими кінцівками, підводилися один за одним. Люди плакали від щастя, коли руки й ноги знову слухалися їх, і кидалися в обійми до кожного зустрічного — чи то був родич, чи давній знайомий, чи перший-ліпший перехожий.

Усі раділи й ликували, тож цілком природно, що незабаром на столах з'явилися наїдки, вино та музичні інструменти. Спалахнуло справжнє свято. До мене як до почесного рятівника не було проходу: мені підносили келих за келихом терпкого плодового вина. Ельфи навперебій розпитували Ґелрейса та Ела. Навіть мовчазний Рейстов поволі долучився до частування. Що ж до Менеля, то вщент сп'яніла Дайн затягла його в танок, і вони витанцьовували круг багаття. Що б то не був за танець, Менель почувався в ньому геть не у своїй стихії.

Ніч видалася навдивовижу тихою, крізь імлисті хмари ледь пробивалося бліде світло місяця.

Я б із радістю побув трохи напідпитку, але сотворив Молитву Детоксикації, аби очистити кров від хмелю. Ми будь-якої миті могли зазнати нападу. Я ще не мав права розслаблятися й віддаватися вину.

Раптом над головою прошелестіли крила. На покручену гілку поруч зі мною опустився великий крук. У нього було лискуче чорне пір'я та червоні очі, що світилися зловісним розумом.

— Твоя мандрівка просувається успішно?

Це був крук-Вісник бога нежиті, Стаґнейта.

— Так, поки що все гаразд... ой-ой-ой...

Застережний поклик богині полум'я відгукнувся гострим болем, що пульсував у моїй голові.

«Пробач мені, Богине, заспокойся, усе гаразд...»

— Ха-ха-ха! А Грейсфіл і справді душі в тобі не чує.

Крук глузливо цокнув дзьобом. Потім схилив голову набік і мовив:

— Чи не бажаєш скуштувати й моєї любові?

— Дуже дотепно. То що тобі треба? Кажи по суті, — я пильно подивився в його червоні очі.

— Та нічого особливого. Лише застереження. Якщо ти ще думаєш повернути назад — це твоя остання нагода.

Тієї ж миті земля під ногами здригнулася. З глибин суходолу донісся глухий гуркіт, від якого завібрували нутрощі.

Гр-р-р-р-р-р-Р-Р-Р-Р-Р-Р-Р-Р-Р-Р...

З гірського пасма на заході долинуло ревіння. Від цього моторошного звуку холонула кров, наче чиїсь пазурі стисли саму душу. Коли рев нарешті стих, запала мертва тиша. Навіть життєрадісні переливи струн в ельфійському селі враз обірвалися, наче музиканти заніміли від жаху.

— Я повторюю ще раз. Якщо кинеш йому виклик — ти помреш.

Червоні очі крука свердлили мене наскрізь.

◆

— Якщо виступиш проти дракона — загинеш без жодного шансу на порятунок, — сухо відрізав бог нежиті.

— Накопичуй сили.

— Якщо я так вчиню, Ел та його побратими напевне загинуть. Гноми вважають: якщо дракон має пролити чиюсь кров, їхня кров повинна впасти першою.

— Так, гноми згинуть. Люди, ельфи й гноми гинутимуть сотнями й тисячами, коли мерзенний дракон остаточно прокинеться. Але завдяки цим жертвам віра людська об'єднається навколо тебе та Грейсфіл.

Сила богів живилася вірою смертних. Що більше лиха накоїть дракон, то палкіше люди звертатимуться до моєї богині з благаннями про захист. Сила, яку Грейсфіл черпатиме з людських надій та молитов, за її благословенням перейде до мого клинка — і цієї могутності напевне вистачить, аби вбити дракона.

— Коли дракон нестиме спустошення, відважні витязі та амбітні воїни звідусіль збиратимуться під твої знамена заради слави переможців. Так само прийдуть і служителі світлих богів. Якщо ти згуртуєш цих героїв під покровом Грейсфіл, яка поверне собі колишню велич, твоя зброя дістанеться до горлянки мерзенного змія.

Я знову переконався, наскільки переконливо звучать його промови.

— Мені й самому не до вподоби такий задум. Але ти повинен змиритися з жертвами. Це був би вчинок мужності, а не боягузтва.

Це був напрочуд розумний і логічний довід. Проте...

— Я не можу так вчинити.

— Чому? Ти так відчайдушно прагнеш урятувати геть усе? — крук роздратовано переступив лапами на гілці.

— Я визнаю: якщо ти й далі вперто пертимешся вперед, не жертвуючи нічим, лишається крихітний примарний шанс, що тобі вдасться зберегти все, що ти бажаєш. Але в разі поразки лік жертв піде не на десятки тисяч. І мине чимало часу, доки на землі з'явиться інший витязь твоєї міри. Заради порятунку кількох тисяч життів ти ставиш під удар у стократ більше, знаючи наперед усе, що я тобі відкрив? Це вершина нерозсудливості.

— Стаґнейте, боже нежиті, ти, певно, маєш рацію.

Я справді так вважав. У його доводах не було жодної хиби. Якщо шукати найдоцільніший і найвигідніший вихід — він був саме таким.

— Якщо ти згоден, тоді...

— Але щойно я прийму твою логіку, моя клятва й вірність, на яких тримається все моє єство, будуть розтоптані.

Очі бога нежиті здивовано округлилися.

Так — у цьому й полягала головна заковика.

— І ти навмисне заводиш мову про «розумне рішення», бо чудово це розумієш.

— ...

