Розділ 11 — Битва на пагорбі Челан - Частина 1

Битва на пагорб і Челан - частина 1

Я не знав, яка сторона розпочала бій. Я знав лише те, що лівий фланг ворога щойно вступив у бій з нашим правим, їхні ополченці в центрі наступали, а ми у відповідь вели вогонь із наших гармат "Карвер".

У нас було загалом тридцять гармат "Карвер", але ворог, мабуть, вважав, що їх у нас удвічі більше, зважаючи на те, як ми їх використовували, а також на те, як вони були розставлені.

Після пострілу з гармати її зазвичай доводилося охолоджувати - як правило, за допомогою олій чи масел - лагодити тріщини, перезаряджати та регулювати кут стрільби й орієнтацію, перед тим як можна було стріляти знову. Особливо важливим було охолодження, оскільки до його завершення до гармати навіть торкнутися не можна було, щоб не отримати сильних опіків.

Однак ми примусово охолоджували гармати водою, льодом та магією вітру, що давало нам неможливу за звичайних умов швидкість стрільби. Річ у тім, що ми не стріляли з такою швидкістю. Натомість ми використовували додатковий час, який це давало нам, щоб перевезти гармати на іншу артилерійську платформу перед тим, як стріляти знову.

Для цього було дві причини. Перша полягала в тому, що, у разі якщо ворог мав інформацію про кількість гармат, які ми привезли, це ввело б його в оману, змусивши думати, що ми розгорнули їх усі на східному боці пагорба Байнер. Зрештою, існувала ймовірність, що вони оцінили, скільки їх ми привезли під час захоплення Рейдри , навіть якщо не знали, яку модель ми використовуємо. Звісно, це були б марні зусилля, якби серед нас були ворожі шпигуни, які передавали б їм інформацію, але в додаткових зусиллях не було нічого поганого. Ми пішли на всі ці клопоти, бо побоювалися ворожих гармат. Наш початковий план передбачав оборону на трьох пагорбах - необхідність працювати лише на двох зробила нас більш вразливими до того, що ворог точно визначить розташування наших гарматних платформ.

Звісно, наша стратегія мала свої недоліки. По-перше, швидке охолодження могло легше призвести до тріщин у металі, а гармати були дорогим озброєнням. Зазвичай їх охолоджували олією, щоб зберегти якомога довше. Однак я мав намір закінчити цю битву сьогодні. І навіть якщо ми переможемо, громіздке облогове озброєння все одно не зможе встигати за нашим наступом. Наскільки мені було відомо, кожна з них могла зламатися.

Ще однією потенційною проблемою було те, що, на відміну від охолодження олією, охолодження водою створювало пару, яка могла заважати огляду нашим іншим підрозділам. Однак це нас не турбувало, оскільки наші ополченці та новобранці й так не були здатні до точної стрільби.

Тож ми доручили нашим новопризваним бойовим магам охолоджувати гармати, а досвідчені бельверійські бойові маги захищали їх від ворожих заклинань за допомогою магії бар’єрів. Іншими словами, ми не відповідали на магічні атаки ворога своїми.

Ворог, мабуть, вважав це щасливим збігом обставин, бо агресивно наступав. Ополчення в центрі їхнього строю почало штурм пагорба, а маги за ними використовували їх як щити, наближаючись так близько, як тільки наважувалися, щоб ще більше вивільнити свою магічну міць.

Наші оборонні сили на пагорбі - що складалися з ополченців та новобранців - відповіли, скочуючи вниз по схилу залишки колод від будівництва та каміння, яке не було перероблене на гарматні ядра. Для більшої впевненості вони також кидали цеглу, з якої колись складалися стіни Рейдри .

Ви можете запитати, чи такі імпровізовані боєприпаси насправді можуть вбити людину, на що я відповім: так, звичайно, можуть. Наявність зброї змушувала людей забувати про це, але люди були напрочуд крихкими істотами. Якщо поглянути на історію людства, кинуті камені цілком могли претендувати на звання головної зброї нашого виду і, цілком ймовірно, забрали найбільше життів загалом.

Загалом це був останній цвях у труні, який зробив східний схил пагорба Байнер неприступним. Будь-який ворожий солдат, що прослизнув у сухий рів, який ми викопали, опинився б на палях усередині. Якщо б їм пощастило вижити і спробувати вилізти, їх просто розчавило б каміння та колоди, що падали зверху. А якщо б вони вижили й після цього, на них все одно чекав би крутий схил пагорба, що викликав відчай, з ще більшою кількістю каміння, що падало під час підйому. Це було не що інше, як пекло.

