Розділ 10 — Армії займають позиції

Розділ: 10

Армії займають позиції

Нарешті зійшло сонце, осяявши те, чого ми досягли.

Наш нічний рейд завершився повним успіхом. Наша ціль - гармати - були знищені до останньої. Як і слід було очікувати, у нас було чимало зниклих безвісти - найімовірніше, загиблих - або поранених, але наші втрати були краплею в морі порівняно з втратами ворога.

Ми усунули загрозу, яку становила артилерія армії Рауля, і це розширило поле наших можливих стратегій. Новина про перемогу також помітно підняла бойовий дух наших солдатів і робітників.

Щодо графа Палатіна Водеда , то після повернення ми швидко дізналися, чому він послав за нами Віру-Сільвію замість себе.

"Схоже, що Зіґберт Венделін фон Френцен-Оренґау, мажордом Імперіуму Тейва, був убитий",- повідомив він. "Це спричинило хвилю невдоволення серед знаті та призвело до припинення фінансової підтримки, яку самопроголошений герцог Рауль отримував від Імперіуму Тейва. Ми вважаємо, що саме це стало причиною того, що армія Рауля мобілізувалася набагато швидше, ніж ми очікували."

Судячи з усього, наш загін, який напав на ворожих магів, зумів захопити й допитати кількох солдатів Імперіуму Тейва , які прибули на підмогу своїм союзникам. Я засумнівався, чи не спричинить таке катування дипломатичний інцидент, але Палатін Водед заспокоїв мене, сказавши, що захоплені солдати вже лежать під кількома шарами землі. Я припустив, що шпигунам у цьому світі живеться досить добре, оскільки їм не доводиться турбуватися про такі прикрі речі, як міжнародне право.

"Тож вони не раптом знайшли в собі рішучість - вони відчувають, що їх загнано в кут",- підсумував я. Втративши підтримку через політичні потрясіння в Імперіуму Тейва , самопроголошений герцог Рауль усвідомив, що в нього закінчується час. "Але щоб справи в Імперіуму Тейва вже рухалися? Це швидше, ніж я очікував..."

Я щойно вчора обговорював ситуацію з Тімоном . Чому ж ці речі завжди трапляються тоді, коли їх найменше очікуєш? "Чи можуть ваші агенти зібрати детальнішу інформацію?"- запитав я.

"Цілком можливо, так",- відповів Палатін Водед . "Але це займе деякий час."

Так, це було зрозуміло. З цим нічого не можна було вдіяти. Чинний Божественний Правитель Імперіуму - не людина з залізною волею, як я зрозумів - не зміг використати недавню суперечку щодо висвячення, щоб зміцнити свої позиції, що дало мені приблизне уявлення про те, як усе це закінчиться. Але справи, що стосувалися Імперіуму Тейва , могли поки що почекати.

Більш важливим було те, що ми дізналися, що у нашого ворога швидко закінчується терпіння. Не маючи чого втрачати, вони атакують нас усіма силами, щоб убити мене або взяти в полон. Іншими словами, ймовірність того, що вони спробують тривалу облогу, була низькою.

Ах, є ще один момент, про який я повинен згадати: за останні кілька днів загальні обставини громадянської війни дещо змінилися. По-перше, здавалося, що маркіз Арндал , якого облягала знать фракції Рауля, вирішив чинити опір до самого кінця. За нашою інформацією, він був у значній чисельній меншості й, можливо, вже загинув. Передбачаючи таку можливість, він таємно вивіз своїх дітей і відправив їх у бік пагорба Челан. Наразі вони перебували під захистом леді Нунмейдт - господині трансмігранта.

До речі, варто згадати, що леді Нунмейдт перемогла своїх старших братів і відновила порядок у більшості великих міст свого графства . Однак, оскільки ці міста були зосереджені на півночі графства Нунмейдт , а на сході й заході у неї були сусіди з фракції Рауля, залишалося невідомим, чи встигнуть її війська дістатися сюди вчасно до битви. Я сподівався заради неї, що встигнуть - навіть кілька сотень людей вистачило б. Інакше мені буде важко надати їй преференційне ставлення після війни.

Щодо герцогства Аженкарл , то їхні внутрішні чвари стали настільки хаотичними, що наша інформація про них була дуже суперечливою. Однак, хоча на півдні герцогства відбувалася тристороння бійка, здавалося, що дворяни на півночі герцогства дійшли до пату. Схоже, моя оцінка ситуації була правильною: дворянство за межами Рауля та Аженкарла хотіло уникнути боїв, якщо це було можливо.