Він прагнув підточити мою рішучість і переманити на свій бік. Наче в якомусь дикунському язичницькому ритуалі, де силу здобувають жертвопринесенням людей на кривавому вівтарі, він схиляв мене змиритися з бідою, опустити руки й отримати могутність ціною чужої плоті й крові.

— Хіба я не правий?

— ...

Відповіддю бога нежиті була мовчанка.

— Стаґнейте, боже нежиті.

— Що?

— Я — слабка людина. Я надто добре знаю себе: звичайний смертний із непевним серцем, якого легко збити з пуття, зламати й змусити опустити руки.

Я не збирався вдавати, ніби нове народження перетворило мене на залізо. Сама суть мого серця, моєї душі лишилася такою ж, як і в минулому житті. Тому якщо я допущу бодай одну поступку, якщо відступлюся — це стане миттю мого падіння. Я аж надто добре пам'ятав, як починається скочування в безодню: з виправдань, ніби я нічого не міг удіяти, ніби обставини були сильнішими, ніби боротися далі безглуздо... Із нескінченного плекання власних відмовок перед самим собою.

— Але попри все це, моя богиня навчила мене, що почати спочатку — це благо. Вона дала мені сили звестися й твердо ступати по землі на власних ногах, — дивлячись просто в червоні очі бога нежиті, я промовляв те, що палало в мені до богині полум'я: — Я знайшов дорогу родину. Знайшов вірних побратимів і друзів. Я маю обов'язок і те, чого щиро прагну. Вона дала мені нагоду знову простягнути руку до того, що я колись утратив і зневажив.

Я гадки не мав, як мені коли-небудь віддячити їй сповна. Ця мовчазна богиня в глибокій киреї дарувала мені найбезцінніші скарби світу. І саме тому...

— Я доведу цю справу до кінця. Збережу вірність присязі, вбережу віру в серці й до останнього подиху, доки не впаду мертвим, буду її руками та її мечем.

Можливо, це не найвигідніший вибір. Можливо, він здається безглуздим і незграбним, але я свято вірив: для мене це єдиний правильний шлях. Єдина дорога, осяяна світлом її полум'я.

— Присягаюся полум'ям Грейсфіл.

— ...

Бог нежиті мовчав. Безмовно дивлячись на мене... він важко зітхнув.

— О лишенько. Ще одна спроба пішла прахом.

◆

З ельфійського села знову долинули далекі звуки музики. Хоч вони на мить і стихли від ревіння дракона, та ельфи, схоже, оговталися від страху й продовжили свято. Кришталево чисті, грайливі переливи арфи затишно котилися нічним лісом.

— Твоя правда. Я збагнув це ще з першої нашої зустрічі. Твоя душа не вирізняється міццю. Варто тобі відступитися — і ти зламаєшся й покотишся на саме дно. Твоя душа саме така, і я чудово це бачив.

Я згадав розпач нашої першої сутички. Тоді причина, чому він так люто тиснув на мене, полягала саме в тому, що він бачив мене наскрізь.

— Мені й на думку не спадало, що ти здатен стати героєм. Я вважав тебе лише блідою тінню Трьох Героїв, крихкою душею, непогано навченою завдяки тренуванням — і тільки.

По суті, саме таким я й був. Якби не суворі докори Мері, якби не благодать Богині, я б скорився богові нежиті й загинув.

— Але ти перевернув усі мої очікування. Ти не здався. Не зламався. Навпаки — випростався на повен зріст, кинув мені виклик і навіть здолав мене.

Крук-Вісник бога нежиті весело розсміявся.

— Як не парадоксально, але саме це робить тебе здатним стати справжнім героєм, квола душе.

— Я ніколи не прагнув «стати героєм».

— Ха-ха-ха! Знати всю глибину власної слабкості й саме тому відмовлятися здаватися, не ламатися, бути готовим померти за власні переконання...

Поки вдалині бриніла ельфійська музика, бог нежиті плавно вплітав свої слова в її співучий ритм:

— Саме таких смертні й кличуть героями, Вільяме Ґ. Мерібладе, спадкоємцю всього, чим володіла жадана мною трійця.

Я не знав, що на це відповісти. Відчував лише одне: у душі чомусь запанував дивовижний спокій. Я розмовляв зі злим богом, який колись кинув мене в безодню відчаю. Він був моїм заклятим ворогом, заради боротьби з яким я важив життям. І все ж моє серце лишалося таким же безтурботним і ясним, як під час щирої молитви.

— Хоч я й знаю, що це марно, але мушу сказати це ще раз: приєднуйся до мене. Місце праворуч від мене вже чекає на тебе. Ти отримаєш вічний захист і незліченні легіони нежиті. Ми вб'ємо дракона, здолаємо героїв, скинемо з тронів решту богів і підкоримо собі цей світ. Ми з тобою — разом.

Певно, я почувався так спокійно тому, що знав: божество на ім'я Стаґнейт — з усіма його ідеалами, хитромудрими задумами, милосердям і всім іншим — було сутністю, гідною глибокої поваги. Але саме тому я притиснув руку до серця й із найвищою шаною промовив:

— Дякую тобі, Стаґнейте, боже нежиті. Але я відмовляюся.

Я відхилив його пропозицію.

— Значить, марно, як я й передбачав.

Крук засміявся — так, наче знав мою відповідь наперед.

— Так, — я ствердно кивнув. — Зрештою, ти ж не бажаєш бачити падіння героя, хіба ні? — Тієї ж миті крук-Вісник завмер. З якоїсь дивної причини в моїй пам'яті зринуло безліч спогадів. — Якби я зрадив вірність Грейсфіл і схилився перед тобою, я певен, що вже не зміг би залишатися тим, кого ти так високо цінуєш.

