Розділ 23 — Сварлива баба нахабно вдерлася до хати.

"Батьку, мамо, я ось про що подумала: у просторі вже повно і рису, курей, і кролів. Нам треба знайти нагоду й продати частину. Принагідно зможемо запросити лікаря, щоб він оглянув батька, — тоді ти швидше одужаєш", — висловила свою пропозицію Чен Сяосяо.

Чен Біюань скрушно опустив очі. Пані Чен, яка стояла поруч, кивнула і з усмішкою сказала:

"Сяосяо каже правду. Завтра я піду до старости Лю, щоб попросити воза, а післязавтра поїдемо й виручимо трохи срібла. Купимо для тебе, кращих ліків. Зараз твоє тіло якраз іде на лад, не можна це діло затягувати, треба вилікуватися якомога швидше!"

"До того ж у нас удома вже закінчуються сіль та олія, тож плануймо поїздку на післязавтра!" — остаточно вирішила пані Чен.

Чен Сяосяо подивилася на мовчазного батька і, про щось здогадавшись, лагідно додала:

"Батьку, нам більше нічого не треба, аби лишень ти знову міг жити як звичайна людина."

Хоч дівчина й не мала спогадів колишньої Чен Сяосяо, за її власними спостереженнями було зрозуміло, що батько — постать непроста. Особливо якщо зважити на те, що молодший брат Чжен'юань тепер щодня наполегливо тренується; її батько явно колись був неабияким майстром бойових мистецтв.

Шкода лише, що вона не знала, кому саме перейшов дорогу батько і хто змусив їх тікати у цю глухомань, та ще й не змилосердився, перебивши йому сухожилля й роздробивши кістки. Це був жорстокий спосіб назавжди позбавити людину можливості займатися бойовими мистецтвами, і Чен Сяосяо це чітко розуміла.

Чен Біюань повільно підвів погляд. Він помітив, що старша донька змінилася, але не сподівався, що вона виявиться такою проникливою. На її слова він лише стримано відповів:

"Усе, що стосується дому, вирішуйте самі. Тільки будьте обережні на ринку, коли продаватимете речі", — у його очах промайнула тривога, адже він понад усе боявся, що хтось із чужинців помітить духовних тварин.

Він чудово розумів: якщо хтось дізнається про духовну птицю, їхня родина втратить нинішній спокій. Проте без торгівлі їм просто не було за що виторгувати срібло, тож це був вимушений крок.

"Батьку, мамо, я все зрозуміла!"

Отримавши згоду, Чен Сяосяо ще трохи погомоніла з батьками й вийшла з кімнати.

Гав! Гав! Гав! Гав!

Щойно дівчина збиралася повернутися до себе, як почула заливистий гавкіт своїх собак і без зайвих слів кинулася надвір.

"Сяосяо, хто там прийшов до нас?" — почувши гавкіт, слідом за нею вибігла й пані Чен, на ходу ставлячи запитання.

"Мамо, я й сама не знаю!"

Мати й донька вибігли на подвір'я і заніміли: на краю їхнього городу навпочіпки сиділа якась жінка й завзято рвала пекінську капусту, яка за ці дні якраз встигла трохи підрости. Чен Сяосяо від такого видовища миттєво спалахнула гнівом:

"Яке зухвальство! Серед білого дня красти чуже майно!"

Від цього різкого крику злодійка, яка досі захоплено нищила чужу працю, здригнулася від несподіванки й ледь не гепнулася обличчям просто в грядку. Коли вона розвернулася, перед ними постало огидне обличчя схильної до пліток Ань Сяохун.

"Ань Сяохун, красти посеред білого дня — чи не занадто це навіть для тебе!" — обличчя пані Чен теж позеленіло від люті.

Чен Сяосяо підійшла ближче й побачила, що добра половина грядки вже стояла пусткою. Вона розгнівано вигукнула:

"Ань Сяохун, ти що, дурману об'їлася? Навіщо ти вирвала нашу капусту!"

"Чого репетуєш? Думаєш, якщо голос гучний, то можна людей ображати? Я всього-на-всього взяла трохи розсади, а ви відразу — злодійка, злодійка! Як не соромно такі огидні слова говорити!"

Вкрай невдоволена Ань Сяохун підвелася, обтрусила бруд зі своєї сукні, а потім без жодних докорів сумління знову нахилилася, згребла в оберемок цілу купу вирваної капусти й нахабно кинула:

"Ми всі з одного села Люшу! Взяла у вас жменю зелені, а ви вже лаєтеся. Чи не занадто ви задерли ніс перед жителями нашого села?"

Бачили вони різних безсоромників, але такого нахабства ще не зустрічали! Пані Чен та її донька аж затремтіли від обурення.

Чен Сяосяо вперше в житті відчула нестримне бажання просто вдарити когось. З кам'яним обличчям вона вп'ялася поглядом у цю зухвалу жінку й наказала:

"Кинь капусту, інакше нарікай на себе."