Нарешті, була армія маркізату Дозран , яка майже дісталася пагорба Челан. З огляду на їхнє положення та швидкість маршу, вони, ймовірно, прибудуть приблизно тоді ж, що й армія Рауля - що, якщо подумати, мабуть, і було саме тим, чого вони прагнули. Підступні виродки.

***

Отже, щоб пристосуватися до зміни обставин, ми скликали чергову військову нараду.

"Я б запропонував розставити наші війська таким чином",- висловив свою пропозицію заступник генерала Жоель де Бурґо-Дюкудре . Саме його вказівкам ми мали слідувати при розстановці наших військ.

Згідно з традицією, як сторона, що захищається, ми мали завершити розгортання першими, після чого сторона, що атакує, розгорталася б у відповідь. Спроба зробити навпаки лише призвела б до того, що ми б поспіхом займали позиції проти підготовленого ворога, що могло б спричинити прогалини в нашій обороні.

І навпаки, ворог, ймовірно, думав, що, оскільки ми перебували в обороні, малоймовірно, що ми атакуємо їх, поки вони формуються. Що було правдою. Але частково.

"Атур залишиться в готовності на півночі",- продовжив заступник генерала Жоель де Бурґо-Дюкудре . "Якщо ворог попрямує туди, а не на південь, як ми очікуємо, вони використають свою мобільність, щоб виграти для нас час. Наша мета - використати цю нагоду, щоб прорвати лівий фланг ворога нашими основними силами."

Для довідки: наш фронт був спрямований на схід, тобто південь був нашим правим флангом, а північ - лівим, і навпаки для ворога. Що стосується наших основних сил, то це було само собою зрозуміло, але це були армії моїх лордів. Їхньою зоною відповідальності буде південний бік пагорба.

Питання полягало в тому, де ворог розгорне свої найсильніші сили - на лівому фланзі, правому фланзі чи в центрі? Якщо вони дотримуватимуться загальноприйнятих правил, то розгорнуть їх на своєму лівому фланзі, щоб протистояти нашому. Але не було жодної гарантії, що вони вирішать дотримуватися загальноприйнятих правил, а це означало, що найкраще, що ми могли зробити, - це висунути обґрунтовані припущення.

Згідно з нашою початковою стратегією, основна ідея полягала в тому, щоб заманити ворога розгорнутися на нашому південному фланзі. Якщо вони відмовляться клюнути на приманку і зосередять свої сили на нашому лівому фланзі - півночі пагорба - тоді кавалерія Атура виграє для нас достатньо часу своєю тактикою атаки під час відступу, щоб наш правий фланг міг перейти в наступ. Принаймні, в цьому була суть. Хоча з цією стратегією сама лише різниця в чисельності зробить бій важким.

"Це було б цілком можливо, якби їм дали достатньо відкритої місцевості для маневрів",- сказав легат Ерве . "Але їх обмежуватиме рельєф поблизу пагорба Міфе. Хіба не дещо нереалістично очікувати, що вони самотужки відібють ворога?"

Саме Саломон запропонував рішення. Хоча він був бельверійцем, він відігравав активну роль у цій раді як союзний командир. "А що, якби ми розгорнули армію графа Нунваля на півночі?"

"Армія графа Нунваля... То ви маєте на увазі використовувати лучників?"

Армія графа Нунваля , очолювана Арнулем де Нунвалем , налічувала лише тисячу воїнів. Однак вона вирізнялася тим, що майже повністю складалася з лучників. Очевидно, хоча дім Нунваля був більше відомий своїми цивільними чиновниками, ніж військовими подвигами, і мав у своєму розпорядженні мало вправних кавалеристів чи піхотинців, він мав певну спеціалізацію в мистецтві стрільби з лука. Ймовірно, дехто вважав, що луки - це лише гірша, застаріла версія рушниць, але в цьому світі це просто не відповідало дійсності. Зрештою, вогнепальна зброя мала низку явних недоліків.

По-перше, рушниці "судум" і лучники мали приблизно однакову ефективну дальність - тобто максимальну відстань, на якій можна було розраховувати влучити у ворога й насправді завдати йому шкоди. Якщо я правильно пам’ятаю, земні кремнієві рушниці були ефективними на відстані до двохсот метрів, але я був цілком упевнений, що судуми не могли похвалитися тим самим. Я не міг назвати точну цифру, оскільки одиниці виміру були іншими, але скажімо, приблизно сто п’ятдесят метрів .

