Розділ 84 — V002 Розширення господарства. Спільні угоди.

"Це..."

"Старосто, а що я не так сказала? Невже наші дівчата мають усе життя бути служницями? Коли підростуть, звісно, повернуться додому й вийдуть заміж! Ми ж не продали доньок родині Чен, ця дівка Сяосяо просто знущається з нас!" — знову перебила старосту Ань Хуннян, розгнівано торочачи своє.

Інші селяни перезирнулися між собою. Про служниць у великих родинах вони знали небагато, але чули, що діти бідняків, які йшли працювати до багатіїв, зазвичай підписували договір про повний продаж і часто залишалися там на все життя.

Тітонька Ши повільно підвелася, на її обличчі відбивалося явне збентеження. Поглянувши на батька й доньку Чен, вона тихо звернулася до старости: "Дядьку, ми ж розуміємо, що робота в багатому домі відрізняється від звичайної. Але Чен — це ж наші односельці, тож ми просто хотіли, щоб наша Ерню попрацювала у них, а коли підросте — ми видамо її заміж. Не можна ж через роботу губити майбутнє дитини, хіба ви не згодні, старий?"

"Саме так, я теж це маю на увазі! Старосто, що б там не було, ми не можемо заважати весіллям наших дівчат! І до чого тут розмови про утримання, хіба дівчата не працюватимуть на родину Чен? Не треба казати такі неприємні речі!" — кілька жінок кивнули на знак згоди, підтримуючи цю думку.

Ці слова звучали наче й справедливо, але водночас у них ховалося бажання скористатися добротою Ченів. Староста почувався ніяково, щоб щось сказати, тому просто перевів погляд на батька й доньку.

Обличчя Чен Біюаня злегка потемніло, він мовчав, повністю довіривши цю справу доньці.

Про такі думки сільських жінок Чен Сяосяо дізналася ще кілька днів тому, тож до цієї розмови вона була готова. староста, побачивши її спокій попри молоді роки, мимоволі подивився на неї зі схваленням.

Чен Сяосяо окинула поглядом жінок і спокійно промовила: "У кожного свої думки, і я можу прийняти ваші погляди. Проте у мене теж є умови: якщо ви згодні на них — ми візьмемо ваших дівчат, якщо ні — пробачте, але ми не зможемо вам допомогти!"

"Які ще умови?" — найшвидше за всіх випалила Ань Хуннян.

"Умов небагато, слухайте уважно. Перше: після того як дівчата відпрацюють у домі Ченів до чотирнадцяти років, вони залишають наш дім, і їхнім заміжжям кожна родина керує самостійно!"

"Добре, без проблем!" — зраділа Ань Хуннян! На обличчях інших жінок теж з'явилися посмішки.

Чен Сяосяо продовжила: "Друге: під час роботи в нашому домі їжу та одяг забезпечує родина Чен, але дівчата не мають права винести з дому жодної зернини рису чи жодної стеблини овочів. Якщо хтось візьме хоч щось, це вважатиметься крадіжкою, і ми або передамо винну до рук уряду, або покараємо її за нашими правилами й негайно виженемо геть, і вона більше ніколи не працюватиме у нас!"

Селяни притихли.

"Третє: у нашому домі дівчата мусять повністю підкорятися розпорядженням родини Чен. Хоч би яку роботу їм доручили, вони не мають права вередувати й обирати, а повинні виконувати все як слід. Якщо хтось лінуватиметься чи не слухатиметься наказів, її негайно виженуть!"

"Четверте, і найважливіше: про все, що дівчата дізнаються чи почують у нашому домі, заборонено розповідати за його межами, навіть власній родині. Якщо ми виявимо таке — цій людині більше не буде місця у нас!"

"Подумайте над цим добре. Це все, що я хотіла сказати. Якщо ви впевнені, що ваші дівчата впораються з цим — ми залюбки приймемо їх. Якщо ні — не перекладайте на нас турботу про виховання ваших дітей, ми цього не приймемо!"

Вислухавши її, усі присутні зрозуміли, що вимоги Чен Сяосяо зовсім не були надмірними. Це були цілком природні правила для будь-якої роботи, і якщо хтось не погоджувався навіть на це, то відмова була цілком справедливою.