— ...

Стаґнейт колись казав мені, що прагне збудувати вічно добрий світ. Що він не годен бачити, як чиста душа падає в бруд і втрачає сяйво серед каяття та нестерпного болю.

— Стаґнейте, боже нежиті. Ти — мій шанований ворог і велике божество, — я думав так від щирого серця. — Тому я не піддамся твоїм спокусам. Я й надалі залишатимуся твоїм ворогом. Саме тому, що поважаю тебе.

Я можу не поділяти твоїх прагнень; ми були ворогами з першої миті зустрічі; але я визнаю твою велич. Знаю, що ти по-своєму милосердний. І тому я хочу виявити тобі найвищу повагу — не схилитися перед тобою й до кінця бути твоїм супротивником.

— Що ж тут скажеш...

Бог нежиті трохи помовчав, а тоді повільно й тихо промовив:

— Уперше людське дитя бачить мене настільки наскрізь. Попри вдаване простацтво, ти напрочуд проникливий. Ти осягнув божественну волю бога — ти по праву міг би зватися мудрецем.

— Це велика честь для мене, — мовив я, не знаючи, як сприймати таку відверту похвалу.

— Але як же шкода... Ти помреш. Загинеш, роздертий на шматки драконом.

Крук-Вісник бога нежиті гірко посміхнувся.

— Якщо ти колись передумаєш — сміливо заклич мене будь-якої миті, га? Я вмить оберну тебе на вищу нежить. Будь-яка мить підійде — навіть у саму секунду смерті чи коли твоя голова вже полетить із плечей. О, якщо покличеш мене вже без голови — чи влаштує тебе доля Лорда Дуллахана? Чи тобі більше до вподоби стати Королем Без Життя?

Бог нежиті говорив так весело, наче щиро розважався. Я знизав плечима:

— Я йду проти дракона. Якщо зазнаю поразки, від мене й попелу не залишиться.

— Ха-ха-ха! Як же ти маєш рацію!

Ми обоє щиро засміялися.

— Тоді я відкланяюся. Грейсфіл, певно, вже скипає від люті.

Хоч застережний дзвін і перестав лунати в моїй голові, я виразно відчував, що її роздратування зростає. Грейсфіл зазвичай поводилася вельми велично, але коли йшлося про бога нежиті, мені завжди здавалося, що вона стає вередливою, наче дитина, або навіть дуже по-людськи ревнивою.

— Бувай же, паладине полум'я, мій мудрий і нерозважливий вороже!

З цими словами крук-Вісник знявся в повітря й швидко розчинився в нічній темряві. Дивлячись йому вслід, я з необачності дозволив легкій усмішці промайнути на моєму обличчі.

— Ой-ой-ой! — Мені в голову надійшов уявний відчутний щиголь. Я аж скривився.

«Ц-це було жорстоко, Богине!»

◆

Наступного ранку після моєї несподіваної зустрічі та бесіди з богом нежиті ельфійське поселення, що ледь оговталося від нічного бенкету, збудив голосний лемент запеклої суперечки.

Через тривалу молитву й зцілення напередодні ввечері, та ще й після нічної розмови зі Стаґнейтом, я почувався дещо виснаженим. Протираючи очі, я вибрався з хатини, яку мені виділили, щоб поглянути, що там за ґвалт.

— Та пусти мене вже, хай тобі грець!

— Не думаєш же ти, що ми отак просто візьмемо й відпустимо тебе туди?!

Сперечалися Менель і Дайн. Мій заспаний мозок ліниво поміркував кілька секунд: «А, та це ж звичайна сварка закоханих», — підсумував я і вже розвернувся назад до хатини, щоб додивитися сон, коли чиїсь чіпкі пальці мертвою хваткою вчепилися мені в обидва плеча.

— Ану стій.

— Чи не бажаєш повторити це вголос?

Голоси звучали більш ніж загрозливо. Цього виявилося цілком достатньо, аби я миттю прокинувся й водночас укрився рясним холодним потом. Я безпорадно гиготнув, сподіваючись, що це мене врятує. «Підкажи мені, Богине, як правильно відповісти на це запитання?!»

Дайн тяжко зітхнула:

— Зараз не час віддаватися романтиці.

Вона мала рацію. Для їхнього поселення це було питання життя і смерті. Як не крути, існували справи куди нагальніші.

— Атож, — кивнув Менель і знизав плечима. — Якби ж то... Шкода.

Я помітив, як здригнулися плечі Дайн і похитнулася її крижана незворушність. Я мимоволі вхопився за ниточку розмови:

— Тобто, якби обставини були іншими, ти б за нею упадав?

— Гм? Ну звісно, вона ж гарненька, хіба ні?

Дайн звела свої тонкі соболині брови. Вона демонстративно одвернулася від Менеля й уже набрала в груди повітря для дошкульної відповіді, та він вів далі:

— Певно, навішав би їй на вуха солодких компліментів замість вітання, точно.

Дайн аж заніміла. А тоді вся затремтіла від обурення.

Менелю, Менелю...

— Я тебе геть не розумію...

— Атож. Та ти настільки не тямиш у жінках, що за тебе аж страшно стає.

Між мною та Менелем у мистецтві жіночого флірту пролягала справжня прірва. Це було приблизно як порівняти середньостатистичного японця з мого колишнього світу із запальним італійцем. Хоча, правду кажучи, Менель і сам часом бував непробивним дуболомом.

— Серед ельфів Ітілу ти вважаєшся дорослим лише тоді, коли здатен продекламувати жінці бодай один пристойний любовний вірш.

— Ось чому вас, ітілів, завжди звуть легковажними гультяями! — блиснула Дайн фіалковими очима.

