Розділ 220 — V041: Нічний огляд маєтку клану Чен. Пошук і порятунок людини.

Ніч була темна, як вода, місячне світло сяяло чистим, ніжним блиском, чітко чулося стрекотіння комах, а поодинокі крики нічних птахів лунали особливо дзвінко.

У маєтку Чен, який здавався спокійним, усе ще патрулювали вартові, а в тіні ховалися кілька таємних охоронців. Захист не був надто суворим, проте звичайній людині пробратися туди безперешкодно було б важко.

Втім, для Чен Сяосяо та Мо Сюаньцзюня не мало значення, наскільки пильною була охорона. Перебуваючи всередині простору, вони почувалися так, ніби гуляють власним домом.

"Сяосяо, ти пам'ятаєш цей клан Чен?" — невимушено запитав Мо Сюаньцзюнь.

Спостерігаючи за ситуацією зовні, Чен Сяосяо хитнула головою:

"Ні, після поранення я забула багато речей, особливо все, що пов'язано з цим кланом Чен!"

Вона не збиралася нікому розповідати про те, що не є справжньою Чен Сяосяо. Навіть найближчій людині вона цього не відкрила б, адже це було надто дивно і в це навряд чи хтось повірив би, тож краще мовчати.

"О!"

Мо Сюаньцзюнь трохи здивувався, але згадавши, що чув про її тяжке поранення, більше не розпитував:

"Сяосяо, чи не варто нам одразу шукати цього Великого старійшину?"

"Шукати його треба, але не зараз. Спочатку подивімося, наскільки могутній цей клан Чен!" — час був ще ранній, тож Чен Сяосяо не поспішала.

"Якщо ми знайдемо людину, що будемо робити далі?"

"Насправді, поки ми не знайдемо бабусю, будь-які дії будуть складними. Проблема лише в тому, що ми не знаємо, де саме її ховають!"

"Сяосяо, Предок уже ворожив на неї. Вона точно в Імперській столиці, тому дуже ймовірно, що вона саме тут, у маєтку Чен. Але якщо вона справді тут, чому її ховають уже понад десять років і ніхто досі цього не помітив? Це здається дивним!"

"Нічого дивного!" — Чен Сяосяо трохи замислилася й одразу додала:

"Хіба ти забув слова старійшини Веня? Великий старійшина в цьому маєтку має безмежну владу. За десятиліття своїх зусиль він повністю підпорядкував собі клан Чен. Усі в маєтку звикли виконувати його накази, тож навіть якщо відбувається щось дивне, вони просто не звертають уваги!"

"Це можливо, але все одно важко повірити, що цей Великий старійшина діє настільки свавільно, і ніхто не чинить опору й не викриває його методів!"

Говорячи це, Мо Сюаньцзюнь раптом зупинився й сказав:

"У подвір'ї ліворуч хтось розмовляє, ходімо послухаємо!"

"Добре!" — Чен Сяосяо також почула стишений шепіт.

Маленька Юйтен без додаткових вказівок одразу спрямувала простір ближче.

"Цей старий покидьок стає дедалі гіршим..."

Глухий крик лунав із будинку. Вона й Мо Сюаньцзюнь перезиралися, і невдовзі біля вікна побачили подружжя середнього віку. Обличчя чоловіка спотворилося від гніву, а жінка виглядала пригніченою й мовчала.

Чен Сяосяо не була колишньою власницею тіла, тому не впізнала їх. Проте, глянувши на обличчя чоловіка, зрозуміла, що він належить до бічної гілки роду Чен, адже мав виразну схожість із Чен Біюанем.

Це свідчило про кровну спорідненість, інакше такої схожості не було б.

"З кожним місяцем ресурсів дають усе менше й менше, я справді не знаю, куди вони їх дівають!" — обурено вигукнув чоловік.

Жінка підвела на нього погляд і тихо зітхнула:

"Це ж не перший день так, що з того, що ти гніваєшся? Якщо немає, то немає, ти ж не підеш у них відбирати!"

"Що значить відбирати? Це те, що належить нам за правом!"

"У цьому домі хіба ще залишилося щось, що належить нам за правом? Те, що нас не заморили голодом, уже вважається милістю!"

"Теперішній голова роду стає дедалі гіршим із кожним поколінням, справді..."

"Краще мовчи, якщо ці слова почують..." — перебила його жінка з байдужим виразом обличчя, адже вже звикла до цього.

"Хм..." — чоловік холодно хмикнув:

"Я чудово розумію їхній задум! Вони зараз зазіхають на майно Чен Біюаня, тож урізають наші ресурси, аби ми за будь-яку ціну пішли відбирати їх в інших! Я давно розкусив їхні методи!"

