Розділ 10 — Зустріч із благодійником.

Мрії малечі потрапити на базар так і залишилися мріями: коли вони прокинулися, матусі та старшої сестри вже не було вдома.

Не потрапивши на ринок, двоє молодших переклали всю провину на старшого брата Чжен'юаня й незадоволено надули губки, дорікаючи йому, що той не прокинувся раніше і не розбудив їх.

Поки діти вдома бідкалися, Чен Сяосяо з матір'ю, подолавши чималу відстань на ногах, нарешті дісталися до найближчого містечка під назвою Далін.

Містечко Далін було зовсім невеликим — трохи більше ніж десять тисяч дворів. Коли вони увійшли всередину, то побачили, що тут є лише одна торгова вулиця. Окрім різноманітних крамниць, тут стояло багато селян із навколишніх сіл, які привезли свій крам на продаж.

Чен Сяосяо, йдучи слідом за пані Чен, із цікавістю розглядала товари, які пропонували люди. Здебільшого це були звичайні побутові речі, нічого особливого. Водночас вона зауважила, що серед торговців та покупців були не лише чоловіки, а й чимало жінок, тож поява матері з донькою ні в кого не викликала подиву.

Знайшовши вільне місце, де ніхто нічого не продавав, пані Чен зняла зі своїх плечей коромисло * , а потім допомогла опустити ношу й Чен Сяосяо. Обидві вони були вкриті потом і в один голос, утерши лоби рукавами, важко видихнули.

“Мамо, а ми зможемо продати цих кролів?” — трохи хвилювалася Чен Сяосяо.

Цього разу вони принесли двадцять курей і п'ятнадцять кроликів, що для такого маленького містечка вважалося досить великим товаром.

Пані Чен залишалася спокійною. Вона озирнулася довкола й тихо відповіла:

“Мали б продати.”

Пані Чен, якій було лише близько тридцяти років, усе ще зберігала свою колишню вроду, і коли вони стояли поруч із Чен Сяосяо, то скидалися скоріше на двох сестер. Це швидко привернуло увагу перехожих, які також помітили, що ті продають курей та кроликів.

Люди підходили й дивилися, проте ніхто не поспішав запитувати про ціну. Чен Сяосяо, будучи дівчиною кмітливою, почала обмірковувати інші варіанти.

“Ого, а ці кролики й кури якісь особливі, не такі як зазвичай.”

Якийсь чоловік середніх років, що проходив повз, раптом зупинився. Його погляд зупинився на чотирьох клітках з кролями та курми. Роздивившись їх трохи, він із великим інтересом запитав:

“Шановна пані, скільки коштують ваші кури й кролики?”

“Це…” — пані Чен не знала, яку ціну назвати, тому перевела погляд на доньку.

Чен Сяосяо зрозуміла намір матері. Вона злегка кивнула й подивилася на чоловіка, який за своїм виглядом скидався на якогось управителя, а тоді м'яко заговорила:

“Пане, наші кури й кролики вирощені особливим способом, тому їхнє м'ясо надзвичайно ніжне та смачне. Одна курка коштує 20 мідних монет, а один кролик — 30 мідних монет. Скільки штук вам потрібно?”

За останні кілька днів Чен Сяосяо вже встигла розібратися в місцевій грошовій системі: 1 золотий = 10 срібних = 10 зв'язок мідних монет = 10 000 окремих мідних монет.

1 зв'язка мідяків дорівнювала 100 монетам. Співвідношення цін було таким, що 1 золотий за купівельною спроможністю відповідав приблизно 3000 юанів у її минулому житті, 1 срібний (або 1 зв'язка) — 300 юанів, а 1 мідна монета — близько 3 мао (0,3 юаня).

Виходило, що курка коштувала близько 6 юанів, а кролик — близько 9 юанів. Якщо в її колишньому світі за такі гроші нічого подібного не купиш, то для тутешніх місць така ціна вважалася цілком справедливою.

Почувши вартість, чоловік кивнув і сказав:

“Недорого, та й вашим словам я вірю. Оскільки в нашому маєтку Нін якраз збираються влаштовувати бенкет, а ваші птахи та кролики виглядають чудово, давай зробимо так: у мене зараз є ще невідкладні справи, тож я дам вам злиток срібла, а ви самі віднесете все це на Четверту вулицю до маєтку Нін.”

Сказавши це, він дістав із рукава злиток срібла, протягнув його пані Чен і, посміхнувшись, розвернувся, щоб піти.

“Пане, це ж занадто багато!” — пані Чен спочатку заніміла від подиву, а коли отямилася, гукнула йому навздогін.

Чоловік навіть не обернувся. Він лише змахнув рукою і на ходу кинув:

“Нічого не багато, беріть, беріть!”

