Розділ 8 — Рішучий удар

Розділ: 8

Рішучий удар

Через кілька днів авангард армії Рауля вже стояв під нашими воротами. Його чисельність становила двадцять тисяч чоловік , з яких половину складали регулярні солдати, а половину - призовники з ополчення. Відтепер їхні ряди лише поповнюватимуться з прибуттям нових загонів. Вирішальний день наближався.

Щодо інших важливих подій, я також відправив Дефлота ле Муассана назад до імперської столиці. Хоча ми регулярно відправляли гінців із звітами про стан справ, Дефлот мав везти з собою інформацію більш делікатного характеру - те, що ми не хотіли, щоб потрапило до рук ворога. З огляду на його попередні досягнення, я вирішив, що він достатньо надійний, щоб виконати це завдання.

Ми покинули Рейдру, з самого початку не маючи наміру її захищати, тож коли ворог увійшов, він не зустрів жодного опору. Однак оперативна база без стін аж ніяк не вселяла впевненості, і, можливо, саме тому вони влаштувалися в таборі, що оточував місто.

Проте їхня окупація Рейдри мала й свої переваги. На цей час вони, мабуть, вже отримали розвіддані про гармати, якими ми зруйнували стіни, а також про здібності наших бойових магів. Шкода, що вони не знали, що це були пастки.

Звісно, доки ми їх не запустимо, ніхто не знає, наскільки ефективними виявляться ці пастки. Швидше за все, вони дадуть нам у кращому разі лише помірну перевагу. До того же знання про нашу магію не мало особливого значення, доки вони не дізналися про захисні мано-печатки, що блокують ману.

Що стосується того, чим я особисто займався, то я витрачав майже весь свій час на заряджання мано-печаток. Я робив це, поглинаючи ману в своє тіло, стискаючи її, а потім випромінюючи ману в активне заклинання. Це звучало просто, але такий рівень тонкого контролю над маною вимагав значної концентрації. О, і про всяк випадок я виконував цю роботу поза полем зору, у своїй приватній кімнаті.

Наші робітники збудували кілька невеликих дерев’яних хатин у наших таборах на пагорбах, і одну з них відвели для мого користування, а інші надали маркізам і графам. Вони були далекі від звичних маєтків і палаців, до яких звикла знать, але на полі бою це було цілком прийнятно.

До речі, з прибуттям авангарду Рауля, Надін та її п’ятсот солдатів вирушили на захист Кейгамері у супроводі віконта Трістана ле Фурдрана та тисячі людей маркіза Мардруза . Останніми словами, які вона мені залишила, були: "Не смій робити нічого, що засмутило б Розарію!"

Я не мав уявлення, коли Розарія встигла так повністю завоювати її - і, до речі, ще й Віри-Сільвії - прихильність, але я був принаймні достатньо сприйнятливий, щоб читати між рядками й бачити, що робить Розарія.

Як перша принцеса Королівства Бельвер, вона була далекою родичкою імператорської родини Бундарте, а це означало, що імперська знаті, ймовірно, не матиме заперечень проти цього шлюбу. Однак серед інших країн Бельвер був відносно незначним. З геополітичної точки зору, якщо я колись одружуся з представником королівської родини з більш могутньої держави, це може витіснити Розарію з позиції першої дружини й понизити її в ієрархії. Для Королівства Бельвер це було питанням життя чи смерті.

Тож цілком природно, що Розарія вживала заходів, щоб уникнути цього, наприклад, налагоджуючи союзи з дочками впливової імператорської знаті. Хоча їй це й не було потрібно - я не мав наміру продавати себе задешево, ані іноземній королівській родині, ані будь-кому іншому. До того ж, мати першу дружину з впливовою родиною, здавалося, спричинило б більше проблем. Одруження з бельверійкою залишило б мені набагато більше політичного простору для маневру.

До речі, я регулярно листувався з Розарією. Хоча ми обоє утримувалися від згадок про війну.

Повертаючись до теми, наші війська не просто сиділи склавши руки, чекаючи, поки ворог збере сили. Бойові маги разом із загонами з армій моїх лордів часто влаштовували набіги на табір ворога в Рейдрі. Зокрема, маги докладали всіх зусиль, сподіваючись випалити ману з поля бою, перш ніж ворог зможе нею скористатися. Не те щоб це було необхідно, здавалося, що маги Рауля прибудуть із пізнішим контингентом.

Дії наших військ на полі бою до цього моменту ніколи не виходили за межі диверсійних операцій, оскільки залучення додаткових ресурсів і зазнавання втрат у процесі суперечило б самій суті операції, але цього було цілком достатньо. Необхідність реагувати на кожен напад, безсумнівно, виснажувала авангард Рауля як фізично, так і морально.

Тим часом роботи на пагорбі Джинау наближалися до завершення. Якщо все піде за планом, вони встигнуть до початку битви.

Тепер про кавалерію Атура , лідер якої пообіцяв, що в найгіршому випадку виграє для нас час. Ми відправили їх об’їжджати землі Рауля на схід від Рейдри, порушуючи лінії постачання ворога. Звісно, ворог, не будучи ідіотами, розставив охорону, тож шансів завдати значної шкоди було небагато.

Проте головне було в тому, що кавалерія Атура створювала постійну загрозу. Тактика "удар і втеча" використовувалася не просто так: вона працювала. І атурці були в ній майстрами - аж до жаху. Їхня надзвичайна мобільність дозволяла їм з’являтися в одну мить і зникати в наступну, а якщо якась ворожа кавалерія висувалася на перехоплення, атурці просто знищували її своєю звичною тактикою.

Головним чинником їхньої ефективності був багатий досвід Петера Пала в боях як найманця. Він мав бездоганне чуття щодо дальності стрільби та дії заклинань і ніколи не підводив своїх вершників під вогонь ворога. Це означало, що вони зазнавали мінімальних або взагалі жодних втрат, що дозволяло їм залишатися постійною загрозою для ворога. Кавалерія Атура , безперечно, була досить грізним супротивником у прямому бою, але я підозрював, що мені буде важко знайти когось страшнішого, коли йдеться про партизанську війну.