Іншими словами, стрільба з судумської рушниці з будь-якої відстані понад 150 метрів , ймовірно, була б досить неефективною. І це після технологічних вдосконалень та іншого - попереднє покоління зброї цього світу значно поступалося лукам за ефективною дальністю. Якщо говорити лише про максимальну дальність, то показники судума були втричі вищими, але це мало значення, оскільки кулі втрачали значну частину потужності, чим далі летіли.

Далі ми дійшли до найбільшого недоліку вогнепальної зброї з кремнієвим запалом, включаючи судум: неможливості вести серійний вогонь. Саме це було причиною, чому залповий вогонь був основною технікою, яку мушкетери мали опанувати. Ідея полягала в тому, що взвод стріляв одночасно, а потім союзні пікінери вигравали достатньо часу, поки не готувався наступний залп. Отже, коли йшлося про бої на відкритій місцевості, потрібні були пікінери, достатньо міцні, щоб витримати натиск ворога, інакше мушкетери не змогли б проявити свою справжню цінність.

Лучники, з іншого боку, були здатні вести безперервний вогонь. Більше того, завдяки вигнутій траєкторії польоту стріл, перебуваючи на підвищенні, вони могли збільшити свою ефективну дальність до рівня, що перевищував дальність судумів, - і завдяки гравітації потужність стріл також не зменшувалася суттєво. Загалом, не дивно, що так багато людей досі вважали лучників кращими за мушкетерів.

Звісно, це наводило на запитання: чому ж тоді вогнепальна зброя набула такого широкого поширення? Справа була в майстерності. Луки були складнішими у використанні, а на підготовку лучників йшло більше часу, ніж на підготовку мушкетерів. Набагато більше часу. Щоб ви мали уявлення, за цим показником першими йшли бойові маги, потім - кавалерія, а вже потім - лучники.

До речі, компромісом у випадку з арбалетом було те, що ним було набагато легше користуватися, але за рахунок меншої ефективної дальності. По суті, у цьому світі луки перевершували рушниці за дальністю, які, у свою чергу, перевершували арбалети, але за простотою використання арбалети перевершували рушниці, а рушниці - луки.

Повертаючись до теми, суть полягала в тому, що загін лучників був і цінним, і дорогим. Ідея використання височини для подальшого посилення переваги, яку надавали луки, була варта розгляду.

"Слава про корпус магів-лучників Нунваля дійшли навіть до моїх вух під час мого перебування в Бельвері",- сказав Саломон . "Їхня філософія відрізняється від нашої тим, що вони є скоординованим підрозділом "індивідів"."

Саломон продовжив пояснювати, що маги-лучники використовували магію для посилення потужності та ефективної дальності своїх луків. Це робилося за допомогою заклинань, що впливали на вітер, заклинань, що зміцнювали наконечники стріл, або, мого особистого улюбленого, магії інфузії, щоб назвати лише декілька. Кожен окремий маг-лучник мав свою сильну сторону, але кінцевий результат був однаковим: більш потужний лук. Це справді був інший підхід, ніж у магів Саломона , яких поділяли за їхніми спеціалізаціями. Можливо, саме тому він зацікавився ними. Звісно, лише частина лучників Нунваля були магами, але їхня здатність стріляти з відстані, яку ворог вважав би такою, що перевищує ефективну дальність стрільби лучника, все одно була б значним надбанням.

"Але магія буде…" - почав я, але вчасно зупинився. "А, ні. Гадаю, це не буде проблемою."

"Дійсно",- сказав Саломон . "Наші випробувальні постріли днями показали, що ствол зламається раніше, ніж… "магічний пристрій" вичерпає себе. Цей запас дозволить нам повною мірою використати його можливості."

"Дуже добре",- кивнув я, а потім перейшов до іншого важливого питання. "Тоді що з ділянкою між пагорбами Байнер і Джінау ?"

Між згаданими пагорбами була долина, де ми викопали рів і спорудили шпали, подібні до решти наших укріплень, але не додавали земляних стін чи траншей, бо це не здавалося необхідним. Вузька ширина долини та вразливість до обстрілу з обох схилів означали, що ворог не зможе просунути через неї значну частину своїх сил, а навіть якщо й зможе, на них чекатиме лише ділянка низовини, оточена вищими пагорбами.

З точки зору армії Рауля це означало, що долина була вузьким місцем, за яким могло бути будь-яка кількість ворогів. З огляду на те, як легко було б їх оточити, малоймовірно, що вони приділили б багато уваги атаці на долину.

