Розділ 186 — V021: Переконання переїхати. Прикра помилка та біль. (2)

Трохи заспокоївшись, Чен Юйвень із подивом подивився на неї. Лише зараз він помітив, що Чен Сяосяо вже досягла рівня Бойового Духа. Він застиг від шоку: якщо пам'ять йому не зраджувала, коли вона залишала столицю, вона взагалі не мала самовдосконалення. Як за кілька років вона змогла досягти такого рівня?!

Він і гадки не мав, що Чен Сяосяо тренувалася лише один рік — якби дізнався, у нього б очі на лоба полізли від здивування.

Помітивши його вираз, Чен Сяосяо посміхнулася: "Одинадцятий старійшино, мій батько зараз уже Бойовий Король. Як гадаєте, хіба у нас немає шансів на помсту? Наша родина Чен — це вже не ті слабкі люди, що раніше. Вони більше не наважаться нами попихати."

"Бойовий Король?!" — Чен Юйвень остовпів, а потім витріщив очі й перепитав: "Ти хочеш сказати, що Біюань тепер Бойовий Король?!"

"Саме так!" — кивнула Чен Сяосяо й додала: "Одинадцятий старійшино, ви вже на піку рівня Бойового Духа й можете прорватися у будь-який момент. Якщо ви підете з нами додому, я допоможу вам негайно стати Бойовим Королем. Хіба після цього комусь буде легко вами маніпулювати?"

"Бойовий Король..."

Чен Юйвень глибоко вдихнув. Згадавши про рівень Бойового Імператора у першого старійшини, він знову пригнічено зітхнув:

"Бойового Короля замало. Навіть із рівнем Бойового Імператора помститися буде вкрай важко, хіба що кілька Бойових Імператорів об'єднають зусилля..."

"Одинадцятий старійшино, а звідки ви знаєте, що у нас їх немає? Хіба рівень Бойового Імператора — це межа? Якщо ви маєте рішучість і дасте собі трохи часу, ми допоможемо вам стати Бойовим Імператором або навіть Бойовим Монархом!"

Чен Сяосяо говорила не просто так, у неї справді був цей спосіб. І річ навіть не в тім, що кришталеві плоди майже дозріли — маючи свій власний просторовий світ, вона насправді могла допомогти людині здійснити прорив, якби тільки захотіла!

Маючи перед очима приклад старого Іна, Чен Сяосяо, можна сказати, мала повну впевненість у своїх словах.

"Ти..." — Чен Юйвень був абсолютно приголомшений її словами.

На цьому континенті навіть чотири найсильніші фракції не наважилися б заявити таке. На чому ґрунтується її впевненість?

Не лише одинадцятий старійшина завмер у заціпенінні, а й Мо Сюаньцзюнь, який увесь цей час мовчав поруч, теж здивувався.

Звісно, він не сумнівався у її словах. Адже він знав, що прорив старого Іна пов'язаний із нею. Думаючи про це, він і сам мимоволі сповнився очікувань: якщо можна досягти рівня Бойового Монарха, то чи можливо подолати ці межі та піднятися до Бойового Безсмертного?

Бачачи, що Чен Юйвень довго мовчить, Мо Сюаньцзюнь промовив: "Одинадцятий старійшино, ви можете повірити Сяосяо. Вона вас не обманює. Ваше бажання помститися не безнадійне. До того ж у вас залишилися двоє рідних людей. Невже ви справді не бажаєте подбати про їхнє майбутнє?"

"Окрім того, ви не знаєте всього про родину мого майбутнього тестя. Чому б вам не знайти для своїх рідних безпечний дім для спокійного життя? Якщо ви далі житимете тут, клан Чен з Імперської столиці не дасть вам спокою!"

"Батьку, послухайте Сяосяо та зятя, ходімо до брата Біюаня. Якщо він відновив своє колишнє самовдосконалення, то чого нам боятися? Батьку, невже ви не пам'ятаєте, як жахливо загинули матір, старший брат і невістка? Невже ви не хочете помститися за них?" — не витримала Чен Хуейхуей.

Чен Юйвень вагався. Подивившись на єдиний паросток, що залишився у нього на руках, він змінив свою думку. Якщо це справді можливо...

"Одинадцятий старійшино, ми вас не розчаруємо, і віримо, що ви нас також не розчаруєте. Я сказала все, що мала сказати. Що ж до вашого вибору, ми не наполягатимемо, адже тільки ви самі знаєте, якого життя та прагнень бажаєте."