Менель безтурботно здвигнув плечима:

— А про народ Реммірату взагалі кажуть, що ви суцільні вперті фурії.

— О, ти сам напросився!

Не встиг я й оком зморгнути, як сварка спалахнула з новою силою. Обоє мали язики, гостріші за дамаські клинки. У міру того, як розгорався цей словесний поєдинок, ельфійська говірка ставала дедалі швидшою й невловимішою, тож я незабаром геть перестав розбирати слова. До того ж у подібних сутичках ельфи сипали витонченим сарказмом і туманними метафорами, що робило зміст абсолютно темним для чужинця.

Але Дайн, схоже, навіть отримувала від цієї перепалки неабияке задоволення.

Я раптом згадав, які похмурі, прибиті горем обличчя були в тутешніх мешканців, коли ми тільки-но прибули. У криваву добу Великого Краху вони втратили цвіт своїх воїнів та елементалістів і лишилися відрізаними від решти світу. Їхній ліс осквернили прокляття та отрута, він змалів, зачах і захворів. Минуло двісті років — і жоден із відважних сміливців, які вирушали шукати зв'язку із зовнішнім світом, так і не вернувся...

Ті роки, певно, були настільки нестерпними, що подібні безтурботні суперечки геть вивітрилися з пам'яті тутешніх ельфів.

— Ти справжній ■■■■■■!

— А ти клята ■■■■■■■■!

Від останнього слівця Дайн аж рота роззявила.

Цікаво, що означали ці лайки? Якщо навіть мудрий Гас не пам'ятав таких слів, вони мали бути добряче дошкульними.

◆

Коли їхня буря нарешті вщухла, я втрутився й повернув розмову до суті:

— То про який похід ви сперечалися?

— До Володаря Лісу, — відказав Менель, явно все ще не відійшовши від запалу. — До тутешнього Володаря Лісу. Я б міг хоч трохи його підлікувати.

Це була чудова думка. Учора мої руки були зв'язані зціленням хворих, але я якраз планував поговорити про це з ним зранку. Мені здавалося, що Менель міг би суттєво покращити стан тутешнього лісу. Проте...

— Ми в жодному разі вам не дозволимо, — відрубала Дайн. — Нізащо.

— Та побоїся Бога!.. — насупився Менель, але Дайн міцно вперла руки в боки в позі, яка свідчила, що вона не поступиться ні на волосину.

Володар Лісу був серцем пралісу — і водночас його найвразливішим місцем. Якби щось сповнене злої могутності торкнулося його, це призвело б до непоправного лиха. Ми на власні очі бачили це зовсім недавно, коли Звірячий Ліс ледь не загинув через Цернунноса. Навіть відчуваючи вдячність, ельфи, що плекали цей ліс, навряд чи підпустили б чужинців до свого святилища.

— Але ж... Менелю можна довіряти. Я за нього ручаюся. Якщо потрібна запорука, візьміть мене в заручники чи...

Дайн рішуче хитнула головою, даючи зрозуміти, що я геть не втямив суті:

— Справа зовсім не в цьому. Ми цілком довіряємо вам усім.

— Га?

— Ми безмежно віримо вам і вдячні за все. Лише за минулу ніч ви врятували стільки життів... Якщо ви чогось шукаєте, ми зробимо все можливе, аби вам догодити. Потрібні воїни — ми спорядимо бійців; потрібно показати шлях — ми з радістю станемо вашими провідниками.

— Тоді чому?

— Якби ми могли безпечно провести вас до Володаря Лісу за вашим бажанням — не було б жодних питань, — Дайн похнюпилася. — Але землі навколо Володаря Лісу вже давно стали лігвом бестій. Ми більше не господарі там і не можемо гарантувати безпеку.

— Але ж це навпаки ще одна причина...

— Ще більша причина сісти вам на шию? — Дайн сумно всміхнулася, схиливши голову набік. — Ви повернули нам життя й надію. І ви от-от рушите на смертельний двобій із драконом. Як ми можемо звалювати на ваші плечі ще одну бійку, начхавши на ваші обставини? «Ой, герої, згляньтеся, ми в такій біді й самі безпорадні, киньте геть усі справи й допоможіть нам, благаємо!» — так, чи що?

Вона презирливо знизала плечима:

— Пробачте, але ні. Ми б згоріли від сорому за таке прохання. Це не прохання про допомогу — це присмоктатися, наче п'явка, до тих, перед ким ми й без того в неоплатному боргу, і вішати на них свої клопоти.

Збитий з пантелику такою гордістю, я мимоволі зиркнув на Менеля. «Гм, та що вона... про що це вона взагалі?!»

Зі страшенно виразною міною Менель лише кинув:

— Бачиш? Ельфи.

Я міг лише мовчки погодитися. Вони були неймовірно шляхетними — і настільки ж нестерпними. Тепер я на власній шкурі відчув усе, про що твердили легенди.

Ця вдача, мабуть, випливала з їхнього вічного довголіття. Через те, що вони майже не старіли, в селищі не було малих дітей чи безпорадних дідів, які б потребували опіки. Більшість лишалася дужими молодиками. Саме це й дозволяло їм чинити настільки безкомпромісно. Люди, які старіють із шаленою швидкістю, не могли дозволити собі такої розкоші.

— Отак воно є. Тому щиро дякуємо, але вам зовсім не слід марнувати свої сили заради нас.

Поки я ламав голову, як подолати цю впертість, до нас важкою ходою підійшов Ґелрейс. Оскільки ледь зайнялося на світ, його суворе обличчя з глибоким рубцем на лобі здавалося заспаним. Повіки були напівстулені:

— Що тут у вас стряслося?

