Розділ 260 — V081. Обітниця серця Дао. Прибуття до ордену Міндун.

Якщо казати відверто, усі мешканці Міста Хейту фактично були злочинцями, яких тримали під наглядом. Покоління за поколінням за ними стежили різні великі сили й не дозволяли їм залишати Місто Хейту.

Але ніхто з тих, хто жив у Місті Хейту, не хотів із цим миритися. Вони не бажали залишатися тут, але чотири великі сили, очоливши дев'ять орденів і різні клани, під прикриттям репутації праведних сил постійно спільно придушували Місто Хейту. Їм нічого не залишалося, крім як відмовитися від своїх намірів.

Хоча великі сили Міста Хейту були далеко не слабкими, якими б сильними вони не були, їм усе одно не зрівнятися з великими силами зовнішнього світу. Якби справді дійшло до битви, Місто Хейту неодмінно програло б.

За кілька тисяч років мешканці Міста Хейту майже змирилися зі своєю долею. Мало хто ще намагався вигадати спосіб таємно проникнути до інших держав. Адже всі вони знали: якщо представники великих сил дізнаються про їхню особу, вони точно не виявлять милості.

Іноді одна-дві людини випадково потрапляли до якоїсь держави, але представники різних сил їх не помічали. Тим, кому так щастило, навіть після того, як вони вирушали в інші місця, не варто було робити нічого поганого. Інакше, якщо їх викриють, наслідки все одно будуть дуже тяжкими.

Тепер вони знали, що навіть у такому віддаленому місці, як Місто Хейту, існувала загроза знищення. Якщо вони не знайдуть собі місця, де зможуть закріпитися, то невідомо, чи зможуть зрештою уникнути цього лиха.

Якщо з'явилася можливість залишити це місце, вони, звісно, не збиралися її втрачати. Навіть якщо в майбутньому на них чекала небезпека, вони все одно не хотіли залишатися тут. А якщо загрози знищення не буде, то тим більше — якщо є хороше місце, навіщо їм залишатися тут?

"Двоє старійшин, нам непросто знайти потрібну людину. З тими учнями чотирьох великих сил я не знайомий. Що ж до людей із дев'яти орденів, знайти серед них підхожого союзника теж нелегко, тому..."

Сяо Цзіле не договорив, але двоє старійшин поруч із ним усе зрозуміли. Якщо вони хочуть таємно вибратися назовні, найкраще знайти сильну людину, яка не зрадить їх. Але знайти такого кандидата було зовсім непросто.

Двоє старійшин переглянулися. Старійшина Ю Ша трохи підняв куточок губ і сказав:

"Лідере Альянсу, можете не хвилюватися. Доручіть цю справу нам!"

"Ви знаєте когось?" — трохи здивувався Сяо Цзіле.

Старійшина Цзо Ша усміхнувся, показавши жовті зуби.

"Звичайно, у нас є спосіб. Колись ми врятували одного зі старійшин ордену Міндун. Ми врятували йому життя, і свого часу він пообіцяв, що виконає будь-яке наше прохання. Тож ми просто підемо до нього й попросимо, щоб він показав нам шлях."

"Орден Міндун?"

Сяо Цзіле на мить завмер і подивився на чоловіка поруч.

"Старійшино Цзо Ша, орден Міндун — один із дев'яти орденів. Він справді погодиться нам допомогти?"

Хай там як, відомі праведні сили вважали їх демонами та злими практиками й хотіли вбити кожного з них. Тому Сяо Цзіле справді трохи хвилювався: чи захоче така людина щиро їм допомогти?

"Лідере Альянсу, не хвилюйтеся!" — Старійшина Ю Ша побачив його занепокоєння. — "Він не порушить обіцянку. Свого часу він дав обітницю серця Дао. Не думаю, що він наважиться відмовити!"

Почувши, що та людина дала обітницю серця Дао, Сяо Цзіле нарешті заспокоївся.

Хай там як, кожен практик знав, що обітниця серця Дао — найсуворіша й одна з найдієвіших обітниць.

Чому її називали найсуворішою? Тому що обітниця серця Дао не дозволяла людині порушити своє слово. Щойно людина відмовлялася виконувати обіцянку, під час спроби подолати межу сили вона більше не могла зробити жодного кроку вперед. Така обітниця впливала на серце Дао практика, не дозволяючи йому здійснити прорив, а в разі втрати контролю над силою могла навіть призвести до серйозних наслідків.