Жінка знову опустила голову й більше не перебивала.

"Цей дім рано чи пізно розвалиться, рано чи пізно його знищать! І краще б розвалився, то ті, хто виживе, зможуть жити самі, шукати їжу самі й не бути зачиненими тут, де навіть за шматок хліба треба дивитися в чужі очі. Життя гірше, ніж у собак!"

"Припини..."

Голос жінки ставав дедалі тихішим, сповненим безпорадності:

"Якщо не хочеш повторити долю Одинадцятого старійшини, то краще замовкни! Якщо не думаєш про себе, подумай про дітей! Як-не-як, а дім усе ще годує нас..."

"І що з того?"

Чоловік насмішкувато вигукнув:

"Найгірше — це смерть! Тепер я навіть смерті не боюся, то чого мені боятися пару слів сказати? Якщо хочуть вбити — нехай вбивають, у найгіршому разі вся наша сім'я разом піде на той світ, чого тут боятися!"

"Ех..."

Слухаючи це, Чен Сяосяо більше не бажала залишатися. Це була лише зневірена пара, яка вміла тільки скаржитися. Такі люди здатні лише говорити за спиною, але якщо закликати їх до опору, вони ніколи не наважаться!

Залишивши це невеличке подвір'я, Мо Сюаньцзюнь не втримався від зітхання:

"Маєток Чен повинен бути знищений. Сяосяо, я впевнений, що якщо ти почнеш діяти, чимало людей тут будуть аплодувати!"

"І що з того? Сюаньцзюнь, ти справді вважаєш їх невинними? Якби в їхніх серцях була хоч крапля родинного тепла, вони б ніколи не підняли меча на своїх рідних. Усі, хто живе в цьому маєтку, турбуються лише про власну вигоду. Хіба ти не чув слова того чоловіка?"

"Які саме?"

"Їхній Великий старійшина обмежує їхні ресурси лише для того, щоб посилити жадобу. Коли він відправить їх проти нас, у їхніх головах буде лише одне слово — ресурси! Це змусить їх забути про залишки совісті й стати жорстокими та безжальними. Аби отримати бажане, вони без вагань вб'ють усю нашу родину і зроблять це якнайшвидше!" — холодно усміхнулася Чен Сяосяо, адже не пропустила найважливішої деталі.

Мо Сюаньцзюнь замислився й мовчки кивнув, зрозумівши підтекст.

Можна сказати, що весь маєток Чен уже був зіпсований і давно загруз у гріху, навіть якщо самі вони цього не усвідомлювали.

Щобільше, той чоловік, як би він не скаржився й не обурювався, лютував лише через власну вигоду, а не через відчуття справедливості чи моралі. Такий чоловік був так само егоїстичним і не заслуговував на співчуття!

Далі вони оглянули ще кілька місць за допомогою простору, але так нічого й не знайшли. Вони завітали навіть до родинного храму пращурів Чен, проте й там не виявили жодних аномалій.

Глянувши на численні таблички предків, Чен Сяосяо подумала, що всі ці пращури — ні на що не здатний мотлох: власний дім потонув у безладі, а вони навіть не могли подати знак. Спалахнувши гнівом, вона дістала мухобійку й збила кілька десятків табличок на підлогу, вважаючи, що вони не заслуговують на пошану нащадків!

На щастя, Мо Сюаньцзюнь поставив бар'єр, тож руйнування в храмі нікого не сполохали.

"Юна господарко, зятю, ми справді більше нікуди не підемо?" — минула майже година, а результату не було, тож маленька Юйтен почала втрачати терпіння.

"Ми оглянули майже весь маєток Чен. Тепер вирушаємо на схід, до так званої забороненої зони Великого старійшини. Подивімося, чи цей старий пес там і що він приховує. Кожного, хто туди потрапляв, вбивали, тож там точно є щось дивне!" — тихо сказала Чен Сяосяо.

"Сяосяо, а ти не думаєш, що..."

Раптом очі Мо Сюаньцзюня спалахнули, і він подивився на дівчину.

Хоча він не договорив, Чен Сяосяо зрозуміла його думку й здивовано запитала:

"Ти хочеш сказати, що в забороненій зоні Великого старійшини можуть тримати мою бабусю?"

"Я вважаю це цілком можливим!"

"Тоді ходімо швидше подивимося!" — почувши їхню розмову, маленька Юйтен одразу спрямувала простір на схід!

