Розділ 241 — V062: Незвичайні розпорядження. Залишки лиха.

Люди з клану Чен!

Чен Сяосяо й подумати не могла, що люди зі столичного клану Чен з'являться у Священній Землі Центральних Рівнин.

Від самої думки про них настрій Чен Сяосяо спохмурнів, а в очах промайнув вогник. Побачивши, як поспіхом іде батько, вона відчула в душі цілу гаму суперечливих почуттів.

Невже батько...

Раптом Чен Сяосяо згадала ще одну надзвичайно важливу людину. Їй стало цікаво, як бабуся поставиться до появи цих людей.

Чи пробачить вона його?

Про інших можна було не говорити. Чен Сяосяо була впевнена, що ці люди прийшли сюди просити про зустріч саме через Чен Юйтана. Зрештою, якби не зв'язки з ним, ніхто з решти просто не наважився б з'явитися.

Але як бабуся з ними вчинить?

Чен Сяосяо чудово розуміла: усі ці старі образи, добро і зло, правота й неправота — справа старшого покоління, і вона має до цього не так багато стосунку.

З огляду на старшинство вона не мала права втручатися. Але раз люди самі прийшли до їхніх дверей, вона не могла просто залишити це без уваги. Трохи подумавши, вона рушила слідом.

Біля зовнішніх воріт Священної Землі Центральних Рівнин чекало кілька десятків людей.

Одяг на них ледве прикривав тіло, обличчя були жовті та виснажені, а самі вони мали жалюгідний вигляд.

Кілька учнів, які несли варту, холодно дивилися на них і не вступали в розмову.

Якби ці люди не назвали ім'я Патріарха, ніхто навіть не став би доповідати про їхню появу.

Чен Сяосяо поспішила за батьком, але, на її подив, той не вийшов до гостей. Він зупинився неподалік і холодно спостерігав за всім із боку.

Тепер вона також побачила вигляд цих людей.

Не можна було заперечувати — слово "жалюгідні" цілком їм пасувало.

Найбільше привертав увагу чоловік, худий до кісток, із повністю білим волоссям.

Це був Чен Юйтан.

До того ж він перебував без свідомості.

Знову побачивши цю людину, Чен Сяосяо відчула надзвичайно складні почуття. Тим більше вона не могла уявити, що зараз відчував її батько.

Вона тихо зітхнула.

Не можна було не визнати, що цей дідусь був жалюгідною людиною.

Але жалюгідні люди часто мають і ненависні риси. Інакше він не опинився б у такому становищі.

Час поволі спливав.

Батько й донька весь час залишалися в тіні, спостерігаючи за цією групою людей.

Ні, правильніше сказати — вони весь час стежили за непритомним Чен Юйтаном.

Ніхто не знав, скільки минуло часу.

Раптом Чен Біюань розвернувся й пішов, наче взагалі тут не з'являвся.

Чен Сяосяо на мить застигла.

Щойно вона помітила сльози в куточках очей батька та боротьбу в його погляді, тож могла зрозуміти...

Якщо батько не був байдужим, чому ж він пішов?

Цієї миті Чен Сяосяо трохи не розуміла вибору батька. Помовчавши, вона також розвернулася й пішла.

Люди клану Чен, які чекали кілька годин, зрештою так і не побачили ні Чен Біюаня, ні інших членів його родини.

Тепер члени родини Чен Біюаня були людьми, з якими не можна було зустрітися просто тому, що хтось цього забажав.

Якщо вони самі не хотіли бачити людину, то вона могла не зустрітися з ними до кінця свого життя.

Минув цілий день.

Виснажені люди клану Чен зрештою мовчки пішли.

***

Повернувшись додому, Чен Сяосяо вирушила до бабусі.

Дивлячись на свою вродливу й статечну бабусю, вона мимоволі згадала щойно побаченого біловолосого дідуся.

Старша пані Чен не промовляла жодного слова.

Вона мовчала.

Чен Сяосяо просто тихо сиділа поруч.

Здавалося, вони обидві поринули у світ спокою, де не було чути жодного звуку.

Невідомо, скільки часу минуло.

Розсіяний погляд Фан Шуюнь поступово сфокусувався. Вона подивилася на онуку, і на її обличчі промайнули біль та смуток.