Звичайна людина ніколи не дала б такої обіцянки. Якщо вже дав таку обітницю, то мусиш виконати вимогу іншої сторони. Інакше це все одно, що гратися власним життям.

Лише якщо інша людина зробила для практика величезну послугу, яку обов'язково треба було відплатити, практик міг дати обітницю серця Дао.

Зрештою, ніхто не стане безглуздо ризикувати власним життям!

"Ви знайомі з тим старійшиною. Схоже, цього разу нам доведеться покластися на вас двох. Сподіваюся, старійшини впораються й скоро повернуться!"

"Для нас це дрібниця. Ми вже домовилися з ним, тож одразу після цього повернемося!"

"Лідере Альянсу, не хвилюйтеся. Ми все зробимо!"

По черзі відповіли двоє старійшин.

Сяо Цзіле не зміг стримати усмішку й легко кивнув. В його очах світилися очікування.

***

Розкішна карета поступово з'явилася біля входу до якоїсь забороненої гірської місцевості. Кілька учнів, які охороняли гору, здивувалися, адже практики рідко користувалися каретами.

Коли карета наблизилася, кілька учнів побачили, що нею керували двоє — старий і молодий. Рівень сили старого вони не могли визначити, а молодий був Бойовим Майстром.

Бойовий Майстер справді став кучером?

Що це за люди?

Хоча Бойовий Майстер поступався Бойовому Духу та Бойовому Королю, серед молодих людей Бойовий Майстер уже вважався дуже сильним. Можна було сказати, що це теж був талановитий юнак.

Але цей талановитий юнак керував чужою каретою. Тому учням ордену Міндун стало цікаво, хто сидить усередині карети й чому вони з'явилися тут.

У кареті їхали Чен Сяосяо та інші.

Після семи днів дороги вони нарешті прибули до воріт ордену Міндун.

"Приїхали, приїхали! Я зараз піду все пограбую..." — радісно закричала в кареті маленька Юйтен.

Чен Сяосяо не втрималася й легенько стукнула її по голові.

"Ти можеш хоч трохи помовчати? Хіба можна так відкрито приходити до людей і заявляти, що ти збираєшся їх пограбувати?"

"Інші так не роблять, а мені можна!" — потерла забите місце маленька Юйтен й надула губи.

"Кхм..."

Мо Сюаньцзунь усміхнувся, дивлячись на маленьку Юйтен, яка намагалася випросити поблажливість.

"Якщо вже хочеш грабувати, то не треба так голосно про це кричати. Ти поводишся так, ніби хочеш, щоб увесь світ знав, що ти збираєшся стати «розбійницею». Я думаю, тобі краще зробити все тихо й непомітно. Тоді, коли ти винесеш їхню скарбницю, вони навіть не знатимуть, хто це зробив. Інакше вони дізнаються про все й причепляться до нас. Хіба це не завдасть нам зайвих проблем?"

"Зятю, ти хочеш сказати, що я сама знайду їхню скарбницю й усе звідти винесу, а ви підете битися з їхнім главою ордену?" — кліпнула очима маленька Юйтен.

"Як ти думаєш?" — усміхнувся Мо Сюаньцзунь, а потім подивився на Чен Сяосяо. — "Сяосяо, а ти як думаєш? Може, дати комусь іще піти разом із маленькою Юйтен?"

"Ви справді збираєтеся винести їхню скарбницю?"

Хоча поведінка ордену Міндун справді викликала огиду, Чен Сяосяо все одно було трохи шкода робити це.

"Звичайно, юна господарко! Вони зовсім не хороші люди. Щоразу, коли виходять назовні, вони живуть коштом пограбування інших. Ми просто грабуватимемо тих, хто сам звик грабувати інших!"

Маленька Юйтен знала, про що думає Чен Сяосяо, але зовсім не переймалася. На її думку, забрати їхні речі було цілком виправдано.

"Мені ліньки з тобою сперечатися. Тільки не перестарайся, щоб вони не збожеволіли від люті. Зрозуміла?"

Чен Сяосяо знала, що маленька Юйтен прийшла сюди саме заради цього й заборонити їй грабувати було неможливо, тому могла лише попросити її знати міру.

"Знаю, юна господарко!"

