Розділ 251 — V072. Знову в мандри. Під поглядами тисяч людей.

"Ти збираєшся піти просто зараз?"

Чен Сяосяо стиснула губи. — "Якщо ти підеш зараз, що буде з панною Цзюнь'ер? Ти забереш її із собою?"

"Вона..."

Гун Цзисюань злегка насупила брови. Вона знала, що панна Цзюнь'ер закохалася у внутрішнього учня Лю Тяньшаня. Це був непоганий молодий чоловік, хоча порівняно з геніями та видатними юнаками йому все ж трохи бракувало.

"Нехай повертається разом зі мною. Хоча вона лише служниця, я вважаю її своєю молодшою сестрою, а моя мати ставиться до неї як до доньки. Тепер, коли вона знайшла людину, яка їй подобається, їй потрібно повернутися й повідомити про це матері. Але не хвилюйся, із цим не повинно виникнути великих проблем. Якщо Лю Тяньшань покаже себе гідно, моя мати не перешкоджатиме їм."

"Щодо старшого брата Лю, тут теж немає про що хвилюватися. Він уже майже здійснив прорив до Бойового Майстра. Коли він одружуватиметься з панною Цзюнь'ер, то в найгіршому разі вже буде Бойовим Духом або Бойовим Королем. Тож передай пані Гун, щоб не хвилювалася!"

"Пх, яке там 'не хвилювалася'! Головне все одно залежить від Лю Тяньшаня!"

Гун Цзисюань усміхнулася й продовжила:

"Гаразд, більше нічого не казатиму. Я вирушаю просто зараз. А ти йди до Предка. Згодом я передам вам звістку."

"Добре. Будь обережна в дорозі!"

Чен Сяосяо нагадала їй про це, а потім дістала просторовий перстень і простягнула його:

"Це невеличкий подарунок від мене для тітоньки Гун. Скажи їй, щоб якось знайшла час і приїхала до нас у гості!"

"Це... не потрібно..." — трохи завагалася Гун Цзисюань й не одразу взяла перстень.

"Чому не потрібно? Я ж не тобі його даю. Ти не маєш права мені відмовляти!"

Чен Сяосяо закотила очі й силоміць вклала просторовий перстень їй у руку. Потім дістала ще й мішечок для духовного звіра:

"А це я дарую вашому Палацу Безсмертних Звірів. Сподіваюся, вам сподобається!"

"Це..."

В очах Гун Цзисюань промайнули хвилювання та вдячність.

Палац Безсмертних Звірів посідав одне з місць серед чотирьох великих сил, але його могутність поступово занепадала. Головна причина полягала в тому, що духовних звірів у їхньому Палаці Безсмертних Звірів ставало дедалі менше. Можна було сказати, що найбільше їм бракувало саме духовних звірів.

Гун Цзисюань ніяк не очікувала, що Чен Сяосяо подарує їм духовних звірів. До того ж її духовні звірі були далеко не звичайного ґатунку. Для Палацу Безсмертних Звірів це було рівнозначно величезній послузі.

Як спадкоємиця Палацу Безсмертних Звірів, хіба могла вона не знати, наскільки великою була ця милість?

Вона глибоко вдихнула, заспокоїлася й кивнула:

"Добре. За таку велику послугу й слів подяки недостатньо."

"Та годі тобі! Будь обережна в дорозі. Навіть якщо не заради себе, то хоча б подумай про мого дядька!"

"Пх, ну й бешкетниця ти!"

Сувора атмосфера була зруйнована її словами, і всім одразу стало значно легше. Гун Цзисюань усміхнулася:

"Гаразд, швидше йди до Предка, а я вирушаю!"

"Добре, повертайся якнайшвидше!"

"Постараюся."

Під пильним поглядом Чен Сяосяо Гун Цзисюань разом із панною Цзюнь'ер, яка щойно прибула, сіла на духовного журавля й полетіла геть.

Лише після їхнього від'їзду Чен Сяосяо вирушила до павільйону, де жив Предок Тяньцзі.

"Панна Гун повернулася?" — запитав Предок Тяньцзі, побачивши її.

Чен Сяосяо кивнула:

"Так, сестра Гун повернулася."

"Вона не могла вічно жити тут. Зрештою, це не її Палац Безсмертних Звірів." — усміхнувся Предок Тяньцзі.

"Я розумію."

"Останнім часом ти нещаслива. Сумуєш за малим Сюаньцзунем?"

"Предку..."

