Розділ 85 — V002 Розширення господарства. Спільні угоди.

Випаливши йому в обличчя потоками слів, староста все ніяк не міг заспокоїтися й сердито додав: "Живемо в злиднях, недоїдаємо, ходимо в лахмітті, захворієш — і ліків немає, хлопці дівчат заміж узяти не можуть... І за такого життя ти ще базікаєш про спадщину предків? Це просто сміх та й годі!"

Лю Ерпін після цих слів нарешті замовк. Він знав, що староста Лю був розумнішим за будь-кого, і в його словах ховалася глибока правда, тому більше нічого не заперечував.

***

Чен Біюань не знав, про що розмовляли родичі, а якби й дізнався — лише б посміхнувся у відповідь. Адже такі речі не змінюються за один день.

"Сяосяо, відзавтра селяни знову почнуть виходити з села. Як гадаєш, чи не загрожує їм якась небезпека?"

Чен Біюаня не залишало передчуття, що ті люди, які нишпорили навколо їхнього дому, не мали добрих намірів. Якщо це справді принесе селянам якесь лихо, він не зможе спокійно жити далі.

Чен Сяосяо, яка йшла поруч, чудово розуміла хвилювання батька, тому тихо запитала: "Тату, ми ж не можемо через це змусити селян усе життя сидіти в селі й нікуди не виходити. Навіть якщо вони нікуди не підуть, це не гарантує, що вони проживуть життя в повній безпеці. Хто може передбачити нещасний випадок? Усе, що потрібно було сказати, ви їм уже сказали. Вони й самі чудово розуміють, у чому справа. Якщо вони справді накличуть на себе якісь неприємності, це буде їхній власний вибір, який нас не стосується!"

"Воно-то так, але ми не можемо просто стояти осторонь і дивитися на це, інакше як нам самим тут спокійно жити!" — залишався серйозним Чен Біюань.

Чен Сяосяо трохи поміркувала й запропонувала: "Тату, давайте зробимо так: відзавтра на всій дорозі від виходу з села й до самого містечка ми розставимо наших духовних звірів. Якщо хтось наважиться скривдити селян, звірі таємно захистять їх. А от якщо щось станеться в самому містечку, тут ми вже будемо безсилі".

"Мабуть, попроси Юйтен, щоб вона все облаштувала на тій дорозі, зробимо все, що в наших силах, щоб захистити людей".

"Зрозуміло, тату!"

"У нашому домі тепер багато помічників. Коли розчистимо пустирі й дикі гори навколо, сади там усе, що твоя душа забажає. А ще треба знайти місце й викопати великий ставок — риба, вирощена в духовній воді, буде неймовірно смачною й ніжною, її всі оцінять!"

"Тату, ви просто наглядайте за роботою, і все буде добре!"

"Сяосяо, ти теж подумай, що ще варто покращити. Який саме райський куточок ти хочеш тут створити — знаєш найкраще тільки ти!"

"Хіхі, тату, ваш досвід набагато більший за мій, тож вашої допомоги буде цілком достатньо!"

Батько й донька за розмовами швидко дісталися дому.

***

Хтось увійшов до села Люшу!

Ця новина вибухнула в містечку Далін справжнім громом, і коли люди побачили цілу вервечку возів, ущерть забитих духовною птицею, багато хто просто не зміг всидіти на місці.

Звісно, більшість одразу кинулася розпитувати цих таємничих торговців, як саме їм вдалося пробратися до села Люшу.

Адже кожному було відомо, що село заблоковане, а всі дороги охороняють духовні звірі, до яких і на крок не підступитися. І раптом хтось проривається туди, та ще й укладає угоду з родиною Чен! Як тут не занервувати тим, хто днями вичікував у містечку!

Проте на всі розпитування з різних боків Чжу Веньбо просто не звертав жодної уваги. Зважаючи на його високе становище, він міг не зважати навіть на представників академії Божественного Кондора, що вже казати про діячів інших орденів та кланів.

Люди натовпом обступали заїжджий двір Лайюе, намагаючись вивідати бодай щось, але так і не почули жодної корисної звістки. Втім, це було вже не так і важливо. Найголовнішим залишався сам факт: ці купці справді безперешкодно увійшли до села Люшу.

***

Маєток родини Нін.

"Брате Нін, ця новина точна?" — дещо приголомшено запитав старий пан Лінь.

Старий пан Нін із вельми серйозним виразом обличчя кивнув: "Точна. Мої слуги на власні очі бачили духовну птицю, яку привезли від Ченів!"

"Схоже, хтось випередив нас і вже уклав угоду з родиною Чен. Ми запізнилися!" — на душі у старого пана Ліня стало тоскно.

"Які ж вони спритні!" — насупився старий пан Цюань і одразу запитав: "Брате Нін, а твої люди дізналися, з ким саме родина Чен веде торгівлю?"

"Це люди з тутешнього заїжджого двору Лайюе. І якщо я не помиляюся, за цим закладом стоїть сам маєток Ціншань", — повільно вимовив старий пан Нін.

Староста Ду аж скрикнув від несподіванки: "Що?! Маєток Ціншань?!"

Не лише він — двоє інших старих теж застигли з виразом цілковитого недовір'я на обличчях. Що це за місце таке — маєток Ціншань — і яка вага криється у цих словах, кожен із них чудово знав.

Найбагатший маєток у світі, зазіхнути на який не наважувалися навіть члени імператорської родини. Ба більше, подейкували, що вони мали тисячі невидимих зв'язків з Палацом — однією з чотирьох наймогутніших сил континенту.

Вони й у страшному сні не могли уявити, що родина Чен так швидко зійдеться з людьми з маєтку Ціншань.

Нагоду втрачено!

У головах усіх чотирьох майнула одна й та сама думка. Вони добре пам'ятали, що саме їхні люди першими виявили духовних птахів, а в підсумку все це добро дісталося іншим.

Звісно, усе це було другорядним. Найбільше їх зараз турбувало те, як звітувати перед своїми орденами. Вони ж пообіцяли доставити туди духовну воду та духовних птахів!

Якщо це завдання не вдасться виконати, як вони зможуть дивитися людям в очі, коли повернуться, і як вони зможуть підняти голову в майбутньому!

Який тепер вигадати спосіб, щоб урвати бодай шматочок від того, що вже прибрав до рук маєток Ціншань?

Після тривалої мовчанки старий пан Лінь повільно промовив: "Завтра я вирішив особисто вирушити до села Люшу. Хоч би що там було, ми мусимо зустрітися з родиною Чен. Інакше ми остаточно залишимося біля розбитого корита!"

"Твоя правда. Люди з маєтку Ціншань уже почали діяти, і якщо ми й далі просто сидітимемо склавши руки, то виявиться, що прийшли сюди дарма", — погодився старий пан Цюань, підхоплюючи розмову.

Старий пан Ду глипнув на них обох і промовив: "Завтра підемо всі разом. Якщо ми покажемо свою щирість, я вірю, що Чен Біюань прийме нас. Я пам'ятаю, що колись ми вже зустрічалися з ним".

"Я теж на це сподіваюся, аби тільки цей хлопець досі пам'ятав мене!" — посміхнувся старий пан Лінь із таким м'яким виглядом, наче згадав про улюбленого племінника.

Поки вони розмовляли, один із прислужників усе підслухав і швидко передав ці слова далі.