Вона тихо сказала:

"Сяосяо, я кохаю його, але ненавиджу його ще сильніше. Я воліла б, щоб у моєму світі його ніколи не було. Мабуть, забути — найкращий вихід."

"Бабусю, я розумію!"

Бабуся й онука обмінялися лише однією реплікою.

Після цього вони більше не говорили.

Вони тихо просиділи разом цілих два дні й дві ночі, аж поки Чен Сяосяо не відвела бабусю до кімнати відпочити.

Повернувшись до свого Павільйону Нефритової Лози, Чен Сяосяо побачила Мо Сюаньцзуня, який чекав на неї.

"Що сталося? Ти не пішов займатися своїми справами?" — дещо здивовано запитала Чен Сяосяо.

Мо Сюаньцзунь узяв її за ніжну руку, подивився їй в очі й тихо запитав:

"Сяосяо, як бабуся?"

"Їй погано."

Чен Сяосяо трохи насупилася й м'яко відповіла:

"Бабуся сказала, що кохає його, але ще сильніше його ненавидить. Вона воліла б, щоб у її світі не було тієї людини. Каже, що, мабуть, забути — найкращий вихід."

"Якщо так, виходить, бабуся все ще його кохає."

Погляд Мо Сюаньцзуня замерехтів.

"Тесть ці два дні був приблизно в такому ж стані, як бабуся. Він постійно придушував свої емоції. Видно, ця справа сильно на нього вплинула."

"Нехай справи старших залишаться справами старших."

Чен Сяосяо потерла брови.

"Я втомилася. Піду трохи відпочину."

"Добре, іди."

Мо Сюаньцзунь залишився сидіти й надовго замислився.

Потім його постать майнула — і він зник.

***

За сто лі від Священної Землі Центральних Рівнин стояв зруйнований гірський храм.

Відтоді як його настоятель відійшов у вічність, у храмі більше ніхто не жив. За кілька років він настільки занепав, що став непридатним для проживання.

Зруйновані стіни, поламані перегородки, заросле бур'янами подвір'я — окрім мисливців, які час від часу заходили в гори й ночували тут, майже ніхто сюди не приходив.

Але зараз у цьому забутому всіма гірському храмі з'явилося понад десять людей.

Вони скидалися на біженців.

У повіті Цін'ань таких людей важко було побачити. Адже нині його мешканці жили й працювали в мирі та спокої, жодних стихійних лих не траплялося, тому люди в настільки жалюгідному вбранні тут просто не могли з'явитися.

Це були саме ті члени клану Чен, які залишили Священну Землю Центральних Рівнин.

Усі вони мали похмурі обличчя.

А глава родини Чен Юйтан, чиє волосся вже стало сивим, ледве дихав. Здавалося, ще мить — і його подих урветься.

"Що нам робити..."

Наймолодший юнак мав похмуре обличчя, а в його очах світився відчай.

"Невже ми справді маємо так жити?"

"Чен Біюань більше не хоче приймати нас. Схоже, надалі нам справді доведеться оселитися в горах і жити з полювання", — пробурмотів інший.

Найстарший серед них, Чен Юйсяо, був сповнений розчарування.

Він заціпеніло дивився на непритомного чоловіка й довго не промовляв ані слова.

Молодий чоловік, який сидів поруч із Чен Юйсяо, у розпачі скуйовдив волосся й запитав:

"Дядьку Юйсяо, що нам робити? Чен Біюань не хоче мати з нами справи. Ми втратили навіть останню опору. Невже вони справді хочуть загнати нас у глухий кут?"

Відтоді як Чен Юйтан остаточно занепав духом, більшість тих, хто прийшов зі столиці, розійшлася.

Залишилося тридцять чотири людини.

Окрім жінок і дітей, тут були лише ці понад десять чоловіків.

Заради виживання вони мусили піти до Священної Землі Центральних Рівнин і ризикнути всім, сподіваючись, що Чен Біюань з огляду на кровну спорідненість та становище Чен Юйтана залишить їх.

Але вони чекали цілий день.

Чен Біюань так і не з'явився.

Вони не змогли навіть побачити його, не кажучи вже про те, щоб висунути якісь вимоги.

Тепер, коли вони повернулися, у їхніх серцях зростав відчай.

Вони не знали, що робити.

