Розділ 19 — Нові турботи.

"Що нам робити?" - стурбовано запитала пані Чен, почувши розмову чоловіка й доньки.

Чен Біюань лагідно глянув на дружину й промовив:

“Юйцінь, не хвилюйся так. Ми ж саме для того й зібралися, щоб усе обдумати. Обов'язково щось вирішимо!”

Після цих слів він перевів погляд на доньку й тихо запитав:

“Сяосяо, а в тебе самої є якісь міркування з цього приводу? Якщо маєш якийсь план, розкажи, а ми разом усе обговорюємо.”

“Ну…”

Чен Сяосяо злегка насупила красиві брови, на її обличчі з'явилося вагання.

Пані Чен підійшла ближче, ніжно взяла доньку за руку і лагідно сказала:

“Сяосяо, все гаразд. Якою б не була твоя ідея, просто вислови її. Якщо ми не розв'яжемо цю проблему, то більше просто не наважимося возити речі на продаж.”

Вона не була якоюсь зовсім неписьменною селянкою і чудово розуміла, що від цього залежить виживання всієї родини. Раніше вона думала, що вони опинилися в глухому куті, і навіть уявити не могла, що донька дивовижним чином отримає таємничий простір, який повністю змінить їхнє життя й позбавить від злиднів.

Тому зараз мати понад усе не хотіла ніяких несподіваних неприємностей чи зайвого лиха.

“Мамо, я розумію!” — слухняно кивнула Чен Сяосяо.

Трохи поміркувавши, вона продовжила:

“Батьку, мамо, я думаю, що нам варто облаштувати біля дому невелике пасовище. Я винесу із простору курчат та кроленят, і ми вирощуватимемо їх тут. А ще краще — зробити кілька заливних ділянок і засіяти їх рисом. Тоді, навіть якщо люди почнуть щось розпитувати, у нас буде готове виправдання.”

“Добре, давай так і зробимо!” — Трохи подумавши, охоче погодився Чен Біюань і відразу звернувся до дружини:

“Юйцінь, вам із Сяосяо доведеться трохи попрацювати. За нашою хатою є кілька му (1 му- 6.67 соток або 1/15 гектара ) землі, перекопайте їх. Якраз незабаром почнеться сезон посадки рису, тож ми зможемо висадити розсаду. А на суходолі поруч зробіть огорожу для птиці, на решті ж ділянки посадіть якісь овочі. Так у нашому господарстві буде абсолютно все необхідне. Тільки от уся важка праця ляже на ваші плечі, пробачте мені…”

Договоривши, Чен Біюань опустив очі, повні глибокої провини. Зараз він нічим не міг допомогти дружині й доньці, залишаючись для них важким тягарем. Раптом у його душі спалахнула люта ненависть до тих, хто привів його до такого стану. Він же назавжди покинув те місце, але вони все одно вирішили безжально розправитися з ним, що було просто невимовно жорстоко.

Чен Сяосяо не знала, про що саме думає батько, але пані Чен, помітивши цей гнів у його очах, здогадалася про все сама. Вона мовчки підійшла, сіла на край ліжка і тихо, лагідно промовила:

“Чоловіче, зараз у нашої родини все добре, ми щасливі. Не думай про минуле і не картай себе. Не буває безвихідних ситуацій, чого нам боятися? Наша родина обов'язково зможе прокласти новий шлях.”

“Угу,” — тихо відгукнувся Чен Біюань.

Побачивши вирази облич батьків, Чен Сяосяо теж дещо запідозрила. Вона тихо розвернулася і вийшла з кімнати, залишаючи батьків наодинці. Дівчина вірила, що рано чи пізно обов'язково дізнається всю правду.

Вийшовши з хати, вона попрямувала на подвір'я, а потім і далі, щоб оглянути навколишні землі. Їй потрібно було все ретельно розпланувати, аби якнайкраще використати кожен клаптик.

Приблизно за чверть години Чен Сяосяо обійшла всю ділянку навколо дому. Землі, придатної під заливні рисові поля, було десь три-чотири му. Оскільки тут ніколи не було нормальних канав, відсутність води змушувала ці ділянки пустувати. Але якщо підвести сюди воду, тут можна буде збирати чудові врожаї рису.

Праворуч і ліворуч від будинку простягався суходіл — там цілком можна було посадити овочі та відгородити місце для свійської птиці. Розібравшись із цим, Чен Сяосяо заспокоїлася, плануючи взятися за роботу вже найближчими днями.

Вона стояла перед домом, коли вечірня заграва розлилася по всьому куточку землі. Ця неймовірна краса заходу сонця постала перед її очима. Дівчина заворожено дивилася вдалину, де над сусіднім селом Люшу повільно здіймалися тонкі цівки диму від печей. У променях вечірнього сонця вони граціозно тяглися догори, плавно розчиняючись у небі.