Чен Сяосяо додала ще одну фразу.

Минуло чимало часу, перш ніж Чен Юйвень подивився на доньку, міцніше пригорнув онука і важко кивнув:

"Добре, Сяосяо, я вірю тобі. Ми підемо з вами до села Люшу. Сподіваюся, коли настане час для моєї помсти, ви допоможете мені!"

"Хе-хе-еа..."

Чен Сяосяо тихо засміялася: "Одинадцятий старійшино, ворожнечу з кланом Чен з Імперської столиці маєте не лише ви. Ви повинні знати, що у нас із ними такі самі рахунки, ми просто ще не ходили зводити їх!"

"Так, ми зведемо з ними кожну криваву розплату!"

Переконувавши впертого старого, Чен Сяосяо зітхнула з полегшенням. Нарешті цю справу вдалося владнати, тож не доведеться повертатися ні з чим.

Оскільки у цьому дворі загинули люди й потрібно було все прибрати, вони домовилися залишитися у містечку Чуньян на одну ніч, а вже завтра вирушити назад до села Люшу.

«Чен Сяосяо та Мо Сюаньцзунь не заперечували, адже цей день і ніч нічого для них не змінювали. До того ж, якщо не прибрати тут усе після такого погрому, це неабияк налякає простих людей

Через те що вони зовсім не поспішали повертатися сьогодні назад, Чен Сяосяо та Мо Сюаньцзунь вийшли з цього маленького подвір'я й неквапливо пішли гуляти містечком, де мешкало близько десяти тисяч людей.

Оскільки це була друга половина дня, на вулицях було не дуже людно. Поява цієї пари красивого юнака та вродливої дівчини привертала чимало поглядів. Проте вони не звертали уваги на чужу увагу, йшли, зупинялися й купували речі, які їм подобалися.

Хоча тут траплялися й вуличні волоцюги, вони з невідомих причин не наважувалися підійти. Маючи бодай якусь уважність, вони відчували, що з цими двома молодими людьми краще не зв'язуватися, тому лише здалеку спостерігали, не наважуючись діяти.

Містечко було невеликим, лише одна головна вулиця. Вони швидко пройшли повз усі крамнички. Чен Сяосяо купила кілька цікавих дрібничок, відчуваючи легку незадоволеність.

"Якщо тобі подобається гуляти, я і наступного разу піду з тобою!" — Мо Сюаньцзюнь з посмішкою дивився на неї своїми глибокими очима.

Чен Сяосяо глянула на нього краєм ока, стиснула губи й на ходу промовила: "Хто сказав, що мені подобається гуляти крамницями? Іди, куди хочеш!"

"Тільки зі мною буде добре!" — засміявся Мо Сюаньцзюнь. — "Вже пізно, ходімо спочатку до заїзду щось з'їсти, а потім захопимо порції для одинадцятого старійшини та інших."

"Гаразд!" — глянувши на небо, вона погодилася, що й справді час пізній.

Вони швидко знайшли заїзд у містечку. Чен Сяосяо одразу відчула щось знайоме, цей заклад був дуже схожий на заїзд "Лайюе" у містечку Далін.

І справді, там висіла така ж вивіска — заїзд "Лайюе", ще одне майно маєтку Ціншань.

Титул найбагатшого у світі справді давався не просто так. Хоч куди б вони пішли, всюди було їхнє майно, це справді вражало.

Увійшовши разом до заїзду, вони побачили у головній залі чимало гостей, які обідали. Здавалося, більшість помітила їхній прихід і кинула цікаві погляди. Проте, коли їхні очі зустрічалися з поглядом Мо Сюаньцзюня, вони миттєво відверталися, злякавшись так, що більше не наважувалися підвести голови.

Слуга заїзду помітив їх, швидко підбіг, вклонився й запитав: "Молодий пане, панянко, ви бажаєте пообідати чи зупинитися на ніч?"

Мо Сюаньцзюнь кинув йому шматочок срібла й наказав: "Приготуй для нас спочатку їжу!"

"Слухаюся! Молодий пане, панянко, проходьте, будь ласка..."

Слідуючи за слугою, вони тільки збиралися піднятися на другий поверх, як зі сходів зійшли двоє молодих панів у багатому вбранні. Вони йшли, розмовляючи та сміючись.

Один із них випадково глянув на тих, хто підходив до сходів, і його вираз обличчя змінився. Він придивився уважніше, переконався, що йому не здалося, і з радісним виразом на обличчі швидко покрокував назустріч.