Проте вороже ополчення подовжувало наступати і продовжувало гинути.

Якщо вам цікаво, чому вони продовжували кидатися на смерть, то це тому, що вони буквально не могли зупинитися. Їх штовхали вперед ті, хто був позаду них, а тих штовхали вперед ті, хто був позаду них, і так далі, аж до самого кінця колони, де стояли солдати з зброєю, готові стратити будь-якого дезертира.

Мета цієї атаки ворога полягала в тому, щоб зношувати нашу оборону. І оскільки вони не втрачали жодного зі своїх професійних солдатів, їм, ймовірно, було байдуже на кількість жертв. Хвиля за хвилею вони відправляли ополченців на смерть. На жаль, саме так все працювало в цьому світі. Ти ставив ополченців на передову і робив приклад з будь-яких дезертирів, щоб тримати їх у руках. Я наказав розбити ці табори на пагорбі саме для того, щоб уникнути цього, але, здавалося, що в кінцевому підсумку - навіть якщо технічно це була вина ворога - сьогодні загине багато громадян Імперії .

Такою була війна.

Звісно, атака ворога була далеко не марною. Вона блискуче досягла своєї мети - забезпечити прикриття для бойових магів. Поки наші бійці відчайдушно зосередилися на ворожому ополченні, що піднімалися до них, ворожі маги повільно, але впевнено підточували нашу оборону: засипали наші рови, руйнували наші загородження та обробляли схил пагорба, щоб полегшити сходження. На додачу до цього, вони також періодично вистрілювали атакувальні заклинання, щоб змусити наших солдатів ховатися.

У відповідь ми зосередили вогонь гармат на ймовірних позиціях ворожих магів. Якою б потужною не була їхня захисна магія, вона не зупинила б гарматне ядро, що летіло на повній швидкості з такої відстані.

Загалом це нагадувало нескінченну гру в кота й мишу: ворожі бойові маги ухилялися від нашого вогню під час атаки, а наші гармаші робили все можливе, щоб їх відстежити. Але мене це влаштовувало. Більше нічого ми й не потребували від гармат на східному схилі.

До речі, ворожі маги також періодично кидали заклинання на наш командний центр. Тобто, їм не було особливо важко здогадатися, що імператор, ймовірно, перебуває тут, з огляду на піднятий прапор та все інше. Однак Віри-Сільвії та мене вистачило, щоб зупинити ці атаки. Це було не надто складно, єдині заклинання, які могли дістатися до нас на такій висоті, досягали своєї дальності, по-перше, за рахунок значної втрати атакуючої сили.

Тим часом, не звертаючи уваги на все, роззявлені представники нижчої знаті аплодували кожному пострілу з гармати чи атаці ворожих заклинань. Я був за крок від того, щоб зіштовхнути їх зі схилу.

Проте не лише ці купки сміття в людській шкірі були в гарному настрої. У міру розвитку битви наші бійці на передовій почали радіти кожній хвилі ворогів, яку вони знищували. Навіть ополченці, які спочатку виглядали такими нервовими, тепер робили все можливе, щоб убити будь-якого ворога, якому не пощастило привернути їхню увагу. Я припустив, що це був ефект високого бойового духу.

Що стосується битви зовні, то правий фланг наших військ почав повільний відступ, відтіснений лівим флангом ворога. Звісно, все йшло за нашим планом, але не можна було заперечувати, наскільки грізною була армія Рауля. Навіть якщо не брати це до уваги, це були їхні п’ятнадцять тисяч чоловік - до того ж усі професійні солдати, а не ополченці - проти наших восьми тисяч. Було б дивно, якби вони нас не відтісняли.

Проте, здавалося, ми давали гідну відсіч. Варто відзначити, як нам вдавалося успішно уникати кавалерійських атак армії Рауля.

Можна було б подумати, що поширення вогнепальної зброї зробить кавалерію застарілою, але насправді було якраз навпаки: пауза, що виникала через необхідність перезаряджати мушкети, давала чудову нагоду для кавалерійської атаки. Достатньо було лише поглянути на битви періоду Сенґоку як приклад - попри стрімку популяризацію рушниць по всій Японії, вони ставали придатними для бою лише тоді, коли були також протикавалерійські частоколи та шеренги списів.