Плем’я Атур , як їх також називали, було єдиною гілкою великого кочового народу, що колись простягався далеко й широко. Більше того, вони були язичниками - віруючими в релігію, відмінну від Західного Ортодоксальства , яке було державною релігією майже для кожної нації на континенті.

Що саме являла собою релігія Атура , я не міг запитати. Я був чужинцем - нібито "віруючим" Західного Ортодоксальства - та ще й імператором. Якби я якось піддався прозелітизму й зрештою навернувся, то втратив би всю легітимність.

Проте мені все ж вдалося дізнатися чимало про атурів завдяки розмовам із Петером Палом. По-перше, як і слід було очікувати від кочового народу, вони не мали постійного міста чи села, яке б називали домівкою. Але хоча колись вони подорожували на великі відстані, вирушаючи влітку до прохолодніших північних регіонів континенту, взимку - до тепліших південних регіонів, а також у всі проміжні місця, різке зменшення їхньої чисельності та впливу з часу заснування Імперії означало, що ці відстані стали набагато коротшими.

Тепер, коли я кажу "кочівники", ви, мабуть, уявили собі щось на зразок Монгольської імперії, але якби я мав вибрати, я б сказав, що вони більше нагадували ромів(циганів): таких кочівників, які були розкидані по великій території.

Крім того, атури часто стикалися з переслідуваннями за свої язичницькі вірування. Власне, саме через це їхня чисельність і ареал проживання з часом зменшилися. Для них Імперія, де вплив Західного Ортодоксальства був ще відносно слабким, була безпечнішим місцем, ніж багато інших країн континенту. Проте вони все одно залишалися досить обережними щодо чужинців - що не дивно, з огляду на історію їхнього народу.

Спосіб життя атурів передбачав, що вони носили з собою всі предмети щоденного вжитку під час подорожей, і нововведення у сфері переносних речей протягом історії їхнього народу були справді вражаючими. Пристосування для приготування їжі, намети для ночівлі та інші речі, на які покладалися мої екскурсії, очевидно, були розроблені з огляду на переносні оселі атурів.

Жінки та діти атурців також не були винятком у їхньому способу життя і теж вміли їздити верхи. Звісно, їх тут не було - не військові перебували деінде. Точніше кажучи, загін Петера Пала був відгалуженням, яке відокремилося від основного табору свого народу, щоб заробляти гроші, працюючи найманцями. З того, що я чув, вони були чудовими мисливцями, саме так вони раніше заробляли на життя. Просто в останні роки робота найманцями стала більш прибутковим варіантом.

Щодо релігії атурів, то її найпомітнішою рисою було обожнювання вогню. У повсякденній мові це називали "поклонінням вогню".

На Землі найвідомішою релігією, що включала поклоніння вогню, був, мабуть, зороастризм. Знаєте, та сама історично відома дуалістична космологія добра і зла. Натомість поклоніння вогню у атурів здавалося більш примітивним - у науковому сенсі цього слова, а не в зневажливому. Хоча це було лише моє враження, оскільки досліджувати їхні догми та звичаї для мене було категорично заборонено. Однак очевидним було чітке співвідношення між їхнім поклонінням вогню та непропорційно великою кількістю вправних магів вогню серед них.

Ще однією цікавою особливістю атурів був той факт, що вони вважали стрільбу з лука верхи одним із найважливіших життєвих навичок. Їхніх дітей змалку навчали верхової їзди та стрільбі з лука.

Нарешті, коні атурів, які, як вважалося, походили з південних регіонів континенту, вирізнялися тим, що не боялися вогню. Судячи з усього, атури також привчали їх до звуку пострілів, тож їхньою єдиною вразливістю в цьому плані був звук гармат та подібної артилерії. Просто не було достатньо можливостей привчити їх до цього, оскільки самі атури нічого такого не використовували.

Це була досить довга розповідь, але, сподіваюся, вона дала вам краще уявлення про те, з ким я працював. Їхній вождь, Атуруш-Дона Павл Іштвана-Ло Петер - який, згідно з імперськими традиціями іменування, називався Петер Пал - принаймні на той момент довіряв мені і дуже активно виконував свої обов’язки, щоб забезпечити кращі умови для свого народу. Я згадую про це тому, що сьогодні він прийшов до мене з надзвичайно важливим повідомленням.

***

Після того як атури повернулися з партизанських рейдів проти тилових ліній ворога на території Рауля, принісши надзвичайно важливу інформацію, я скликав екстрену військову нараду.

"Усі їхні гармати?" - запитав я. "В одному місці?"

"Так," - підтвердив Петер Пал. "Ми помітили, що одна й та сама частина транспортує близько вісімдесяти невеликих гармат."

Тож ворог транспортував свою потужну, надзвичайно дорогу зброю до однієї позиції? Так, точно. "Це має бути пастка",- вирішив я.

"Цілком можливо, цілком можливо",- енергійно погодився заступник генерала Жоель де Бурґо-Дюкудре . "Проте, можливо, ми більше ніколи не натрапимо на таку велику можливість".

Я міг зрозуміти його ентузіазм. Нашою найбільшою турботою зараз була можливість того, що ворог встановить свої гармати на пагорбі Міфе. Це практично гарантувало б нашу поразку, саме тому ми ламали голови, намагаючись знайти рішення. Але, очевидно, якщо ми зможемо знищити всі їхні гармати одним махом, ми усунемо можливість реалізації такого сценарію.

Петер Пал вказав на місце на карті. "Я згоден з думкою, що це може бути пасткою. У цьому районі марширували ще два ворожі підрозділи, і один з них, безсумнівно, був корпусом магів Рауля."

Не було ясно, чи підрозділ, що транспортував гармати, був також артилерійським екіпажем, але на випадок сутички найбезпечніше було припустити, що так. Однак було ясно, куди вони прямували: до Рейдри.

"Підрозділ магів налічує триста осіб",- продовжив Петер Пал. -"Я впізнав їхній прапор - навіть серед армії Рауля вони є ветеранами. Інший підрозділ був удесятеро більшим за них, це була суміш піхоти та кавалерії. Усі три підрозділи розташовані достатньо близько, щоб надавати один одному підтримку."

Петер Пал повідомляв лише про їхнє положення на момент спостереження, тож підрозділи, безсумнівно, вже перемістилися. Однак, ймовірно, вони все ще були достатньо близько, щоб надавати один одному підтримку в екстреній ситуації, що, власне, свідчило проти припущення, що це може бути пасткою.

