Розділ 71 — V001. Приголомшливі новини, у кожного свій розрахунок.

"Усе правильно, старосто! Подумайте, як краще підійти до цього питання, дізнайтеся, чи погодиться пан Чен взяти наших шибеників під своє крило. Нам більшого й не треба, аби тільки діти вивчилися якоїсь справи й у майбутньому не голодували — тоді й у нас серце буде спокійне!"

"Хлопчаки в нашому селі геть здичавіли, але вони дуже поважають синів пана Чена. Якщо вони підуть до них в учні, то стануть набагато слухнянішими, а нам буде менше клопоту. Ми обома руками за навчання!"

"Я теж такої думки! Наші хлопці — як ті непосидючі мавпи, зовсім від рук відбилися, ніякого ладу з ними немає. Треба обов'язково попросити пана Чена, щоб він узявся за них як слід і трохи приструнив!"

"..."

Чуючи слова селян, старий староста був задоволений понад усе. Йому саме й потрібен був такий розголос, адже тільки отримавши загальну згоду та схвалення, він міг із чистим сумлінням іти до пана Чена по допомогу.

Раптом він помітив одного з чоловіків, який сидів із похмурим обличчям і не зронив ні слова. Його вигляд не вказував ні на підтримку, ні на заперечення, тому староста мимоволі запитав:

"Лю Дасюне, ти чого це затявся, старий хлопче? Невже твоя жінка наказала тобі тримати язика за зубами?!"

Слова старости викликали в кімнаті хвилю добродушного сміху, а сам винуватець, Лю Дасюн, помітно зніяковів і тихо промовив:

"Дядьку Лю, справа зовсім не в тому, що я не хочу віддавати хлопців навчатися до майстра. Я чудово розумію, що за навчання потрібні гроші, а в мене зараз у хаті навіть на звичайну їжу не завжди вистачає, де ж я візьму срібло, щоб відправити малих навчатися?!"

Голос його пролунав тихо, проте всі присутні чітко почули ці слова. Уся радість і посмішки вмить зникли з облич селян, адже становище в кожній хаті було приблизно однаковим. Це дійсно виявилося величезною проблемою!

"..."

У кімнаті запанувала повна тиша. Староста обвів поглядом зажурених чоловіків і впевнено промовив:

"Ви не хвилюйтеся. Я особисто піду до пана Чена й побалакаю з ним про все. Вірю, що ми знайдемо якийсь вихід із цієї ситуації."

"Дядьку Лю, тоді вся надія тільки на вас!"

"Старосто, якщо вже ви беретеся за цю справу, все обов'язково вдасться!"

"Старосто, ми можемо покластися лише на вас!"

"Дядьку Лю, красно дякуємо вам від імені всіх наших дітлахів!"

"..."

Селяни знову загомоніли, висловлюючи щиру вдячність. Кожен із них знав, що коли за справу береться старий староста, будь-яку проблему можна вирішити найліпшим чином.

...

Невдовзі староста, прихопивши з собою ціле барильце рисового вина, неспішною ходою вирушив до маєтку родини Чен.

Чен Біюань особисто зустрів поважного гостя, який детально розповів йому про прагнення та надії жителів Люшу. Староста висловив палке прохання, щоб той погодився стати першим наставником для їхніх дітей.

Слово "наставник" тут означало вчителя, проте місцеві жителі чітко розмежовували це поняття зі словом "майстер-учитель". Учні, які навчалися у звичайного наставника, вважалися пересічними, а сам наставник лише час від часу давав їм загальні вказівки та поради. Натомість учні, які могли офіційно називати свого вчителя майстром, мали значно вищий статус і ставали для нього близькими людьми, які прирівнювалися до членів родини.

Чен Біюань не став поспішати з остаточною відповіддю на пропозицію старости. Він пообіцяв обміркувати все і дати свою відповідь за два дні.

Староста був неймовірно вдячний за таку надію і від імені кожного жителя Люшу низько вклонився йому.

Бачачи, як старий чоловік усім серцем уболіває за своїх односельців та віддає залишок сил заради їхнього добробуту, Чен Біюань відчув глибоку повагу та зворушення. Хоча в душі він уже схилявся до позитивного рішення, йому все ж хотілося спершу порадитися з дружиною та дітьми.

Провівши старосту за ворота, Чен Біюань зібрав усю родину, переказав їм сутність розмови й одразу ж звернувся до старшої доньки:

"Сяосяо, що ти думаєш з цього приводу?"

"Тату, те, що ви візьмете учнів — це чудова справа!" — Чен Сяосяо чарівно посміхнулася. — "Ви ж не забули, що ми збираємося перетворити це місце на справжню священну землю? А якщо так, то поява у вас власних учнів є цілком природним і правильним кроком."

"Це я розумію, але як нам усе правильно влаштувати?" — Чен Біюань злегка насупився. — "Навчання учнів — справа відповідальна, їх не можна брати абияк. До того ж, нам доведеться забезпечити їх житлом та їжею, а ми до цього абсолютно не готові. Та й взагалі, невідомо, чи мають хлопчаки з Люшу хоч якийсь хист до культивації."

"Тату, ми можемо робити все крок за кроком!" — посміхнулася Чен Сяосяо й окинула поглядом їхнє подвір'я. — "Нашому будинку вже давно пора оновитися. Раз уже ви збираєтеся брати учнів, ми не можемо продовжувати жити в цій солом'яній мазанці. Це якось зовсім не личить вашому новому статусу."