У цьому світі кожна армія - чи належала вона до аристократії, чи ні - боролася проти кавалерії по-своєму. Були ті, хто оснащував своїх мушкетерів власними протикавалерійськими кілками, ті, хто покладався на вогонь союзних лучників, поки їхні мушкетери перезаряджали зброю, ті, хто віддавав перевагу щільним списовим формаціям, і навіть ті, хто зустрічав атаку ворожої кавалерії власною, - це лише кілька прикладів.

У будь-якому разі, саме такі тактики застосовували армії моїх лордів під час свого бойового відступу, вправно відбиваючи ударні тактики армії Рауля, повільно відступаючи до пагорба. Це був класичний випадок "легше сказати, ніж зробити", але вони діяли так добре, як тільки міг сподіватися наш план.

Що стосується іншої сторони поля бою, де кавалерія Атура утворювала край нашого лівого флангу, я не мав уявлення - рельєф місцевості заважав бачити, що там відбувається. Воїнів Атура було лише дві тисячі проти п’яти тисяч регулярних солдатів ворога, але все, що я міг зробити, - це вірити, що вони впораються.

Однак було очевидно, що найманці, яких ми розмістили в долині між Байнером і пагорбом Джінау , зазнавали більшого тиску, ніж ми очікували. З огляду на вузькі околиці та вогневу підтримку з обох боків, вони мали б мати перевагу, але сили Імперіуму, з якими вони зіткнулися - чисельністю майже три тисячі - відтісняли їх значними темпами.

Це був той самий підрозділ Імперіуму, який наш відволікаючий загін заманив під час нічного рейду на гармати. Судячи з усього, кавалерія Атура практично погралася з ними. Схоже, це могло обернутися проти нас, бо підрозділ Імперіуму тиснув на наших найманців з усією люттю людей, які були змушені зазнати гіркого смаку приниження.

"Ось такі вони, найманці",- з легким цинізмом зауважив заступник генерала Жоель де Бурґо-Дюкудре . "Гнучкі, як молоді гілки."

Чи він забув, що саме він їх туди відправив? Ні, мабуть, саме тому він і критикував їх.

Найкраще охарактеризувати найманців тієї епохи можна було як "різношерсту компанію". Взагалі ж вони були звикли до зброї та бою, тож щодо їхнього чистого наступального потенціалу нарікати було нема на що. Однак вони мали репутацію таких, що постійно плутаються з командуванням або швидко ухиляються від важкого бою. У цьому сенсі наші найманці були типовими прикладами цього стереотипу.

"Та все ж ми ніколи не очікували, що ворог кинеться прямо вперед, не зважаючи на можливі пастки",- розмірковував я вголос. "Чи вони якось дізналися, що їх немає?"

Якщо ворог прорве оборону найманців, він дістанеться низовини між усіма трьома пагорбами. Зазвичай можна було б припустити, що це зробить його вразливим для наших військ, які його оточують. Насправді це була наша слабка точка, де ми не змогли розмістити додаткові оборонні сили.

"Або, можливо, один із їхніх командирів інстинктивно відчуває, що це може бути ключем до їхньої перемоги",- припустив Бальтазар Шевіяр , виглядаючи готовим вискочити в будь-яку мить. "Останній чоловік, якому я служив, мав таке шосте чуття."

Для довідки: імперська гвардія не мала стандартизованого набору спорядження, якого б дотримувалася. Можливо, це було тому, що нинішній склад був зібранням відносно вправних осіб, але кожен був озброєний зброєю та обладунками на свій вибір. Для Бальтазара це, очевидно, означало спис. Під час нічного рейду він використовував меч - ймовірно, заради маневреності - тож, здавалося, він волів змінювати зброю залежно від обставин.

"То що нам робити?" - запитав я заступника генерала Жоеля . Приховане питання було очевидним: чи відправляти підкріплення?

У нас справді були солдати в резерві. П’ятсот щойно "набраних" ополченців, якщо бути точним. Однак їхній бойовий дух був низьким - це не дивно, коли ти застряг у нашому таборі, а зброю тобі всунули в руки силою. Те саме можна було сказати про майже все ополчення на нашому боці, за винятком тих, хто обсипав ворога смертю на передньому краї оборони. У будь-якому разі, я сумнівався, що відправлення їх на підкріплення найманцям щось змінило б.

І, на жаль для, здавалося б, мотивованого Бальтазара , я не відправляв би й імперську гвардію. Хоча їх було лише сто, вони були цінним кавалерійським ресурсом. Було б марно розгортати їх для цього, а головне, у них не було зброї дальнього бою - відправляти їх на підкріплення військ за межами табору не мало сенсу.