"Враховуючи час, що минув з моменту спостереження…"- заступник генерала Жоель де Бурґо-Дюкудре на мить замислився, а потім у його голосі пролунала нотка збудження. - "Вони не повинні встигнути дістатися Рейдри сьогодні. Швидше за все, вони розіб’ють табір у цій місцевості". Натяк був очевидним: він хотів, щоб ми провели нічний рейд-сюрприз. "До речі, щодо того загону з трьох тисяч - ви змогли розпізнати, чи то були солдати, чи призовники?"

"Я не впізнав їхнього прапора, - відповів Петер Пал. - Але в них було багато кавалерії, і вони здавалися добре навченими."

Тож імовірність того, що це були регулярні солдати, була високою. Це, цілком можливо, було приводом для занепокоєння. "Ці два додаткові загони означають, що наші втрати будуть значними",- вирішив я. "Навіть якщо ми проведемо нічний рейд, наші шанси на успіх здаються мізерними."

"Не зовсім так, Ваша Величносте",- заперечив заступник генерала. "Я вважаю, що їхній загін магів не розбиватиме табір у тому ж місці."

"Що?"

Жоель де Бурґо-Дюкудре продовжив, підкреслюючи, наскільки цінними насправді були бойові маги. На відміну від недосвідчених новачків, яких ми набрали до імператорського війська, справжній бойовий маг з бойовим досвідом був набагато ціннішим за гармату, яку можна було виробляти в достатку, якщо були матеріали. Тому, замість того, щоб піддавати їх впливу стихій і ризикувати виснаженням чи хворобами, армія зазвичай дбала про своїх магів і підтримувала їх у найкращій формі.

Виявилося, що бельверійська еліта була чимось на зразок винятку завдяки своїй пристосованості до суворих умов життя. Маги Рауля були набагато типовішим прикладом - серед них було багато дітей нижчої знаті, лицарів та подібних представників середнього дворянства. Як військовий ресурс вони були досить грізними, але не можна було заперечувати, що їх також розбещували до нестями.

Отже, заступник генерала вважав практично само собою зрозумілим, що вони проведуть ніч у містечку на схід від Рейдри. Це містечко розташовувалося біля річки, що для поселень було далеко не рідкістю, але в цьому випадку це мало значення, оскільки географічно підрозділ з транспортування гармат буде змушений через неї переправитися. І хоча для цього був міст, переправа вісімдесяти гармат забере значну кількість часу.

"Крім того, місто не може вмістити підрозділ у три тисячі осіб", - завершив заступник генерала. "Вони, безсумнівно, розіб’ють табір неподалік - і артилерійський підрозділ, ймовірно, буде з ними, - тоді як маги проведуть ніч у приміщенні."

"Тоді все одно залишається три тисячі потенційних охоронців", - зауважив я. "Сили, які ми зможемо виділити на цю операцію, становитимуть…" Я на мить замислився. "Приблизно стільки ж."

"Дійсно," - підтвердив заступник генерала. "І якщо ми мобілізуємо нашу піхоту до заходу сонця, ворог, ймовірно, дізнається про це. Однак якщо залишити це на після заходу сонця, у наших людей не вистачить часу, щоб пройти цей шлях пішки."

З двадцяти тисячами ворогів у Рейдрі вони відреагують на будь-які значні рухи з нашого боку. Іншими словами, якщо ми вирішимо провести нічний рейд, нашим єдиним варіантом буде використання невеликих сил, що складатимуться з кавалерії або бельверійських магів. Їхня чисельність не перевищуватиме навіть чотирьох тисяч.

"До завтра вони приєднаються до головних сил у Рейдрі, і ми втратимо наш шанс",- сказав заступник генерала Жоель де Бурґо-Дюкудре . "Нічний рейд - сьогодні ввечері - це наш єдиний вибір."

Я розумів, звідки це бажання. Знищення всіх ворожих гармат усуне нашу фатальну вразливість на пагорбі Міфе. Я хотів цього так само сильно, як і він.

"Це всі сили ворога в цьому районі?"- запитав я.

Однак, якщо це не вдасться, ми нічого не виграємо, промах навіть по одній гарматі може призвести до жахливих наслідків. Не мало значення, чи будуть фактичні втрати невеликими - сам факт перебування під гарматним вогнем налякає наше ополчення до смерті.

"Так," - підтвердив Петер Пал. "Як і ми, ворог відправляє свої гармати заздалегідь."

Найпоширеніші типи гармат того часу часто ламалися, і якщо їхні колеса застрягали в багнюці, на те, щоб їх витягнути й очистити, могло піти цілий день. Просто так їх покинути теж не можна було - вони були надто ефективними в бою, до того ж дорогі.

Ми виділили достатньо часу на транспортування наших власних гармат. Звісно, якщо битва на пагорбі Челан затягнеться, на підході можуть бути й інші, але зараз немає сенсу про це думати.

"Можливо, вони й не таборують разом, але магічний загін все одно може прийти на допомогу гарматному",- міркував я. -"Прорвати підрозділ чисельністю три тисячі і знищити вісімдесят гармат до прибуття підрозділу магів? Ми не будемо стверджувати, що це неможливо, але й легко це не буде."

Звісно, я хотів знищити гарматний підрозділ. Але все це не матиме сенсу, якщо ми зазнаємо невдачі, навіть якщо пропустимо лише одну гармату. І, перш за все, саме в такі моменти жадібності, як цей, ми мали бути обережними щодо ворожих пасток.

"Я вважаю, що нам все ж варто ризикнути",- захоплено сказав барон Самуелт ле Бокуза . "Шанси не є несприятливими, з огляду на те, що ми можемо здобути."

Арнуль де Нунваль, здавалося, віддавав перевагу більш обережному підходу. "Але якщо напад провалиться... ми даремно втратимо дорогоцінну кавалерію",- заперечив він. "Це надто небезпечно."

Думки серед моїх лордів, здавалося, розділилися. Це було все або нічого, але чи варто було ризикувати? Мені здавалося, що це занадто покладає все на волю випадку.

"А як щодо бельверійських магів?" - запитав я.

