Розділ 108 — V005: Родина безсоромників. Самостійна подорож.

Ніби згадуючи, власне непросте минуле й образи, яких їй довелося зазнати, пані Чен помітно змарніла з лиця, а в її очах з'явився ще глибший, гіркий біль.

"Мамо, будь ласка, заспокойтеся й ні про що не турбуйтеся!" — Чен Сяосяо відчула глибоку вдячність і зворушення від того, як сильно ця жінка піклується про її майбутнє. Вона тихо й упевнено промовила: "Мамо, я ж вам уже колись казала: чоловіка собі я буду обирати виключно сама. Я оберу лише того, хто припаде мені до серця. І якщо він колись наважиться образити мене або спробує зробити моє життя нещасним, я просто вижену його геть і розірву наш шлюб!"

"Пхі!..." — пані Чен аж приснула від сміху від таких зухвалих слів своєї доньки. Вона з удаваним докором легенько штовхнула її в плече й промовила: "Ну що за дурниці ти знову вигадуєш! Де це взагалі бачено, щоб дружина сама виганяла й розлучалася зі своїм чоловіком!"

"Бачено, ще й як бачено! Відтепер це буде моє особисте правило, правило Чен Сяосяо! Якщо він посміє бути неслухняним або почне показувати свій характер, я без жодних вагань виставлю його за двері!"

"Ох, дитино, з таким характером подивлюся я, хто взагалі наважиться взяти тебе за дружину!"

"А якщо ніхто не захоче брати, то я взагалі ніколи не вийду заміж! Залишуся тут і буду до кінця віку жити разом із вами, мамо, та допомагати по господарству!"

"Ой, ні, тільки не це! Навіщо мені в домі стара діва, це ж який сором буде на всю округу, перед людьми соромно зізнатися!"

"Мамо, ну ви таке скажете, що мені аж на серце прикро. Невже ваша люба донечка для вас менш вартісна, ніж якась там думка чужих людей?"

"Хе-хе, звісно, що репутація для мене важливіша! Якщо ти й далі отак коверзуватимеш із заміжжям, я тебе сама перша за поріг виставлю!"

"Ой, не треба, не треба, мамо! Я більше не буду. А якщо я взагалі не піду заміж, а натомість сама приведу чоловіка в наш дім, так можна?"

"Пхі! Ну й вигадниця, вічно казна-що мелеш!"

Ось так, весело гомонячи, мати з донькою неспішно поверталися до хати. Завдяки своїм хитрощам та балачкам Чен Сяосяо вдалося спритно перевести розмову на інше, і пані Чен більше не допитувалася про її дивні «торговельні справи».

***

Життя в родині Чен продовжувалося мирно, але в постійних клопотах.

Тим часом на горі Ваньань Лю Тяньшань, тримаючи в руках величезне дерев'яне відро, крокував лісовою стежкою й щосили гукав: "Вода! Кому свіжої води? Хто хоче пити, підходь скоріше! Один глечик — усього два духовних камені! Поспішайте купити, бо на сьогодні це остання можливість, більше возити не буду!"

"Стій!"

З гущавини лісу пролунав сповнений гніву й роздратування голос. Лю Тяньшань слухняно зупинився, але на його обличчі не було ні краплі страху чи образи. Подивившись на чоловіка, чиє обличчя аж посіріло від люті, він спокійно запитав: "Наставнику Му, вам потрібна вода?"

"Давай один глечик!" — крізь зуби процедив Му Цінтун, ледь стримуючи лють.

"Без проблем, зараз усе влаштуємо!" — Лю Тяньшань спритно підійшов ближче й знову загорлав на весь ліс: "Гей, підходь, купуй воду! Навіть ваш шановний наставник Му щойно взяв собі глечик духовної води! Кваптеся, бо за хвилину й краплі не залишиться!..."

"Ти!..."

