Розділ 15 — Повернення на ринок

Почувши голос брата, Чен Сяосяо вийшла з хатини, і вся родина зібралася разом за вечерею.

Після їжі мати відправила молодших братів й сестру до їхніх хатин спати, а Чен Сяосяо залишила на подвір'ї.

Дивлячись на матір, яка явно хотіла щось сказати, але не наважувалася, Чен Сяосяо з легким подивом запитала:

“Мамо, щось трапилося?”

“Сяосяо, нічого!” — похитала головою пані Чен, яка наче й справді збиралася з духом про щось розповісти.

Трохи розгубившись, Чен Сяосяо м'яко усміхнулася:

“Мамо, якщо щось є, просто скажи, не бійся.”

“Сяосяо, і справді нічого!” — зустрівшись із цими чистими й допитливими очима доньки, пані Чен узяла її за руку і з ніжністю промовила:

“Сяосяо, останнім часом тобі довелося так важко!”

“Мамо, ми ж одна родина, не треба таких слів. До речі, у моєму просторі вже дозрів рис. Зараз я його дістану. Мамо, відзавтра наша сім'я щодня їстиме білий розсипчастий рис!” — оскільки мати не хотіла відкриватися, Чен Сяосяо не стала наполягати й перевела розмову на інше.

Обличчя пані Чен розпливлося в усмішці, і вона перепитала:

“Врожай рису вже зібрано?” — лише вчора донька казала, що засіяла поле, а сьогодні вже все готово. Це був просто неймовірний сюрприз.

Побачивши, як донька ствердно кивнула, пані Чен заусміхалася ще тепліше:

“Сяосяо, раз так, то за кілька днів давай з'їздимо на ринок. Зараз для твого батька потрібні кращі ліки, та й нам не завадило б виміняти трохи срібла.”

“Добре, матусю, поїдемо за кілька днів!”

Чен Сяосяо збирала врожаї щодня, тому її зовсім не хвилювало, що доведеться везти речі на продаж. Зараз їхня родина могла дозволити собі їсти м'ясо хоч щодня, з чим звичайні селяни й близько не могли зрівнятися.

“Не поспішаймо, подивимося ці дні на стан твого батька. Зараз йому вже трохи краще, тож час терпить.”

Заговоривши про батькові рани, Чен Сяосяо не втримала цікавості й запитала:

“Мамо, ну розкажи мені, хто ж усе-таки так покалічив батька? Будь ласка, розкажи.”

“Сяосяо, не втручайся в цю справу!” — пані Чен пильно подивилася на доньку. У її голосі прозвучало глибоке безсилля, і вона знову спробувала уникнути відповіді: “Те, що ти нічого не пам'ятаєш про минуле — це благо для тебе. Більше не питай. Твої брати і сестра ще зовсім малі, нам зараз цілком достатньо жити так, як ми живемо.”

“Мамо, я вже доросла. Я маю право знати, що колись сталося з нашою родиною. Ну розкажи мені, прошу.”

“Годі, Сяосяо, іди відпочивай. Я розповім тобі про це колись потім!” — щоб остаточно втекти від розмови, пані Чен підвелася й поспіхом пішла до хати.

Дивлячись услід матері, Чен Сяосяо була готова лікті кусати від розпачу. Вона щиро не розуміла, чому від неї все приховують. Промучившись так якийсь час від прикрості, вона теж пішла до своєї хатини спати.

***

Тим часом останні два дні на ринку з'явилося чимало слуг, які так і тинялися вулицями. Ті, хто знав їх в обличчя, одразу здогадувалися, що всі вони прислані з маєтку Нін. Потроху й інші люди почали дізнаватися, що люди з маєтку Нін, схоже, розшукують якусь матір із донькою.

Проте пошуки слуг не увінчалися успіхом. Попри кілька днів ретельних розпитувань, їм так і не вдалося вистежити цю таємничу пару — вони наче крізь землю провалилися.

Кілька старців, які пильнували біля маєтку Нін, теж поступово втрачали надію. Вони весь цей час чекали на появу матері та доньки, адже прагнули з'ясувати, звідки походять ці духовні тварини.

Так і не дочекавшись нікого, вони один за одним почали прощатися зі старим Ніном. Перед від'їздом вони наказали йому відразу повідомити їх, як тільки з'являться бодай якісь новини про матір і доньку, і тоді вони негайно повернуться.

Старий Нін охоче погодився і провів гостей.

Проте ніхто з них і гадки не мав, що ті, кого вони так наполегливо шукали, ось-ось знову з'являться на ринку.

