Розділ 225 — V046. Виявлення проблеми. Люди в жалюгідному становищі.

Дізнавшись від Мо Сюаньцзуня, що старий Ло не помре, Чен Сяосяо більше не стала перейматися цією справою.

А ось стара пані Ло через хвилювання щодня ридала в домі Ченів і вимагала повернутися назад!

Оскільки пані Чен не знала, що саме відбувається в Яньчені, вона не підтримувала її бажання повернутися. Тому їй залишалося щодня бути поруч із матір’ю, аби бодай трохи заспокоїти стару пані Ло.

***

"Мамо, ти мене кликала?"

Щойно влаштувавши стару Матріарх з ордену Юйні в просторі, Чен Сяосяо вийшла й дізналася, що мати хоче її бачити. Вона прийшла до головного двору.

Пані Чен кивнула й злегка усміхнулася:

"Сяосяо, сідай!"

"Мамо, що сталося?" — побачивши, що мати має не надто радісний вигляд, Чен Сяосяо не могла не запитати.

"Та нічого зі мною не сталося!"

Поглянувши на улюблену доньку, пані Чен тихо зітхнула:

"Сяосяо, я хочу запитати тебе лише про одне. Скажи мені правду й нічого не приховуй, добре?"

"Мамо, навіщо ти так говориш? Що хочеш знати — просто запитай мене!"

"Сяосяо, я хочу знати, чому ти не любиш свою бабусю по матері?"

"Е-е..."

Це запитання застало Чен Сяосяо зненацька. Вона мимоволі насупилася.

Невже це справді так очевидно? Один за одним усі почали перейматися цим питанням.

Якщо говорити відверто, Чен Сяосяо ніколи не надавала цьому особливого значення. Вона була простою людиною: з тими, хто їй подобався, могла поговорити довше, а тих, хто не подобався, просто намагалася рідше бачити!

А ця бабуся по матері якраз належала до людей, які їй не подобалися. Навіть коли вона живе в домі Чен, Чен Сяосяо нізащо не пішла б до неї сама.

Вона й не думала, що це питання приверне увагу матері. Спочатку Чен Сяосяо не хотіла нічого говорити, але тепер розуміла, що цього разу їй, мабуть, не вдасться ухилитися від відповіді.

Побачивши, що донька задумалася, пані Чен покликала її:

"Сяосяо..."

"Мамо, ти маєш рацію!" — не стала заперечувати й кивнула Чен Сяосяо. — "Так, вона мені не подобається, тому я й не хочу з нею зустрічатися!"

"Чому?" — цього разу вже пані Чен завмерла від подиву й нерозуміння.

Чен Сяосяо мовчки усміхнулася.

Вона подивилася на матір і замість відповіді тихо запитала:

"Мамо, якщо тобі знадобляться гроші чи якісь речі з дому, чи можеш ти взяти їх без дозволу когось іншого?"

"Сяосяо, що ти маєш на увазі?" — пані Чен ще більше заплуталася.

"Мамо, просто відповідай!"

"Можу, звісно можу. У домі я можу в будь-який час сама вирішувати такі питання. Якщо мені потрібні гроші, я просто йду до рахівника й беру їх!"

"Саме так!" — Чен Сяосяо кивнула й усміхнулася, а потім продовжила:

"Мамо, якщо одного дня ми з Абакусом втратимо всю підтримку, втратимо все майно й навіть не зможемо прогодуватися, ти допоможеш нам?"

"Сяосяо, навіщо ти раптом говориш такі речі?" — на обличчі пані Чен з’явилося невдоволення.

"Мамо, поки не думай, правда це чи ні. Просто скажи мені, як велить твоє серце!"

"Звичайно, допоможу. Хай які труднощі у вас виникнуть у майбутньому, наша родина завжди вас підтримає. Хай якою буде наша сила, ти все одно моя донька. Навіть якщо доведеться віддати все наше майно, ми подбаємо про вас і нізащо не залишимо вас напризволяще."

"Мамо, а якщо тато не погодиться?" — в очах Чен Сяосяо промайнув гострий блиск, і вона продовжила запитувати.

"Як це твій батько не погодиться? Та як він посміє не погодитися?"

Пані Чен широко розплющила очі й рішуче сказала:

"Навіть якщо він не погодиться, я все одно так зроблю. Це ж наші діти! Як можна залишити їх напризволяще? Сяосяо, ти надто багато думаєш. Твій батько не така людина!"