"Приблизно половина з них має верхових тварин", - сказав Саломон де Барбеторте . "Вони не можуть зрівнятися зі швидкістю вишколеної кавалерії, але зможуть приєднатися до нальоту."

Незважаючи на його слова, його вираз обличчя чітко показував його небажання. Ймовірно, він не очікував, що маги зможуть знищити стільки гармат за такий короткий проміжок часу. А якщо спалахне битва, вони можуть зазнати серйозних втрат.

"Навіть якщо ми залучимо до цієї операції імперську гвардію, рейдова група все одно буде змушена відступити, щойно прибудуть ворожі маги та піхота",- розмірковував я. "Суть у тому, що часу замало, щоб знищити стільки гармат."

Поки я обмірковував проблему, раптом втрутився Бальтазар Шевіяр . "Вибачте, Ваша Величносте, але чи можу я сказати слово?"

"Можеш."

Будучи лише лицарем серед вищої знаті, Бальтазар утримувався від висловлювань під час цих нарад. Мені особисто було байдуже, наскільки він був балакучим, але деякі інші були прихильниками таких формальностей, тож у цьому сенсі мовчазність імперського гвардійця була розумною. Однак це також означало, що, заговоривши, він привернув увагу всіх присутніх лордів.

"Один... генерал, якому я колись служив, віддавав перевагу тактиці полювання на ворожих магів". Бальтазар говорив нерішуче, безсумнівно, нервуючи. "А що, якби ми зробили те саме?"

Далі він пояснив, що згаданий генерал часто проводив нічні нальоти на табори ворожих магів, бажаючи не стикатися з ними на полі бою. З огляду на те, наскільки цінними - і часто добре охоронюваними - були бойові маги, це було легше сказати, ніж зробити, але генерал досяг цього, наполегливо націлюючись на ланцюг постачання ворога напередодні, змушуючи ворога сприймати нічний рейд як ще одну атаку в тому ж дусі. Потім, коли звичайні війська були відведені, він наносив удар по магах.

"І, як виявляється, атури вже неодноразово нападали на тилові шляхи ворога", - завершив Бальтазар . "Якщо нам вдасться ввести їх в оману щодо нашої мети, це цілком може спрацювати. Принаймні, на мою скромну думку."

"Чи правильно я припускаю, що ви - колишній слуга віконта Фабіо де Рамітеад-Денуе?" - запитав Ерве де Седолін .

"Так, мій лорде", - відповів Бальтазар .

Віконт Рамітеад-Денуе був одним із Двох Чемпіонів кронпринца Жана. Хоча він уже помер, у свої військові часи він славився тим, що часто використовував слабкі місця ворогів і вправно маневрував у бою. Судячи з усього, поразки для нього були справді рідкістю.

"Ввести їх в оману щодо нашої мети…" - задумливо пробурмотів я. "Але чи атака на їхні запаси змусить достатню кількість з них вступити в бій?"

Судячи з прикладів, показаних віконтом Рамітеад-Денуе , наполегливі атаки на лінії постачання ворога, мабуть, пошкодили їхні склади провізії настільки, що ворог був у відчаї й боявся голоду. Однак атури не виводили свої набіги за межі простого залякування. Звісно, вони завдавали шкоди запасам армії Рауля, але це все одно було лише краплею в морі.

"Ваша Величносте, а що, якби ми використали їх?" - запропонував Саломон .

"Їх?" - повторив я.

"На щастя, у нас ще залишилася певна кількість, яку ми не активували."

"Мана-печатки, що блокують ману!" - вигукнув я, не стримавшись.

Звісно. Ми могли б використати мана-печатки так, як вони насправді були призначені, і знешкодити ворожих магів! Звісно, вони могли просто покинути цю місцевість або знищити мана-печатки, тож це не вибило б їх повністю з гри, але це майже напевно було б достатньо, щоб переконати їх, що саме вони є ціллю нашого нальоту!

Саме коли я почав відчувати надію щодо цього плану, Палатін Водед відвернувся від агента, який щойно закінчив шепотіти йому на вухо.

"Я щойно отримав нову інформацію," - повідомив він. "Схоже, ворожий загін у три тисячі - це насправді війська Імперіуму. "

" Імперіуму ?!"- вигукнув я. Я був не єдиним, мої лорди теж підняли голос.

Звісно, східна супердержава мала чимало причин втрутитися в імперську громадянську війну, а також надати ресурси для цього. Адже відносини між нашими країнами були, зрештою, відносинами постійного взаємного саботажу. Однак я думав, що їхнє втручання буде меншого масштабу. Я навіть не очікував, що воно матиме військовий характер, а вважав, що буде економічним чи політичним, на кшталт того, як торгова компанія "Золота Вівця" підтримувала нас, а ми саботували- Рауля.

Тепер, коли Імперіум втручався таким зухвалим чином, це було серйоною проблемою. Непрохідні Гори Небесного Сяйва , що розділяли наші країни, мали лише один прохід, через який могла пройти армія - хоч і невелика - і наразі він перебував під контролем Імперіуму. Якщо вони зважилися на повномасштабне військове втручання, не мало значення, що кількість сил, які вони могли б залучити, була обмеженою, це все одно знищило б наші шанси на перемогу над армією Рауля.

Але чи не було це занадто ризикованим починанням для Імперіуму ? Їхньою метою було максимально послабити Імперію Бундарте - сусідню наддержаву. Однак, якщо вони нададуть Раулю занадто велику підтримку, вони цілком можуть поплатитися за це, спричинивши виникнення потужної нової імперії.

О. Ні, це було неправильно. Імперіум , мабуть, теж усвідомила справжні наміри Рауля! Проголошення незалежності як Великого герцогства Раульське було лише силовим ходом, щоб покращити своє становище за столом переговорів. Насправді Зіґмунд (син мертвого герцога) хотів змусити мене поступитися, щоб гарантувати собі безпечне успадкування титулів батька та стабілізацію своїх володінь.

Так, Імперіум мав це зрозуміти. Або ж вони уклали якусь таємну угоду з самопроголошеним герцогом Раулем. У будь-якому разі це збільшувало ймовірність повномасштабного військового втручання Імперіуму . Але в такому разі три тисячі здавалися занадто малою цифрою.