Зустрівшись із його усміхненим, жартівливим поглядом, Чен Сяосяо по-дитячому скривила губи:

"Ну й що, якщо сумую? Хто знає, чим він зараз займається. Навіть не повертається. Уже майже два місяці минуло."

"Не хвилюйся, він, мабуть, скоро повернеться."

"Предку, навіщо Абакус повернувся? Чому це триває так довго?"

Увесь цей час Чен Сяосяо стримувалася й не розпитувала про нього, але тепер уже не могла терпіти.

"Я думав, ти не запитаєш. А тепер нарешті наважилася."

"Предку..."

"Гаразд, можу тобі розповісти."

Побачивши збентежену дівчину, Предок Тяньцзі перестав її дражнити. Адже протягом останніх днів він бачив смуток і тугу в її очах.

"Ви, молоді люди, надто сильно переймаєтеся почуттями, а це не надто добре для вашого серця Дао. Але ви ще молоді, тож через це треба пройти. Сподіваюся, згодом ви зможете ставитися до цього трохи спокійніше."

"Предку, навіщо ти раптом про це заговорив?"

"Я кажу це заради твого ж блага."

Предок Тяньцзі поглянув на неї й тихо промовив:

"Цього разу малий Сюаньцзунь повернувся головним чином для того, щоб увійти до світу божественного духа Тяньцзі і отримати найважливішу спадщину Тяньцзі. Це остання передача спадщини. Кожен Володар Храму повинен увійти туди, але чи зможе він отримати спадщину — сказати важко."

(Спадщина Тяньцзі – це спадщина, яку залишив перший Майстер засновник Храму Небесних Таємниць, де Тяньцзі – це його ім’я)

"Чому знову є якась спадщина? Хіба раніше не казали, що Абакус уже успадкував спадщину?"

Чен Сяосяо не розуміла.

"Ця спадщина інша. Насправді досі ніхто не зміг отримати спадщину божественного духа Тяньцзі, навіть я. Кажуть, якщо здобути спадщину божественного духа, можна прорвати кайдани цього простору-часу й, можливо, залишити цей світ."

"Залишити?"

Чен Сяосяо на мить завмерла. У її серці виникло невиразне занепокоєння.

"Абакус може піти? А він зможе отримати цю спадщину божественного духа?"

"Чого ти так хвилюєшся? Хоча малий Сюаньцзунь за останні кілька тисяч років є Володарем Храму, який має найбільше шансів отримати спадщину божественного духа, це ще не означає, що він неодмінно її здобуде. Головне — його доля."

"Він зможе повернутися наступного місяця?"

"Мабуть. Зазвичай спадщина божественного духа триває три місяці. Щойно минає три місяці, людину в будь-якому разі викидає з місця спадщини."

"Отже, залишився ще один місяць!"

"Тож тобі не потрібно за нього хвилюватися. Коли йому настане час повернутися, він природно повернеться. Навіть якщо не здобуде спадщину, це не завдасть йому жодної шкоди."

"Тоді добре."

"Чув, ти збираєшся вирушити в дорогу?"

Предок Тяньцзі поглянув на неї:

"Тобі небезпечно мандрувати самій. Може, зачекаєш ще місяць? Тоді малий Сюаньцзунь зможе вирушити разом із тобою."

Предок Тяньцзі не забороняв їй подорожувати, але не хотів, щоб вона вирушала саме зараз. Лише в супроводі Мо Сюаньцзуня він міг спокійно дозволити їй залишити Священну Землю Центральних Рівнин.

"Чекати ще місяць?"

Чен Сяосяо якраз збиралася вирушити протягом найближчих кількох днів.

"Тобі не потрібно поспішати. Хіба хлопчина Цзі та інші не збираються провести кілька днів у твоєму просторі? Ти ж не можеш вирушити разом із ними, залишивши їх там. Тобі все одно доведеться дочекатися їхнього виходу. Тож чому б не почекати ще десять днів чи пів місяця? До того часу малий Сюаньцзунь уже повернеться!"

"Предку, побачимо."

"Гаразд. Тільки не поспішай із від'їздом."

***

У горах, де був прихований Храм Небесних Таємниць!

На найвищій вершині стояв простий і невибагливий палац. Наразі на стінах цієї стародавньої споруди то з'являлися, то зникали різноманітні знаки та схеми, наче всередині відбувалося щось надзвичайне.

У повітрі чимало людей спостерігали за цим стародавнім палацом. Їхні обличчя були серйозними й урочистими, а в очах читалося очікування.

У стародавньому палаці відкривалася зовсім інша картина.

Перед однією стрункою та величною постаттю височів величний небесний палац. Він сяяв м'яким світлом, був грандіозним і величним, збудованим із безсмертного золотого каменю.