Його супутник помітив дивну поведінку друга. Коли він побачив юнака у білому халаті, то завмер на мить, а потім із радісною посмішкою на обличчі квапливо рушив за ним!

"Старший брате Мо..."

Залунав здивований і збуджений голос. Мо Сюаньцзюнь підвів голову і побачив дві знайомі постаті, що наближалися до них.

"О, як це ви тут?"

"Старший брате Мо, це справді ти! Як ти сюди потрапив?" — із посмішкою запитав юнак у парчевому халаті.

Той, хто йшов за ним, повільно промовив: "Старший брат Мо на побаченні з красунею, чи не завадили ми тобі?"

"Чаоюй, Сівей, чому ви тут?" — Мо Сюаньцзюнь теж здивувався.

Ван Сівей окинув поглядом Чен Сяосяо, в його очах промайнуло захоплення, і він засміявся: "Старший брате Мо, чи не представиш нам цю дівчину?"

"Вона моя наречена, її звуть Чен Сяосяо. Можете називати її старшою невісткою!"

Мо Сюаньцзюнь гордо засміявся, а потім представив їх Чен Сяосяо: "Сяосяо, вони учні ордену Божественного Меча, я раніше зустрічався з ними."

"Яка ще невістка!" — Сяосяо роздратовано глянула на нього і вклонилася двом юнакам: "Вітаю вас, мене звуть Чен Сяосяо, можете називати мене просто на ім'я!"

"Якщо старший брат Мо каже, що ви старша невістка, то так воно і є!" — юнак у фіолетовому халаті з посмішкою склав руки: "Я Ма Чаоюй, радий зустрічі, старша невістко Мо!"

"Е-е..."

Чен Сяосяо не знайшла слів. Чому всі вони такі однакові? Вся її реакція не мала жодного ефекту.

"Я Ван Сівей, радий зустрічі, панно Чен!" — Ван Сівей весело склав руки, а потім звернувся до Мо Сюаньцзюня: "Старший брате Мо, ви з панянкою Чен ще не одружилися, тож вибач, але я не можу підкоритися!"

"Хм, Ван Сівей, якщо ти замислив щось лихе, я переламаю тобі кістки!"

Він холодно застеріг його і з владною впевненістю простягнув руку, взявши ніжну ручку дівчини поруч:

"Сяосяо, не звертаймо на них уваги, ходімо їсти!"

"Ти..." — Чен Сяосяо почувалася зніяковілою й розлюченою, але не хотіла соромити його перед іншими, тому дозволила йому скористатися нагодою.

Ма Чаоюй та Ван Сівей перезирнулися й одразу пішли за ними на другий поверх. Здавалося, вони вирішили не відставати від цієї пари.

Слуга заїзду, який чекав на них на другому поверсі, побачив, що вони піднялися, розплився в посмішці й запросив їх сісти за стіл біля вікна.

Витираючи стіл, він запитав: "Молодий пане, панянко, що бажаєте замовити?"

"Принеси нам кілька ваших фірмових страв, обов'язково смачних, будь-що підійде!" — змахнув рукою Мо Сюаньцзюнь.

"Слухаюся, зачекайте хвилинку!"

Слуга найбільше любив таких щедрих гостей, тому негайно спустився вниз готувати замовлення.

Не встигли вони нічого сказати, як знову з'явилися непрохані гості. Вони зайшли без запрошення, сіли на стільці й посміхнулися одне одному.

"Чому ви ще не пішли? Навіщо ви йдете за мною та Сяосяо!" — у цю мить Мо Сюаньцзюнь дивився на них із великим незадоволенням.

Ван Сівей весело сказав: "Старший брате Мо, не будь таким. Ми зі старшим братом Ма якраз збиралися до села Люшу шукати панянку Чен. Тепер, коли ми зустріли вас, природно, що ми хочемо бути разом із вами!"

"Шукати Сяосяо?" — Мо Сюаньцзюнь примружився, спостерігаючи за ними так, ніби стерігся цих двох: "Навіщо ви шукаєте Сяосяо? Якщо хочете купити духовної води чи духовних птиць, можете звернутися до управителя, дядька Чжоу, або до старого Іна!"

"Купити ми теж хочемо, але до старшої невістки у нас є й інші справи. Старший брате Мо, ти ж не такий скупий, щоб не дозволити нам поговорити зі старшою невісткою?" — з посмішкою промовив Ма Чаоюй.