"Маленька Юйтен, краще не дай їм дізнатися. Тихо й непомітно забрати все — ось що означає бути справжнім майстром. До того ж якщо в них не буде доказів, вони не зможуть знайти нас і вимагати пояснень. Зрозуміла?" — тихо пояснив Мо Сюаньцзунь:

"Ми прийшли сюди вимагати пояснень, і якщо одразу після цього вони дізнаються, що їхню скарбницю обчистили, люди з ордену Міндун неодмінно звинуватять у всьому Священну Землю Центральних Рівнин. Якщо це стане відомо, для нас це буде дуже погано."

"О? То ви ще й не хочете, щоб вони дізналися?" — здивувалася маленька Юйтен.

Чен Сяосяо кивнула.

"Саме так. Цього разу не можна нікого насторожити. Інакше в нас буде багато проблем!"

"Знаю, знаю!" — помахала маленькою рукою маленька Юйтен.

"Юна господарко, зятю, обіцяю, що вони дізнаються про все лише через рік або навіть півтора!"

Сказавши це, маленька Юйтен поступово стала прозорою й просто зникла в кареті.

Вони переглянулися. Чен Сяосяо безпорадно сказала:

"Сподіваюся, вона не наробить великих проблем. Інакше нам буде непереливки!"

"Навіть якщо наробить, нічого страшного!" — упевнено усміхнувся Мо Сюаньцзунь. — "Орден Міндун не з тих, хто легко дає себе скривдити. На їхніх руках теж багато крові. Щоправда, зазвичай вони вбивають практиків, але й простих людей вони скривдили чимало. За ці кілька днів ми лише розпитували людей у місцях, через які проїжджали, і вже дізналися, що від рук учнів ордену Міндун загинули десятки невинних людей.

Можна сказати, усі вони — практики, які заслуговують смерті. Вони прикриваються званням праведних людей, але їхня жорстокість у вбивствах і підпалах майже не відрізняється від злих практиків. Якби їхнє знищення не мало надто великих наслідків, я б сам не втримався й не знищив їх!"

"…"

Чен Сяосяо мовчки кивнула.

Дорога мала зайняти лише два-три дні, але вони витратили цілих сім. Головною причиною було те, що вони хотіли дізнатися більше про поведінку ордену Міндун.

Не знаючи правди, можна було нічого не робити. Але коли вони дізналися все, це справді було страшно.

У людей ордену Міндун були вкрай погані звички, а їхні методи були дуже жорстокими. Щойно вони починали діяти, їм було байдуже, практик перед ними чи проста людина — нікому не залишали шансу вижити.

Вони повністю дотримувалися правила «сильніший завжди правий» на своїй території.

Звичайні практики не наважувалися з'являтися на їхній території, а прості люди боялися їх, наче вовків і леопардів. Можна сказати, їхнє ім'я було добре відоме!

"Старша панночко, зятю, ми прибули!"

Ззовні почувся голос старого Іна, перервавши їхню розмову.

Мо Сюаньцзунь наказав:

"Передай їм, що ми хочемо зустрітися з їхнім главою ордену!"

"Зятю, назвати наші імена?" — продовжив запитувати старий Ін.

Цього разу Чен Сяосяо сказала:

"Так."

"Так, старша панночко!"

Невдовзі учні ордену Міндун дізналися, що перед ними карета зі Священної Землі Центральних Рівнин. Вони не наважилися зволікати й одразу пішли доповісти главі ордену.

Через час, потрібний для того, щоб випити чашку чаю (30 хв).

Кілька постатей, розсікаючи повітря, з'явилися біля карети з виразом глибокого подиву та сумніву на обличчях.

Старий Ін, який сидів із заплющеними очима й відпочивав, підняв голову. В його очах спалахнув гострий блиск. Він усміхнувся до них.

"Хто з вас глава ордену Міндун?"

"Це ви..."

"Чому це ви..."

"Ви... ви люди зі Священної Землі Центральних Рівнин?"

"Це ви!"

Четверо великих старійшин не змогли стримати вигуків.

Побачивши людей перед собою, вони були надзвичайно здивовані. Вони ніяк не очікували, що ті, з ким вони нещодавно билися й кого оточували, виявляться людьми зі Священної Землі Центральних Рівнин.

Старий Ін не звернув уваги на їхній подив і лише усміхнувся. Якщо говорити чесно, він узагалі не сприймав їх серйозно.

Глава ордену Міндун різко вдихнув і подивився на старого Іна з глибоким потрясінням.

Бо він справді не міг визначити рівень сили цього старого.

У цей момент він зрозумів, що вони накликали на себе великі проблеми!

