Розділ 115 — V005: Родина безсоромників. Самостійна подорож.

Цей прибулий управитель міг скільки завгодно вихваляти красу та вдачу цього... як його там... Лю Ера, але навіщо при цьому так безсоромно й пильно витріщатися прямо на неї саму, не зводячи очей ні на мить?

Вона ж тут узагалі ні до чого!

"Та про що ви таке кажете, шановний?! Хіба це кляте дівчисько можна назвати красунею? Звичайна замарашка, просто обличчя не зовсім потворне, та й по всьому. Де там у біса краса?! Та їй за щастя має бути просто підмітати підлогу у вашого пана, вона навіть мізинця його не варта!" — невдоволено буркнув Лю Ер і з глибокою огидою знову зиркнув на дитину, яка продовжувала сидіти в пилюці біля його ніг.

"Е-е... так значить... ось ця замурзана дівчинка на землі — і є твоя донька?" — управитель, почувши слова селянина, нарешті простежив за його поглядом і помітив маленьку заплакану дівчинку. Його обличчя миттєво витягнулося від подиву, і він видавив із себе вкрай ніякову й розгублену посмішку.

"А хто ж іще, крім цієї нікчемної потвори?! Бачите, яка дурна — тільки й вміє, що ревіти на всю вулицю!" — Лю Ер знову люто штовхнув дитину ногою й заговорив ще більш грубим та злим голосом.

Оце так халепа...

Покупець відразу відчув, як його щоки спалахнули від сорому — він справді примудрився переплутати дітей і прийняв за товар цю благородну дівчину, яка стояла поруч. Він ще раз крадькома зиркнув на бідне дівчатко на землі й подумки зітхнув від глибокого розчарування: яка прикра помилка, чому ж це виявилася не вона?

Адже дівчина, яка стояла поруч із Лю Ером, була такою чистою, охайною, її очі світилися неабияким розумом та живою силою, а в кожному русі відчувалася дивовижна шляхетність та внутрішня гідність. А ця нещасна дитина на землі... Ех, та між ними ж була просто колосальна, небесна різниця!

"Слухай, Лю Ер... Нашому господареві потрібні виключно кмітливі, спритні та охайні служниці, які з пів слова розуміють накази. Ти справді вважаєш, що ця твоя замарашка здатна впоратися з такою роботою? Якщо вона через свою дурість чи незграбність випадково розлютить пана, то нам усім буде непереливки, і ми головою поплатимося за такий товар!" — управитель з поважним виглядом поплескав бідняка по плечу й заговорив серйозним, повчальним тоном.

"Але як же так... Пане управителю, а як же..." — Лю Ер на мить аж занімів, не знаючи, що відповісти. Слова покупця означали лише одне — він збирався відмовитися від угоди й не хотів купувати його доньку!

Але де ж йому тоді взяти грошей?! Як йому тепер роздобути срібла, щоб купити мішок зерна й прогодувати решту родини від голодної смерті?!

"Гаразд, Лю Ер, у мене ще повно інших важливих справ у місті, тож я піду". — сухо кинув чоловік, крутнувся на місці й швидко попрямував геть по вулиці.

Цю замурзану дитину, під шаром бруду на якій навіть неможливо було розгледіти риси обличчя, він ні за які скарби світу не наважився б привезти в панський маєток. Особливо після того, як він мимоволі порівняв її з тією дивовижною дівчиною поруч — тепер у нього взагалі зникло будь-яке бажання купувати цей непотріб.

"Ах ти ж клята потворо! Навіть продати тебе чужим людям неможливо, нікому ти й задарма не потрібна! Навіщо ти взагалі живеш на цьому світі й небо коптиш?! Та я тебе зараз на місці до смерті заб'ю!..." — за кілька секунд, як тільки покупець зник за рогом, бідняк зовсім оскаженів від безсилля. Він нагнувся, підхопив із землі товсту дерев'яну ломаку й з усієї сили заходився лупцювати нещасну дівчинку. Удари були настільки важкими й безжальними, що перехожі навколо могли виразно чути глухі й моторошні звуки від кожного падіння палиці на дитяче тіло.

"Тату, не бий, боляче! Дуже боляче!" — дівчинка ухилялася і не стримувала сліз. Лю Ер гатив не шкодуючи, наче вкладав усю силу, прагнучи забити її до смерті.

"Боляче? Хто тобі дозволив скиглити? Я нічого не казав, хто тобі дозволив ховатися?" — Лю Ер вигукував прокльони, з кожним разом б'ючи дужче, і мав такий вигляд, ніби збирався проковтнути дитину живцем.

"У-у-у-у-у-у..." — дівчинка більше не наважувалася говорити чи просити про пощаду, вона лише тихо схлипувала. Її жалюгідний вигляд знову змусив серце Чен Сяосяо стиснутися від болю.

Така істота взагалі не мала права називатися батьком.

"Зупинись!" — Чен Сяосяо, здається, щось надумала. Її обличчя потемніло, і вона викрикнула крижаним голосом.

"Я б'ю власну доньку, яке тобі до цього діло? Якщо немає справ, забирайся звідси!" — гримнувши на Чен Сяосяо, Лю Ер знову замахнувся, збираючись продовжити.