"Саме так, старший брате Мо, це з твого боку нечесно!"

Ван Сівей, незадоволений, продовжив: "Старший брате Мо, я пам'ятаю, що молодша сестра Гун із Палацу Безсмертних Звірів мала до тебе почуття, чи не так? Якщо ти з панною Чен, цікаво, чи не матиме молодша сестра Гун заперечень!"

"Не верзи дурниць..." — Мо Сюаньцзюнь на мить завмер і одразу насупився.

"Молодша сестра Гун?"

З Палацу Безсмертних Звірів Чен Сяосяо знала лише дівчину, на ім'я Гун Цзисюань, тому не втрималася від запитання: "Скажіть, будь ласка, молодша сестра Гун, про яку ви кажете — це Гун Цзисюань?"

"О, панно Чен, ти знаєш молодшу сестру Гун?" — Ван Сівей був дуже здивований.

Ма Чаоюй теж здивовано підняв брови. На їхню думку, Чен Сяосяо не могла бути знайома з людьми з Палацу Безсмертних Звірів, зважаючи на її статус.

Переконавшись, що йдеться про Гун Цзисюань, Чен Сяосяо зблідла. На серці у неї стало дуже важко, і вмить з'явилося відчуття, ніби серце розбилося.

Ван Сівей не помітив її стану і далі весело казав: "Старший брат Мо та молодша сестра Гун —друзі з дитинства, вони зростали разом. Старший дядько Мо та старший дядько Гун сподівалися, що вони будуть разом. Старший брате Мо, я ж правду кажу, ха-ха-ха..."

Зростали разом?

Друзі дитинства?

Міцно покусуючи губи, Чен Сяосяо підвела голову, її темні блискучі очі вкрилися туманом, і вона пильно подивилася на чоловіка поруч.

"Сяосяо, ми з молодшою сестрою Гун справді знайомі, але ми..."

"Годі, не треба нічого казати..."

Чен Сяосяо відчувала важкість у грудях, вона різко підхопилася і, не озираючись, кинулася вниз, кинувши: "Їжте самі, я не голодна..."

Вона рухалася неймовірно швидко. Перш ніж вони встигли зреагувати, її вже не було.

Мо Сюаньцзюнь у паніці кинувся за нею: "Сяосяо..."

"..."

Двоє старших братів перезирнулися.

Ван Сівей відкрив рота й промовив: "Я ж сказав правду, невже я перегнув палицю?"

"А ти як гадаєш?" — Ма Чаоюй похитав головою: "Якщо старший брат Мо із Чен Сяосяо, то у нього немає інших стосунків із молодшою сестрою Гун. Ех, ти..."

***

Вискочивши із заїзду й забігши в куток провулка, Чен Сяосяо насамперед перенеслася у свій магічний простір. Вона щодуху кинулася до кришталевого дерева й завмерла.

"Юна господарко…" — Маленька Юйтен із занепокоєнням дивилася на неї. Обличчя господарки було не лише блідим, а й відчувалося, що її настрій у повному хаосі.

"Залиш мене, дай мені спокій!"

Спершись на кришталеве дерево, Чен Сяосяо повільно присіла, обнявши коліна руками. Сльози самі собою потекли з очей.

Опустивши голову на коліна, вона відчувала, як стискається серце і пече в носі від сліз. Вона не розуміла, чому так відбувається, але їй просто хотілося плакати.

"Юна господарко..."

Відкривши рота, Маленька Юйтен беззвучно покликала її. Раптово їй розхотілося їсти листя кришталевого дерева, на душі стало важко, і вона просто дивилася на дівчину під деревом.

Час плинув безшумно!

***

Мо Сюаньцзюнь, вискочивши на вулицю, одразу охопив своїм божественним чуттям усе містечко. Не знайшовши Чен Сяосяо, він сповнився тривоги. Не звертаючи уваги на погляди перехожих, він блискавкою носився містечком із занепокоєним поглядом.

Якби не страх перелякати місцевих жителів, він би закричав на все місто. Проте він не міг діяти надто зухвало, тому лише кидався з боку в бік, шукаючи її.

Він не був дурнем. Хоча він раніше не був із дівчатами, дружина його вчителя навчила його багато чому, особливо тому, що не можна засмучувати кохану дівчину.

Щойно він бачив це. Він бачив у очах Чен Сяосяо біль і образу. Він розумів, що вона все неправильно зрозуміла.

Клятий Ван Сівей!