Чен Юйсяо приховав суперечливі почуття й сказав:

"У всіх нас є самовдосконалення. Навіть якщо справді підемо в гори й житимемо там, ми не помремо з голоду. Тепер усі наші надії треба покласти на дітей. Знайдемо місце в повіті Цін'ань і оселимося там. За кілька років відправимо дітей до Священної Землі Центральних Рівнин. Гадаю, тоді..."

Він не договорив.

Усі присутні розуміли його думку й намір.

Тепер, коли Чен Біюань не бажав їх приймати, їм залишалося покласти всі надії на наступне покоління.

Якщо їхні діти зможуть вступити до Священної Землі Центральних Рівнин, їм, навіть якщо доведеться потерпіти, залишиться лише змиритися з труднощами.

Усі замовкли.

"Я от не розумію, чому старший брат Чен Біюань став таким безсердечним. Навіть якщо дядько Юйтан завинив, минуло вже стільки часу. До того ж столичний клан Чен вони вже зруйнували, а ми опинилися в такому становищі. Чому він досі тримає на нас образу?" — Вісімнадцятирічний Чен Чжендун був сповнений обурення. — "До того ж дядько Юйтан уже став таким. Невже в нього серце з каменю? Якщо дядько Юйтан справді помре, подивимося, чи не пошкодує він. Навіть про рідного батька не хоче подбати. Він справді втратив людяність."

"Якщо він навіть про свого батька не хоче дбати, то й нам не треба. Зрештою, його власний син не переймається ним. Ми тепер ледве можемо забезпечити собі триразове харчування. Як він хоче, щоб ми ще й доглядали за ним?"

"Дядьку Юйсяо, боюся, дядько Юйтан довго не протягне. Що нам тепер робити? Якщо так триватиме й далі, ми..."

Кілька молодших чоловіків один за одним висловилися.

У їхніх голосах виразно звучало невдоволення, особливо щодо Чен Юйтана. Усі вони давно стримували в собі образу.

Коли вони жили в столичному клані Чен, Чен Юйтан не був до них особливо прихильним.

Адже весь клан Чен контролював Великий старійшина, а глава родини був лише маріонеткою. Тож як молодше покоління клану могло добре до нього ставитися?

До того ж їхнє нинішнє становище було безпосередньо пов'язане з Чен Юйтаном.

Їм більше не було до кого звернутися по допомогу.

Тож із їхніх слів було нескладно зрозуміти: вони не хотіли й надалі тягнути за собою цей тягар.

Почувши їх, обличчя Чен Юйсяо різко спохмурніло.

Він гостро глянув на них:

"Що? Ви знову хочете розділитися? Невже ви збираєтеся покинути власну родину?"

Обличчя Чен Чжендуна палало від сорому, але він стиснув зуби й відповів:

"Дядьку Юйсяо, не можна так казати. Подивіться на наше становище. Невже ми ще можемо добре доглядати за дядьком Юйтаном?"

"Гм!" — холодно пирхнув Чен Юйсяо.

"Хай там як, у нашій родині Чен не повинно бути таких думок. Ми не можемо покинути жодного члена родини. Минуле залишилося в минулому. Тепер нам залишається лише наполегливо працювати заради майбутнього."

"Але ми..."

"Замовкни!" — суворо гримнув Чен Юйсяо:

"У майбутньому настане день, коли вам самим знадобиться допомога. Невже ми, рідні люди, не повинні допомагати одне одному? Невже ще й маємо добивати того, хто вже впав? Якщо ви так думаєте, негайно забирайтеся! Я, Чен Юйсяо, не хочу таких людей у своїй родині. Геть звідси й живіть самі!"

Кілька молодих людей після його крику почервоніли й опустили голови від сорому.

На їхню думку, людина, яка вже стояла на межі смерті, справді не варта була подальших зусиль.

Але вони також знали, що Чен Юйтан був їм дуже близьким родичем.

На відміну від інших бічних гілок, які майже всі вже розійшлися, вони були найближчими до нього людьми.

Якби тепер вони справді залишили Чен Юйтана напризволяще, це означало б, що рідні покинули рідного.

Якби про це стало відомо, люди неодмінно сміялися б із них і зневажали їх.

"Спершу залишимося тут на день-два. Стан Юйтана дуже поганий, і він не витримає дороги. Чжендун, Чженьчжи та Чжентун, завтра разом вирушите в гори полювати й назбираєте хороших лікарських трав. Коли Юйтанові стане краще, тоді вирушимо назад." — озвучив свій план Чен Юйсяо.