Маленька Юйтен поспішала більше за них і вмить опинилася в забороненій зоні на самому сході. Це місце було набагато прихованішим за інші, і тут відчувалася дивна атмосфера, ніби тут ніхто не мешкав: навкруги росла висока трава, а довкілля виглядало занедбаним і тихим.

Хоча простір рухався безшумно, вони обидва відчули дивність цього місця й мимоволі перезирнулися. Невдовзі в найвіддаленішому кутку вони помітили павільйон, у вікні якого горіло світло.

Усередині хтось був!

Обоє негайно випустили своє сприйняття, і за мить їхні обличчя змінилися. Вони знову подивилися один на одного, і Мо Сюаньцзюнь не втримався:

"Сяосяо, видно, це справді..."

"Мабуть, так!" — Чен Сяосяо навіть не знала, що відчувати. Їй не потрібно було дивитися, аби відчути, хто всередині — чоловік чи жінка.

Усією будівлею ширилася лише жіноча аура, що повністю підтверджувало їхню здогадку. маленька Юйтен вражено вигукнула:

"Ого, ця жінка така гарна..."

Слідом за вигуком маленької Юйтен Чен Сяосяо також побачила жінку, яка сиділа в спальні.

На вигляд їй було трохи понад тридцять років. Її врода, велич та грація були просто незрівнянними. Лише одного погляду вистачило Чен Сяосяо, щоб зрозуміти: ця жінка анітрохи не поступається наставниці чи пані Гун.

Лише глянувши на її обличчя, Чен Сяосяо одразу зрозуміла, що це її бабуся, Фан Шуюнь!

Вона справді була жива!

До того ж вона досі перебуває в маєтку Чен!

З огляду на те що вона перебуває тут, це неодмінно пов'язано з великим старійшиною. Виходить, що й те так зване перелюбство бабусі свого часу було влаштовано цим старим. Чому ж він так діяв проти неї? Навіщо підлаштував цю пастку?

Чен Сяосяо пильно дивилася на дерев'яну постать перед собою, і в її голові виникали різноманітні запитання. Вона справді не могла збагнути, що ж це коїться.

"Юна господарко, з нею щось не так, вона наче людина без душі!" — сказала маленька Юйтен, поспостерігавши за жінкою зовні.

Вираз обличчя Чен Сяосяо став суворим:

"Схоже, її підкорили й контролюють!"

"Сяосяо, бабуся й Великий старійшина..." — Мо Сюаньцзюню було важко вимовити це вголос, але стало зрозуміло, про що він подумав.

"Тут точно є прихована таємниця. Я вірю, що бабуся пішла на це не з власної волі. Зараз вона виглядає як лялька, як ходячий труп без душі."

Мо Сюаньцзюнь мовчки кивнув. З його проникливістю він чудово бачив, що ця літня пані зазнала важкого удару і просто замкнулася у собі, втративши будь-яке сприйняття довколишнього світу.

Маленька Юйтен запитала:

"Юна господарко, ми вийдемо до неї чи заберемо її всередину простору?"

"Великого старійшину ми ще не знайшли, тому, навіть якщо вийдемо, навряд чи зможемо спокійно побалакати. До того ж невідомо, чи впізнає вона мене. Краще буде забрати її до простору — так розмовляти буде значно зручніше!" — поміркувавши, сказала Чен Сяосяо.

"Добре, я заберу її!" — кивнула маленька Юйтен і одразу вигукнула вбік жінки зовні: "Зібрати!"

Наступної миті постать, що сиділа на стільці, зникла.

Дивлячись на жінку, яка з'явилася в просторі, Чен Сяосяо відчула хвилювання і не наважилася одразу підійти.

Потьмянілі очі Фан Шуюнь повільно ворухнулися. Здавалося, вона збагнула, що перебуває вже не в попередньому місці, і повільно озирнулася довкола, хоча вираз її обличчя майже не змінився.

Двоє людей і маленький дух, які пильно спостерігали за нею, із затамованим подихом чекали, якими будуть її дії.

За якийсь час погляд Фан Шуюнь нарешті зупинився на трійці. На Мо Сюаньцзюня та маленьку Юйтен вона лише мимохідь глянула, а потім заціпеніла, зустрівшись поглядом із Чен Сяосяо.

Обидві мовчки дивилися одна на одну. Ніхто не промовляв ні слова, ніби вони й без слів здогадувалися, хто перед ними, але не наважувалися привітатися.

За мить Чен Сяосяо зробила крок у її бік і, зупинившись за три кроки від неї, тихо запитала:

"Ви ще пам'ятаєте минуле?"

"Ти... ти..."