Від такої наглості у Му Цінтуна аж жила на лобі набрякла. Він витріщив очі й так люто витріщився на хлопця, наче готовий був розірвати його на шматки й живцем проковтнути.

Проте Лю Тяньшань просто проігнорував цей убивчий погляд. Він спокійно налив повний глечик, передав його чоловікові й знову заходився кричати: "Свіжа духовна вода! Хто не встигне купити сьогодні, сидітиме цілий день із сухим горлом!..."

"Гаразд, годі вже репетувати, налий і мені глечик!"

"Яка ж усе-таки ненажерлива ця родина Чен, навіть за звичайну воду деруть такі шалені гроші!"

"Якщо я зараз віддам камені за воду, то ввечері мені взагалі не буде за що купити поїсти!"

"Гей, у когось залишилися зайві духовні камені? Позичте кілька штук, виручіть!"

З-поміж дерев один за одним почали виходити брудні, обірвані й занедбані люди. Це були студенти академії. Вони невдоволено бурчали, кривилися, але все одно підходили ближче, кидаючи на Лю Тяньшаня сповнені люті погляди. За ці кілька днів родина Чен своїми порядками ледь не звела їх з розуму — за кожен шматок хліба чи миску каші доводилося віддавати цінні речі.

Найбільше їх злило те, що в цьому клятому лісі вони не могли самостійно знайти ні їжі, ні питної води, ні бодай якихось підручних засобів. Абсолютно все доводилося купувати в Ченів за шалені гроші.

У декого з них уже повністю закінчилися всі запаси й заощадження, тож тепер їм доводилося буквально випрошувати допомогу в товаришів, щоб просто не померти з голоду. Ну як після цього було не ненавидіти цих винуватців усіх їхніх бід? Щоразу, коли в лісі лунав голос чергового торговця з родини Чен, у студентів свербіли кулаки від бажання добре його відлупцювати.

Але вони не наважувалися. Попри те, що їх було багато, протистояти Ченам вони не могли, адже сили були надто нерівними.

Навіть якби перед ними стояв лише один-єдиний представник цієї родини, жоден студент не посмів би підняти на нього руку. Варто було їм зробити бодай один ворожий рух, як за спиною Ченів миттєво з'являлася зграя лютих сірих вовків або грізних білих тигрів!

Протистояти цим могутнім духовним звірам означало піти на вірну смерть. Тому, хоч як сильно юнаки ненавиділи своїх кривдників, вони змушені були тримати руки при собі й терпіти.

Лю Тяньшань за ці кілька днів уже встиг добре вивчити характер цих пихатих панів. Якими б гоноровими вони не були раніше, зараз усе одно слухняно виконували всі вказівки й корилися правилам. На їхні прокльони та образи хлопець просто не звертав уваги, а їхні люті погляди сприймав як порожнє місце. Як казала його молодша сестра: від лайки тіло не худне, від лихого погляду ран не буває, а на світі немає нічого важливішого за чисті духовні камені.

Швидко розпродавши залишки води, Лю Тяньшань підхопив порожнє відро й одразу пішов геть — зрештою, він прийшов сюди виключно заради заробітку.

***

Тим часом у затишному дворику маєтку Ченів.

"Сяосяо, ти знову за книжками?" — до кімнати зайшов Чен Біюань і лагідно звернувся до своєї старшої доньки.

Чен Сяосяо, яка саме захоплено читала старовинні дорожні нотатки, відірвала погляд від сторінок, акуратно відклала книгу й з посмішкою відповіла батькові: "Тату, ви щось хотіли? Сталося щось важливе?"

"Та ні, нічого особливого, просто зайшов трохи поговорити. Зачекай хвилинку, я спочатку вмиюся з дороги, бо на вулиці така спека стоїть, аж дихати важко!"

Чен Біюань попрямував до кухні, а служниця, яка чергувала біля дверей, уже поспішила всередину, щоб допомогти господареві наносити свіжої води.