"Мамо, я, звісно, знаю, що тато не такий. Я питаю про твою позицію як матері. Якби ти опинилася в такій ситуації, як би ти вчинила?"

"Сяосяо, ти хочеш сказати..."

Донька була надзвичайно серйозною. Пані Чен аж ніяк не була дурною людиною й тепер приблизно розуміла, навіщо донька ставила всі ці запитання.

Побачивши вираз обличчя матері, Чен Сяосяо зрозуміла, що та вже здогадалася.

"Мамо, тепер ти розумієш, чому? Саме тому вона мені не подобається!"

"Але..." — розгублено промовила пані Чен. — "Вона ж твоя бабуся по матері. Навіть якщо вона..."

"І що з того?"

Чен Сяосяо байдуже сказала:

"Вона явно мала можливість допомогти тобі й батькові. Але за всі ці понад десять років жодного разу не простягнула нам руки допомоги. Раніше, коли ми жили в клані Чен, хай там як, у нас принаймні був дах над головою і їжа. Батько теж міг хоч трохи про нас подбати."

"А відколи ми залишили Імперську столицю й втратили все, хіба вона хоч раз допомогла нашій родині? Пам’ятаю, батько кілька разів був поранений, правда? У ті часи ми не те що не могли запросити для батька лікаря — ми самі жили голодні. Зрештою, нам допомогли селяни з села Люшу, правда?"

"Клан Ло в Яньчені все-таки є впливовим родом. Не кажучи вже про сотні тисяч лянів, у них напевно було хоча б кілька десятків тисяч срібних лянів. Мамо, хіба вони дали тобі бодай один срібний злиток? Якби нам не пощастило вижити, ми всі давно померли б від голоду, правда?"

"Півтора року тому батька знову скалічили, а я була тяжко поранена. Мамо, якби тоді в мене не було простору, як ти думаєш, чи були б ми сьогодні там, де є?"

"Ми прожили в селі Люшу цілих три-чотири роки. Мамо, ти напевно не раз отримувала листи від бабусі. Невже ти справді думаєш, що вона в Яньчені не знала про становище нашої родини? Ти справді в це віриш? Хай там як, я не вірю!"

"..."

Пані Чен остаточно завмерла. Цього разу вона не знала, чи навмисно ігнорувала це питання, чи справді ніколи не замислювалася над ним.

Тепер, коли донька заговорила про це, обличчя пані Чен зблідло. Вона міцно стиснула кулаки, притисла руку до грудей, відкрила рота, але не змогла вимовити жодного слова.

Побачивши це, Чен Сяосяо тихо зітхнула. Насправді вона не хотіла викривати все це.

"Мамо, ти щойно сказала, що якби ми з Абакусом опинилися в такій ситуації, ти була б готова віддати все наше майно, щоб допомогти нам. Тоді..."

"Я не думаю, що клану Ло довелося б віддати навіть половину свого майна, щоб допомогти нашій родині. Лише тисяча чи кілька тисяч срібних лянів вистачило б, щоб ми пережили скруту й не опинилися в становищі, коли нам навіть нічого їсти."

"Тому, мамо, я люблю дядька. Я охоче розмовляю з ним. Навіть із тим безсердечним дідусем я готова перекинутися кількома словами. На перший погляд він здається безсердечним, але в нього є свої принципи. Тоді він теж думав насамперед про благо власної дитини. Але..."

"Тих, хто міг допомогти нашій родині, але весь цей час і пальцем не поворухнув, я просто зневажаю. І не маю жодного бажання з ними розмовляти. Хай якою буде причина, якщо людина мені не подобається, то не подобається!"

Сказавши все чітко й відверто, Чен Сяосяо нарешті дозволила матері зрозуміти причину. Проте пані Чен не стала виправдовувати стару пані Ло. Зрештою, як безпосередня учасниця тих подій, вона краще за інших розуміла, що тоді відбувалося.

Більше нічого не сказавши, Чен Сяосяо ще трохи посиділа з матір’ю, а потім залишила головний двір.

***

На одній із державних доріг у провінції Цзінчжоу!