Священна Земля Центральних Рівнин!

Не те що орден Міндун — навіть чотири великі сили не наважилися б виступити проти них!

"Боже мій! Це... це старійшина Ін..."

Один зі служителів, який стояв позаду чотирьох великих старійшин, від шоку витріщив очі.

Старійшина Ін!

"Ссс-с..."

Усі присутні одночасно втягнули повітря. Їхні обличчя різко змінилися.

Хто не знав, ким був старійшина Ін?

Великий старійшина Священної Землі Центральних Рівнин. Казали, що його рівень сили досяг Бойового Монарха!

(саме так, відтепер він з «Першого старійшини» став «Великим старійшиною», або це тільки для сторонніх, а свої і далі казатимуть «Перший» - не знаю, подивимось далі.)

Бойовий Монарх!

Легендарна людина!

Якщо не брати до уваги людей із Храму Небесних Таємниць, він був першим практиком за останні кілька десятків тисяч років, який досяг рівня Бойового Монарха.

Не дивно, що ніхто не міг побачити його рівень сили.

Бойовий Король намагався побачити силу Бойового Монарха?

Та це ж неможливо!

Від цієї думки їм стало зовсім холодно.

З усіх людей вони примудрилися зв'язатися саме з ними.

З усіх можливих цілей для пограбування вони примудрилися пограбувати Бойового Монарха!

Хіба це не було пошуком смерті?

У цей момент главі ордену Міндун страшенно захотілося вилаятися.

Якби не їхнє бажання зберегти так звану репутацію і не відправлені раніше люди, вони точно не стали б шукати їх самі.

Саме через цю так звану репутацію вони накликали на себе такого сильного ворога.

Хіба це не означало шукати смерті власноруч?

Раптом він згадав доповідь чотирьох старійшин.

У лісі за кількасот лі від цього місця вони виявили сліди запеклої битви між сотнями магічних звірів та злими практиками.

Якщо так, то старша панянка Чен теж була в кареті?

Хто ще міг керувати сотнями магічних звірів?

Якщо в неї справді було кілька сотень магічних звірів, то що сталося б із його орденом Міндун?

Від цієї думки по його ногах пробіг холод, і тіло мимоволі здригнулося.

Боятися чи шкодувати — тепер це вже не мало значення. Люди самі прийшли до них, тому йому нічого не залишалося, крім як натягнуто усміхнутися й вийти їм назустріч.

"То це Великий старійшина Священної Землі Центральних Рівнин прибув особисто. Старійшино Ін, пробачте, що я не зустрів вас раніше. Сподіваюся, ви не будете на мене сердитися!"

Глава ордену Міндун склав руки перед старим Іном і ввічливо привітав його.

"Хе-хе-хе..."

Старий Ін видав дивний сміх і перевів погляд на чотирьох старійшин.

"Хтось запросив мене, старого, у гості. Хіба я міг не прийти? Інші ще скажуть, що старий Ін не знає правил!"

"Старійшино Ін, ви жартуєте!"

Глава ордену незграбно усміхнувся. Його погляд сам собою впав на карету.

Він склав руки перед собою й запитав:

"Старійшино Ін, дозвольте запитати, людина в кареті..."

"О, хочеш знати? То сам піди й запроси її." — холодно усміхнувся й спокійно відповів старий Ін.

На його думку, він міг одним ударом долоні вбити будь-кого з цих людей. Не було жодної потреби бути з ними ввічливим.

До того ж усі ці люди вже встигли його роздратувати. Якби старий Ін залишався таким же жорстким, яким був колись, то після того, як люди ордену Міндун наважилися його пограбувати, а потім ще й оточити, він давно б знищив увесь орден Міндун.

"Е-е... Старійшино Ін, ви маєте рацію!"

Глава ордену був змушений проковтнути образу, але не наважився показати навіть найменшого невдоволення.

Натомість він набрався сміливості, підійшов до карети, нахилився й склав руки перед собою.

"Чи правильно я розумію, що прибула старша панянка Чен? Просимо старшу панянку Чен вийти з карети!"

"Хм!" — пролунав у відповідь ледь чутний звук.

Глава ордену, який стояв найближче до карети, ніби отримав удар від цього звуку. Його тіло мимоволі відкинуло на кілька кроків, і від шоку він не зміг вимовити жодного слова.

Усі це побачили.

Кілька старійшин поспішили стати позаду глави ордену й мимоволі втупилися в карету.

