Розділ 27 — Нефритова лоза, що зцілює.

"Ґао Ян не сміє дурити пана!"

Бачачи, що слуга говорить щиро й не схоже, аби він брехав, пан Нін насупився й промовив:

"Але якщо ця матір із донькою бувають у містечку, чому наші люди шукали їх майже місяць і нікого не знайшли?"

"Пане, як на мій погляд, вони не міські жителі, а радше з якогось навколишнього села. Я зустрів їх за межами міської брами разом із лікарем з аптеки «Хуейчуньтан» (Зал повернення весни) . Схоже, у їхньому домі є важкохворий!" — висловив свій здогад Ґао Ян.

Пан Нін кивнув:

"Головне, що вони взагалі з'являються в містечку. Ґао Яне, відпочинь трохи з дороги, а відзавтра почни пильно стежити за цією матір'ю та донькою. Нам потрібно достеменно з'ясувати, чи вони самі розводять цю птицю та кролів, чи дістають деінде. Це питання слід вирішити обов'язково."

"Ґао Ян усе зрозумів!"

***

Тим часом у домі Ченів уся родина зібралася в кімнаті біля ліжка, очікуючи на висновок лікаря.

За якийсь час старий лікар, погладжуючи бороду, статечно промовив:

"Внутрішні травми пана Чена майже загоїлися. Зараз найбільший клопіт завдають перебиті сухожилля та роздроблені кістки. Завдяки моїм цілющим мазям сухожилля вже практично відновилися, проте з роздробленими кістками складніше. Знову зібрати їх докупи, щоб ви могли міцно стати на ноги — завдання не з легких..."

Від цих слів у Ченів стислося серце. В очах Чен Біюаня на мить промайнув сум, але він швидко опанував себе й відказав:

"Те, що є такий прогрес, уже чудово. Лікарю, дякую за вашу працю!"

"Пане Чене, не варто так сильно журитися. Ваше тіло від природи набагато міцніше, ніж у звичайних людей. Якщо ви й надалі справно прийматимете ліки, то за два-три місяці цілком зможете підвестися на ноги!"

"Справді, лікарю?!" — з надією в голосі перепитала пані Чен. Понад усе вона боялася, що її чоловік назавжди залишиться прикутим до ліжка.

Лікар усміхнувся й кивнув:

"Не хвилюйтеся, пані Чен, я маю добру надію на успіх. Звісно, це також завдяки міцній подобі вашого чоловіка. Я надійно зафіксував місце перелому, тож із ліками все обов'язково зростеться."

"Дякую, лікарю, безмежно вам дякую!" — збуджено мовила пані Чен, а в її очах заблищали сльози радості. Це була саме та відповідь, на яку вона так довго чекала.

Чен Сяосяо полегшено зітхнула, а на обличчях трьох молодших дітей засяяли радісні посмішки.

Після огляду пані Чен щиро пригостила лікаря та його учня обідом і, висловивши тисячу подяк, вручила плату за роботу, після чого вони вирушили назад.

***

Дізнавшись, що товар вдалося продати за сто лянів срібла, Чен Біюань помітно спохмурнів, а тоді важко зітхнув:

"Боюся, наші спокійні дні добігають кінця."

"Батьку, нічого страшного. Поки ми самі не розкриємо таємницю, вони нічого не зможуть нам зробити. Адже, окрім нас, ніхто й ніколи не знайде справжнього місця, де з'являються ці духовні речі", — хоч Чен Сяосяо й відчувала легку тривогу, у глибині душі вона залишалася спокійною. Зрештою, це чужинцям щось потрібно від них, а не навпаки.

Чен Біюань теж зважив цей аргумент. Він безпорадно кивнув і наказав доньці:

"Все одно будьте вкрай обережними і не припускайтеся жодних помилок. Якщо хтось прийде вивідувати — тримайтеся насторожі!"

"Батьку, не хвилюйтеся, Сяосяо знає, що робити!" — упевнено відповіла дівчина.

Проте пані Чен усе ще непокоїлася. Вона тужливо промовила:

"Якби ж наш батько не був поранений, ми б нікого не боялися, але зараз..."

"Мамо, але що?" — запитала Чен Сяосяо, помітивши, що мати раптово замовкла на пів слові.

Пані Чен кинула швидкий погляд на доньку, потім перевела очі на чоловіка і злегка похитала головою:

"Нічого, Сяосяо, іди відпочинь трохи!"

"Добре!" — розуміючи, що мати зараз нічого не розповість, дівчина розвернулася й вийшла з кімнати.

Щойно вона зачинила за собою двері, Чен Біюань пильно подивився на дружину:

"Юйцинь, що таке?"

"Чоловіче, я боюся, що ця справа набуде розголосу в містечку. Якщо про нас дізнаються ' ті' люди, нам буде ще важче протистояти їм..."

"..." — Чен Біюань лише опустив повіки й промовчав.

***

Повернувшись до своєї кімнати, Чен Сяосяо відразу ж перенеслася в чарівний простір. Щойно вона з'явилася, Юйтен миттєво підлетіла й сіла їй на плече:

"Маленька господарко, ти чимось засмучена!"