Присутні перезирнулися.

Їхні погляди замерехтіли, губи ворухнулися, але ніхто не наважився сказати те, що думав.

Тепер Чен Юйсяо був їхньою головною опорою і фактично главою родини.

Його наказу ніхто не смів не послухатися.

"Гаразд, ви вже трохи відпочили. Вже пізно. Ідіть та принесіть трохи дичини!" — знову віддав розпорядження Чен Юйсяо.

Полюванням зазвичай займалися молоді люди, тож юнаки з покоління Чжен підвелися, щоб приготувати вечерю.

Раптом просто з повітря виникла постать.

Чен Чжендун перелякано вигукнув:

"Хто ти? Хто там?!"

"Чжендуне, не будь неввічливим!"

Чен Юйсяо побачив перед собою вродливого, мов небесний бог, чоловіка. Його глибокі очі випромінювали неприховану холодність, поки він зверхньо оглядав усіх присутніх.

Щойно чоловік з'явився, люди одразу впізнали його, адже він уже з'являвся в столиці.

Тієї ночі, коли столичний клан Чен загинув, він прийшов разом із Чен Сяосяо.

Його особа була очевидною.

Чен Чжентун не втримався й вигукнув:

"Мо Сюаньцзунь!"

"Правильно. Це справді я, Глава Храму!"

Мо Сюаньцзунь окинув їх поглядом, а потім перевів очі на непритомного чоловіка.

У його очах промайнув подив.

Усього за кілька місяців людина перед ним змінилася до невпізнання.

Якби він не знав його раніше, то навряд чи одразу зміг би зрозуміти, хто це.

Усі замовкли.

Вони не знали, чому Мо Сюаньцзунь з'явився тут, тому могли лише чекати його подальших дій.

Погляд Чен Юйсяо був складним.Він склав руки перед грудьми:

"Пане Мо, ви прийшли через якусь справу?"

"Як він опинився в такому стані?" — указав на чоловіка, який лежав на землі, й холодно запитав Мо Сюаньцзунь.

"Глава родини..."

Чен Юйсяо простежив за його жестом і тихо відповів:

"Глава родини непритомний уже близько пів місяця. Нам справді нічого не залишалося, окрім як піти до Священної Землі Центральних Рівнин. Ми знали, що його нездійснене бажання досі не дає йому спокою, тому хотіли допомогти здійснити його мрію. Але..."

"Хм..."

Навіть без пояснень Мо Сюаньцзунь уже міг здогадатися, що сталося.

Він дістав вишукану пляшечку, витрусив одну пігулку й дав її Чен Юйтану.

"Пане Мо, це..."

Побачивши, що той зміг проковтнути пігулку, Мо Сюаньцзунь відповів:

"Не хвилюйся. Він не помре."

Потім він обернувся до присутніх:

"Відтепер вам не потрібно більше приходити до Священної Землі Центральних Рівнин і турбувати її. Також передайте йому: не треба більше чіплятися за певні речі. Минулого вже не змінити, а шкодувати немає сенсу. Якби знав наперед, то не робив би. Відтепер просто живіть добре."

"Що стосується глави родини, лише він сам може вирішувати за себе. Але ваші слова я передам йому, коли він прокинеться. А яким буде його вибір — ми не можемо втручатися", — похмуро відповів Чен Юйсяо.

"Я розумію." — кивнув Мо Сюаньцзунь. — "Просто передайте йому ці слова. Я почув майже все, про що ви щойно говорили."

Сказавши це, Мо Сюаньцзунь ковзнув поглядом по кількох молодших членах родини.

Вони миттю відчули себе так, наче впали в крижану воду, і мимоволі кілька разів здригнулися.

Навіть вираз обличчя Чен Юйсяо змінився.

Виявляється, Мо Сюаньцзунь уже давно був тут, а вони навіть не помітили його.

Це означало, що перед ним вони взагалі не могли приховати жодної таємниці.

Чен Юйсяо мимоволі відчув полегшення.

Добре, що щойно він не зробив нічого надмірного.

Інакше наслідки були б немислимими.

"Я погоджуюся з вашим задумом. Коли ваше молодше покоління виросте, воно зможе взяти участь у випробуванні для вступу до Священної Землі Центральних Рівнин. Якщо хтось із ваших дітей зможе вступити до Священної Землі Центральних Рівнин, я гарантую, що ніхто не буде його принижувати чи зневажати."