Вони знали, що всередині була Чен Сяосяо. Але голос, який щойно пролунав, належав не Чен Сяосяо, а молодому чоловікові.

За словами чотирьох старійшин, там також був чоловік у білому, чию силу вони не могли визначити.

Хто ж він?

Під поглядами всіх присутніх довга рука, схожа на нефрит, легко відсунула завісу карети.

Наступної миті перед усіма з'явилася висока постать.

Край його одягу легко коливався на вітрі. Він був схожий на божество, яке випадково спустилося у світ людей.

Його очі сяяли, наче місяць у нічному небі, але водночас були холодними, мов крига.

Він був надзвичайно вродливим. Чіткі риси обличчя здавалися майстерно вирізьбленими. Тонкі губи були міцно стиснуті, утворюючи красиву лінію.

Його зоряні очі були яскравими, як півмісяць на нічному небі, але водночас холодними, як іній. Висока постать, міцна й пряма, наче сосна, була схожа на гору.

Він ніби спустився з неба. Витончений, спокійний, незворушний і водночас гордий та владний.

"Ти глава ордену Міндун?" — тихо промовив Мо Сюаньцзунь. Його гострий, мов лезо, погляд уперся в чоловіка перед ним.

Глава ордену Міндун одразу оговтався. Він склав руки перед собою.

"Я глава ордену Міндун. Вітаю володаря Храму Мо!"

Він уже бачив Мо Сюаньцзуня раніше. Можна сказати, вони зустрічалися кілька разів, але тоді майже не розмовляли.

Зрештою, їхній статус був різним. До того ж перш ніж Мо Сюаньцзунь офіційно став володарем Храму, він узагалі не звертав уваги на інших людей, тож тим більше не запам'ятав би чоловіка перед собою.

А ось глава ордену Міндун чітко запам'ятав його обличчя. Тепер він зрозумів, що Мо Сюаньцзунь прибув разом із Чен Сяосяо.

"Ти непоганий. Схоже, ти справді вмієш щось робити!"

Звичайні слова Мо Сюаньцзуня знову змінили вираз обличчя глави ордену.

Але Мо Сюаньцзунь не звернув на нього уваги й м'яко сказав у бік карети:

"Сяосяо, виходь."

"Гаразд!"

Пролунав тихий і ніжний голос, а наступної миті перед поглядами всіх з'явилася дівчина в білому.

Щойно люди побачили її обличчя, усі завмерли й не могли відвести від неї погляду.

Вона була прекрасна, наче небесна фея.

Чорне волосся було зібране у високу зачіску, прикрашену шпилькою з перлинною квіткою. Від неї звисали підвіски, які легко коливалися від подиху вітру.

Її обличчя було чистим і світлим, а шкіра — ніжною та гладенькою.

На овальному обличчі були надзвичайно тонкі риси: вигнуті брови, схожі на вербові листочки, маленький рот, схожий на вишню, рівний ніс і рожеві губи.

Найбільше приваблювали її очі.

Брови були довгі й красиві, а очі сяяли, наче зорі. Коли вона кліпала, здавалося, що з них виривається жива й грайлива іскра. Від одного погляду на неї ставало приємно на душі.

Усе її обличчя було ніжним і чистим, а краса — незвичайною. Вона майже не мала в собі нічого від людського світу.

Її чистота була схожа на аромат прекрасної квітки, що розквітла серед людського світу. Вона була надзвичайно красивою та чарівною.

Вона ступила вперед своїми довгими ногами й вийшла з карети. Її прекрасне обличчя залишалося спокійним. Вона завжди була такою — спокійною й байдужою до всього навколо.

У її холодності була гордість, а ще — відчуття свободи, ніби вона зовсім не належала цьому світу.

У цей момент усі присутні дивилися на неї, наче зачаровані.

Навіть ті, хто вже бачив її раніше, не могли не завмерти, захоплено дивлячись на неї.

"Хм!"

Знову пролунав тихий звук.

Люди, які щойно дивилися на неї, одразу отямилися.

Лише кілька старих і дуже сильних практиків залишалися спокійними. Решта зніяковіло відвели погляди.

Як же соромно!

Але безсоромний старий Ін лише скривив губи й тихо засміявся. В його очах було повно задоволення від чужої незручності.

Він знав: усі ці люди самі напросилися на прочуханку.

"Я, глава ордену Міндун, вітаю старшу панянку Чен!"