Насправді це було нашою слабкою ланкою. Якщо вони прорвуться там, у нас просто не вистачить сил, щоб їх зупинити, кожен наш солдат був потрібен деінде. Якщо армія Рауля захопить долину, це означатиме, що вони зможуть обійти з флангу армії моїх лордів, розгорнуті за межами пагорбів. Але хоча така атака з двох боків означатиме для нас неминучу поразку, ми також не могли залишити там людей, добре, що ймовірність атаки ворога здавалася досить низькою.

"А як щодо найманців?" - запропонував Саломон . "Вони повинні бути здатні захищати стаціонарну позицію."

Найманці? Так, Фабіо поповнив чисельно недостатню армію маркізату Рамітеад , найнявши тисячу найманців. Зверніть увагу, це була не одна найманська банда з тисячі чоловік, а тисяча, зібрана з кількох різних загонів. Простіше кажучи, забезпечити єдність командування було б важко, що робило найманців справжньою мішаниною з різних за рівнем майстерності.

Це не робило їх найнадійнішою силою для прикриття наших тилів, але ми не могли виділити жодних сил моїх лордів для місця, де ворог лише міг з’явитися. Я припустив, що наші руки були зв’язані.

"Чи зможемо ми заманити ворога на південь від нас?" - запитав я.

"У нас буде загалом вісім тисяч розгорнутих бійців - ворогу буде важко виправдати те, що він не кине туди свої основні сили. Це межа того, що ми можемо зібрати, особливо якщо ми також хочемо врахувати маркізат Дозран."

Армія маркізату Дозран наближалася з півдня, і оскільки ми ще не знали, чи будуть вони друзями чи ворогами, нам довелося готуватися до найгіршого. Чесно кажучи, це було надзвичайно дратівливо з їхнього боку. Однак, якщо ворог сприйме маркізат Дозран так само, він, ймовірно, також зосередить основну частину своїх сил на півдні, щоб не залишати жодних слабких місць.

"Добре",- сказав я. "Тоді це буде наша формація. Ми покладаємо на вас усіх надію. Подбайте про те, щоб принести нам, усім нам, перемогу."

"Перемога Імперії Бундарте !"- пролунав хор голосів. "Перемога Його Величності Імператору!"

І з цією клятвою формування армій фракції імператора було завершено.

Через два дні, на світанку, прибула армія Рауля.

З півночі на південь бойовий порядок армії Рауля складався з п’яти тисяч регулярних солдатів, тридцяти тисяч ополченців, а потім ще п’ятнадцяти тисяч солдатів. Крім того, за ополченцями було видно найманців Імперіуму Тейва , чисельністю близько трьох тисяч. Щодо бойових магів ворога, то, судячи з усього, вони були розкидані серед ополченців, а не об’єднані в єдиний загін.

Іншими словами, сили армії Рауля були зосереджені на лівому фланзі - саме так, як ми й планували. Хоча, якщо бути чесним, з їхньої точки зору єдиним шляхом до швидкої перемоги було захоплення пагорба Байнер з півдня та полонення мене. Для них той факт, що з пагорбів було важко втекти, був справжньою знахідкою.

Однак була ще одна важлива причина, чому ворог обрав саме таку формацію: поки вони шикувалися, нападки кавалерії Атура під командуванням Петера Пала на їхньому північному фланзі, здавалося, переконали їх, що ми намагаємося заманити їх у пастку. Як наслідок, вони навмисно зосередили свої сили на протилежному боці.

Чесно кажучи, вождь Атура був настільки надійним союзником, що це майже лякало.

Тепер, коли наші дві армії ледь не опинилися поза межами досяжності одна одної, остаточний підрахунок був таким: 24 300 у коаліції фракції імператора та приблизно 53 000 у армії Рауля. Простіше кажучи, ми воювали проти сил, що вдвічі переважали нас.

Разом на цьому полі бою було понад сімдесят тисяч бійців - досить незвичайний масштаб для громадянської війни за мірками цього світу. У контексті Імперії Бундарте , однак, це не здавалося таким вже дивним. Особливо з огляду на те, що сорок тисяч були лише призовниками.

Чесно кажучи, це було неймовірне видовище. Якби ж я був у ролі захопленого глядача. Натомість це ледь не викликало у мене біль у шлунку.