“Як же так…” — пані Чен тримала в руках срібний злиток, злегка насупивши брови.

Чен Сяосяо, яка стояла поруч, теж була здивована. Вона не сподівалася, що їм так пощастить зустріти такого благодійника. Цей злиток важив щонайменше п'ять лянів срібла — для звичайної родини цього вистачило б на кілька місяців життя.

“Мамо, а ти знаєш, де цей маєток Нін?” — посмикала за рукав приголомшену матір і тихо запитала Чен Сяосяо.

“Ох…” — пані Чен сховала срібло, підвела очі на доньку й скрушно похитала головою. — “Раніше твій батько сам ходив сюди продавати дичину, а я в містечку була всього двічі, тому не знаю, де цей маєток Нін.”

Потім пані Чен знову з острахом додала:

“Сяосяо, наші кури й кролики не коштують стільки срібла. Як думаєш, чи не задумав він чогось…”

Побачивши тривогу на обличчі матері, Чен Сяосяо одразу зрозуміла її побоювання, тому заспокійливо промовила:

“Мамо, ти даремно хвилюєшся. Чоловік просто хотів купити наших курей та кроликів, от і все.”

Чен Сяосяо щойно дуже уважно стежила за ним. Коли той розглядав тварин, на його обличчі був лише щирий захват, а його погляд, звернений до матері, залишався чистим та шанобливим. З цього вона зробила висновок, що чоловік просто не переймався через такі дрібні гроші.

“Мамо, оскільки пан із маєтку Нін уже купив наш товар, давай спочатку віднесемо його туди,” — знову перервала вагання матері Чен Сяосяо. — “Бо якщо зараз підійде хтось інший і захоче купити, нам буде важко відмовити.”

“Добре, віднесемо!”

Пані Чен швидко заспокоїлася. Мати з донькою підняли коромисла з курями та кроликами, розпитали перехожих про дорогу до маєтку Нін і, повернувши за ріг через дві вулиці, опинилися перед досить величною та пишною садибою.

Поговоривши зі слугами, вони передали їм усю живність, і обидві нарешті з легкістю зітхнули.

Управитель маєтку Нін був трохи здивований, коли йому принесли цей товар. Він із явним подивом дивився на віддалені постаті матері та доньки й ніяк не міг збагнути, навіщо головному управителю при старому господареві знадобилося купувати цих курей та кроликів.

Саме цей головний управитель і був тим самим благодійником в очах Чен Сяосяо.

Тепер, маючи при собі п'ять лянів срібла, мати з донькою накупили на вулиці повно різного господарського приладдя і під кінець зайшли до найбільшої в містечку Далін лікарні, щоб запросити лікаря до Чен Біюаня.

Щойно вони ступили за поріг, як у ніс їм одразу вдарив стійкий аромат лікарських трав. Цей знайомий запах викликав на обличчі Чен Сяосяо ніжну усмішку — вона любила цей аромат, адже він нагадував їй про колишнє місце роботи.

Минуло всього якихось пів місяця, а їй здавалося, що відтоді пролетіли цілі віки!

“Шановна пані, ви прийшли за ліками?” — привітно запитав старий чоловік, який стояв за прилавком.

Пані Чен підійшла ближче і з глибокою повагою в голосі промовила:

“Лікарю, я прийшла, щоб запросити лікаря додому. Підкажіть, чи може хтось зараз поїхати на виклик?”

“Хтось із ваших рідних занедужав? Чому ж ви не привезли його сюди?” — буденно запитав старець, для якого це було звичною справою.

Пані Чен сумно опустила голову:

“Це мій чоловік. Він дуже сильно постраждав і зараз зовсім не може рухатися. У нас не було можливості доставити його сюди, тому довелося просити про виїзд.”

“Ось воно як…” — лікар оглянув матір з донькою з ніг до голови. “Зачекайте хвилинку, я піду візьму свій ящик із ліками.”

“Лікарю, але наш дім знаходиться не в містечку, а в селі Люшу. Я не знаю, чи ви…” — пані Чен ніяковіла, проте була змушена відразу прояснити ситуацію.

Старий лікар на мить завмер, розвернувся, подивився на матір та доньку, які вже встигли навантажити на себе купу куплених речей, і злегка кивнув:

“Оскільки я вже погодився, то, звісно, поїду з вами. Проте мушу попередити: до села Люшу шлях неблизький, тому вам доведеться окремо оплатити дорогу. Ви згодні на такі умови?”

“Згодні, звісно згодні! Головне, щоб ви погодилися поїхати, а оплата — це цілком природно, цілком природно!” — квапливо закивала пані Чен.

~~~~~

*(коромисло - даньцзи, жердина для носіння кошиків або інших речей)