— Та бачите...

Я коротко пояснив йому суть. Ґелрейс багатозначно гмукнув:

— Воістину, ельфи ніколи не змінюються.

— І що нам тепер робити?

Ґелрейс повільно кивнув:

— Та просто візьміть і зробіть, кажу я.

«Золоті слова», — подумав я. Одразу видно бувалого ветерана.

— Гаразд, тоді так і зробимо. Менелю, ти зможеш намацати дорогу до Володаря Лісу?

— Зв'язок слабкий, але напрямок відчуваю певно.

— Ґелрейсе, будь ласка, збери Ела та Рейстова. У повному бойовому виряді.

— Угу.

— Щойно всі зійдуться, швидко поснідаємо й рушаємо.

Дайн розгублено переводила погляд з одного на іншого:

— Ч-чекайте, що?! Стривайте-но! Ви говорите так, наче зібралися прогулятися після сніданку! Куди це ви намірилися?!

— Ну як куди? На полювання.

— А-але ж ми не...

— А хто сказав, що ми допомагаємо лише з дозволу? Ми вліземо, подобається тобі це чи ні, — безтурботно кинув Менель. — І взагалі, — він легенько штовхнув мене ліктем, — звичайне лісове кодло нас двох уже нічим не злякає.

Це й справді мало чим різнилося від звичайної розминки, а от покинути поселення напризволяще було б для мене куди важчим тягарем. Я склав священну обітницю перед своєю богинею, що будучи її руками, нестиму спасіння нужденним. У світі, де існують живі боги, непорушна клятва — справа виняткової ваги. Це скидалося на ґейс — сакральну заборону чи зобов'язання з ірландських міфів мого колишнього світу. Зумисне порушення обітниці не довело б до добра, та й понад усе: якби ми повернулися й застали це селище спустошеним, я б до кінця днів не мав спокою.

Ґелрейс мав цілковиту рацію. Найкраще було просто взяти все у свої руки й діяти з власних міркувань.

— Тож, — лукаво примружився Менель, — як учинять горді та шляхетні ельфи, коли їхні рятівники самісінькі рушать у небезпечні хащі?

Дайн аж постогнала від люті:

— Ох... ну вас к бісу! — Зупиняти нас не мало жодного сенсу, та й сил би їм не стало. — Заждіть отут! Я зараз покличу вправних мисливців, які здатні негайно рушити в путь. Тільки не здумайте йти самі! Чуєте?! — вигукнула вона й помчала до селища.

Ми з Менелем та Ґелрейсом перезирнулися й гучно розреготалися.

◆

По всьому світу праліси, де мешкали ельфи, вважалися недоторканними володіннями. Причин тому вистачало, але найвагоміша полягала в тім, що більшість ельфійських вартових були неперевершеними мисливцями-воїнами або елементалістами. Кинути виклик ельфам у їхньому рідному лісі означало приректи себе на жорстоку смерть. Тебе заганяли, немов звіра, не давали заплющити очей, а після жорстоких глузувань фейрі ти ставав поживою для хижаків. Тому ельфійські діброви були забороненими священними землями, перед якими тремтіли всі інші народи.

Утім, ельфійське поселення в Лотдорі вже давно втратило колишню могутність. Воно й не дивно: їхні найвправніші витязі та повелителі стихій згинули в запеклих боях із демонами за часів падіння Доби Об'єднання. Для ельфійського народу, де діти народжуються рідко, а життя вимірюється століттями, це була непоправна втрата.

Далі стало ще гірше: ліс осквернило Заборонене Слово, а падіння Залізної Країни остаточно відрізало його від світу. Серед розгулу почвар та отрути навіть їжу добувати стало подвигом, а сила духів-фейрі майже згасла. Виховати нове покоління воїнів за таких умов було неможливо. А ті нечисленні відчайдухи, які після Великого Краху намагалися пробитися крізь імлу назовні, так і згинули безвісти.

Тепер, згадуючи ту каламутну річку, я розумів: деякі мерці у воді розклалися лише наполовину. Якби це були останки двохсотрічної давнини, вони б давно перетворилися на голі кістки... Отже, це могли бути лише недавні сміливці.

Ба більше: через загибель Залізної Країни припинився підвіз руди та металу, тому будь-які залізні вироби перетворилися на безцінний скарб. Деякі ельфи ходили з кам'яними вістрями стріл та списами з кременю, наче первісні люди в кам'яну добу.

Було цілком очевидно, що коли за таких злиднів святилище Володаря Лісу загарбали хижі бестії, ельфи просто не мали сил відвоювати його. Навпаки, мене щиро вражало те, що попри таку безвихідь вони не здичавіли, підтримували суворий порядок і досі відряджали людей на пошуки виходу. Людське поселення за таких умов зникло б з лиця землі вже дуже давно.

— Отже, потвори, які захопили володіння — це комахоподібні звірі... здається, їх кличуть диявольськими комахами... — Ми крокували мертвотним лісом під сірим свинцевим небом. Зрештою Дайн рушила з нами, прихопивши чотирьох лучників. — Захист велетенських вуховерток з їхніми твердими панцирами пробити надзвичайно важко...

— О! Це ж вони, так?! Я не підведу! — вигукнув Ел.

— Угу. Для молодого пана це буде чудове тренування, — кивнув Ґелрейс.

Щойно велетенські вуховертки виповзали з гнилля, Ел трощив їх своєю Неосяжною алебардою. А тих, повз кого він промахувався, надійно розбивала важка булава-мечотрощ Ґелрейса.

