Розділ 25 — Два сліди від ляпасів.

Слова Чен Сяосяо змусили селян похмурніти. Насправді всі вони чудово розуміли, що Ань Сяохун перейшла межу: родина Чен нікого не чіпала і нікому не заважала, а вона без жодної причини почала до них чіплятися. Запитання дівчини залишили присутніх німими від сорому.

Пані Чен теж відчула, як у її душі піднялася хвиля давніх образ. Хоч більшість жителів села Люшу були непоганими людьми, кілька таких скандальних баб, як Ань Сяохун, постійно отруювали їм життя. Вона не втрималася і заговорила:

"Старосто Лю, односельці! Коли три роки тому наша родина, рятуючись від біди, прийшла у ці краї, ми були безмежно вдячні, що ви дозволили нам тут оселитися. Ми не збиралися забирати чиєсь місце у селі і не претендували на ваші родючі поля. Ми обрали цю нікому не потрібну пустку і навмисне дали кожній родині по ляну срібла, сподіваючись на ваше добре ставлення."

"За ці три роки мій чоловік у міру своїх сил завжди допомагав усім вам: комусь змайстрував надійне мисливське знаряддя, комусь допоміг у полі чи з ремонтом хати. Ми вважали село Люшу своїм домом, а вас — своїми людьми, і ніколи ні до кого не ставилися зневажливо. А тепер дехто не лише ганьбить мою доньку, а й приходить під самі двері знущатися, погрожуючи вигнати нас геть. Невже ви робите це лише тому, що з моїм чоловіком сталося нещастя і ви вирішили, ніби наш дім залишився без захисту і з нас можна безкарно знущатися?"

Селяни ніяково переглядалися. Вони добре знали, що родина Чен не лише не завдала селу жодної шкоди, а навпаки — часто допомогали іншим. Особливо багато для селян зробив Чен Біюань: то зброю для полювання підправить, то на полі допоможе, то дах підлатає. Можна сказати, родина Чен ніколи не ділила людей на своїх і чужих і допомагали усім, чим могли. Звісно, на базікання Ань Сяохун та кількох інших сварливих баб селяни раніше не звертали уваги.

Проте цього разу Ань Сяохун дійсно перейшла всі межі. Така зухвала поведінка обурила б будь-кого, не лише родину Чен.

Чен Біюань свого часу навчав Лю Саньчженя тонкощам полювання, і той був безмежно вдячний за науку. Тепер, коли його власна дружина вчинила таке безчестя, чоловіка охопив пекучий сором. Він люто крикнув на неї:

"Ти що, дурману об'їлася? Негайно попроси вибачення у пані Чен!"

"Лю Саньчжень, ти, нікчемо! Як ти смієш на мене кричати? Жити набридло? Побачиш, як я ввечері з тобою розрахуюся..." — знову на всю горлянку заверещала Ань Сяохун.

Лясь!

Дзвінкий ляпас миттєво обірвав її вереск. Селяни аж здригнулися від несподіванки — ніхто не очікував, що завжди спокійний та поступливий Лю Саньчжень наважиться підняти руку на дружину.

Чен Сяосяо здивовано поглянула на чоловіка, а потім перевела погляд на повну щоку Ань Сяохун, де яскраво проступив червоний відбиток долоні. Оберемок капусти, який вона так цупко тримала, з глухим звуком упав на землю.

"Ти... ти смієш мене бити?" — затремтіла від люті Ань Сяохун, витріщивши очі й не вірячи власним відчуттям.

Лю Саньчжень був розлючений по-справжньому. У будь-якій іншій ситуації він би стримався, але для його прямолінійної та чесної натури вчинок дружини був ницістю та чорною невдячністю.

"А чому б і ні? Ти взагалі думаєш, що коїш? Чим тобі допекли брат Чен та пані Чен? Коли вони зробили тобі щось погане? Подивися на себе, до чого ти дійшла — тишком-нишком красти чуже майно!"

Розлючений чоловік тицьнув пальцем їй в обличчя і суворо вимовив:

"На твою звичку заритися на дрібниці я заплющував очі, твої вічні плітки про сусідів я терпів. Але тепер ти прийшла сюди як звичайна злодійка, та ще й замість каяття смієш лаяти господарів! Яке ти маєш право виганяти родину брата Чена? Та це таким, як ти, не місце в селі Люшу, ти ж нас усіх перед людьми ганьбиш!"

"Лю Саньчжень, та хто ти такий, щоб мене вчити? Ти вдарив мене, і я тобі цього не пробачу! Я повернуся до батьківської хати, покличу старшого брата, і він заб'є тебе, виродку, до смерті..."