Фан Шуюнь повільно розтулила губи. Її голос лунав хрипко, наче в людини, яка дуже, дуже довго не розмовляла. На її обличчі не було особливих емоцій, проте в погляді, спрямованому на Чен Сяосяо, з'явився ледве помітний промінчик почуттів.

Чен Сяосяо чарівно усміхнулася їй і представилася:

"Мене звати Чен Сяосяо. Ви, мабуть, мене не знаєте, але точно знаєте мого батька. Мого батька звати Чен Біюань. Якщо я не помиляюся, ви — моя бабуся, Фан Шуюнь, чи не так?"

"Ти... ти... Біюань... ти мого Бі’єра..."

Незважаючи на всі зусилля, Фан Шуюнь, здавалося, не могла висловити те, що було в неї на серці, і, промовивши лише кілька слів, уже зайшлася сльозами!

"Так, я ваша рідна онука, а Чен Біюань — мій батько!" — кажучи це, Чен Сяосяо підійшла ближче та простягнула руки, щоб підтримати бабусю, чиє тіло безперестанку тремтіло.

Жінка не відштовхнула її.

Чен Сяосяо з полегшенням зітхнула й почала втішати її:

"Бабусю, не сумуйте. У нас усе добре, і ви зовсім скоро побачите батька!"

"Мій Юань’єр... мій Юань’єр..."

Фан Шуюнь заливалася сльозами та стиха шепотіла, безупинно кличучи свого сина. У кожному її слові Чен Сяосяо відчувала безмежну тугу за батьком.

Її серце стиснулося від цього болю, аж подих перехопило — вона чітко відчувала цю розриваючу тугу.

"Бабусю, я спершу відведу вас відпочити, а незабаром ви зустрінетеся з батьком!" — хоч у Чен Сяосяо й залишалося безліч запитань, вона розуміла, що зараз бабуся просто не в змозі їй відповісти.

Все ще приголомшена Фан Шуюнь, здається, прийняла свою онуку і, витираючи сльози, мовчки пішла за нею.

Мо Сюаньцзюнь не попрямував за ними — він побоювався злякати старшу, чий розум ще не повністю прояснився.

Увійшовши до вілли, Чен Сяосяо провела бабусю до кімнати на другому поверсі. Бачачи, що сльози жінки ніяк не вгамуються, дівчина відчула розгубленість, не знаючи, чим зарадити.

Людину вони знайшли, але її стан залишав бажати кращого. Якщо батько побачить її такою, він теж сильно засмутиться.

Раптово з'явилася маленька Юйтен. Вона легенько торкнулася маленьким пальчиком Фан Шуюнь, і та, вся в сльозах, миттєво знепритомніла.

"Маленька Юйтен, що ти робиш?" — запитала Чен Сяосяо, обережно вкладаючи бабусю на ліжко, щоб їй було зручно.

"Юна господарко, вона зараз зовсім не контролює себе, до того ж їй потрібне лікування. Не можна ж дозволяти їй плакати без упину, тож я дала їй трохи відпочити!"

"Лікування? Ти знаєш, як це вилікувати?" — здивовано подивилася на неї Чен Сяосяо.

"Це дрібниці, звісно, можу! Проте їй усе одно знадобиться час на відновлення, за один момент це не мине."

"Нічого страшного, головне — щоб ти змогла її вилікувати!"

"Добре!" — охоче погодилася маленька Юйтен і одразу запитала:

"Юна господарко, ми вже повертаємося?"

"Повертаємося?" — Чен Сяосяо трохи прижмурилася. — "Схоже, ми ще не бачили так званого Великого старійшину. Подивімося, чи зможемо ми його знайти. Навіть якщо не зможемо знищити його просто зараз, усе ж таки ми прийшли до маєтку Чен, тож треба залишити їм щось на згадку."

"О-о-о!"

Маленька Юйтен кивнула, і на її маленькому обличчі миттю з'явився вираз захоплення:

"Юна господарко, ми що, збираємося їх пограбувати? У них точно накопичено чимало скарбів! Юна господарко, давай потім повністю обчистимо їхню скарбницю, га?"

"Ти що, вирішила влаштувати обшук із конфіскацією?"

Пропозиція маленької Юйтен виявилася справжньою несподіванкою для Чен Сяосяо. Вона й гадки не мала, що у цієї крихітки виникнуть такі думки.

"Авжеж, авжеж!" — маленька Юйтен безупинно кивала головою і з милою усмішкою казала:

"Юна господарко, ти ж усе-таки маєш прізвище Чен! Те майно по праву належить і тобі теж. Якщо вони не хочуть віддавати добровільно, ми заберемо самі. Скажи, хіба це не чудово?"

"Ех ти, розбійнице!"