"Ви впевнені, що це не найманці з Імперіуму?" - запитав я. Згадавши, я пригадав, що чув, ніби армія Рауля найняла найманців Імперіуму. Чи це було просте непорозуміння?

"Це частково припущення, але ми підозрюємо, що це дворянин Імперіуму, який діє за найманим контрактом" ,- пояснив Палатін Водед . "Цю особу звати Роберт фон Менард, і замість прапора свого дому він використовує свій особистий герб."

Ага. Тож це було ніби їхня версія Саломона . Іноземний добровольчий загін.

"Менард?"- запитав хтось. -"Вони мають чималий вплив у західних регіонах Імперіуму. "

"Як це впливає на ймовірність втручання Імперіуму своїми основними силами в майбутньому?"- запитав я. Мені було важко дійти висновку. З одного боку, факт залишався фактом: солдати Імперіуму співпрацювали з ворогом. З іншого - Імперіум , здавалося, намагався зберегти можливість заперечення, наголошуючи, що це був один аристократ, який діяв на власний розсуд.

"Ми вважаємо, що ймовірність цього надзвичайно низька", - сказав Палатін Водед . "Проте ми ставитимемося до цієї можливості з належною обережністю."

Заступник генерала Жоель де Бурґо-Дюкудре втрутився, і в його голосі пролунала нотка задоволення. "Ваша Величносте! Хоча з політичної точки зору це може викликати занепокоєння, з тактичної ми можемо використати це на свою користь!"

"Справді?"

"Чи зможе Імперіум проігнорувати напад на підрозділ, якому Рауль надає такого великого значення?"- припустив він. "Тим більше, що в ньому є нащадки знатних родів?"

Ось до чого він хилив. Він вважав, що підрозділ Імперіуму буде змушений втрутитися з політичних міркувань. Це мало певний сенс. "Але чи не справджується й протилежне?"- заперечив я. "Неофіційні сили Імперіуму цілком можуть проігнорувати будь-які заклики Рауля про допомогу і уникнути відповідальності завдяки дисбалансу сил."

"Я не можу заперечувати таку можливість",- визнав заступник генерала. "Однак дім Менард колись програв конфлікт із сусіднім домом і досяг миру лише завдяки посередництву та допомозі колишнього герцога Рауля. І, наскільки мені відомо, він економічно залежить від своїх зв’язків з Імперіумом. "

Це було досить показово. Отже, наш місцевий експерт з військових справ Імперіуму вважав, що цей Роберт фон Менард приїхав, щоб повернути борг? І що, з політичної точки зору, він залежав від самопроголошеного герцога Рауля? У такому разі здавалося дуже ймовірним, що сили Імперіуму поспішать на допомогу магам Рауля. З огляду на стільки сприятливих факторів, здавалося, що нам доведеться втрутитися. І якщо вже на те пішло, чому б не застосувати тристоронній підхід?

Я звернувся до Петера Пала. "Вождю. Чи будуть ваші вершники ефективними без підтримки магів?"

"Це не буде проблемою", - запевнив він. "Мене більше турбує наша здатність використовувати мана-печатки."

Так, не всі мали знання, щоб керувати магічним обладнанням. Однак агенти, які охороняли імперські володіння, мали. "Графе Палатін Водед," - сказав я. "Ви звикли воювати під мана-печатками, правильно? А що з вашими агентами?"

"Деякі з них взагалі не володіють магією, а деякі спеціалізуються на діях під мана-печатками", - зізнався він. "Але кількість тих, кого я можу залучити в такий короткий термін, обмежена."

Це не буде проблемою, вони нам потрібні були лише для розгортання мано-печаток. Хоча, якщо подумати, вони могли б зробити для нас і більше. "Ми розуміємо," - сказав я. "Але їхньої кількості все одно має вистачити для забезпечення зв’язку та спостереження."

Залишалося лише... "Лорде Саломоне," - продовжив я. "Надішліть тих, хто не має коней, та невмілих вершників серед бельверійських магів до Рейдри, щоб відволікти передову ворога. Віконте Седоліне, ви та ваші люди маєте подбати про їхній захист. Відступайте, щойно ворог зреагує. Командування за вами."

"Зрозуміло, Ваша Величносте."

З огляду на те, як сильно ми вже потурбували ворожий авангард у Рейдрі, вони сприймуть це як звичайний рейд.

"Тим часом граф Палатін Водед супроводжуватиме дві тисячі атурської кавалерії та використає мана-печатки, що блокують ману, для атаки на ворожих магів. Ваша мета - зменшити їхню чисельність, але насамперед мінімізуйте втрати. Зверніть увагу: якщо ворог зрозуміє, що це відволікаючий маневр, вся операція провалиться. Петер Пал візьме на себе командування."

Відволікаючий маневр чи ні, це все одно була цінна нагода знищити частину ворожих магів. Кавалерія мала атакувати достатньо запекло, щоб переконати сторону Рауля, що це була наша головна мета.

"Так, Ваша Величносте."

Залишалася лише наша справжня головна мета.

"Решта бельверійського загону магів знищить ворожі гармати за допомогою імперської гвардії",- завершив я. "Мої піддані - ми покладаємо великі надії на ваш успіх. Боріться добре."

Імперська гвардія складалася з кавалерії й була достатньо малочисельною, щоб уникнути виявлення ворогом. Вони також були досить вправними. На мій погляд, вони ідеально підходили для цього завдання. З-поміж моїх лордів пролунав хор схвальних вигуків.

"Графе Палатін Водед , лорде Саломоне , залиштеся",- наказав я. " Бальтазаре , підготуй імперську гвардію до виходу. Це все. Розпочинайте."

***

"Ми візьмемо участь у нальоті", - сказав я. "У складі загону з саботажу гармат."

Граф Палатін Водед звузив очі. "Це немислимо, Ваша Величносте. Це надто небезпечно."

"Немає швидшого й ефективнішого способу знищити гармати, ніж наша магія", - відверто сказав я. "Чи ми помиляємося?"

Граф Палатін Водед не відповів.

"Наша " Flamma Lux " не вимагає від нас прямого контакту з ціллю", - продовжив я. "Вона також здатна генерувати кілька променів одночасно."

"Я визнаю, що це правда",- погодився він. "Але чи означає це, що ви вивільните всю потужність своєї магії? Кинувши обережність на вітер і ризикуючи бути виявленими?"