Лясь!

У повітрі знову пролунав різкий звук удару. Зухвала Ань Сяохун знову заніміла, а на її обличчі тепер красувалися два симетричні відбитки долонь. Під важким, сповненим гніву поглядом чоловіка вона більше не наважилася вимовити жодного слова.

"Запам'ятай раз і назавжди: якщо ти ще бодай раз удієш якусь капость селянами чи сусідам, я негайно розлучуся з тобою і вижену тебе під три чорти з села Люшу! Якщо тобі начхати на власну гідність, то мені моя важлива. Я хочу жити так, щоб людям у вічі дивитися не соромно було!"

"..."

Ань Сяохун уперше в житті покірно опустила свою колись горду голову. Вона була грубою, сварливою, нікого не боялася і ні з чим не рахувалася, але панічно боялася розлучення. Опинитися вигнаною дружиною для неї було страшніше за смерть.

Селяни лише тихо зітхали. Якщо говорити відверто, Ань Сяохун просто зневажала родину Чен за те, що вони були чужинцями, і водночас палко заздрила витонченості та шляхетності пані Чен. Такої величі та спокійної грації не було в жодної сільської жінки, і через власну ницість вона постійно шукала привід насолити сусідям.

Звісно, якби Чен Біюань не був прикутий до ліжка важкими травмами, вона б ні за що не наважилася на таке нахабство.

Побачивши, що злодійку нарешті поставили на місце і вона отримала свої заслужені ляпаси, Чен Сяосяо відчула, що її гнів повністю ущух. Вона привітно усміхнулася до натовпу й промовила:

"Дідусю Лю, шановні дядьки, тітоньки, проходьте на подвір'я, випийте по кухлю води. У нашому домі вже давно не було так людно й весело."

"Добре, добре! Старша донька родини Чен дійсно знає толк у ввічливості!" — розплився в усмішці староста Лю. Потім він суворо зиркнув на винуватицю сварки:

"Дружино Саньчженя, ти справді перейшла всі межі. Ми ж стільки років живемо пліч-о-пліч, навіщо так знущатися з людей? Не кажучи вже про те, що майстер Чен усім нам допоміг, і твоїй родині зокрема чимало добра зробив. Не можна бути такою невдячною. Пам'ятай: над нами є небо, боги все бачать, тож бійся покарання за свої гріхи!"

"Ань Сяохун, ми ж усі сусіди, навіщо було так ображати пані Чен? Поглянь тільки — таку гарну розсаду понівечила, та ще й виганяти когось надумала. Чи не забагато ти на себе береш!"

"Жити разом — це благословення, навіщо створювати людям прикрощі? Якби з тобою так вчинили, ти б уже весь світ прокляла до сьомого коліна. Треба ж хоч трохи совісті мати!"

"Ань Сяохун, ми не з чужих слів знаємо, що ти накоїла. Цього разу ти справді вчинила огидно! Щоб більше ми такого не бачили!"

"Саме так! Ми ніколи не дозволимо тобі отак знущатися з людей!"

Кілька сільських жінок підійшли ближче й почали наперебій докоряти Ань Сяохун. Опустивши голову, гладка молодиця лише злегка здригалася усім тілом, але більше не наважувалася суперечити односельцям.

Лю Саньчжень, який досі не міг заспокоїтися від гніву, наостанок сипнув погрозою:

"Гляди, потрапиш після смерті в пекло, то сам володар підземного світу засудить тебе до вічних мук, вирве твого брудного язика і відрубає руки!"

"Гаразд, годі вже, розібралися. Головне, щоб Ань Сяохун надалі думала, що робить!" — махнув рукою староста Лю і повернувся до пані Чен:

"Пані Чен, ми вже давно не провідували твого чоловіка. Раз уже ми всі тут зібралися, дозволь нам зайти й провідати його!"

"Твоя правда, я теж давно не бачив брата Чена. Ходімо провідаємо!"

"Цікаво, чи пішов він на поправку. Ходімо всі разом, підтримаємо його!"

"Пані Чен, як почувається брат Чен? Йому хоч трохи полегшало?"

"Щиро дякую вам усім, старосто, дякую за турботу. Проходьте, будь ласка!" — пані Чен глибоко вклонилася селянам, зворушена такою увагою.

Чен Сяосяо та її троє братів із сестрою також вклонилися на знак поваги та вдячності за підтримку, адже селяни прийшли з добрими намірами.

За мить усі з гомоном та сміхом зайшло до маленького подвір'я родини Чен.