Мо Сюаньцзунь знову перевів погляд на Чен Юйсяо.

"А ви можете знайти собі місце для проживання. На мою особисту думку, вам краще не селитися в місті чи на торговій площі. Оберіть якесь село, побудуйте там будинки й поступово розвивайтеся. З вашою силою вижити буде зовсім неважко."

"Пане Мо, ви хочете сказати..."

Не лише Чен Юйсяо застиг від подиву — інші також остовпіли.

Вони й подумати не могли, що поява Мо Сюаньцзуня була пов'язана саме з їхнім подальшим облаштуванням.

"Я кажу, що вам слід знайти віддалене місце й оселитися там. Вам не потрібно залишати повіт Цін'ань."

Сказавши це, Мо Сюаньцзунь перевернув долоню.

У його руці з'явилося просторове кільце.

Він передав його Чен Юйсяо:

"Візьми це й облаштуйтеся. Це одноразова допомога. Надалі житимете ви чи помрете, станете сильними чи залишитесь нікчемними — залежатиме лише від вас. І запам'ятайте: хоч би як склалося ваше життя, вам заборонено знову входити до Священної Землі Центральних Рівнин. Виняток — лише учні, які приходитимуть на вступне випробування."

Останні слова ще відлунювали у вухах присутніх, а самого Мо Сюаньцзуня вже не було.

Чен Юйсяо заціпеніло дивився на просторове кільце у своїй руці.

У його серці вирувала ціла гама почуттів.

Він уже думав, що люди Священної Землі Центральних Рівнин більше ніколи не захочуть мати з ними справи.

Але саме тепер з'явився Мо Сюаньцзунь і подарував їм ще одну крихту надії.

Чен Юйсяо чудово розумів: Мо Сюаньцзунь прийшов сюди не лише через главу родини Чен Юйтана.

На його рішення також вплинуло те, що щойно зробив сам Чен Юйсяо.

Якби він справді вирішив покинути Чен Юйтана, наслідки були б зовсім іншими.

Можливо, ніхто з них навіть не зміг би повернутися живим.

Згадавши про це, Чен Юйсяо перевів погляд на чоловіка, який лежав на землі, й безперестанку зітхав.

Чен Юйтан справді мав хорошого сина.

Колись саме він приніс клану Чен найбільшу славу.

А потім саме через нього клан Чен зазнав краху й загибелі.

Після всього пережитого залишалося лише сподіватися, що клан Чен зможе відродитися з руїн.

"Дядьку Юйсяо!"

Поруч пролунав голос.

Чен Юйсяо озирнувся й побачив палкі погляди кількох юнаків.

Він трохи насупився:

"Ви чули слова пана Мо. Це лише основа для нашого нинішнього життя. Надалі ніхто нам більше не допомагатиме. Усе залежатиме від нас самих."

"Ми чули!"

На обличчі Чен Чжендуна з'явилася радість.

"Дядьку Юйсяо, швидше подивіться, що всередині кільця!"

Чен Юйсяо мовчки подивився на них.

Насправді йому самому було дуже цікаво.

Він занурив свідомість у просторове кільце.

Наступної миті, побачивши ресурси всередині, він застиг.

"Дядьку Юйсяо, що сталося?"

Побачивши, що він так довго мовчить, Чен Чжендун та інші занепокоїлися.

Невже всередині справді нічого немає?

"Дядьку Юйсяо, невже..."

"Спо... спокійно. Цього цілком достатньо, щоб ми могли облаштуватися. Сподіваюся, ви запам'ятаєте слова пана Мо."

Придушивши хвилювання, Чен Юйсяо відчув себе так, наче перебував уві сні.

Вміст просторового кільця його не розчарував.

У цю мить він більше не відчував ані найменшої образи на Священну Землю Центральних Рівнин.

"Так, дядьку Юйсяо. Ми неодмінно запам'ятаємо!"

"Гаразд. Швидше йдіть полювати. Незабаром стемніє!"

"Так!"

***

В іншому напрямку, у глибоких горах, двоє людей, яким було важко пересуватися, гризли дикі плоди.

Вони навіть не наважувалися полювати на дичину.