Гурт із кількох десятків людей — старих і молодих — повільно рухався вперед. За ними їхало кілька возів, поруч ішли десятки коней. За їхнім виснаженим виглядом було видно, що вони пережили тяжке потрясіння. Увесь гурт огорнула мертва тиша.

Це були люди клану Чен, які залишили Імперську столицю!

Слуги розійшлися, понад десять людей загинули в бою. Тепер залишилося лише кілька десятків людей — головні представники роду Чен. Очолював їх Чен Юйтан.

Бувши Бойовим Королем, він мав попелясте обличчя, а в очах не було й сліду життя, наче він будь-якої миті міг упасти замертво.

Та ніч завдала йому надто сильного удару!

Настільки сильного, що навіть така безжальна людина, як він, ледве могла його витримати. Усе було брехнею, а в усьому винен був він сам!

"Голово роду..."

Троє людей їхали пліч-о-пліч. Поряд з ним були колишні п’ятий і третій старійшини. Тепер у роду Чен залишилося лише двоє старійшин. Вони дуже боялися, що голова роду не витримає.

"..."

Чен Юйтан злегка повернув голову, поворухнув очима й мовчки запитав, що сталося.

Третій старійшина подивився на нього й похмуро сказав:

"Голово роду, ми досі не вирішили, куди вирушимо? Світ такий великий. Невже ми справді маємо сховатися в горах і лісах?"

"Чому б і ні?" — голос Чен Юйтана був страшенно хрипким, наче його горло було роздерте, і кожне слово звучало моторошно.

"Голово роду, якщо ми сховаємося в горах і лісах, що буде далі? Невже ви хочете, щоб вони стали мисливцями?" — на обличчі третього старійшини з’явилася гірка усмішка.

П’ятий старійшина глянув на них обох і сказав:

"Ми втратили все. Хай куди підемо, нам буде важко оселитися. Хіба що..."

Почувши його слова, двоє інших повернули до нього погляди.

П’ятий старійшина гірко усміхнувся:

"Якщо ми поїдемо до повіту Цін'ань, думаю, буде простіше. Принаймні там ніхто не наважиться нас принижувати!"

"Неможливо..." — голос Чен Юйтана не містив жодної емоції.

"Голово роду..."

П’ятий старійшина мав надзвичайно серйозний вигляд:

"Якщо ми не оселимося в повіті Цін'ань, то менш ніж за пів року кілька десятків людей, які зараз залишилися, більше не житимуть у цьому світі!"

"Голово роду, ваш обов’язок — забезпечити продовження роду Чен. Хай там як, ми повинні зберегти рід Чен. Будь ласка, добре подумайте!"

"..."

Чен Юйтан залишався байдужим до їхніх слів, наче життя всіх цих людей його зовсім не хвилювало.

Двоє старійшин перезирнулися. Вони обоє побачили в очах один одного безпорадність.

Зрештою п’ятий старійшина трохи поміркував і не втримався:

"Голово роду, ви повинні знати, що дружина голови роду не загинула. Якщо я не помиляюся, її врятували Чен Біюань і його донька. Голово роду, невже ви не хочете її знайти?"

"…"

Погляд Чен Юйтана, який до цього був опущений, нарешті трохи змінився, але він усе одно нічого не сказав.

Вони вже використали останній козир, але людина перед ними все одно залишалася байдужою.

Їм залишалося лише зітхати й гірко усміхатися!

Обидва старійшини прожили вже чимало років. Тепер їхні будинки в Імперській столиці були повністю знищені. Навіть якби вони вціліли, у них не залишилося б обличчя там жити. Зрештою, після такої великої катастрофи в клані Чен їм було б соромно зустрічатися з колишніми знайомими.

Якщо вже залишати Імперську столицю, треба було знайти інше місце для життя. Але де саме вони могли оселитися й прожити спокійно? Вони обговорювали це дуже довго, та так і не знайшли відповідного місця!

Не тому, що такого місця не було, а тому, що вони знали, з якими проблемами зіткнуться в майбутньому.

Про справи клану Чен уже знав увесь світ. Тих, хто простягнув би руку допомоги в скруті, напевно, не знайдеться. А от тих, хто скористається нагодою, щоб добити повалених, буде чимало. Спокійного життя їм точно не бачити.