Всередині палац був надзвичайно просторий. Він зовсім не нагадував звичайну споруду — здавалося, людина опинилася в окремому малому світі. Туман повільно плив довкола, огортаючи все навколо загадковою імлою.

Чоловік немов ішов крізь цей світ. Крок за кроком він повільно просувався вперед. Якщо придивитися уважніше, його хода, здавалося, містила неймовірний ритм Дао, немов він переступав крізь простір і час із самої прадавньої епохи.

Це був молодий чоловік у білому одязі. Він мав незвичайну героїчну вроду, витончену поставу, мечоподібні брови та зоряні очі. Його погляд був глибоким.

Здавалося, він злився з цим небесним палацом. Могутня істинна енергія розтікалася навколо нього, а від усієї його постаті віяло владою того, хто стоїть над усім світом.

Цією людиною був Мо Сюаньцзунь, який отримував спадщину божественного духа!

Він не відривав погляду від того, що було попереду.

Там стояв чоловік у даоському вбранні. Навколо нього клубочився туман, змішаний із сяйвом. Він немов стояв над порожнечею й дивився згори на весь світ.

У його очах то виникали, то згасали незліченні картини. Там народжувалися й помирали всі речі, змінювалися зоряні ріки. Від цього видовища ставало моторошно.

На мить здавалося, що весь світ занурився в запустіння, наповнившись суворою, убивчою атмосферою.

Наступної миті чоловік став схожим на божество, яке усміхається, тримаючи квітку. Він був незвичайним і неземним, оповитим безсмертною аурою, чистим і далеким від усього мирського.

"Молодший Мо Сюаньцзунь вітає Великого Предка!"

Його чистий і приємний голос тихо відлунював у цьому світі.

Гуркіт!

Чоловік у даоському вбранні кинув на нього погляд.

У цю мить Мо Сюаньцзунь відчув, як простір навколо нього раптом ледь помітно викривився, утворюючи хвилі, наче на нього насувалася гора.

"Мандрувати духом безмежною порожнечею, однією думкою охоплювати небо, іншою — землю, тримати під контролем усе суще й усіх живих істот. Ніхто не може уникнути Небесного Дао. Вираховувати закони неба й землі, осягати минуле й сучасне, минуле та майбутнє..."

Разом із цими словами простір затремтів, немов супроводжуючи гуркіт Великого Дао.

Мо Сюаньцзунь мимоволі сів, схрестивши ноги, заплющив очі й почав осягати Дао.

Простір продовжував тремтіти, супроводжуючись гуркотом Великого Дао.

У міру того як він осягав Дао, один за одним здіймалися потоки святого світла. Безсмертна аура клубочилася й навіть почала вирувати, а навколо лунав глухий гуркіт.

Час поволі спливав.

***

У далекому світі, у безмежній пустці, раптом стародавній палац засяяв незліченними променями світла, немов щось пробудилося. Це потривожило безліч могутніх істот.

"Що відбувається? Хто отримав спадщину нашого Великого Предка?"

"Хто увійшов до світу божественного духа? Чий це учень?"

"Невже з'явився спадкоємець божественного духа?"

"Небеса! Спадщина божественного духа, якої не було десятки тисяч років... Невже сьогодні вона нарешті з'явиться?"

"Хто? Хто увійшов до світу божественного духа?"

"Розслідуйте! Швидко з'ясуйте, чий це учень!"

Усі були надзвичайно схвильовані. Їхні палкі погляди звернулися до цього старого, напівзруйнованого храму.

Ці старійшини не знали, скільки років чекали. І нарешті з'явився учень, який отримував спадщину божественного духа.

Дедалі більше людей збиралося біля стародавнього палацу. Вони не лише чекали виходу учня, який перебував усередині, а й чекали, поки їхні підлеглі знайдуть того, хто отримував особливу спадщину.

Невдовзі підлеглі доповіли старійшинам, що жоден учень не заходив до цього стародавнього палацу.

Нікого не вдалося знайти, і ніхто не знав, хто саме отримував спадщину.

"Як таке можливо? Ніхто не заходив усередину, то звідки взялася спадщина?"

"Невже це не наш учень? Хто міг проникнути до нашого Палацу спадщини?"

"Чекайте! Чекайте, поки людина вийде. Ми неодмінно повинні з'ясувати, хто отримав спадщину!"

"Правильно! Це надзвичайно важлива справа. Ми не лише повинні дочекатися його виходу, а й залишити його в нашому Храмі Небесних Таємниць!"