"Що за вигадки про статус, дурниці якісь!" — зі сміхом відказав Чен Біюань.

Проте він теж подивився на їхню хатину й тихо зітхнув:

"Хоча цей будинок, який ми колись нашвидкуруч зліпили, справді дуже вбогий. Мені навіть ніяково, що вам учотирьох із мамою довелося терпіти такі злидні."

"Чоловіче, все це вже в минулому. Ми просто збудуємо для нашої родини новий гарний будинок, і будемо мати чудове житло!" — лагідно усміхнулася пані Чен.

Молодші діти також радісно заусміхалися, а в їхніх очах спалахнуло палке очікування. Зрештою, ця стара солом'яна хата була не лише надто простою, а й дуже тісною, тому жити в ній усім разом було не надто зручно.

Трохи подумавши, Чен Сяосяо продовжила:

"Тату, раз уже староста прийшов просити особисто, вам у будь-якому разі доведеться прийняти цих людей. На мою думку, тих хлопців, які матимуть посередні здібності, ви можете взяти як неофіційних учнів. Якщо ж серед них виявиться хтось справді обдарований, ви приймете його у повноправні учні. Нашій родині все одно в майбутньому знадобляться вірні люди для розширення, тож краще вже зараз навчати місцевих селян, яких ми добре знаємо змалку, ніж потім набирати чужинців із вулиці."

"Сяосяо каже правильні речі. Нам дійсно бракує помічників. Поки що ми впораємося власними силами, але в майбутньому роботи стане значно більше, і ми просто розірвемося."

Чен Біюань погодився з доводами доньки. Думаючи про майбутні перспективи, він посміхнувся вже значно тепліше, проте знову додав:

"Сяосяо, староста також згадав, що селяни не мають срібла. Вони не зможуть оплатити навчання грошима, тому пропонують замість цього приносити нам частину здобичі, яку вполюють у лісі."

"То це вони хочуть, щоб ми за свій рахунок утримували їхніх дітей?!" — пані Чен миттєво насупила свої тонкі брови, а на її обличчі з'явився вираз невдоволення. — "Ми маємо не лише навчати їх культивації та бойових мистецтв, а ще й повністю забезпечувати їжею, одягом та житлом?! Це ж виходить..."

Її зауваження було цілком слушним, тому Чен Біюань лише ніяково промовчав. Він із самого початку передбачав таку реакцію дружини, саме тому й вирішив винести це питання на загальне обговорення перед донькою.

Чен Сяосяо подивилася на батька, потім на маму, і їй стало дуже весело — схоже, її грізний татусь теж був підкаблучником своєї дружини.

"Мамо, нашій родині не бракує ні їжі, ні одягу. Нам під силу прогодувати кілька десятків людей, у цьому немає нічого страшного!"

"Але ж це означає просто так зробити їм величезний подарунок!" — обурення пані Чен миттєво вирвалося назовні.

"Ха-ха..."

Бачачи таку практичність та ощадливість матері, Чен Сяосяо не втрималася й прикрила рот рукою від сміху. Молодші діти теж весело захихотіли. Тільки Чен Біюань не наважувався сміятися з дружини, хоча по тому, як легенько здригалися куточки його губ, було зрозуміло, що він ледве стримується.

"Мамо, ви не хвилюйтеся, ніхто не збирається сідати нам на шию дурно. Ми ж якраз збираємося будувати новий великий будинок, правильно? От і покличемо всіх цих селян на допомогу. Ми будемо забезпечувати їх ситними обідами, але ніякої плати за роботу грошима давати не будемо. Що ж до тих хлопців, яких тато візьме в учні, то в майбутньому вони будуть зобов'язані беззаперечно виконувати всі наші накази й розпорядження, як це заведено у великих кланах чи могутніх школах. Тож ми нічого не втратимо, а матимемо з цього лише велику користь!"

"Сяосяо каже щиру правду. Дружино, не варто триматися за дрібну вигоду. Раз уже ми вирішили заснувати власну школу бойових мистецтв, такі витрати на початковому етапі просто неминучі!"

Тільки-но Чен Біюань закінчив фразу, як обличчя пані Чен знову згасло, і вона суворо витріщилася на чоловіка:

"Ти мені тут не заговорюй зуби! Усе це придумала й обґрунтувала Сяосяо, ти до цього не маєш жодного стосунку!"

"Ти... ну просто неможливо розмовляти!" — Чен Біюань від такого закиду аж занімів.

Діти знову тихенько захихотіли, спостерігаючи за перепалкою батьків. Чен Сяосяо не хотіла, щоб суперечка затягнулася, тому швидко змінила тему:

"Тату, мамо, раз ми вже вирішили будувати новий дім, нам треба все ретельно спланувати й розкреслити. Заодно потрібно звести кілька приміщень для майбутніх татових учнів. Що ж до звичайних учнів, то, на мою думку, нехай вони приходять сюди на тренування вдень, а ночувати повертаються до своїх домівок. Усе одно Люшу розташоване зовсім поруч із нами!"

"Саме так! Нехай усі повертаються на ніч додому, так ми уникнемо зайвого клопоту!" — пані Чен була готова обома руками підтримати таке рішення.