— А ще з неба атакують фіолетові отруйні метелики...

— Бачу, — срібна тятива Тельперіона в руках Менеля дзвінко й чисто виспівала високу ноту. Стріла бездоганно вразила отруйного метелика просто в найуразливіше місце — і той каменем упав на землю.

— Обережно, отруйний пилок!..

— Та знаю, знаю.

Навіть без жодного заклинання порив вітру слухняно розвіяв смертоносну куряву за велінням волі Менеля.

Для наших бійців ця сутичка була сущою забавкою. Поки вони втрьох граючись винищували велетенських комах, Дайн остовпіло кліпала очима. Решта ельфів теж застигли від подиву. Але ж нічого надзвичайного тут не було: ці бестії становили смертельну загрозу лише для знесиленого, напівживого селища. А мої друзі тренувалися не для того, щоб пасувати перед якимись жуками.

— Схоже, нам тут і робити нічого, — криво всміхнувся я.

— Бути напоготові — теж важлива справа, — повчально зауважив Рейстов.

Він мав рацію: Ел, Менель і Ґелрейс могли цілковито зосередитися на ворогах попереду лише тому, що знали: ми з Рейстовом пильнуємо їхній тил. Це була почесна варта. Та врешті-решт я так і простояв без діла аж до самого серця урочища, де перед нашими очима відкрилося таке мерзенне копошіння коконів та велетенських личинок, що до горла аж підкотила нудота.

Менель блискуче впорався з усім. Він наповнив Володаря Лісу свіжою животворною силою. Їдкий сморід почав розсіюватися, до дерев поверталася снага, а ельфи зайшлися радісними вигуками. А я так і не завдав жодного удару.

Усередині мене аж свербіло від невитраченої сили.

— Може, мені теж варто було розім'ятися...

— Знаєш, з вигляду ти наче такий спокійний та врівноважений, але часом буваєш до бісиків кровожерливим.

Я зніяковіло відвів погляд.

◆

Могутні дерева, що вкрилися огидними комахами й уже почали всихати, знову налилися життєвою силою. Ельфи спершу бурхливо раділи, але поволі їхній захват змінився ніяковою мовчанкою, і перш ніж я встиг збагнути причину, на їхніх обличчях закарбувався пекучий сором.

— Вільяме, ти певен, що все гаразд? — озвалася Дайн, висловивши тривогу, яка читалася в очах кожного з них.

— А чому б і ні?

— Якщо дракон або демони засічуть вас через те, що ви щойно зробили...

— У нас будуть велетенські клопоти, — ствердно кивнув я. Це й справді було небезпечно. Ми стояли біля самого західного підніжжя гірського пасма. Тепер, коли ми підібралися настільки близько, ворогові було б непросто вмить перекинути на захід усі сили, зосереджені на східних схилах, проте наш вчинок усе одно лишався ризикованим.

— Тоді навіщо ти...

— Утім... — я звів долоню й зупинив Дайн, коли вона спробувала заперечити. — Покинути ваше поселення напризволяще було б ще більшим безумством. Хтозна, скільки з вас полягло б до нашого повернення.

Отрута, потвори, нестача їжі та припасів — причин загинути в цій глушині було стільки, що годі й перелічити. До того ж існувала ймовірність, що ми взагалі ніколи не повернемося назад. Ми вирушали на битву з наміром перемогти, але тільки божевільний не бере до уваги можливість власної поразки.

— Тому все зроблено правильно.

Як я й заявив богові нежиті, я не мав наміру кидати нікого на поталу заради власної перемоги. Я склав таку обітницю й збирався тримати її до кінця. Саме за це моя богиня обдарувала мене своїм безцінним захистом. Думати про порушення слова тепер було надто пізно.

— Ти справді не шкодуєш?

— Присягаюся полум'ям Богині: я не жалкую ні про що.

І це була щира правда. Я не шкодував. Судячи з тривожного поколювання в потилиці, справи наші стояли кепсько, але я був готовий до цього — готовий із того самого дня, як обрав свій життєвий шлях. Одне тільки...

— Еле, Рейстове, Ґелрейсе... Пробачте, що вплутав вас у свої особисті справи.

Якщо не рахувати Менеля, ці троє не мали до тутешніх бід жодного стосунку. Я винувато схилив перед ними голову, побоюючись, що вони засудять мою нерозважливість.

— Я знав, що ви так і вчините, пане, тому не картайте себе, — щиро всміхнувся Ел. — Якби не ви, пане Вілле, я б узагалі ніколи не дійшов сюди. Певно, згинув би ще на півдорозі.

— Пан молодий має цілковиту рацію, — повільно кивнув Ґелрейс зі своїм незмінно суворим виразом обличчя.

— Атож, — озвався Рейстов. — Нічого нового. Знаючи тебе, ти рушиш просто зараз. Я вже зібрався.

Рейстов напрочуд тонко відчував мої звички. Я був безмежно вдячний йому за це.

— Що? Просто... зараз?! — остовпіла Дайн.

— Так. Чи можете ви вказати нам дорогу до найближчого підземного переходу? До речі, човен ми лишаємо вам, тож забирайте собі всі припаси та спорядження, яких ми не можемо понести. Ми також залишили там просту карту.

Якби я сказав: «Це вам у подарунок», вони з гордості могли б відмовитися, тож я вирішив просто кинути все напризволяще, не лишаючи їм вибору. Якщо хтось із ельфів скористається човном, випливе проти течії до озера й навідається до приозерного міста, Гас подбає про все, як належить. Мій дідусь чудово знав ельфійську говірку й знав, що наше місто стоїть нижче по річці.

Дайн досі мовчала, не в змозі вимовити й слова.