"Ой-ой, налякала! Спробуй-но мене зачепити! Не забувай, що ваша родина Чен тут усього-на-всього прийшлі. Якщо ти піднімеш на мене руку, я зроблю так, що вам тут життя не буде. Не віриш — ризикни!" — ставала дедалі нахабнішою Ань Сяохун.

"Добре, дуже добре, тоді перевіримо!" — в очах Чен Сяосяо блиснув холодний вогник, і вона подумки віддала наказ обом собакам.

Пані Чен насилу стримала гнів і промовила:

"Ань Сяохун, ти переходиш усі межі. Цю капусту ми садили для себе, яке ти маєш право вдиратися на мій город і виривати її?"

"Яке право? Моє власне право, бо я Ань Сяохун! Якщо я хочу рвати — то буду рвати, і немає такої речі, яку б мені не вільно було взяти!" — вийшовши з городу з капустою в руках, Ань Сяохун презирливо змірила матір та доньку зверхнім поглядом і додала:

"Пам'ятайте, це наше село Люшу дало вам притулок, інакше ви б уже давно під тином з голоду здохли!"

Гав! Гав! Гав! Гав!

У цю ж мить двоє величезних псів стрімко кинулися на Ань Сяохун. Пані Чен, яка щойно збиралася щось заперечити, аж рота роззявила від несподіванки.

Злодійка, яка вже збиралася гордо піти геть, злякалася до смерті. Забувши про капусту в руках, вона чимдуж кинулася тікати, верещачи на ходу:

"Ах ви ж мерзенні пси родини Чен, ну начувайтеся у мене!"

Гав! Гав! Гав! Гав!

Отримавши чіткий наказ, собаки переслідували її по п'ятах. Почалися справжні перегони між людиною та тваринами. Хоч Ань Сяохун і була звиклою до селянської праці, проте через зайву вагу вона ніяк не могла втекти від погоні, ба більше — це були далеко не звичайні собаки.

Не встигла вона відбігти й на двадцять метрів, як пси оточили її з усіх боків. Пам'ятаючи наказ господині, вони не стали відразу кусати її, а лише грізно гарчали.

Побачивши, що втекти їй не вдасться, Чен Сяосяо холодно усміхнулася.

Пані Чен, боячись, що собаки розірвуть жінку й звичайна сварка переросте у велику біду, поспіхом крикнула:

"Сяосяо, не дозволяй собакам кусати її!"

"Мамо, вона сама прийшла красти, тож якщо її покусають пси — це суто її провина!" — хоч Чен Сяосяо й не збиралася пом'якшувати тон, проте з аргументами матері погодилася.

"Мамо, стій тут і не підходь близько, щоб вона випадково тебе не поранила."

Пані Чен знала, яка Ань Сяохун сварлива та некерована, і сама не горіла бажанням мати з нею справу, тому слухняно кивнула.

Чен Сяосяо попрямувала до крадійки, дорогою підбираючи розкидану капусту. Хоч вона ще й не виросла до кінця, проте цілком годилася для того, щоб її посмажити на обід, тому переводити добро не варто було.

"Мамо, старша сестро, що тут відбувається? Ой, нашу капусту вирвали!"

"Мамо, що сталося з Ань Сяохун?"

"Чому собаки гавкають на Ань Сяохун? Вона щось украла?"

Трійко молодших дітей невідомо звідки з'явилися на подвір'я. Чжен'юань підбіг до старшої сестри й, допомагаючи збирати зелень, запитав:

"Сестричко, вона крала нашу капусту?"

Ань Сяохун, яка ледве переводила подих від шаленого бігу, була поза себе від люті й образи. Звісно, люті пси, чиї очі палали диким вогнем, лякали її до дрижаків, але визнавати поразку вона не збиралася. Жінка вигукнула в бік Чен Сяосяо, яка саме збирала капусту:

"Ах ти ж паскудне дівчисько, нацькувала на мене собак! Кажу тобі, зі мною такі жарти погані, негайно прибери своїх псів, інакше все село Люшу вам цього не подарує!"

"Добре, як бажаєш!" — випросталася і змірила її крижаним поглядом Чен Сяосяо, а потім повернулася до старшого брата:

"Чжен'юань, зараз же біжи до села Люшу й поклич сюди старосту Лю. Я хочу, щоб староста розсудив нас і чітко сказав, хто тут і кого ображає!"

"Добре, я вже біжу! Прийшла красти, та ще й рота роззявляє!" — розгнівано крикнув Чжен'юань і щодуху помчав у бік села.

Обличчя Ань Сяохун на мить зблідло, але вона швидко повернула собі самовладання і, гордо задерши підборіддя, вигукнула:

"Ну й кличте, так навіть краще! Ми негайно заберемо цю землю назад, а всю вашу сімейку виженемо геть із села Люшу!"