Розділ 252 — V073. У гонитві за слідами красуні. Жорстке протистояння.

Інше місце?

Не виключено. Кажуть, що гілки Храму Небесних Таємниць існують на кожному рівні континенту, тож вони не єдині.

Раз так, то це означає, що людина, яка цього разу отримала спадщину божественного духу Тяньцзі, на всі сто відсотків належить до їхнього Храму Небесних Таємниць.

Тільки от... як тепер дізнатися, з якого саме місця цей учень.

Усі старійшини дивилися на колишнього володаря Храму. Зрештою, таке питання мав вирішувати саме він, а інші не могли багато чого сказати!

"Шкода. Знайти цю людину буде непросто. Через десять років відбудеться битва геніїв. Сподіваюся, він з'явиться там. Щодо інших способів, нам не варто нічого робити. Вірю, що через десять років він з'явиться перед нами. Тоді просто попросимо його увійти до нашого Храму Небесних Таємниць", — повільно промовив колишній володар Храму.

Оскільки колишній володар Храму вирішив так, інші старійшини переглянулися й кивнули. Вони погодилися. У будь-якому разі десять років — не такий уже й довгий термін. Коли настане час, їм залишиться лише звернути увагу на цих геніїв.

Розмову старійшин, які стояли в палаці, від першого до останнього слова почула жінка у червоному вбранні, що стояла за дверима.

У її прекрасних очах зблиснув вогник, і вона тихо сказала:

"Спадкоємець божественного духу? Такий талант? Якщо ви не збираєтеся його шукати, ця панночка сама його знайде. Я неодмінно його відшукаю!"

Наступної миті постать жінки у червоному спалахнула й зникла!

***

Минуло пів року!

Чен Сяосяо, яка цілих три з половиною місяці чекала на нього на Священній Землі Центральних Рівнин, але так і не дочекалася, тепер перебувала в державі Фенлін.

Мо Сюаньцзунь пів місяця провів у Небесній Залі, вдосконалюючи свої сили, після чого повернувся до Священної Землі Центральних Рівнин, щоб знайти Чен Сяосяо. Дізнавшись, що її немає вдома і вона ще два місяці тому вирушила до держави Фенлін, він без вагань одразу вирушив туди на її пошуки.

Залишивши Священну Землю Центральних Рівнин, Чен Сяосяо взяла із собою лише старого Іна та його учня. Спочатку вона збиралася подорожувати разом із Гао Ханьцзюнем, але Предок Тяньцзі та Фан Шуюнь не погодилися. Зрештою їй довелося погодитися, щоб старий Ін також супроводжував її.

Усі справи Священної Землі Центральних Рівнин вона залишила на бабусю, а старійшини мали їй допомагати.

Цього разу вони вирушили в дорогу заради розширення кругозору. Чен Сяосяо не стала одразу летіти на духовному журавлі до місця, про яке розповідав Гао Ханьцзюнь. Лише через два місяці вони дісталися держави Фенлін.

У дорозі маленька золота миша разом із нею шукала скарби, і вони справді знайшли чимало недорогих духовних скарбів.

Здебільшого інші люди навіть не могли розпізнати ці низькорівневі скарби. Усі їх знаходила маленька золота миша. А задля розвитку простору таких речей, звісно, чим більше, тим краще.

"Старша панночко, їжте ще!"

У цей момент вони перебували посеред гірського лісу й розклали вогнище, поставивши над ним казан. Від їжі здіймався густий, запашний аромат.

Хоча вони були в дорозі, ніхто не збирався морити себе голодом. Усе необхідне вони взяли із собою, навіть різноманітні приправи, миски та палички для їжі.

"Дякую!"

Чен Сяосяо з усмішкою прийняла те, що подав їй старий Ін.

Маленька Юйтен, яка перевтілилася в маленьку дівчинку, широко розплющила свої великі вологі очі й нетерпляче сказала:

"Старий, швидше дай і мені! Як же смачно пахне..."

"Так, уже скоро!"

Хоча маленька Юйтен мала вигляд маленької дитини, старий Ін ставився до неї як до маленького предка. Він знову налив повну миску й турботливо сказав:

"Їж повільно, гаряче!"

"Гаразд, гаразд, знаю вже!"

Маленька Юйтен узяла миску з ароматним м'ясним супом і одразу почала пити, зовсім не зважаючи на те, гарячий він чи ні.