— Якщо ворог нас помітив, швидкість вирішує все, — підігнав я. — Тому, будь ласка, вирішуйте хутчіш.

— Гаразд, — кивнула Дайн і перезирнулася з ельфами позаду, наче без слів радячись із ними. Потім повернулася до нас: — Я пошлю одного з наших до села попередити громаду. Але благаю: візьміть нас із собою! Ми станемо в пригоді бодай як приманка чи живі щити!

В очах кожного з них світилася непохитна, фатальна рішучість. Менель уже відкрив рота, аби щось відповісти, та я випередив його:

— Ви нам не потрібні, — відрізав я, безжально розбиваючи їхній порив. — Ви надто слабкі.

Я почув, як вони сторопіло затамували подих. Хоч я й казав, що вони «зцілені», це означало лише очищення їхніх тіл від отрути та міазми. Сили, висмоктані десятиліттями життя серед гнилі, неможливо було повернути однією молитвою. Навіть ці четверо кращих мисливців були блідими, наче тіні.

— Ми не можемо тягти на собі зайвий баласт, — твердо вимовив я.

Дайн скривилася від болю:

— Ви зробили для нас стільки добра, а тепер вимагаєте, щоб ми просто показали вам шлях у смертельну пастку?!

— Саме так.

— Яке приниження... — стиха пробурмотіла Дайн, насупивши брови й дивлячись на мене так, наче щойно проковтнула шматок гіркої отрути. — Але... добре... нехай. Ми підкоримося твоєму рішенню.

Ельфи за її спиною обурено зашуміли:

— Але ж, Дінелінд!..

— Хіба це справедливо?!..

— Невже ти вважаєш, що ми повинні...

Дайн різко обернулася до них і перебила:

— Чи ви хочете заплющити очі на власну неміч і примножити нашу ганьбу?! — Ці слова змусили їх умить замовкнути. — Зараз ми безсилі змінити те, що ми — кволі й виснажені недугами слабаки. Ми нікчеми... — В її голосі чулося відчайдушне намагання переконати в цьому насамперед саму себе.

— Нам сюди, — мовила вона й рішуче ступила вперед. — Ідіть за мною.

Я краєм ока помітив її фіалкові очі. Вона насилу ковтала сльози розпачу та безсилля.

Менель стиха шепнув мені:

— Слухай, Вілле... ти ж знаєш, я міг би сам це сказати...

— Ні. Саме я повинен був це зробити. — Менель явно збирався взяти невдячну роль на себе й стати для них безсердечним негідником, але мені здалося, що це було б аж надто жорстоко.

◆

Перед нами постала масивна кам'яна арка, в яку були вмуровані дивовижні металеві ворота. Поєднуючи в собі міць гномської інженерії та витонченість ельфійських візерунків, стулки були густо вкриті незліченними Знаками прадавнього письма. З вузьких щілин по краях сочилася смердюча отруйна міазма.

— Західна Брама... Ніколи не думав, що настане день, коли я знову побачу її, — зворушено прошепотів Ґелрейс.

— То ось він, вхід до Залізної Країни... — Ел дивився на ворота й довго мовчав, міцно стиснувши губи. Усі принишкли. Ґелрейс не був на батьківщині двісті років, а для Ела це була перша зустріч із домом предків.

— Ви справді збираєтеся йти крізь неї?

— Так. — Я наклав на кожного з нас захисні чари проти отрути та благословення. Менель додав до цього поміч повітряних елементалів, зібравши довкола нашого загону кокон свіжого, чистого повітря. Рейстов насторожено пильнував околиці, а Ґелрейс та Ел востаннє прискіпливо оглядали своє спорядження.

Поки друзі готувалися, я уважно оглянув ворота. На них висіло велике металеве калатало у формі вишуканої квітки. Кілька великих Знаків біля нього майже стерлися від часу. Я розібрав викарбувані літери:

— «Pulsate et aperietur vobis».

Придивившись пильніше, я збагнув: ворота були викувані з металу, що відганяє зло — секрет його виплавки був давно втрачений смертними, — а поверх лежало кілька шарів могутніх благословень. Поплічникам темних богів було б непереливки, якби вони бодай торкнулися стулок, не кажучи вже про спробу постукати. Це була непорушна твердиня, створена вершиною майстерності Доби Об'єднання, повторити яку нинішній світ був не в змозі.

— Еле, постукай, — звернувся я до свого лагідного чорноволосого друга. — Це Знак.

— Пане Вілле, ем-м... ви хочете, щоб це зробив саме я?

— А хто ж іще? — Він був законним спадкоємцем полеглої Залізної Країни; ніхто в цілому світі не мав священнішого права відчинити ці ворота. — Це твій обов'язок і твоя честь.

— Добре... — Ел замовк, на мить вагаючись. Потім рішуче підібгав губи й ступив до воріт. Він був кремезним і високим як на гнома, але поруч із цими циклопічними стулками здавався зовсім крихітним. Перевівши дух, він узявся за дверне калатало й урочисто двічі вдарив ним по металу, видобувши два густих, розкотистих удари.

Слова, викарбувані на воротах, спалахнули яскравим світлом, і кам'яна кладка довкола загуркотіла. Повільно, велично, наче розкриваючи назустріч нам двоє кам'яних обіймів, гігантські двері рушили з місця...

Тієї ж миті крижаний холод продер моє тіло до самих кісток. Усе єство заклякло, а волосся на потилиці стало дибки. У свідомості сліпучим спалахом виникло єдине видиво.

Золоте рептиляче око, що дивилося просто на нас.

