Розділ 9 — Блакитноока Наречена

Розділ 9 - Блакитноока Наречена

Пам'ятаєте, нещодавно я згадував про те, що в суспільстві існує табу на те, щоб ділитися іменами? Так, очевидно, це було не так. Тепер, коли я міг вести розмови, всі дворяни, які раніше називали мені лише свої титули, з радістю називали мені свої імена, коли я просив.

Я підозрювала, що раніше вони не робили цього лише тому, що думали, що дитині буде легше запам'ятати короткі офіційні титули. Це було досить справедливо, тому що, навіть якщо вони називали мені свої імена, я не міг запам'ятати більшість з них.

Але деяких людей я все ж таки намагався запам'ятати: тих, хто, як мені здавалося, належав до нейтрального блоку. Навіть якщо я зрештою покину це місце, мені було б легше, якби у мене були прихильники, на яких можна було б покластися.

По-перше, це був граф Жоффруа де Нанваль, міністр фінансів. З лисиною на голові, постійно нездоровим кольором обличчя і схильністю тримати себе за живіт, він виглядав старшим, ніж був насправді. Він був людиною, відповідальною за економічне становище імперії, яке з кожним роком погіршувалося, зважаючи на те, що все навколо котилося до стану «розваленої національної держави».

Тим не менш, мені здавалося дуже розумним, що людина на його посаді буде частиною нейтрального блоку. Незалежно від того, де ти знаходишся, гроші були основою всього, включаючи політику. Якщо фінансист кидав жереб у будь-яку з фракцій, баланс сил повністю виходив з-під контролю.

Але це не заважало жодній з фракцій постійно тиснути на нього, чим і пояснюється його слабке здоров'я. Чесно кажучи, мені було його шкода.

Другою людиною був герцог Ріхтер де Ван-Варрен. У війні, що передувала моєму народженню, він був імперським генерал-фельдмаршалом - найвища військова посада - і, мабуть, непогана, бо наші армії перевершували армії наших ворогів. Однак, коли мій батько, кронпринц, загинув у бою, відповідальність лягла на плечі герцога Воррена. Його позбавили титулу.

Герцог носив пов'язку на оці, оскільки втратив око в бою, і мав шрами на обличчі. Це, а також суворий вигляд військового ветерана, без сумніву, робило його справжнім вбивцею жінок.

Коли він приїжджав, то завжди з донькою на буксирі. Її звали... Надін, якщо я правильно пам'ятаю. Відтоді, як я схуд, мої кандидати на шлюб дивилися на мене, як хижаки дивляться на найкращий шматок стейка, але Надін була єдиною, хто все ще дивився на мене, як на бруд. Насправді, вона дозволяла своєму презирству просочуватися в її слова, намагаючись довести, що вона розумніша або краща за мене кожним реченням, яке вона вимовляла.

Однією з моїх улюблених розваг було прикидатися ідіотом, таємно насміхаючись з неї. О, і вона була великою татусевою донькою. Нічого дивного.

Перейдемо до третьої цікавої особи з нейтрального блоку: графа Палатіна Альфреда ле Водедта. Очевидно, він більш-менш публічно заявив, що буде на боці того, хто одягне корону на мою голову під час моєї коронації. Він не назвав мені свою офіційну посаду, але з того, що я дізнався з чужих пліток, я зрозумів, що він був керівником шпигунів Імперії.

Іншими словами, він був найімовірнішим винуватцем спостерігачів на моїй стелі.

Звісно, я не міг запитати його про це в присутності дворецького чи фрейлін. Я спробував зачепити цю тему обхідними шляхами, але навмисно чи ні, він відмовився мені щось відповісти. Не те, щоб він весь час був невиразним і нейтральним - він був слизьким, ніколи не давав нічого, за що можна було б вхопитися.

Тому я вирішив спробувати інший підхід, використовуючи той факт, що він не назвав мені свою посаду я...

"О, я зрозумів! Значить, ти безробітний!"

Так, я сказав це йому прямо в обличчя, на очах у всієї шляхти. І хоча ці слова були сказані п'ятирічною дитиною, вони явно були б сприйняті як принизливі і призвели б до величезної втрати репутації.

Ви запитаєте, чи не було мені страшно? Звичайно, було страшно. Однак єдиною реакцією графа Палатіна був короткий здивований погляд, а потім він посміхнувся і сказав, що у нього справді є робота. Це не дало мені нічого, з чого можна було б працювати. Не дивно, що він керував розвідувальним апаратом імперії.

Проте з того дня спостерігачі на моїй стелі змінилися. Залежно від дня, іноді я відчував нудьгу, а іноді - відверті наміри вбити.

Не дивіться на мене так - я так само здивований, як і ви, що зараз відчуваю щось на кшталт наміру вбити.

Так чи інакше, цього, мабуть, було достатньо, щоб підтвердити, що граф Палатин Водедт був їхнім босом, а це означало, що мої наглядачі були охоронцями для мого захисту, хоча й такими, що тримали мене під наглядом. Якби я збирався втекти, мені довелося б придумати спосіб обдурити їх... але я міг би залишити цю проблему на потім.

＊＊＊

Одного дня я мав знову зустрітися з кандидатом на одруження. Але замість того, щоб зайти до моєї кімнати, мене вперше повели до вітальні - кімнати, обставленої зі смаком виконаними картинами та вишуканою порцеляною. Я вирішив, що це означає, що я зустрічаюся з якимось іноземним посланцем. Нарешті, мій дебют у міжнародній дипломатії!