Метою цього плану було знищення ворожих гармат, які були зібрані в одному місці. Більше того, у нас було дуже обмежене вікно можливостей. Це не був час скупитися на ресурси - включно зі мною. "Так", - сказав я. "Знищення гармат має пріоритет, і наша магія - найкращий варіант для цього. Звісно, якщо у тебе є краща пропозиція, ми готові вислухати."

"Я міг би взяти участь сам",- запропонував він.

О? Це означало, що він вважав себе здатним на щонайменше таку ж вогневу потужність, як і я. Це розпалило мою цікавість, оскільки він був потайливим щодо свого рівня майстерності, але зрештою це не змінило б багато чого.

"Це означало б лише, що ми замість цього супроводжуватимемо кавалерію Атура для відволікання уваги",- зауважив я. "Оскільки ми здатні битися в межах мано-печаток, що блокують ману."

Відволікаючий маневр чи ні, якщо порівняти бій проти ворожих магів із саботажем гармат, то й без слів зрозуміло, що небезпечніше. Граф Палатін Водед довго мовчав, перш ніж нарешті заговорив. "Зрозуміло," - сказав він тоном, що дуже явно виказував його небажання.

Проте я все життя тримав свою магію в таємниці, зберігаючи її як козир на випадок, якщо на мене колись нападуть або зрадять дворяни. Якщо я зараз продемонструю її, всі ці зусилля підуть нанівець, тому я хотів бути якомога непомітнішим.

"Проте ми не братимемо участі як "Імператор Кармін",- сказав я. " Графе Палатін , ми хотіли б позичити два комплекти одягу ваших агентів і таємно приєднатися до рейду в якості зв’язкових та спостерігачів. Повідомте про це лише Бальтазару Шевіяру .

Я був упевнений, що можу довіряти Бальтазару . Ну, скоріше, якщо я не зможу довіряти людині, яка очолює мою імператорську гвардію, я все одно нічого не зможу вдіяти, щоб запобігти витоку таємниці.

"Вибачте, Саломоне , але у разі, якщо наша присутність буде викрита, ми будемо пояснювати, що наша магія - насправді ваша",- закінчив я. "Будуть скептики, але це принаймні допоможе заплутати ситуацію."

"Зрозуміло, Ваша Величносте."

Що стосується Саломона де Барбеторте , то він був членом бельверійської королівської родини і не зрадив би мене, доки я не ставився до Розарії погано.

***

Саломон де Барбеторте і граф Палатін Водед пішли, залишивши мене наодинці в наметі з Тімоном .

"А, так", - сказав я. "Майже забув. Тімоне, я хочу, щоб ти знову відчув себе агентом."

Колись цей особистий слуга деякий час проходив навчання у графа Палатіна Водеда . Завдяки цьому він опанував фехтування краще за мене, а його рухи стали такими ж спритними, як у будь-якого агента.

"Зрозуміло, Ваша Величносте", - підтвердив він. "Але, якщо дозволите мені бути настільки сміливим, щоб висловити свою думку..."

"Що, ти теж збираєшся заперечувати проти моєї участі?" Здавалося, мої опікуни останнім часом мали чимало приводів для протестів: спочатку вони накинули мені Надін і Віру-Сільвію , коли я оголосив про свій намір вирушити на передову, а тепер заперечують проти моєї участі в рейді.

"Ні", - сказав Тімон . "Ваша Величносте, ви можете бути настільки безрозсудним, наскільки забажаєте, доки я буду поруч із вами. Мені просто було цікаво дізнатися ваші думки."

"Що ти маєш на увазі?"- запитав я.

"Ваша Величносте, ви - імператор", - сказав він, як завжди безпристрасний. "За всіма правами ви могли б залишитися в імперській столиці, де безпечно, і доручити цю кампанію своїм генералам. Звісно, ваша присутність змусить самопроголошеного герцога Рауля також з’явитися, але це аж ніяк не було необхідним. Він міг би атакувати пагорб у будь-якому разі. І навіть якби не зробив цього, я вважаю, що Ваша Величносте достатньо вправні у стратегії, щоб розробити інший план утихомирення його територій, подібний до того, як ви розділили Аженкарл."

Тімон уже деякий час служив моїм особистим помічником і секретарем, і нічим іншим. Це давало йому мало приводів говорити в присутності моїх лордів. Навіть попри це, він рідко бував таким балакучим.

"Це зайняло б занадто багато часу",- пояснив я. А час був ворогом. Особливо що стосувалося територій Рауля.

По-перше, ми воювали з самопроголошеним ерцгерцогом Раулем, бо я вбив канцлера (нікого іншого, як його батька), публічно оголосив про його злочини та заявив, що заберу його володіння. Зіґмунд не сприйняв це добре, підбуривши повстання та проголосивши себе наступним герцогом і оголосив про незалежність як Ерцгерцогство від чого і пішов його титул Ерцгерцога, хоча його іноді називають просто герцогом. Так само сталося, що самопроголошений ерцгерцог Рауль був заручений - завдяки посередництву канцлера - з Марією, молодшою сестрою мого батька. Канцлер зробив це, щоб гарантувати, що в разі моєї смерті наступний правитель народиться від дружини його сина. На жаль, шлюб не був укладений, і Зіґмунд наразі не мав спадкоємців. Звісно, нікто не міг стверджувати, що у нього не було дитини чи двох від коханки-простолюдинки, але згідно із законами Імперії Бундарте про спадкування, вони не мали значення.

Спершу слід пояснити, що Імперія Бундарте - а точніше, Західна Ортодоксальна Церква - дозволяла багатоженство серед знаті. Це відрізнялося залежно від релігійної конфесії, оскільки деякі наполягали на моногамії як на суворому правилі. Причину цього розколу можна простежити аж до самого Айна, засновника Першої Віри, який заявляв, що моногамія є кращою, але полігамія є допустимою, доки наложницям надаються ті самі права, що й дружинам. Це призвело до того, що деякі конфесії дотримувалися ідеалу, а інші йшли на компроміс із реальністю. До речі, як я розумів , у моногамних країнах дворяни все одно мали наложниць - просто ставилися до них як до коханок чи постійних подруг, а не як до дружин.