Жінки перезирнулися між собою, і тітонька Ши першою порушила тишу: "Сяосяо, нехай буде так, як ти кажеш! Головне, щоб у чотирнадцять років ви відпускали наших дівчат додому, а щодо решти — ми не маємо заперечень!"

"Отож-бо, Сяосяо, я теж згодна! Забирай мою Ерьюехуа назад, нехай допомагає вам!"

"Я теж згодна, Сяосяо! Якщо маленька Чуньхуа не слухатиметься тебе, можеш суворо її карати, я не заперечую!"

Почувши їхні обіцянки, Чен Сяосяо подумки зітхнула: маленька Юйтен мала рацію, варто спочатку випробувати людей цим способом.

Вона була впевнена, що за кілька років їхній світогляд поступово зміниться, і цілком можливо, що згодом кожна з дівчат сама захоче залишитися. Тож наміри цих матерів повністю вирішувати долю доньок у майбутньому могли виявитися марними.

"Якщо всі задоволені, то й чудово. Пане Чен, у вас є ще якісь справи до нас?" — ввічливо запитав староста Лю.

"Старосто, я й справді хотів поговорити з вами про одну річ. Я б хотів викупити всі нерозорані пустирі та дикі землі навколо нашого села. Сподіваюся, ви знайдете час, щоб оцінити їхню вартість, і тоді я виплачу людям гроші!"

Чен Біюань згадав про іншу справу. Зараз, коли маєток Ченів розширювався, їм потрібно було більше простору, тому він вирішив викупити всі дикі гори й пустирі села.

"Пане Чен, ви це серйозно?" — не повірив своїм вухам староста Лю.

І не лише староста — усім селянам здалося, що вони недочули. Диких гір та пустирів навколо села Люшу було чимало, і якщо родина Чен справді викупить їх усі, селяни отримають величезну купу срібла!

Згадка про чисті срібні монети розпалила вогонь у серцях селян, і вони готові були хоч зараз погодитися на пропозицію Чен Біюаня.

Чен Біюань поважно кивнув старості й з посмішкою промовив: "Старосто, я б не став жартувати такими речами. Якщо люди згодні продати мені ці землі за розумну ціну, я викуплю абсолютно все".

"Добре! Маючи ваші мудрі слова, пане Чен, я все розумію. Не хвилюйтеся, відзавтра я обійду всі околиці, роздивлюся все й згодом назву вам ціну!"

"Тоді красно дякую вам за вашу важку працю!"

"Ха-ха-ха, ми ж усі свої люди, не варто дякувати! Це я маю дякувати вам, пане Чен, за вашу щедрість!"

"Що ви, не варто!"

Коли всі питання були вирішені, батько й донька Чен попрощалися зі старостою Лю. Старий провів їх до дверей і довго дивився їм услід.

Коли вони відійшли на безпечну відстань, староста, погладжуючи бороду, з посмішкою пробурмотів собі під ніс: "Нарешті небо змилостивилося над нашим селом Люшу!"

"Дядьку, а я так скажу: у майбутньому всі землі нашого села Люшу стануть власністю пана Чена!"

Староста, почувши голос, повернувся й подивився на свого старшого племінника. Похитавши головою, він промовив: "Ерпіне, тобі вже за тридцять років перевалило, а ти досі дивишся на речі без жодного розуму! Що таке село Люшу? Головне — щоб наші люди завдяки пану Чену здобули собі світле майбутнє, хіба це погано? Чи ти, хлопче, хочеш до кінця днів щодня в гори на полювання ходити? Ти полюєш уже більше двадцяти років, і скільки днів за цей час ти був по-справжньому ситим? Якщо пан Чен може змінити долю кожного з нас, не треба триматися за старі рамки. Подумай про це добре!"

"Воно-то так, але хіба ми не втратимо спадщину наших предків?"

"Дурниці!" — Староста від обурення аж вилаявся. Ткнувши пальцем у лоб племінника, він загримав: "Ти що, зовсім дурний? Там, де є люди, там є й предки! Якщо людей не стане, то й спадщина твоя нікому не буде потрібна! Коли ти матимеш усе необхідне, де б ти не оселився — там і буде спадщина твоїх предків, зрозумів чи ні?!"