Чен Сяосяо ступила вперед, міцно схопила Лю Ера за руку, і її обличчя стало ще більш суворим.

"А якщо я скажу, що хочу купити твою доньку?" — Чен Сяосяо раптово змінила вираз обличчя, її голос підвищився, і в ту ж мить вона набула поважного вигляду.

"Що ти сказала?" — Лю Ер витріщив очі на Чен Сяосяо, наче не вірячи почутому.

Всього лише якесь дівчисько, а сміє кидатися такими гучними словами?

Він знав багатьох багатіїв у цих краях, але ніколи не бачив цієї дівчини перед собою, тому не міг бути впевненим, чи каже вона правду.

"Я сказала, що хочу купити твою доньку." — Чен Сяосяо заговорила холодно. Цього разу Лю Ер чітко все почув, і його ставлення до Чен Сяосяо миттєво змінилося на краще.

Щойно втік один багатий покупець, тому зараз він, звичайно, не наважувався нехтувати цією можливістю.

Кому б не продати, головне, щоб хтось платив гроші — тоді це пан.

"Справді?" — щоб пересвідчитися ще раз, Лю Ер подивився на Чен Сяосяо, і його очі заблищали.

Йому зараз дуже не вистачало грошей, удома вже давно закінчилися харчі, і вони були близькі до того, щоб гризти кору та їсти листя з дерев.

Тому, оскільки Чен Сяосяо виявила бажання купити її, він у жодному разі не міг упустити цей шанс.

"Те, що я кажу — звичайно правда, навіщо мені тебе обманювати?" — Чен Сяосяо знову окинула Лю Ер холодним поглядом, уся її подоба випромінювала неприступність.

Перед такими людьми не можна показувати м'якість, інакше він обов'язково подумає, що тебе легко образити.

"Десять лянів! За менше не віддам!" — Лю Ер раптом назвав ціну, його обличчя було дуже рішучим, наче він був упевнений, що Чен Сяосяо обов'язково купить дівчинку.

Піднявши очі, вона подивилася на зашморкане обличчя дівчинки зі слідами сліз, зважила все в голові, а потім витягла за пазухи одинадцять лянів срібла і промовила:

"Я даю тобі одинадцять лянів. Сьогодні ти продаєш мені Ятоу, і відтепер вона не має до вас жодного стосунку, розумієш?"

"Розумію, розумію, панночко, як скажете, так і буде!" — отримавши задарма ще один лян срібла, як міг Лю Ер не радіти? Тому він без упину кивав головою на слова Чен Сяосяо.

Цей непотріб йому й самому не потрібен, власного заробітку не вистачає на життя, де ж узяти зайві гроші, щоб її годувати?

"Віддай мені договір купівлі-продажу." — Чен Сяосяо ще раз уважно подивилася на Лю Ера, відчуваючи, що ця людина ненадійна, тому додала цю вимогу, не бажаючи мати зайвих клопотів у майбутньому.

Лю Ер поспіхом протягнув договір купівлі-продажу. Чен Сяосяо взяла його і натомість передала срібло.

Отримавши срібло, Лю Ер більше ні про що не турбувався і відразу ж, сяючи від щастя, пішов геть.

Присівши, вона хотіла допомогти дівчинці піднятися, але почула її болісний зойк. Побачивши її забите зап'ястя, Чен Сяосяо знову відчула біль у серці.

Згадавши минуле і подумавши про різницю між ними двома, вона зрозуміла, що доля справді грається з людьми.

Вони так само не мали грошей на життя, але її родина все одно могла ніжно піклуватися про неї, тоді як сім'я дівчинки чинила з нею так.

"Панночко, я в порядку!" — дівчинка відвернула обличчя, не бажаючи, щоб Чен Сяосяо бачила її ганьбу. Батько продав її, родина відмовилася від неї, що вона могла вдіяти?

"Ятоу, тепер ти моя людина, я нікому не дозволю тебе ображати. Відтепер ти будеш поруч зі мною, і я тебе не скривджу." — Чен Сяосяо підійшла і погладила дівчинку по голові, в її очах была жалість.

Ось що означає — люди однакові, а доля різна! Ця дівчинка була лише на рік чи два молодша за неї, тому вона сприймала її як молодшу сестру, і природно ставилася до неї з прихильністю.

"Я..." — відкривши рот, дівчинка не знала, що сказати. Дивлячись на ніжний погляд Чен Сяосяо, сльози знову покотилися з її очей, її так хотілося плакати.

Рідні батько й мати, які її виростили, не ставилися до неї так добре, як людина, яку вона щойно зустріла.

"Будь слухняною, не плач, згодом я поведу тебе поїсти чогось смачного." — піднявши дівчинку, Чен Сяосяо посміхнулася, в її очах відбивалися невимовні почуття.

Ця дівчинка за своєю природою була доброю і щирою, це можна було помітити з першого погляду. Якщо доручити їй доглядати за родиною, можна було не хвилюватися.

"Добре!" — витерши обличчя рукавом, дівчинка лише більше забруднилася, адже її одяг і так був брудним та порваним, через що її личко стало ще більш замурзаним.