"Боже, як це в цьому місці взагалі хтось опинився?"

Раптом пролунав здивований вигук, а за ним почулися кроки, що наближалися з-за їхніх спин.

Ніхто з тих, хто їв, не звернув на них уваги, наче взагалі не знав про їхню присутність. Лише Гао Ханьцзюнь опустив миску, яку тримав біля рота, і повернув голову, щоб поглянути.

У їхній бік прямував гурт чоловіків і жінок під проводом старого чоловіка.

Побачивши їхній одяг, він на мить завмер. Ці люди, схоже, були далеко не звичайними.

Лише раз поглянувши на них, він швидко відвів очі. Побачивши, що його вчитель і старша панянка Чен зовсім не звертають на них уваги, він теж не став нічого говорити.

Коли вони підійшли ближче й побачили одного старого, двох молодих людей і маленьку дитину, старий, який очолював групу, насупився.

Він чудово знав, що це за місце, тож не розумів, як тут опинилася така четвірка.

Найважливіше було те, що, крім молодого чоловіка з рівнем Бойового Майстра, він узагалі не міг розгледіти рівень самовдосконалення решти трьох — старого, юнака та дитини. Їхня присутність здавалася такою самою, як у звичайних людей.

Але невже вони справді були звичайними людьми?

Саме це й змусило старійшину насторожитися. Однак молоді чоловіки та жінки за його спиною зовсім не помічали цього. Вони безцеремонно підійшли вперед, і одна з молодих жінок, побачивши людей, які спокійно їли досхочу, голосно закричала:

"Хто ви такі? І чому ви тут опинилися?!"

″...″

Ніхто не відповів. Усі лише схилили голови над мисками й пили м'ясний суп, навіть не підводячи очей, не кажучи вже про те, щоб поглянути на них.

Це зневажливе ігнорування розлютило не лише запальних молодих чоловіків і жінок — навіть в очах старого, який очолював групу, промайнула тінь невдоволення.

У державі Фенлін ніхто ще не наважувався так його ігнорувати. Як-не-як, він був старійшиною на піку Бойового Духа, який уже був дуже близьким до прориву до Бойового Короля.

Вийшовши зі світу звичайних людей, він не уявляв, хто міг би поставитися до нього без належної поваги. Та саме в цьому гірському лісі ці люди навіть не удостоїли їх погляду.

У його серці теж спалахнув гнів, але він вирішив подивитися виставу, відправивши своїх найкращих учнів розібратися з ними.

"Ви..."

Молода жінка завжди трималася зверхньо. Маючи рівень піку Бойового Майстра, вона все життя купалася в увазі інших. Коли ж її так зневажали?

Її гарненьке обличчя почервоніло від люті. Вона вказала на дівчину, яка була в кілька разів красивішою за неї, і холодно крикнула:

"Стерво, забирай своїх людей і негайно забирайтеся звідси! Інакше ми вам покажемо!"

Побачивши перед собою лише одного практика на початковій стадії Бойового Майстра, вона зовсім не сприймала його серйозно. Тим паче їх очолював майстер на піку Бойового Духа, тож їм не було чого остерігатися цих людей.

Інші учні навколо неї також витріщилися на них із ворожістю й почали насуватися вперед, непомітно оточуючи чотирьох людей. Схоже, вони зовсім не вважали їх гідними уваги.

Маленька Юйтен допила велику миску м'ясного супу, витерла маленькі губи, а потім простягнула свою миску людині поруч і сказала:

"Так смачно! Старий, швидше налий мені ще миску!"

Дзвінкий дитячий голос, надзвичайно миле личко, блискучі очі й ніжна зовнішність маленької Юйтен змусили цих людей на мить втратити дар мови від подиву.

Серед них був молодий чоловік у світло-білому вбранні. Відтоді як він з'явився, його погляд жодного разу не відривався від Чен Сяосяо. Зовні він здавався спокійним, але в душі був приголомшений її красою.

Він бачив чимало красунь. Навіть серед цієї групи найкращих учнів було кілька надзвичайно вродливих дівчат. Проте він ніколи не звертав на них уваги, бо вважав, що жодна з них його не гідна.

Але коли вперше побачив цю неземну жінку, то, навіть не відчувши від неї жодної ознаки самовдосконалення, відразу був зачарований. Сам того не усвідомлюючи, він почав відчувати до неї щось особливе.