Схоже, коли Айн вперше прибув на цей континент, серед дворянства було звичним тримати рабинь як наложниць, що супроводжувалося всіма можливими порушеннями прав людини. Я підозрював, що він вирішив, що невірність полігамії краща за нелюдське поводження з рабинями-наложницями, і, володіючи знаннями про історію Землі та більш розвиненою системою моральних цінностей, пішов на кілька компромісів, щоб краще поширити свої вчення по всьом цьому світу. Не дивно, що вони поширилися на цьому континенті, як пожежа.

Проте все ще були дворяни, які тримали незаміжніх наложниць. Зрештою, шлюб для дворянства був договором між двома родинами. Якщо дім дружини дворянина потрапляв у скруту, від нього очікували, що він допоможе їм, і обидві родини мали ставитися одна до одної прихильніше, ніж до інших дворян. Саме тому дружинам надавали різні права та привілеї - прикладом цього були нові апартаменти Розарії в імператорських володіннях.

Той факт, що одружені наложниці мали реальну владу, був причиною, через яку регентша відчула потребу ув’язнити Віру-Сільвію та леді Норн із дому Мардруза. Натомість коханки не були частиною договірних шлюбів, що означало менше зобов’язань для чоловіка. Це було набагато менш обмежувальним, ніж багатоженство. До речі, мати незаміжніх наложниць було заборонено в Імперії Бундарте , тому всі просто називали їх "коханками", щоб наблизити це до сірої зони. Гм, Західне Ортодоксальство ? Ви впевнені, що вас це влаштовує?

Але я відволікся. Я хотів сказати, що навіть якби самопроголошений ерцгерцог Рауль мав коханку, він не міг би визнати жодну дитину, народжену від цього зв’язку, доки Західна Ортодоксальство мало б на це вплив. Отже, не мало значення, скільки позашлюбних дітей від простолюдинки він мав - чи не мав. Крім того, оскільки він був заручений з членом імператорської родини, у нього не було б іншого вибору, як зробити її своєю першою дружиною. Він також не міг брати інших дружин до укладення шлюбу з нею, інакше це було б образою імператорської родини - чого йому заборонив його власний батько, канцлер, щоб не дати регентству політичного приводу для критики.

Ось чому на даний момент самопроголошений ерцгерцог Рауль не мав дітей. А оскільки у нього не було й братів чи сестер, герцогський дім Рауля припинив би існування з його смертю. Мені навіть не довелося б захоплювати його титул, я став би природним спадкоємцем. Якби це сталося, васали дому Рауля втратили б усі підстави для громадянської війни. Іншими словами, моя мета в битві на пагорбі Челан технічно полягала не в тому, щоб розгромити армію Рауля, а в тому, щоб убити самопроголошеного герцога Рауля. Я коротко розглядав варіант вбивства, але відкинув цю ідею: не було гарантії успіху, і це могло серйозно зашкодити моїй репутації. А оскільки вбивство ворожого генерала часто означало, що все одно доведеться прорватися крізь його армію, мне потрібна була перемога - причому нищівна. Ось чому я так ретельно все планував і готувався.

Однак, якщо я занадто довго зволікатиму з вирішенням цієї громадянської війни, самопроголошений ерцгерцог може одружитися з дочкою іншого аристократа й зачати дитину, що дасть законного спадкоємця титулів канцлера. У очах трону вони не будуть законними, але аристократія фракції Рауля зможе зберегти виправдання для повстання. З огляду на це, я не хотів давати самопроголошеному герцогу більше часу, ніж я вже мав. Якби я зміг усунути його з гри в одній битві, то - принаймні за моїми розрахунками - було б легко змусити території Рауля підкоритися. Але якби я дозволив йому вислизнути з моїх рук, громадянська війна могла б затягнутися назавжди, постійно виснажуючи національну міць Імперії Бундарте . Ви розумієте, чому я хотів цього уникнути.

До речі, наречена самопроголошеного герцога Рауля, Марія, наразі перебувала в імперській столиці під пильним наглядом. Фактично це був домашній арешт, хоч і без офіційної назви. Вона також досить вперто відмовлялася зустрітися зі мною. Схоже, вона ненавиділа мене - хоча я й не міг її за це звинувачувати.

"Можливо", - сказав Тімон . "Але це було б набагато безпечнішою альтернативою, ніж приїзд Вашої Величності на передову. Якби Ви були більш безрозсудним монархом або тим, хто прагне слави на полі бою, я б це зрозумів. Але Ваша Величність не є ні тим, ні іншим. Проте Ви здаєтеся стурбованим, ніби від Вас вимагають великої поспішності."

Стурбований, так? Це було гостре спостереження. "Не можу позбутися відчуття, ніби мені докоряють",- задумливо промовив я.

"Зовсім ні. Я просто хочу зрозуміти, про що думає Ваша Величність."

Він просто хотів зрозуміти? Тоді, мабуть, я міг йому розповісти.

"Тімоне",- сказав я. -"Ти віриш, що одна країна здатна завоювати світ?"

Була коротка пауза, перш ніж він запитав: "Це ваша мета?"

"Ні. Особисто я вважаю, що це неможливо."

Принаймні, це було неможливо з урахуванням сучасного рівня технологій у цьому світі. Хоча навіть на Землі багато хто намагався і зазнав невдачі. Можливо, тут це було б можливо, якби я був єдиним переселенцем, але це не так. Навіть якби я спробував, інші напевно намагалися б мені завадити.

"Однак, навіть якщо якійсь країні колись і вдасться здійснити такий грандіозний подвиг, незабаром її єдність почне руйнуватися."

І справа була не лише в єдності. Я вважав, що, по суті, існувала жорстка межа щодо кількості землі та людей, якими країна могла успішно керувати - так би мовити, управлінська спроможність. І якщо країни перевищували ці можливості, цей надлишок неминуче обертався проти них. Однак я вірив, що існувала ще одна причина, через яку наддержави розпадалися ще до того моменту.

Я продовжив: "Щодо причини, то я вважаю, що нація, яка втрачає своїх потенційних суперників, будь-які утворення, що можуть становити потенційну загрозу, це нація, яка загине від власної корупції та внутрішніх конфліктів."