Чен Сяосяо похитала головою, не висловлюючи ні заперечення, ні підтримки. Вона дістала хустинку, дбайливо витерла сльози з обличчя бабусі, накрила її ковдрою і лише після цього попрямувала до виходу:

"Ходімо, подивимося ще на стан справ у маєтку Чен!"

"Слухаюся, юна господарко!"

Дівчина та дух вийшли з вілли й побачили Мо Сюаньцзюня, який чекав на них. Він підійшов і тихо запитав:

"Як усе минуло? Стан бабусі дуже поганий?"

"Поки що ми не починали лікування. Коли будемо залишати маєток Чен, маленька Юйтен підлікує її," — пояснила Чен Сяосяо.

"Тоді добре!" — трохи заспокоївся Мо Сюаньцзюнь.

"Огляньмося ще трохи. Маленька Юйтен надумала побути розбійницею й пограбувати їхню скарбницю!"

"Ого!" — Мо Сюаньцзюнь на мить завмер, а потім подивився на маленьку Юйтен:

"Молодець, маленька Юйтен, я тебе підтримую!"

"Ще б пак! Зятю, ми винесемо в них усе дочиста, щоб вони залишилися ні з чим!" — гордо сказала маленька Юйтен.

Чен Сяосяо невдоволено закотила очі:

"Може, ще й пожежу влаштуємо? Це називається політикою спаленої землі та суцільного пограбування!"

"Чудово, чудово! Перед тим як піти, влаштуємо пожежу — після такого вони точно сьогодні не заснуть!"

Маленька Юйтен аж радісно заплескала в долоні, приймаючи це рішення.

Бачачи її таку піднесену, Чен Сяосяо вирішила більше нічого не казати. Якщо так триватиме й далі, маленька Юйтен справді втілить у життя найрадикальніші задуми, і тоді буде справді весело.

"Ха-ха, маленька Юйтен справді дивовижна!" — засміявся Мо Сюаньцзюнь.

"Авжеж дивовижна!" — гордо підтвердила маленька пустунка.

Під час розмови простір знову почав переміщатися маєтком Чен і невдовзі опинився поблизу кількох будівель у головному дворі.

Саме тут мешкали голова роду Чен Юйтан та його син Чен Біхуа.

Щойно вони потрапили до цієї зони, Мо Сюаньцзюнь одразу відчув дещо незвичне.

"Сяосяо, тут стоїть бар'єр рівня Бойового Імператора. Видно, Великий старійшина саме тут!" — попередив Мо Сюаньцзюнь.

Чен Сяосяо, бувши майстром того ж рівня, випустила своє сприйняття й миттєво відчула захисний бар'єр. Вона кивнула:

"Справді, окрім Великого старійшини, тут немає інших майстрів такого рівня. Він має бути всередині!"

Потім вона звернулася до маленької Юйтен:

"Чи зможеш ти пройти крізь його бар'єр?"

"Юна господарко, жодних проблем! Для нашого простору бар'єр Бойового Імператора чи навіть Бойового Монарха — не перешкода!"

"Швидше заходьмо, подивимося, що він там задумав!"

"Добре!"

Обоє відчули легке коливання простору, після чого до них долинули голоси з кімнати.

"Цілих два місяці! Як ти взагалі усамітнювався для практики? Ти там що, спав?"

"Я випив усі пігулки накопичення енергії. Я й сам не розумію, чому не вдалося пробитися на новий рівень!"

"Приймати пігулки замало, головне — чи тренувався ти!"

"Так, я тренувався!"

З їхньої розмови стало зрозуміло, що вони різного віку!

І справді, коли простір підійшов до вікна, Чен Сяосяо чітко роздивилася обох чоловіків. Без сумніву, старший із них був великим старійшиною клану Чен — тим самим чужинцем і невдячним підлеглим, якого виростив Пращур роду Чен.

Мо Сюаньцзюнь також роздивлявся двох чоловіків і раптом із подивом сказав:

"Сяосяо, тобі не здається, що вони чимось схожі між собою?"

"Схожі? Та ні..."

Чен Сяосяо збиралася заперечити, але, глянувши на їхні обличчя, помітила, що вони й справді мали три-чотири спільні риси. Якби вони були окремо, це могло б бути не так помітно, але зараз, коли вони стояли поруч, схожість у рисах обличчя виглядала досить очевидною.

Ніхто ніколи не чув, щоб у великого старійшини був син, звідки ж узявся цей молодик, так схожий на нього?

Хоча цьому чоловікові на вигляд було близько тридцяти років, Чен Сяосяо його не знала і й гадки не мала, як його звати.

У її душі виникло...