Ніхто не помітив його змін. Розлючена молода жінка саме повернула голову й побачила вираз його обличчя. Її власний вираз миттєво застиг.

Вона простежила за його поглядом і побачила саме ту жінку, яка від самого початку їй не подобалася.

Коли ж її старший брат дивився на якусь жінку з такою ніжністю?

Його ніжність мала належати їй. Жодна інша жінка не заслуговувала на неї.

Від цієї думки вона затремтіла від люті й не втрималася від крику:

"Стерво, ви самі смерті шукаєте!"

Ляпас!

Її крик урвався після гучного ляпаса. Наступної миті всю її постать відкинуло геть, наче непотріб, який хтось відкинув із дороги.

"А-а-а!"

Пронизливий крик розірвав тишу лісу. Обличчя всіх молодих чоловіків і жінок різко змінилися. Навіть старійшина, який очолював їх, витріщився так, наче побачив привида.

Щойно він уважно стежив за цією четвіркою — старим, двома молодими людьми та маленькою дитиною, — але взагалі не помітив, хто саме завдав удару.

Як міг майстер на піку Бойового Духа не побачити цього?

У цю мить він зрозумів, що недооцінив цих чотирьох людей.

Якщо навіть він не міг розгледіти їхньої сили, то старий перед ним, найімовірніше, був Бойовим Королем або навіть Бойовим Імператором.

Від думки про те, що він спровокував такого майстра, старійшині стало моторошно. Особливо через те, що він дозволив молодшим поводитися так безцеремонно. Тепер він розумів, що все це закінчиться дуже погано.

Саме тоді Чен Сяосяо допила м'ясний суп у своїй мисці.

Старий Ін поспішно запитав:

"Старша панночко, ще налити?"

"Не треба!"

Чен Сяосяо передала йому миску, дістала хустинку й витончено витерла кутики губ, після чого наказала:

"Я піду відпочину. Розберіться тут."

"Так, старша панночко!"

На очах у всіх Чен Сяосяо спалахнула й миттєво зникла перед ними. Ніхто не знав, куди вона поділася!

Ошелешену жінку повернули назад її товариші. Охоплена соромом, люттю та ненавистю, вона саме побачила, як та жінка безслідно зникла. Вона вже хотіла вилаятися, але лише широко роззявила рота — не спромігшись вимовити ані слова.

Інші молоді чоловіки та жінки, які теж були обурені, побачивши цю сцену, миттю завмерли. Усі мали такий вираз обличчя, наче перед ними з'явився привид.

Хто міг безшумно й непомітно зникнути просто перед їхніми очима?

Такий рівень сили щонайменше відповідав Бойовому Імператору.

Отже, ця жінка зовсім не була людиною без сили. Просто її рівень був настільки високим, що вони взагалі не могли його розгледіти.

Обличчя старійшини, який очолював групу, стало блідим, наче земля. Вперше він відчув холод у самій глибині душі.

Цього разу вони справді натрапили на непереборного супротивника!

Група незнайомців, які щойно люто рвалися вперед, тепер не наважувалася видати ані звуку. Вони просто приголомшено дивилися, як старий, юнак і маленька дитина перед ними спокійно продовжували їсти.

Випивши дві великі миски м'ясного супу, маленька Юйтен поплескала себе по кругленькому животику й усміхнено сказала:

"Старий, я теж наїлася!"

"Наїлася — це добре!" — Старий Ін також дістав хустинку й обережно витер жир із кутиків її губ. — "Ти підеш відпочивати разом зі старшою панночкою чи ще трохи пограєшся?"

"Хм!"

Легке фиркання пролунало зовсім тихо, проте немов невидима хвиля розійшлася в усі боки й накрила серця кількох десятків людей.

Наче в їхні груди вдарили важким молотом, змусивши їхні обличчя різко змінитися, а тіла мимоволі відступити на кілька кроків.

Щойно приголомшені люди тепер були ще більше налякані й не могли повірити власним очам.

Ця дитина на вигляд мала лише три-чотири роки, але була настільки могутньою й страшною. То якою ж жахливою істотою був цей на вигляд звичайний старий?

Під їхніми сповненими жаху поглядами троє людей, які від самого початку не звертали на них уваги, нарешті повернули голови.