Ми видали нашому ополченню, що перебувало в оборонних спорудах на пагорбах, арбалети та заборонили їм виходити, сказавши, що всередині безпечніше. Досить жорстокий метод, але це була правда, що їхні шанси на виживання були кращими саме так. Вони, мабуть, добре це розуміли, адже власноруч збудували земляні стіни та викопали траншеї. Вони розташувалися вздовж внутрішніх траншей: вісім тисяч на пагорбі Байнер і дві тисячі на пагорбі Джінау . Будівництво оборонних споруд останнього, слава Богу, встигли завершити вчасно.

Щодо того, хто буде ними командувати, ми доручили це командирам взводів імператорського війська. Це явно виходило за межі їхніх командних повноважень, оскільки їм ще доводилося керувати своїми регулярними солдатами, але це було меншим з двох зол, оскільки ми не могли собі дозволити послабити армії моїх лордів.

У результаті імператорське військо було рівномірно розподілене по всьому полю бою: п’ятсот на пагорбі Джінау , а потім ще стільки ж - на півночі пагорба Байнер, на півдні пагорба Байнер і прямо поруч із штабом наших військ. Більшість були озброєні судумськими рушницями, а решта - списами. Але хоча ми й навчали останніх основам поводження зі зброєю, ми не тренували їх у тонкощах володіння списом, оскільки з самого початку нашим наміром було, щоб вони воювали з-за оборонних укріплень. Тож хоча вони, можливо, й не були здатні витримати ворожу атаку, вони принаймні могли атакувати ворога як злагоджений підрозділ.

До речі, штаб військ - тобто місце, де перебували я та моє оточення - розташовувався у південно-східній частині пагорба Байнер: найвищої точки усього пагорба Челан. Щодо нашого ланцюга командування, на папері головнокомандувачем був я, імператор Кармін де ла Ґард-Бундарте . На практиці ж ним був заступник генерала Жоель де Бурґо-Дюкудре , рівний Двом Чемпіонам. Застереженням було те, що ізольованість пагорба Байнер ускладнювала передачу наказів на пагорб Джінау та правий фланг армій моїх лордів, тож єдиними командами, що надходили зі штабу, були прості димові сигнали. Щоб ви уявили, наскільки прості, весь наш набір складався з "бийтеся як зазвичай", "атакуйте" та, у разі перемоги, "переслідуйте". Була думка, що нам слід було б встановити сигнал "відступ", але ми не бачили в цьому сенсу. Поразка тут означала б кінець для всіх нас.

З огляду на це було вирішено, що командування кожним загоном поклататиметься на його командира на місці. Це означало, що Петер Пал командуватиме кавалерією Атура , якій я дав дозвіл діяти на власний розсуд; Арнуль де Нунваль - трьома тисячами п’ятсот чоловіків на пагорбі Джінау, а заступник генерала Жоель де Бурґо-Дюкудре - тими, хто перебуває тут, на пагорбі Байнер.

Легат Ерве де Седолін командував арміями лордів, що складали наш правий фланг, - це повноваження він отримав завдяки своєму статусу легата Імперського Гранд Маршала Уоррена. З півночі на південь ці підрозділи були розгорнуті в такому порядку: армія герцога Уоррена чисельністю три тисячі, армія маркіза Мардруза чисельністю дві тисячі, армія маркізату Рамітеад чисельністю тисяча, а потім армія графа Етайка чисельністю дві тисячі. Хоча війська маркіза Мардруза та графа Етайка ще не робили жодних підозрілих рухів, вони все ще були відносно новачками у нашій справі, саме тому я розмістив війська Фабіо між ними.

Проте проблема полягала в тому, що армія маркізату Рамітеад не була надто грізною з точки зору бойових навичок, оскільки їхній рід лише нещодавно був відновлений. Звісно, у їхньому командуванні були ветерани - вцілілі васали старого роду Рамітеад - але багато хто з їхніх солдатів на полі бою був щойно призваний. Загалом вони не надто відрізнялися від імператорського війська.

Однак, попри мої побоювання, ми могли лише зробити все можливе з тим, що мали. Ми зробили все, щоб забезпечити собі найкращі шанси, залишалося лише подивитися, як ляжуть карти.

Гаразд. Чесно? Я був неймовірно стурбований. Якщо ми програємо цю битву, мене затаврують як некомпетентного імператора і відправлять експресом у потойбіччя. Звісно, я вичерпав усі можливості, щоб забезпечити нам найкращі шанси на перемогу, але той факт, що результат залежатиме від моїх лордів і наших солдатів - людей, а не від мене - лякав мене понад усякі слова.

Я дивився на поле бою з нашого командного центру, відчуваючи, ніби подих застряг у горлі. Шкода, що не всі могли відчути цю атмосферу.