Відклавши книгу, Чен Сяосяо підвелася з-за столу й заходилася готувати для батька кухоль прохолодного крижаного чаю.

Цей напій був її власним нещодавнім винаходом. У таку неймовірну спеку кухоль духмяного холодного чаю з льодом дарував таке приємне відчуття свіжості, що людина аж до кісток промерзала від задоволення. Тож не дивно, що з першого ж дня цей напій став справжнім хітом серед усіх членів родини.

Звісно, за звичайних умов у маєтку Ченів ніде було взяти справжній лід. Проте після останнього покращення простору там з'явилося дивовижне Озеро Інь-Ян. За порадою Сяосяо маленька Юйтен навчилася заморожувати там чисту воду, перетворюючи її на прозорі крижинки, які були абсолютно безпечними для вживання.

З появою цього льоду Чен Сяосяо нарешті відчула себе так, наче знову повернулася у своє рідне двадцять перше століття, де завжди можна було випити склянку води з льодом. Це настільки підняло їй настрій, що вона навіть передумала йти на гору, аби знову якось допекти нещасним студентам.

За кілька хвилин Чен Біюань, уже вмитий і посвіжілий, повернувся до кімнати. Не кажучи ні слова, він підхопив налитий донькою кухоль і одним великим ковтком осушив його до дна. Відчувши, що цього мало, він налив собі ще один, а потім і третій кухоль, і лише після цього з полегшенням поставив посуд на стіл.

"То про що ви хотіли поговорити, тату?" — з посмішкою запитала дівчина.

Чен Біюань задоволено відкинувся на спинку крісла, розслабився й нарешті перевів погляд на доньку: "Сяосяо, скажи мені, а цей заступник голови академії зі своїми людьми сидить на горі вже десь днів шість чи сім, правильно?"

"Так, сьогодні якраз сьомий день пішов", — кивнула Чен Сяосяо, трохи здивована тим, що батько раптом згадав про цих непроханих гостей.

"Цілий тиждень!" — на обличчі Чен Біюаня з'явився досить дивний вираз. — "Знаєш, Сяосяо, вони вже навели чимало ладу в лісі й наготували стільки колод, що нам цього з головою вистачить для будівництва. Може, вже час змилосердитися й відпустити їх додому?"

"Відпустити їх?" — Чен Сяосяо не поспішала погоджуватися. Вона замислено пробурмотіла собі під ніс: "У них все одно майже не залишилося цінних речей чи грошей. Якщо тримати їх тут далі, ми будемо просто задарма витрачати на них продукти, а це зовсім невигідно. Раз із цих панів більше нічого взяти, то дійсно — нехай забираються під три чорти!"

"Кхе-кхе-кхе!..."

Почувши таку відверту відповідь від своєї доньки, Чен Біюань ніяково й поспішно відвів погляд убік. Він, звісно, й раніше чув про її методи ведення бізнесу та примусовий обмін, і це викликало у нього лише безпорадну усмішку. Проте втручатися в її справи він не хотів, тому просто вдавав, ніби нічого не знає.

Але тепер, коли вона заявила про це так прямо й без прикрас, йому аж ніяково стало за її неймовірну жадобу до грошей. Ну й скнара росте!

"Тату, ну чого ви так розкашлялися? Я ж це роблю не заради власної вигоди чи забаганки. Мені всі ці речі та ресурси потрібні для розвитку нашого господарства. У нас самих нічого немає, а у них кишені повні різних скарбів, то чому б не скористатися можливістю й не потрясти їх як слід?" — абсолютно спокійно й упевнено відповіла дівчина, вважаючи свої дії цілком логічними.

Чен Біюань не зовсім поділяв таку сувору життєву філософію, проте його увагу привернула інша деталь. Він зацікавлено запитав: "Сяосяо, а для чого саме тобі потрібні всі ці речі? Може, мені варто якось допомогти тобі?"