Особливо маленька дівчинка, яка була милою до неможливості. Її прекрасні очі, схожі на кришталь, прямо дивилися на всіх, а приємний голос пролунав із її вуст:

"Щойно стерво когось обзивала?"

″...″

Почувши її запитання, молоді чоловіки та жінки знову мимоволі відступили на крок, наче перед ними була вже не мила дитина, а чудовисько, що харчується людьми.

"Хто тут стерво? Чому мовчите?"

Маленька Юйтен продовжувала запитувати, але її погляд уже намертво вп'явся в нахабну й нещасну жінку. На дні її очей зблиснув холод.

"Ти..."

Під дитячим докором молода жінка зрештою не витримала й заговорила.

Та щойно вона вимовила перше слово, з очей маленької Юйтен вихопився білий промінь світла. Швидкий, наче блискавка, він просто пройшов крізь її груди, пробивши дірку завбільшки з кулак.

"Ти... ти..."

Вона витріщилася широко розплющеними очима й ніяк не могла повірити, що маленька дитина перед нею здатна її вбити.

До того ж просто на очах у кількох десятків людей — і ніхто не зміг її врятувати.

"Цссс..."

Ці найкращі учні, які завжди поводилися надзвичайно владно, не втрималися й шумно втягнули повітря.

Нарешті вони відчули, як навколо них згущується атмосфера смерті. Усі насторожено дивилися на дивну четвірку перед собою, боячись, що ті знову нападуть.

Старійшина, який увесь цей час стояв позаду, на мить заціпенів. Побачивши жінку, яка впала на землю, він відчув, як шкіра на його обличчі почала мимоволі сіпатися.

Він миттєво стрибнув уперед і прикрив собою численних учнів.

Маленька Юйтен убила ту жінку й, схоже, більше не цікавилася рештою. Її постать хитнулася — і вона також зникла.

Старий Ін байдуже оглянув їх і одразу зрозумів, до якої фракції вони належали. Він спокійно промовив:

"Орден Міндун, один із дев'яти великих орденів. Яка владна поведінка!"

"Я, Цзі Тун з ордену Міндун, вітаю старшого!"

Цзі Тун зробив крок уперед. Відчуваючи загрозливу ауру супротивника, він більше не наважувався виявляти бодай найменшу неповагу. Він склав руки перед собою й уклонився.

Старий Ін холодно усміхнувся:

"Ми вам тут заважаємо? Чи це місце належить вашому ордену Міндун? Або ми десь вас образили? Ви наважилися так із нами поводитися. Невже вважаєте, що ми слабкі й нас легко обікрасти?"

Почувши ці слова, Цзі Тун зрозумів, що його люди справді перейшли межу.

Ці люди не провокували їх. Навпаки, саме вони першими почали провокувати й ображати супротивника.

Якби перед ними були слабкі люди, вони, звісно, не вважали б це чимось особливим. Але тепер, коли супротивник виявився настільки могутнім, що вони взагалі не могли йому протистояти, навіть після смерті одного з найкращих учнів він не наважувався висунути жодних претензій.

"Прошу старшого пробачити нам!"

Будь-які пояснення були марними. Цзі Тун прожив більшу частину життя й чудово розумів: окрім визнання своєї провини, йому більше нічого було сказати.

"Хм!"

Старий Ін глянув на них і холодно засміявся:

"Ви любите грабувати інших? Якщо хочете залишитися живими, викладіть усе, що маєте. Залишити можете лише одяг на собі. Не смійте забирати із собою жодної іншої речі. Інакше не думайте, що зможете живими залишити це місце!"

"Старший..."

На обличчі Цзі Туна з'явився гіркий вираз. Побачивши, що старий зовсім не жартує, він зрозумів: якщо вони не виконають вимогу, то, найімовірніше, справді не зможуть вибратися з цього лісу.

"Старий, не перегинай палицю!"

"Та, яка вас образила, вже мертва. Невже ваша вимога не надто жорстока?"

"Не думайте, що з нами можна так просто поводитися!"

"Чому ми маємо залишати свої речі?!"

″...″

Учні ордену Міндун, охоплені люттю, почали обурено вигукувати. Вони здобували ці ресурси та скарби тяжкою працею. Як вони могли погодитися віддати все комусь іншому?

"Залишати чи ні — вирішуйте самі", — байдуже сказав старий Ін.