"Який чудовий краєвид!" - вигукнув безтурботний голос. "Хіба це не змушує серце битися швидше, Ваша Величносте?"

Я стримав мимовільну, уїдливу відповідь. Цей ідіот був віконтом Орлоном із Кейгамері . Незважаючи на те, що йому було довірено одне з найбільших міст, що безпосередньо належали імператору, він був некомпетентним ідіотом, який викручувався, щоб підлещуватися канцлеру, і з того часу, як я встановив контроль над імперською столицею Кардинал , робив те саме щодо мене.

Чому він був на передовій, запитаєте ви? Ну, у нас тут було більше солдатів, ніж у Кейгамері . До того ж наші війська в Кейгамері належали герцогу Уоррену та маркізу Мардрузу , а це означало, що віконт Орлон нічого не міг з ними вдіяти, а Надін - яка, як дочка герцога, була вищою за нього за рангом - приймала купців та інших представників знаті. З нудьги віконт вигадав поверхневий привід, що йому потрібно "поспішати до імператора, щоб допомогти йому".

Я знав це, бо Надін включила до свого листа докладне пояснення - а також щирі вибачення. Також, це не має відношення до справи, але попри її звичний гордовитий тон, її почерк був вишуканим, як і слід було очікувати від представниці вищої аристократії.

До речі, те, що віконт Орлон покинув Кейгамері , очевидно, не становило жодної проблеми, оскільки управління все одно здійснювали його підлеглі. Навпаки, без його некомпетентного втручання наша лінія постачання з міста фактично працювала ефективніше, ніж раніше.

В це може здатися важко повірити, але, незважаючи на те, що його некомпетентність була за крок від активної змови з ворогом, розслідування наших розвідників з Вартових Роталів виявило, що нічого подібного не відбувалося. Я припускав, що саме тому його кинули на територію, контрольовану троном, а не запросили на роботу канцлер чи міністр церемоній. Я приїхав прямо до пагорба Челан , а не зупинявся в Кейгамері , і на те була причина, але, здавалося, цей ідіот був надто неуважним, щоб це зрозуміти.

Чесно кажучи, якби віконт Орлон найняв хоча б кількох найманців як привід, щоб приїхати мені на допомогу, я міг би похвалити його і забути про нього. Натомість він приїхав лише з одним слугою, і в настрої, що нагадував мені когось, хто з нетерпінням чекає на спортивний матч.

Найпригнічуюче в усьому цьому було те, що він був не єдиним. Наш штаб був переповнений такими, як він: лицарями Імперії Бундарте , які не мали землі, баронами лише за званням, які купили свої титули за гроші, і так далі. Жоден з них не привів із собою значних сил, і всі здавалися схвильованими, чекаючи на майбутню битву. Насправді, за словами графа Палатіна , більшість із них намагалися приєднатися до армії Рауля, перш ніж їх прогнали. Я розглядав можливість поводитися з ними так само, але вирішив, що краще дозволити їм залишитися тут, де були лише я, кілька інших людей та імперська гвардія, ніж дозволити їм тинятися деінде й підривати бойовий дух моїх військ.

"Цікаво, чи скоро ми побачимо бойових магів герцога Рауля?" - припустив хтось.

"Кажуть, їхні вогняні кулі справляють неабияке враження",- зауважив інший.

На жаль, це означало, що вони були тут, підриваючи мій бойовий дух. З кожною миттю я все більше шкодував , що не вигнав їх.

Проте у цих роззяв була причина бути такими безтурботними. За звичайних обставин такі громадянські конфлікти ніколи не були надто кривавими, оскільки учасники були з одної нації. Зазвичай все закінчувалося тим, що сторони вступали в первинне зіткнення, а потім переходили до переговорів про примирення, щойно здавалося, ніби хтось здобув перевагу. Так просто все працювало в цьому світі. Навіть у конфлікті в герцогстві Аженкарл , який я описав як болото, запеклі сутички точилися лише між потенційними спадкоємцями, що змагалися за верховенство - решта знаті обмежувалася обміном щось на зразок грубих поглядів.

У будь-якому разі, я хотів сказати, що роззяви були абсолютно несвідомі. Вони не мали уявлення, що я влаштував усе це, аби відтяти голову самопроголошеного ерцгерцога Рауля, ані про те, що він опинився у безвихідному становищі й кинеться на мене з такою самою метою.

Нарешті, битва розпочалася. Це мав бути мій перший крок до того, щоб привести цю гнилу Імперію до ладу.