***

Коли пані Чен підрахувала все, що донька дістала з простору, вийшло: вісімдесят цзіней (40 кг) рису, двадцять курей, тридцять кроликів та п'ятнадцять качанів білокачанної капусти. Самим тільки їм удвох, зважаючи на жіночі сили, доставити стільки добра в містечко на продаж було б надто важко.

“Сяосяо, схоже, нам доведеться позичити в когось воза з волом. Інакше ми це просто не донесемо,” — пані Чен зрозуміла, що коли речей забагато, це теж створює клопіт.

Хоча Чен Сяосяо спочатку планувала донести все до ринку в просторі й дістати вже на місці, це привернуло б надто багато зайвої уваги. Тому вона просто кивнула, погоджуючись із матір'ю.

Хоча пані Чен не дуже близько спілкувалася з жителями села Люшу, родина Чен прожила тут уже понад три роки, тож певні знайомства все ж були. Коли староста села дізнався, що пані Чен хоче позичити воза, він подивився на дві величезні капустини, які вона принесла як гостинець, і без зайвих вагань погодився.

З возом дістатися до ринку було куди простіше, до того ж не довелося йти пішки, тож вони доїхали значно швидше.

А головне — щойно з'явився віз, на нього відразу видерлися троє молодших дітей, які підняли галас, благаючи взяти їх із собою на ринок.

Дорога туди й назад займала всього пів дня, тож під кінець пані Чен узяла всіх чотирьох дітей, запрягла воза і рушила до містечка, залишивши пораненого батька наглядати за домом.

“Ого, так ось який він, ринок!”

“Скільки всього продається! Старша сестро, дивись, там танхулу* — зацукровані фрукти!”

“А там баоцзи продають! Мамо, я хочу баоцзи!”

Малеча навперебій щебетала, збуджено розглядаючи все довкола на вулицях. Пані Чен, яка саме шукала місце, де б приткнутися, не мала часу відволікатися на їхні прохання.

У цей момент увага Чен Сяосяо теж була зайнята зовсім іншим. Вона міркувала, як найшвидше розпродати весь товар. Справді, якщо викласти все це на вулиці й продавати вроздріб, вони не впораються і за цілий день. Найкраще було б знайти якесь місце, де заберуть усе оптом прямо з воза.

Віз, завантажений купою добра, на якому ще й сиділи діти, привертав чимало поглядів, але нікого це не дивувало. Більшість людей приїжджали на торги з дальніх сіл, тож привозити товар волами було звичною справою.

Віз зупинився. Пані Чен витерла піт із чола і промовила:

“Сяосяо, давай продавати тут, тут якраз вільно.”

“Мамо, тут?” — злегка насупилася Чен Сяосяо, оглядаючи безлюдний закуток.

Це глухий кут вулиці, куди майже ніхто не заглядає. Усі хороші місця давно зайняли інші торговці, а оскільки вони були з громіздким возом, стати в людному місці просто не було де.

“Мамо, якщо ми станемо тут, хіба до нас хтось підійде?” — з сумнівом запитав Чен Чжен'юань.

Чен Чженбінь кивнув на знак згоди:

“Твоя правда, мамо, сюди люди не ходять.”

“Мамо, а хочеш, ми з братом підемо і закличемо покупців сюди?” — запропонувала маленька Ланьлань, яка ще нічого в цьому не тямила.

Пані Чен безпорадно відповіла їм:

“В інших місцях усе зайнято, доводиться ставати тут. Якщо комусь дійсно знадобиться наш товар, вони самі сюди заглянуть.”

“Мамо, не розвантажуй!” — побачивши, що мати вже збирається знімати речі з воза, Чен Сяосяо негайно її зупинила. — “Мамо, я думаю, тут ми мало що продамо. Краще ми самі проїдемося до якогось заїжджого двору чи крамниці рису і спробуємо здати все їм оптом.”

“Це…”

Пані Чен відчула, що слова її доньки мають сенс. Трохи повагавшись, вона кивнула:

“Тоді давай спробуємо під'їхати до заїжджого двору. Якщо там не захочуть брати, заглянемо в рисову крамницю. Продамо скільки зможемо!”

“Добре, їдемо до заїжджого двору!”

Коли вони прибули до єдиного в містечку заїжджого двору, час для обіду ще не настав, тож відвідувачів усередині було небагато. Чен Сяосяо звернулася до матері:

“Мамо, почекайте тут, а я піду знайду управителя і покличу його подивитися на наш товар.”

“Ох, ну добре, тільки будь обережною!” — хоч пані Чен і хвилювалася, іншого виходу не було, тому вона погодилася на пропозицію доньки.

Чен Сяосяо впевнено посміхнулася:

“Мамо, не турбуйся, я швидко!”

~~~~~

Танхулу - це такі китайські солодощі.