"Геній, який трапляється лише раз на століття! Небеса нарешті прихильні до нашого Храму Небесних Таємниць!"

″...″

Група старих сивобородих чоловіків була надзвичайно схвильована. Вони сповнилися очікуванням і пильно дивилися на цей палац. Ніхто навіть не збирався йти.

Одна людина отримувала спадщину, а за нею спостерігали тисячі людей.

***

Мо Сюаньцзунь навіть не міг уявити, що вже став об'єктом уваги інших.

У міру його осягнення аура навколо ставала дедалі загадковішою.

На чистому білому чолі поступово сформувалася дивна, кришталево прозора печатка. Вона випромінювала яскраве сяйво, була прозорою й надзвичайно прекрасною, оповитою безмежною безсмертною аурою та таємничою енергією.

Коли вона здійнялася вгору, сприятливе сяйво вмить розлилося навколо, немов яскрава зоря виринула з глибини його чола.

Гуркіт!

Незліченні Великі Дао загуркотіли. Хвилі розійшлися колами, сяйво вирвалося назовні, наче срібна ріка потекла крізь простір.

Наступної миті Мо Сюаньцзунь, який досі сидів із заплющеними очима, повільно розплющив їх.

З його очей вирвався надзвичайно яскравий промінь, немов здатний розірвати сам простір.

Мо Сюаньцзунь витончено підвівся й поглянув на постать у даоському вбранні, яка поступово ставала прозорою.

Він надзвичайно шанобливо вклонився:

"Учень Мо Сюаньцзунь дякує Великому Предку за наставництво!"

"Дуже добре!"

Примарна постать, схоже, була дуже задоволена. На її обличчі з'явилася ледь помітна усмішка, а схвальний голос пролунав у просторі.

Після цього вона зникла серед неба й землі.

Стоячи посеред цього світу, залитого барвистим сяйвом, Мо Сюаньцзунь глибоко видихнув:

"Не знаю, скільки часу минуло. Час виходити!"

Щойно він це сказав, перед ним зібрався портал, у якому циркулювала незрозуміла енергія.

Не замислюючись, Мо Сюаньцзунь ступив уперед!

Гуркіт!

Його постать зникла з цього світу, а наступної миті він уже повернувся до власного Храму Небесних Таємниць.

"Цзунь’ер!"

"Сюаньцзунь!"

"Малий Сюаньцзунь!"

Різноманітні знайомі голоси були сповнені радості. Перед ним стояли знайомі обличчя.

Мо Сюаньцзунь усміхнувся:

"Вчителю, наставнице, усі старійшини!"

"Ти повернувся! Добре, що повернувся!"

"Малий Сюаньцзунь, це неймовірно! Ти пробув у світі божественного духа цілих пів року!"

"Ти побив тримісячний рекорд! Малий Сюаньцзунь, напевно, отримав спадщину Великого Предка!"

"Наш Храм Небесних Таємниць нарешті отримав спадщину божественного духа!"

Усі шалено раділи. Дехто зі старійшин навіть плакав від щастя й ладен був кинутися обіймати Мо Сюаньцзуня.

Саме так і вчинила його наставниця Жун Цзінші. Від хвилювання вона навіть пустила сльозу й міцно обійняла учня, який був їй немов рідний син.

У Храмі Небесних Таємниць усі зібралися разом, і на кожному обличчі сяяли усмішки.

***

А в іншому світі старійшини Храму Небесних Таємниць мали похмурі обличчя.

Той, на кого вони покладали такі великі надії, той хто мав отримати спадщину, так і не з'явився.

"Що відбувається? Чому ніхто не вийшов? Невже він утік?" — сердито вигукнув старий у полотняному вбранні.

Чоловік поруч похитав головою:

"Неможливо. Ми заблокували простір на кількасот лі навколо. Ніхто не може залишити цю територію. Щойно хтось з'явиться, ми одразу це виявимо."

"Де людина? Куди вона поділася? Невже вона справді зникла у нас під носом?"

Старий із довгими бровами міцно насупився. Він ніяк не міг повірити в таке.

"Світло спадщини щойно справді з'явилося, тут не може бути помилки. Просто людина не з'явилася перед нами. Чи не означає це..."

Він не встиг договорити.

Усі присутні старійшини, здавалося, одночасно про щось здогадалися. Вони широко розплющили очі, переглянулися, а потім в один голос спрямували погляди на старого, який був колишнім Володарем Храму.

"Цілком можливо. Можливо, спадщину божественного духа отримав не наш учень, а учень іншого Храму Небесних Таємниць!"