Стародавня Римська імперія, ісламські халіфати, Монгольська імперія - будь-яка гегемоністська держава, щойно її сусіди переставали становити загрозу, одразу розпадалася через внутрішніх ворогів. Інакше кажучи, доки існувала зовнішня загроза, державі було важко розпастися остаточно. Найкращим прикладом цього, мабуть, було моє власне існування.

"Мені дозволили жити далі як маріонетці, бо Імперіум , наддержава, що за масштабами не поступається нашій , існує за межами Гір Небесного Сяйва ",- пояснив я. "Загроза, яку вона становила, завадила канцлеру та міністру церемоній вдатися до тотальної війни. Натомість вони вели свій конфлікт за закритими дверима, а моє виживання стало результатом їхнього компромісу."

Чесно кажучи, це було не більше ніж припущення з мого боку, але я дійсно пам’ятав, що чув підтверджуючі докази цього під час одного з небагатьох справді пристойних уроків, які я мав.

" Імперіум пережила зміну династії приблизно в той самий час, коли впала стара династія - або була заснована Імперія Бундарте , як завгодно",- пояснив я. "Іншими словами, чи не здається, що коли загроза з боку однієї з наших націй зменшується, інша переживає громадянський конфлікт?"

Ідея була проста: якщо Імперіум більше не був загрозою, ми б опинилися втягнутими у внутрішні чвари. Однак, якщо вона була загрозою, у нас були б важливіші справи, ніж воювати між собою. І те саме стосувалося й їх.

На обличчі Тімона з’явився вираз усвідомлення.

"Священна війна за інтронізацію Гельмута II…",- промурмотів він.

"Так. Ми колись обговорювали це з Фабіо , якщо я правильно пам’ятаю. Цю поразку можна було б приписати ослабленню Імперії Бундарте . Однак тепер я захопив контроль, і за моєю волею роздроблена країна буде відновлена. Наш статус як загрози знову зростає."

Зазвичай, коли велика держава слабшала, її завойовував інший потужний гравець і скидав, як, наприклад, династія Юань завоювала династію Сун. Однак через те, що Гори Небесного Сяйва слугували природним захистом, і нам, і Імперіуму було б важко відправити війська на територію іншої сторони. Ось чому наші дві країни протягом історії неодноразово розпадалися й відновлювалися, а не завойовували й скидали одна одну.

"То Ваша Величносте очікуєте, що Імперіум зробить крок?"- запитав Тімон .

"Це ймовірно",- сказав я. "Але принаймні з того, що я про нього чув, не схоже, що Гельмут II зазнає такої драматичної зміни особистості, як я. Тож або його дитина буде при владі, або талановитий узурпатор."

Також існувала ймовірність, що менші сусіди Імперіуму об’єднаються, щоб захопити її. Якщо я правильно пам’ятаю, вона доклала чималих зусиль, щоб підкорити своїх сусідів як герцогства чи графства. У цьому плані її геополітичне становище відрізнялося від становища Імперії Бундарте .

"У будь-якому разі, Імперіум неминуче зазнає серйозних змін", - підсумував я.

"Тож Ваша Величносте бажає досягти певного рівня єдності в Імперії Бундарте , перш ніж Імперіум знову стане загрозою",- підсумував Тімон . "І ви так поспішаєте, бо хочете досягти цієї єдності як наслідок вашого правління, а не як компроміс із занепадом сусідів . Чи правильно я розумію?"

"Це частина причини. Але багато що залежить від того, що станеться з Імперіумом. "

Мої плани не обмежувалися кількома десятиліттями процвітання. Ні, я хотів збудувати фундамент, достатньо міцний, щоб дати Імперії Бундарте шанс процвітати століттями. Розпад сусідньої наддержави лише погіршив би ці шанси, так само, якби вона стала занадто сильною або занадто слабкою. Вона мала залишатися десь посередині - принаймні доти, доки цивілізація не розвинеться до того рівня, коли наші країни зможуть почати розглядати території за океаном як потенційні загрози. Якщо ситуація в Імперіумі розвиватиметься так, як мені потрібно,- тим краще. Але якщо ні, у мене не залишиться іншого вибору, як надати їй трохи... зовнішнього стимулу.

"Щоб зберегти за собою найкращі варіанти, Імперія Бундарте повинна випереджати Імперіум", - сказав я. "Тож якщо я здаюся поспішним, можливо, саме в цьому й причина."

Чи були ті варіанти, які я вважав найкращими, правильним рішенням - це вже інше питання. Проте я принаймні знав, які рішення були б хибними. Моє знання історії Землі - та численних невдач, що супроводжували її, - гарантувало це.

"Розумієш, Тімоне, я майже не довіряю тому, хто правитиме після мене", - сказав я. "Чи то моя дитина, чи онук, чи чужий узурпатор - мені все одно, зрештою, це все інші люди. Ось чому я не буду "доручати їм наступну еру" чи щось подібне. Я зроблю все, що зможу, для Імперії Бундарте за часів мого правління."

Я був серйозним про кожне слово з того, що сказав. Я не міг нічого вдіяти з діями інших після своєї смерті, тож не на це я покладав свої надії та очікування. Я зроблю це сам.

"Тож, можливо, саме тому я поспішаю",- завершив я. "Життя однієї людини, зрештою, коротке."

Понад десять років я був безсилою маріонеткою, нездатною нічого зробити, крім як спостерігати, як моя країна розпадається на шматки навколо мене. Це було понад десять років, які минули, не принісши нічого. Я не дозволю, щоб ще один день пішов намарне.

Я знову вліз у роль імператора, що задає питання своєму слузі. "Ти тепер розумієш наші думки, Тімоне ?"

"Гадаю, так",- сказав він, глибоко вклонившись. "Дякую, Ваша Величносте. Прийміть мої найглибші вибачення за мою зухвалість."

🔥 НОВІ РОЗДІЛИ ВЖЕ НА PATREON!

Увага, друзі! 📢 На нашому Patreon уже доступні цілих 5 томів книги ! 📚

Тож якщо не хочете чекати виходу нових розділів у відкритий доступ — підписуйтеся на Patreon та отримуйте доступ до них завчасно! ⚔️

Ваша підтримка допомагає нам продовжувати перекладати й регулярно випускати нові розділи ❤️