Я чекав, терплячи і трохи схвильовано, і коли мій гість прийшов, я побачив, що це була дівчина мого віку. Вона увійшла в кімнату з ідеальною посмішкою, під керівництвом мого скнари-дворецького, Герка ле Діффе.

Коли я сказав, що її посмішка була ідеальною, я мав на увазі саме це - вона була надто добре зроблена. Я міг би помітити її хитрість навіть із зав'язаними очима. Очевидно, вона нервувала, перебуваючи тут.

«Ваша Величносте. Дозвольте представити вам Розарію Ван-Шалонже-Крув'є, першу принцесу королівства Бельвер».

Коли Герк представив її, дівчина виконала світовий жест привітання (уявіть собі реверанс, але з обома руками на животі, щоб співрозмовник міг їх бачити).

У неї було світле волосся, укладене не настільки кучеряве, щоб його можна було вважати стереотипними кільцями принцеси, блакитна сукня, яка їй дуже пасувала, і чистий, виразний голос.

«Приємно познайомитися з Вами, Ваша Величносте. Я - Розарія Ван-Шалонже-Крув'є».

Дівчина підвела голову, відкриваючи пару прекрасних сапфірових очей, які, щоправда, неспокійно тремтіли.

Одне слово, вона була прекрасна. У світлі цього, її страх переді мною був невтішним.

Я не мав жодного уявлення про те, де знаходиться Королівство Бельвер, не кажучи вже про рівень його впливу або про те, які відносини воно має з Імперією.

Зачекай... Ага!

Той факт, що ніхто не сказав мені, мав означати, що їм було байдуже, як я ставлюся до цієї дівчини. Це було очевидно в ретроспективі; зазвичай з іноземними дипломатами мав справу канцлер або хтось подібний, а не п'ятирічний хлопчик - навіть якщо він був імператором.

Крім того, чому Королівство Бельвер взагалі відправило свою юну принцесу аж сюди? Не хочу хвалитися, але я був упевнений, що моя репутація була нижчою за середню в таких справах. Зрештою, я ніколи не робив нічого, окрім того, що мені казали інші дворяни.

Тож відправити до мене свою принцесу - першу принцесу, не менше - означало, що у них був прихований мотив. Вони прагнули заручин? Чи вони сподівалися, що я спричиню якусь дипломатичну проблему?

Я не мав жодного уявлення, і все ускладнювалося тим, що мотиви Королівства Бельвер, ймовірно, не збігалися з мотивами Імперії. Я зрозумів, що, можливо, Розарія боялася не мене, а канцлера та інших великих шишок.

Хм. Може, мені вдасться витягнути з неї відповідь.

«Ти нам сподобалася! Стань нашою дружиною!»

Уся кімната одразу ж остовпіла, від Герка до Розарії та фрейліни. Я відчув якесь дріб'язкове задоволення від цього, насправді. Я міг би до цього звикнути.

Першим опанував себе Герк. «Що? Перепрошую. Тобто, Ваша Величносте. Боюся, що у вашому віці шлюб неможливий...»

«Тоді як щодо іншої речі? Ну, знаєте, щось на кшталт одруження, але не одруження».

Цього разу настала черга Розарії говорити. «Ви маєте на увазі... заручини?» Здавалося, що раптовий шок трохи заспокоїв її нерви.

Я вирішив, що такою вона мені більше подобається. На її обличчі не було фальшивої, скутої посмішки, яка раніше заважала її красі.

«Ах, так, це. Ти дуже розумна... Що таке, Герку? Заручини неможливі?»

Я вдягнув свій найкращий вираз «я не щасливий». Коли саме я втратив почуття сорому? Така акторська гра мене вже навіть не бентежила...

«Що ж, ваша величносте, ми повинні порадитися...»

«Тоді покваптеся і зробіть це! Чого ви чекаєте?!»

«М-м-мої найглибші вибачення, Ваша Величносте! Я негайно про це подбаю!»

Герк поспішив вийти з кімнати.

З його реакції я запідозрив, що фракція канцлера навіть не припускала можливості заручин. Фрейліна, яка сьогодні була з фоакції регентши, невдовзі вийшла з кімнати, без сумніву, щоб доповісти міністру церемоній або регентші. Вони, мабуть, теж не очікували такого результату.

Я не знав, чи це спрацює, і чого прагнуло Королівство Бельвер, але, зрештою, це були лише заручини. Їх можна було розірвати будь-якої миті.

До того ж, зустріч з такою кількістю вельмож та їхніх доньок була справжнім болем у дупі. Я не знала, чи допоможе це щось змінити, але це було краще, ніж нічого. Крім того, будучи відверто чесним, було б непогано мати дружні стосунки з красивою дівчиною, навіть якщо це триватиме лише до того часу, поки я не здійсню втечу.

До речі, ні, мені не подобалися маленькі дівчатка. Хоча вона була б справжнім дивом у дорослому віці, тож, можливо, я одружився на ній тоді - хтозна?

«Тож, розкажи нам про це «королівство Бельвер», - звернувся я до Розарії.

Її ясні очі розширилися, і вона показала мені милу посмішку. «Звісно, Ваша Величносте. Королівство - це...»

Так. Коли справа доходила до дівчат, природна посмішка в будь-який день перемагала фальшиву.

Звичайно, оскільки я сидів там, задоволений собою за добре виконану роботу, і весело балакав з Розарією, я не звернув на це достатньо уваги.

Вона сказала «Королівство». Не «моє королівство» чи «моя батьківщина». А оскільки я цього не помітив, то не помітив і того, що це означало, а також сталевої рішучості в її тоні.

Через два тижні було публічно оголошено про мої заручини з Розарією Ван-Шалонже- Крув'є, першою принцесою королівства Бельвер.