Пронизаний цим нещадним поглядом, я відчув, як моє серце стислося крижаними лещатами. Ноги зрадливо затремтіли. Мені здалося, що я ось-ось упаду на коліна. Дихання стало рвучким і важким. Первісний інстинкт самозбереження з усієї сили вчепився розумові в горлянку й заверещав просто у вічі: «Тікай! Тікай, біжи, тікай геть! Кидай усе й біжи просто зараз! Тобі його не подолати!»

Я озирнувся на інших. Вони осіли на землю, хапаючись за груди. Кілька ельфів уже знепритомніли. Золоте око в моїй уяві загрозливо звузилося, а його погляд сповнився лютої жаги вбивства. Моторошний тиск наростав. Розум захлинався жахом. Коліна підгиналися.

Я щосили стиснув зуби. Напруживши кожен м'яз свого тіла, я широко розплющив очі й міцно вгруз обома ногами в землю. Я приборкав шторм у власному серці й змусив розірване дихання підкоритися моїй волі.

— Фортіа!!

Я на повний голос вигукнув Слово, що втілювало непохитну мужність і силу. Тієї ж миті, коли хвиля сили розійшлася простором навколо мене, гнітючий тиск усередині черепа враз спав, а примарний образ золотого ока розтанув без сліду. Я важко, хрипко видихнув. Навала розвіялася. Я більше нічого не відчував.

Але я знав: він глузливо посміхався.

◆

— Отже, нас помітили...

Це було не діло рук демонів. Навіть демон у ранзі Командувача, ба навіть Король навряд чи був здатен на такий подвиг. Я не відчував подібного жаху й нищівного тиску з часів сутички з Відлунням бога нежиті. І все це — від самого лише погляду! Безсумнівно, це був дракон. Той самий прадавній дракон із доби богів, чию незмірну міць визнавали навіть безсмертні владики і в пазурах якого Стаґнейт пророкував мою загибель.

— Серп Лиха, мерзенний дракон Валасірка...

Якщо не брати до уваги демонів, я ніколи й не сподівався здолати дракона якимось хитромудрим обманом. Я відчув поколювання в потилиці одразу після того, як ми очистили Володаря Лісу, тож неясно усвідомлював, що нас викрили. Я знав це — але не уявляв, наскільки міць Валасірки перевершує будь-які межі.

Менель глибоко, важко дихав і раз у раз щосили бив кулаками власні тремтячі ноги, люто лаючи їх крізь зуби. Рейстов дихав повільно й розмірено, до білих кісточок стискаючи руків'я меча. Ґелрейс та Ел ледве втримувалися на ногах, притулившись до стулок воріт.

Коли я озирнувся, то побачив, що всі ельфи знепритомніли, крім Дайн. Але й вона сиділа на землі, безпорадно тремтячи й ковтаючи сльози.

Той сповнений злості погляд з-під землі мав таку нищівну силу, що навіть слово «спустошливий» здавалося надто блідим. Отже, ось що таке дракон. Ось що означає стати проти нього. Я очікував цього, але не міг стримати тремтіння перед істотою, настільки відірваною від усього сущого. Напівдракони й близько не рівня справжньому володарю неба. За силою цей дракон, певно, перевершував навіть Відлуння бога нежиті.

— Ви... ви справді збираєтеся битися з... цим? — ошелешено пробелькотіла Дайн.

— Так. Саме заради цього ми й прийшли.

Я звів погляд на червонясто-бурі гори, що підступали впритул. Я згадав мирні краєвиди Вайтсейлза та Смолоскипного Порту. Згадав білизну вітрил, що ковзали туди й сюди річковою та морською гладінню, життєрадісні матроські пісні, гомін людей, які не шкодували сил у щоденній праці — життя, що мало тривати ще довгі століття.

— Повернути гори. Повернути мир.

Я знову міцно перехопив руків'я Блідого Місяця. Спис, до якого я вже встиг звикнути, ліг у долоню так само надійно, як і в перший день, коли я взяв його до рук. Я прошепотів одне-єдине Слово й запалив магічне лезо.

Усі мої побратими вже зібралися з духом без жодного зайвого слова. Зі зброєю напоготові вони підвелися й стояли непохитно. Мене вразило, наскільки вони готові до бою. На їхніх обличчях закарбувалася непохитна рішучість справжніх воїнів.

— Що ж, рушаймо, — сказав я.

— Не бійся, якось виберемося живими, — підморгнув Менель.

— Атож. Просто ще одне завдання, — кивнув Рейстов.

— Я зроблю все, що в моїх силах... — видихнув Ел.

— Угу, — буркнув Ґелрейс.

Кожен із нас зронив на прощання коротке слово, і ми разом ступили до розчиненої брами. Попереду на нас чекала моторошна чорнота підземного тунелю — немов велетенська роззявлена паща.

— Стривайте! — пролунав голос Дайн. Коли я обернувся, вона, похитуючись, звелася на ноги й подивилася просто нам у вічі. Її обличчя було смертельно блідим, але вона з вишуканою гідністю притиснула долоню до серця: — Ми, ельфи Лотдору, ніколи не забудемо цього благодіяння. Присягаюся нашою праматір'ю, Реєю Сільвією: настане день, і ми повернемо ваш борг. — Вона всміхнулася, немов благословляючи нас на ратний подвиг: — Нехай благословення світлих богів та духів мужності супроводжує вас на кожному кроці.

Ми всі відповіли усмішкою й кивком. А потім ступили вперед. У кам'яні підземелля гномів, до самісінького коріння Іржавих Гір, у руїни колись величного підземного царства Залізної Країни, униз — схилами мороку...

Ми йшли вперед, не озираючись назад.