У душі поєднувалися тривога й гнів. Він обійшов усе містечко, але так і не відчув її присутності. Згадавши, що вона часто зникає так, що не залишається жодного сліду, він зрозумів, що вона знову десь сховалася.

Серце стискалося від докорів сумління!

Коли він повернувся до двору Чен Юйвеня, то одразу вбіг усередину. Побачивши людей, які прибирали сліди крові, він квапливо запитав:

"Одинадцятий старійшино, ви не бачили, чи Сяосяо не поверталася?"

"Сяосяо? Хіба вона не з тобою?" — Чен Юйвень здивувався. Побачивши його розгублене обличчя, він запитав: "Що сталося?"

"Я..." — Мо Сюаньцзюнь ляснув себе по лобу: "Я розсердив Сяосяо, і вона не відомо куди пішла..."

"Чи не пішла вона додому?"

"Неможливо, Сяосяо не залишить вас!" — впевнено відповів Мо Сюаньцзюнь.

"Тоді вона..."

Чен Юйвень не знав, що робити, коли дівчата вередують, тому лише безпорадно похитав головою і заспокоїв його: "Дівчата посердяться й заспокояться, не хвилюйся так!"

"Одинадцятий старійшино, прибирайте швидше, ми прийдемо по вас завтра!"

Кинувши ці слова, Мо Сюаньцзюнь знову зник, не давши Чен Юйвеню навіть можливості відповісти.

"Батьку, що сталося?" — Чен Хуейхуей вийшла з будинку. Вона смутно чула якісь слова про сварку.

Чен Юйвень повернувся, кивнув доньці й промовив: "Сяосяо посварилася зі своїм нареченим, ми нічим не можемо допомогти. Йди готувати вечерю, скоро стемніє!"

"Так, батьку!"

Батько з донькою продовжили роботу, а Мо Сюаньцзюнь далі шукав.

***

Минуло багато часу, перш ніж Чен Сяосяо з червоними очима підвела голову, потерла пекучі очі й запитала: "Маленька Юйтен, надворі вже стемніло?"

"Уже давно стемніло, юна господарко. Зять досі шукає тебе, він скоро все містечко переверне!" — Маленька Юйтен обережно глянула на неї.

Зять!

Почувши це слово, у Чен Сяосяо знову запекло в носі. Відколи це слово стало звучати так природно й приємно, але тепер...

Чен Сяосяо змусила себе стримати сльози. Вона не збиралася руйнувати чуже щастя, і те, що їй не належало, вона забирати не буде...

Чен Сяосяо попрямувала до будинку, наказавши Маленькій Юйтен: "Коли надворі розвидниться, скажи мені!"

Повернувшись до своєї кімнати, Чен Сяосяо сіла на ліжко й не рухалася. В її голові мимоволі виринав образ людини — його дурнуватий вигляд, милий вигляд, гордий вигляд, хитрий вигляд, хитра посмішка...

Вони пробули разом лише близько місяця, а йому вже вдалося!

У цю мить Чен Сяосяо зрозуміла, що вона справді закохалася, вона справді впустила цю людину у своє серце.

Їй вдалося привчитися до його присутності, сприймати як належне те, що він поруч.

Невідомо коли вона дістала з просторового персня дві статуетки й заціпеніло дивилася на них, її маленька ручка мимоволі гладила скульптуру з оголеним торсом.

Вона мовчки згадувала ці дні, і час непомітно спливав.

Настрій Маленької Юйтен теж зіпсувався. Вона подивилася на господарку на другому поверсі будинку, трохи подумала й вирішила знайти зятя!

***

Мо Сюаньцзюнь, який майже божеволів від хвилювання, стояв на вершині гори за містечком. Його духовне чуття стежило за кожним рухом у місті: як тільки Чен Сяосяо з'явиться, він одразу про це дізнається.

Він стояв непорушно, як скульптура, його красиве обличчя було холодним, як лід, без жодного виразу.

"Зятю..."

Залунав ніжний голосок. Мо Сюаньцзюнь здригнувся — лише ті, хто був близьким до Чен Сяосяо, називали його так, і цей голосок був йому дуже знайомим.

Крихітна постать випірнула з темряви, красиве й витончене маля застигло у повітрі, зустрівшись із ним поглядом.

Розглядівши це маля, Мо Сюаньцзюнь відчув радість і квапливо запитав: "Тебе звуть Маленька Юйтен, так? Маленька Юйтен, де Сяосяо?"