Це були саме Сяо Фу та старійшина Ма, які втекли з міста Далін.

Бувши найсильнішими серед усіх, після тяжких поранень вони скористалися нагодою й утекли.

Тепер уже кілька днів вони чекали в заздалегідь визначеній долині.

Однак, боячись, що люди Священної Землі Центральних Рівнин вистежать їх, вони не наважувалися показуватися.

За ці кілька днів вони так і не дочекалися інших.

Очевидно, решта людей не змогли втекти.

Обидва були керівниками цієї операції.

Усі їхні підлеглі загинули, тож відповідальності їм не уникнути.

Їхні обличчя були похмурими.

Вони не знали, як доповісти своєму господареві про цю поразку.

"Сяо Фу, вже п'ятий день. Схоже, вони справді..."

"Якщо не загинули, то їх, напевно, схопили люди Священної Землі Центральних Рівнин. Тож ми вже не дочекаємося їх", — договорив за нього Сяо Фу.

Старійшина Ма на мить замовк, а тоді запитав:

"Що ти думаєш? Як нам діяти?"

"Що, на думку старійшини Ма, нам робити?" — не відповів, а натомість поставив зустрічне запитання Сяо Фу.

"Я вважаю, що не можна просто так піти. Треба доповісти господареві й чекати його наказу. А зараз найперше — вилікувати наші рани."

"Лікуватися тут?"

Сяо Фу озирнувся.

"Ми поки що в безпеці, але, можливо, дуже скоро люди Священної Землі Центральних Рівнин нас виявлять. Я пропоную негайно піти. Навіть якщо хочемо лікуватися, спочатку треба залишити повіт Цін'ань."

"Якщо ми підемо звідси, а раптом вони..."

"Почекаймо ще один день. Якщо завтра ніхто не прибуде, післязавтра відступимо. Інакше, якщо нас схоплять, нам також не уникнути смерті."

"Гаразд!" — кивнув старійшина Ма.

"Ми підемо звідси й доповімо господареві про ситуацію. Треба буде знову послати сюди людей. Наших двох сил недостатньо, щоб протистояти людям Священної Землі Центральних Рівнин. Інакше нам залишається лише відступити."

"Відступити? Ти думаєш, господар погодиться відступити?"

В очах Сяо Фу промайнув глузливий блиск.

"Не забуваймо про того пана в масці. Найкраще, щоб він також знав про ситуацію. Можливо, нам удасться переконати його послати людей на підтримку."

"Боюся, це буде нелегко. Якби він хотів допомогти, то не укладав би угоди з господарем, щоб дозволити нам увійти сюди. А якщо він замислить щось лихе, ми також опинимося в небезпеці", — похмуро відповів старійшина Ма.

"Гм. Хай там як, цього разу, коли ми залишатимемо повіт Цін'ань, неодмінно треба залишити Священній Землі Центральних Рівнин попередження."

"..."

"Що стосується того пана в масці — гм. Я впевнений, що господар не залишить його просто так. Цього разу тут загинуло стільки наших людей, тож господар неодмінно змусить його заплатити відповідну ціну."

"..."

"Коли наші люди знову увійдуть сюди, не можна буде залишити живим жодного члена Священної Землі Центральних Рівнин."

"Жодного? Боюся, це буде нелегко!"

Старійшина Ма підвів очі на співрозмовника.

"Не забувай, що у Священній Землі Центральних Рівнин справді є Бойові Монархи. І не один. Нашим людям може бути не під силу впоратися з Бойовими Монархами."

"Потрібно лише користуватися головою!"

Сяо Фу зовсім не переймався.

На його думку, якщо силою проблему вирішити не можна, то її можна вирішити розумом.

Як людина, що добре зналася на хитрощах та підступах, він уже почав обмірковувати, як завдати удару Священній Землі Центральних Рівнин.

Старійшина Ма знову замовк.

***

Священна Земля Центральних Рівнин!

Родина Чен вирушила до резиденції повіту, але старша пані Чен не захотіла брати участі в новосіллі графської резиденції.

Чен Біюань не став наполягати.

У Священній Землі Центральних Рівнин залишилися троє старих запрошених старійшин та кілька власних старійшин, які займалися справами й наглядали за всім.

Чен Сяосяо була разом із матір'ю. Побачивши її розгублений вираз обличчя, вона не могла не запитати:

"Мамо, що сталося?"