"Юйтен, ти ж знаєш про травми мого батька. Чи є в тебе якийсь спосіб допомогти йому?" — з надією в очах подивилася на маленьку помічницю Чен Сяосяо.

У глибині душі їй понад усе хотілося, щоб батько знову міг ходити. Цьому дому вкрай потрібен був сильний голова, який би повів родину за собою. До того ж, їхня родина явно мала непросте минуле, і щойно батько одужає, усе обов'язково зміниться на краще.

Юйтен кумедно схилила голову набік і мило пролепетала:

"Я не впевнена на сто відсотків, чи спрацює, але ми можемо спробувати мій сік нефритової лози. Думаю, ефект обов'язково буде!"

"Справді?!"

"Спробуємо — і самі все побачимо!"

"Добре, давай спробуємо!"

Обличчя Чен Сяосяо розпливлося в радісній усмішці. Вона миттєво вийшла з простору і швидким, легким кроком попрямувала до кімнати батьків. Зайшовши, вона застала матір, яка знову потайки витирала сльози, і мимохіть зітхнула — її матуся була аж занадто плаксивою.

"Сяосяо, щось трапилося?" — тихо запитав Чен Біюань, побачивши, що донька повернулася.

Чен Сяосяо підійшла ближче, чемно вклонилася батькам і промовила:

"Батьку, мамо, ви обоє знаєте, що я маю магічний простір. Оскільки рівень виміру підвищився, у ньому з'явилася чарівна фея, дух простору. Вона каже, що має спосіб вилікувати батькові рани!"

"Фея?!"

Чен Біюань та пані Чен заклякли від несподіванки. Чоловік і дружина миттєво перезирнулися, і в очах кожного застиг суміш подиву та неймовірної радості.

Першою оговталася пані Чен. Не вірячи власним вухам, вона перепитала:

"Сяосяо, це правда? Справді існує якась фея?"

"Так!" — щиро усміхнулася Чен Сяосяо. — "Юйтен, виходь швидше!"

За її наказом крихітна Юйтен миттєво постала перед ними.

Побачивши перед собою маленьку казкову істоту, Чен Біюань неймовірно збудився. Це було вже вдруге в його житті, коли він бачив магічного духа, тож чудово знав, якими дивовижними здібностями володіють подібні створіння. Його серце калатало від хвилювання.

Пані Чен також застигла з роззявленим від подиву ротом.

Дивлячись на таку різну реакцію батьків, Чен Сяосяо лише усміхнулася і звернулася до крихітки:

"Юйтен, це мої батьки. Поглянь, будь ласка, на рани батька!"

"Маленька господарко, не хвилюйся, я вже давно все оглянула!"

Маленька Юйтен не звернула жодної уваги на здивування подружжя. Вона злегка змахнула своєю крихітною ручкою, і цівка чистого, смарагдово-зеленого соку опустилася прямо на тіло Чен Біюаня. Побачивши, що чоловік зовсім занімів, вона суворо наказала:

"Негайного запускай свою внутрішню енергію, очищуй свої сухожилля та кістки!"

Почувши цей заклик, Чен Біюань не наважився гаяти ні секунди і миттєво почав циркулювати енергію за своїм внутрішнім методом.

Пані Чен заворожено спостерігала за цим дивом. Навіть Чен Сяосяо, яка у минулому житті начиталася чимало фентезійних історій, дивилася на все з глибоким подивом — це здавалося чимось неймовірним.

Проте, згадавши про власний магічний простір, вона швидко прийняла цей факт. Схоже, цей світ дійсно був сповнений безсмертних майстрів, магічних духів та дивовижних істот.

Минуло приблизно 15 хвилин, і Юйтен опустила ручки. Чен Сяосяо помітила, що личко крихітки помітно зблідло, а сама вона ледь тримається в повітрі. Дівчина поспіхом підставила долоні, підхоплюючи її, і турботливо запитала:

"Юйтен, як ти почуваєшся?"

"Маленька господарко, з Юйтен усе гаразд. Я просто повернуся в простір відпочити!"

Після цих слів фея спалахнула вогником і зникла, повернувшись до чарівного виміру. Чен Сяосяо хотіла було вирушити слідом, щоб перевірити її стан, але, зваживши на те, що батько все ще перебував у медитації, вирішила поки що залишитися.

Мати й донька невідривно сиділи біля ліжка. Минуло чимало часу, аж поки Чен Біюань нарешті повільно розплющив очі.

Пані Чен радісно вигукнула:

"Чоловіче, як ти?!"

"Батьку, тобі стало хоч трохи краще?" — не втрималася від запитання Чен Сяосяо.

Чен Біюань упевнено кивнув і промовив:

"Набагато краще. Думаю, я можу підвестися!"

Сказавши це, він спробував сісти й опустити ноги. Мати й донька поспіхом підтримали його з обох боків, допомагаючи підвестися.

Чен Біюань, який майже три місяці не підводився з ліжка, нарешті твердо ступив ногами на долівку.

Пані Чен із трепетом у серці запитала:

"Чоловіче, ну як?!"