Раптом із боку річки донісся знайомий веселий сміх. Чен Сяосяо мимоволі повернула голову і побачила трьох молодших дітей, які весело бавилися біля води. Кутики її губ самі собою піднялися, створюючи ніжну, гарну усмішку на витонченому обличчі.

Досі вона вважала себе лише тимчасовою гостею в цьому світі. Живучи тут день за днем, Чен Сяосяо подумки трималася осторонь, наче сторонній спостерігач. Але саме в цю хвилину, дивлячись на це чудове гірське село і чуючи радісний сміх малечі, вона вперше відчула те, що називають справжнім почуттям дому.

Мабуть, з тієї самої миті, коли вона вперше розплющила тут очі, їй судилося стати невіддільною частиною цього світу.

Після вечері Чен Сяосяо повернулася до своєї хатини. Трохи побавившись із молодшою сестричкою, вона вклала її спати, а сама відразу перенеслася в простір.

Попоравшись якийсь час і закінчивши всі необхідні справи на грядках, Чен Сяосяо присіла біля маленької хатинки, міркуючи над тим, як краще засіяти рисом ділянки ззовні.

“Маленька господарко…”

Раптом біля самого вуха пролунав ніжний, тоненький голосок. Чен Сяосяо здригнулася від несподіванки й поспіхом роззирнулася довкола, але нікого не побачила. Невже їй просто почулося?

“Маленька господарко…”

Знову пролунав це голос , і тепер Чен Сяосяо точно знала, що їй не примарилося. Вона миттєво підхопилася на ноги, не знаючи, що й думати. У просторі, окрім бездушних повідомлень системи, досі розмовляла тільки вона сама, а тепер тут з'явився хтось іще…

“Маленька господарко…”

Коли голос пролунав утретє, приголомшена Чен Сяосяо нарешті зрозуміла, звідки він лине. Вона пильно дивилася вперед і почала повільно, крок за кроком, підходити ближче.

Затамувавши подих від подиву, вона дивилася на нефритову лозу, що легенько погойдувалася перед нею. Боячись налякати дивну істоту, дівчина дуже обережно запитала:

“Нефритова лоза, це ти мене кличеш?”

“Так, маленька господарко, це я!”

Услід за цим ніжним голоском простір перед Чен Сяосяо на мить замиготів, і в повітрі раптом з'явилася маленька дівчинка в зеленій сукенці. Ця крихітка була схожа на справжню порцелянову ляльку: пухкі рожеві щічки, великі блискучі оченята та яскраві червоні губки. Неймовірно чарівне створіння, подібне до маленької феї.

“Ти…”

“Маленька господарко, я — дух Нефритової Лози, або, можна сказати, дух цього простору! Надалі ти можеш доручити мені всі турботи про простір, тож тобі не доведеться щодня приходити сюди і працювати самій. Усе, що знадобиться, ти можеш просто передати мені силою думки, і я відразу все приготую.”

З сяючою посмішкою маленька фея базікала, а її самовдоволений вираз обличчя робив її ще більш кумедною і милою.

Чен Сяосяо мовчки слухала її, не зводячи очей із крихітки. Вона й подумати не могла, що простір подарує їй такого маленького помічника. Мати таку компанію в цьому зазвичай надто тихому місці було справжньою радістю.

Коли фея закінчила розповідати, вони вдвох присіли біля хатинки, і Чен Сяосяо поділилася з нею своїми нинішніми клопотами щодо зовнішнього господарства.

Вислухавши її, маленька фея хвацько змахнула своєю крихітною ручкою і вигукнула:

“Господине, та це ж така дрібниця! Якщо тобі потрібно зорати й облаштувати поля ззовні, залиш це мені. А щодо води — у нашому просторі є чудова криниця, я можу просто скопіювати її у ваш світ! Надалі ви зможете поливати поля цією водою, і врожаї у вас будуть просто дивовижні!”

“Цю криницю можна скопіювати назовні?”

Чен Сяосяо аж заціпеніла від подиву. Лише за якийсь час вона оговталася, подумавши: якщо вже сам простір та фея у ньому — реальність, то чому б і цьому не статися?

Поглянувши на ставок неподалік, Чен Сяосяо запитала знову: “Юйтен (нефритова лоза) , а як щодо ставка? Чи можна скопіювати ставок назовні? Я б дуже хотіла мати ставок біля дому!”

“Без проблем!”

“Справді?”

“Маленька господарко, якщо ти мені не віриш, давай зробимо це прямо зараз, і я все тобі покажу!”