Однак, здавалося, заступник генерала Жоель де Бурґо-Дюкудре взагалі не мав наміру відправляти підкріплення. "Ні",- сказав він. "Вже майже час." Очевидно, він вирішив, що найманці зможуть втриматися.

Незабаром магічна атака ворога нарешті припинилася, і наші гармати замовкли. Ця територія стала випаленою маною.

З відстані ми спостерігали, як бойові маги Рауля відступали на безпечну відстань, а за ними - ополчення, яке здійснило стільки безрозсудних атак проти нас. З табору пролунав гучний вигук радості, коли наші ополченці побачили, що ворог відступає.

Схоже, заступник генерала Жоель вважав, що найманці зможуть впоратися самостійно, бо він віддав наказ перейти до останнього етапу нашої стратегії.

"Передайте повідомлення серу Саломону",- сказав він гінцеві. "Повідомте йому, щоб передислокував бойових магів на південь від пагорба, як і планувалося."

Можливо, заступник генерала навіть вважав, що нічого страшного не станеться, якщо ворог прорве оборону найманців, аби ми змогли здобути перемогу, перш ніж вони обійдуть нас з флангу й приєднаються до атаки на наш правий фланг.

Особисто я в цьому не був такий упевнений. Можливо, він вважав найманців прийнятною втратою, але навіть якщо вони опинилися в скрутному становищі через власні промахи, я мав відчуття, що залишити союзні війська напризволяще підірве бойовий дух наших військ у таборах.

Однак, передавши естафету командування заступнику генерала Жоелю , для мене було б серйозним промахом публічно суперечити йому. Що ж робити, що ж робити...

"Тімоне", - сказав я, трохи поміркувавши. "Поведи наші п’ятсот резервних військ з імператорського війська на північний бік пагорба Байнер. Візьми з собою Віру-Сільвію та запасні мана-печатки для утримання мани."

Оскільки територія була виснажена маною, роль Віри-Сільвії на цьому завершилася, зрештою, на відміну від мене, вона не могла випромінювати свою внутрішню ману. Але імпровізовані батареї дозволили б їй зробити значний внесок. Проблема полягала в тому, що я не хотів відправляти її туди саму. Заступник генерала мав зберігати загальне командування, імперська гвардія мала захищати командний центр, а судячи з моєї розмови з ним перед нічним рейдом, Палатін , здавалося, не хотів відходити від мене. Отже, методом виключення єдиною людиною, до якої я міг звернутися, був Тімон .

"Це… необхідно?" - буркнув незадоволений Жоель .

"Наш слуга, який постійно перебуває поруч із нами, ніколи не мав нагоди відчути на собі тягар обов’язків командира",- пояснив я. "Проте настав час подумати про його підвищення, тож ми хотіли б дати йому частку слави. Пробачте нам цей невеличкий опортунізм."

Тімон , здавалося, вловив мої думки з погляду, який я кинув на нього, бо підтримав мене.

"Я глибоко вдячний за прихильність Вашої Величності",- сказав він.

Звісно, це була повна брехня. Він все ще був тим самим диваком, який волів куштувати мою їжу на наявність отрути, аніж похвали та лаври. Заступник генерала Жоель виглядав непереконаним, але зрештою все одно поступився. Давно я не розігрував карту самозакоханого імператора. І, чесно кажучи, якби ви вирвали цю частину з контексту, я був би взірцем дурного монарха, який суне свого носа туди, де це не потрібно.

Я відійшов на деяку відстань від заступника генерала, щоб той не міг чути, і віддав Тімону справжні накази. Бачте, я придумав, як підсилити ті ділянки поля бою, де ми були в невигідному становищі.

Я подумки вибачився перед Тімоном , проводжаючи його. Для довідки: він не виглядав анітрохи щасливим від того, що йому доручили командувати власним підрозділом.

Хоча я й передбачав, що так і буде.

🔥 НОВІ РОЗДІЛИ ВЖЕ НА PATREON!

Увага, друзі! 📢 На нашому Patreon уже доступні цілих 5 томів книги ! 📚

Тож якщо не хочете чекати виходу нових розділів у відкритий доступ — підписуйтеся на Patreon та отримуйте доступ до них завчасно! ⚔️

Ваша підтримка допомагає нам продовжувати перекладати й регулярно випускати нові розділи ❤️