До того ж із майна кількох десятків людей роду Чен залишилося всього кількасот срібних лянів. Як на такі гроші облаштувати життя на новому місці? Цих грошей, мабуть, не вистачило б навіть на придбання пристойного будинку, не кажучи вже про їжу та інші потреби на перший час. Не мине й кількох днів, як усі гроші в них закінчаться.

Що вони робитимуть тоді?

Залишався лише повіт Цін'ань. Хай там як люди на це подивляться, бодай існувала кровна спорідненість зі Священною Землею Центральних Рівнин. Люди не наважаться надто сильно їх утискати. Навіть якщо ніхто не допоможе, вони все одно мали впевненість, що поступово зможуть там влаштуватися.

В інших місцях вони взагалі не бачили надії!

Тому їм залишалося обрати лише повіт Цін'ань, адже це була територія Чен Біюаня!

Їхній задум не мав підтримки голови роду Чен Юйтана, і двом старійшинам залишалося лише безперестанку зітхати.

***

Священна Земля Центральних Рівнин!

Після невтомної праці всіх будівничих нарешті завершилося будівництво триповерхової пагоди, яку хотіла Чен Сяосяо. Навіть різноманітні книжкові полиці, замовлені нею від самого початку, теслі вже завершили!

Книг з секретними техніками було не так багато — трохи понад п'ятсот, але цього було достатньо, щоб ця будівля могла називатися бібліотекою і не виглядати надто жалюгідно.

За один день Чен Сяосяо та Мо Сюаньцзунь розподілили секретні техніки за рівнями.

На першому поверсі розмістили близько трьохсот книг, на другому — понад сотню, а на третьому було найменше — лише кілька десятків.

Для початку здобути кількасот книг було вже непогано!

Навіть Предок Храму Небесних Таємниць кілька разів похвалив Чен Сяосяо. Приблизно за один місяць створити кількасот книг з секретними техніками — справді неабияке досягнення.

Він також навмання переглянув кілька потужних секретних технік і, усміхаючись, сказав, що навіть сам ними зацікавився. Ці речі справді були чудовими й аж ніяк не поступалися секретним технікам ордену Божественного Меча.

За бібліотекою наглядав старійшина Лінь. Відтепер, хто б не хотів увійти, обов’язково мав пред’явити жетон.

Після того як цю справу було владнано, залишався ще місяць до набору учнів, і вся Священна Земля Центральних Рівнин наче стала зовсім іншою.

***

"Предку, ти зараз хочеш увійти до простору?"

Чен Сяосяо здивовано подивилася на старого, який стояв перед нею. Після минулого виходу він більше не просив дозволу зайти туди.

Предок Храму Небесних Таємниць кивнув:

"Так. Я відчув, що моє вузьке місце, здається, почало послаблюватися. Хочу пожити там кілька днів і подивитися, чи справді зможу здійснити прорив!"

"Предку, ти ж зараз на середній стадії Бойового Монарха. Невже вже скоро зможеш прорватися до піку Бойового Монарха?" — Мо Сюаньцзунь був і здивований, і радий. Для нього це справді стало несподіванкою.

Серед предків Храму Небесних Таємниць, крім найстаршого предка, який здійснив прорив до піку Бойового Монарха, решта перебували на початковій або середній стадії Бойового Монарха. Адже для них після досягнення рівня Бойового Монарха кожен наступний прорив був надзвичайно складним.

"Це добра новина. Предку, ходімо всередину. Там якраз є шановна настоятелька, тож у вас буде компанія!" — Чен Сяосяо не надто переймалася цим. Їй цей предок усе-таки дуже подобався.

"Добре!"

Усі троє разом увійшли до простору!

Знову побачивши простір, сповнений життєвої сили, Предок Храму Небесних Таємниць залишився дуже задоволений:

"Ви двоє йдіть займайтеся своїми справами. Я сам трохи прогуляюся!"

Сказавши це, він майнув і знову почав ходити простором.

Вони не стали звертати на нього уваги й увійшли до вілли.

Щойно зайшли, як зустріли батька, Чен Біюаня. Побачивши, що молоде подружжя прийшло, він зовсім не здивувався.

"Тату..."

"Тесть..."

"Ви прийшли!" — на обличчі Чен Біюаня з’явилася радісна усмішка. Потім він сказав:

"Сяосяо, твоя бабуся, здається, вже почала приходити до тями. Думаю, вона скоро прокинеться!"

"Справді? Чудово! Ходімо подивимося!"