Розділ 11.2 — Битва на пагорбі Челан - Частина 2

Битва на пагорбі Челан - Частина 2

Якийсь час після цього я просто спостерігав за перебігом битви, чекаючи на реалізацію нашої стратегії. Не маючи під своїм командуванням жодного загону, я, власне, більшу частину часу просто нудьгував. Хоча, звісно, це, мабуть, було більш точним відображенням того, якою зазвичай була роль імператора на полі бою. Проте я не міг насолоджуватися цією перервою. Не з тією кількістю смертей, що відбувалася на моїх очах. Не допомагало й те, що сьогоднішній результат практично визначить моє майбутнє - або його відсутність.

Щодо перебігу битви, то наш правий фланг і далі відступав, а війська маркізату Рамітеад та графа Етайка запекло відстоювали кожен сантиметр землі, який їм доводилося віддавати. Перші билися з особливо запеклим завзяттям, ймовірно, з відчаю, прагнучи компенсувати свою невдачу з будівництвом, тоді як другі, попри мої сумніви щодо їхнього командира, були явно добре навчені й становили силу, з якою слід було рахуватися. Натомість війська маркіза Мардруза та герцога Уоррена, здавалося, перебували під значним тиском.

В іншому місці частина ворожого ополчення в центрі їхнього строю перейшла від простого відступу до повномасштабної втечі. Їх було достатньо, щоб їхній порив став нестримним, наче лавина, що прориває греблю. Я списав це на те, що не треноване ополчення не могло відрізнити наказ відступити від наказу відійти. Перше було стратегічним маневром для перегрупування або створення дистанції між своїми силами та ворогом, і це, без сумніву, було тим, чого хотіли досягти командири Рауля. Навпаки, відступ був закликом припинити бій і вийти з поля бою, зазвичай тому, що хтось усвідомлював, що їхні сили програють.

Однак з непідготовленим ополченням було важко змусити їх виконати будь-який маневр, окрім "вперед" і "назад" . Отримавши наказ відступати, деякі з них, мабуть, помилково сприйняли відступ своїх союзників як знак того, що вони програли битву, і через це кинулися тікати. Якщо цьому руху дозволити набрати обертів і тривати достатньо довго, він перетвориться на самореалізуюче пророцтво, і битва справді закінчиться поразкою. Однак це явище не обмежувалося лише ополченцями - навіть навчені солдати могли стати його жертвами.

Достатньо було поглянути на знамениту битву на річці Фей з китайської історії, щоб побачити, наскільки руйнівним це могло бути: стверджувалося, що армія Цзінь зуміла перемогти сили Цинь, які вдесятеро переважали її, скориставшись хаосом.

Солдати на полі бою ледве бачили за кілька рядів перед собою, не кажучи вже про загальну картину поля бою. Якщо союзники навколо них починали стрімко відступати, неважко було припустити, що вони програли. Ось чому командири керували впорядкованим відступом, заспокоювали страхи своїх людей і страчували тих, хто намагався дезертирувати.

Насправді армія Рауля саме так і чинила: солдати, які стежили за ополченцями з тилу, безжально розстрілювали тих, хто намагався втекти. Якщо їм не вдасться зупинити хвилю, поразка стане неминучою. Адже коли гребля прорветься, ніщо не зможе зупинити потік. І, на мій погляд, кілька ворожих ополченських підрозділів уже досягли цієї межі.

З іншого боку, були й інші ополченські підрозділи, які все ще атакували наші оборонні позиції. Можливо, вони відчували себе підбадьреними рішучим наступом військ Імперіуму. Ситуація була особливо поганою на пагорбі Джінау , де, здавалося, наша сторона мала лише перепочинок, щоб зосередитися на обороні. Це надало військам Імперіуму додаткового імпульсу, що було дуже небажаним розвитком подій. Однак я дав Тімону вказівки, як цьому протидіяти, тож міг лише сподіватися, що він впорається.

Незабаром наш правий фланг почав відступати ще далі, і саме тоді нарешті з’явилася дозранська армія. Вона налічувала п’ять тисяч чоловік, що було занадто багато для маркіза Дозрана , але я знав, чому, завдяки звіту, який мені надав граф Палатін Водед . Оскільки лояльність дозранської армії була поки що невідомою, її прибуття змусило крайній правий фланг - війська графа Етайка - відступити на значну відстань. Це було боляче, бо досі вони трималися відносно добре, але не могли наражатися на потенційний другий фронт. Окрилені цим, ліве крило ворога почало здійснювати повторювані, безжальні атаки.

Розташування дозранської армії явно свідчило про те, що вони підтримували Рауля. Але хоча вони й почали розгортати свої сили на південному схилі пагорба, вони утрималися від явного приєднання до будь-якої зі сторін, вирішивши натомість спостерігати за ситуацією. Я підозрював, що вони збираються почекати, поки стане очевидним, хто переможе, перш ніж втрутитися. Це означало, що якщо Рауль і далі так відтіснятиме наш правий фланг, то цілком імовірно, що дозранська армія зважиться і приєднається до бою на їхньому боці, завдавши арміям моїх лордів величезних втрат.

Але коли ситуація балансувала на лезі ножа, здавалося, що наші бойові маги нарешті перегрупувалися й зайняли нові позиції. Настав час втілити план, який ми так довго приховували.

По пагорбах прокотилися численні громоподібні гуркоти, такі гучні, що здавалося, ніби сама земля тремтіла. За мить після кожного з них у лавах ворога з’являлися проломи, настільки великі, що їх було добре видно навіть з такої відстані.

"Отже, почалося",- сказав заступник генерала Жоель .

Я кивнув на знак підтвердження.

Наші тридцять флок-гармат розпочали свою залпову стрільбу. Кам’яні ядра, кожне за шириною з плечі дорослого чоловіка, безжально сипалися на ворога. І так само, як ми робили раніше з карверами , флок гармати швидко охолоджувалися за допомогою магії, що дозволяло їм стріляти знову ще до того, як минуло п’ять хвилин.

За всіма правилами, флок гармати не були здатні до швидкої стрільби, вони просто не були для цього створені. Що ж, називати це "швидким вогнем" було перебільшенням, оскільки між пострілами був кількахвилинний час охолодження, але це не змінювало того, що ми досягали того, що стандартна військова доктрина цього світу вважала б неможливим. Незважаючи на відстань, я легко міг розгледіти розгубленість ворога в їхніх рухах.

"Підозрюю, що це вперше в історії їх використовують таким чином",- зауважив заступник генерала.

Флок-гармати мали три фатальні недоліки. Перший - вони не були здатні до точного прицілювання. Другий - час, необхідний для розсіювання приголомшливого тепла, яке вони генерували під час пострілу. І нарешті, віддача від пострілу сама по собі могла спричинити тріщини в стволі. Таким чином, вони мали репутацію дефектної зброї, яка не могла влучити ні в що, могла вистрілити лише раз на годину і ламалася вже після кількох пострілів.

Однак з іншого боку, якщо не зважати на ці недоліки, це була цілком придатна для використання зброя. Проблему прицілювання ми могли вирішити, створивши ситуацію, коли гарматам не потрібно було прицілюватися. Приклад: на полі бою було п’ятнадців тисяч ворожих солдатів, що створювало середовище, багате на цілі. Все, що нам потрібно було зробити - це націлитися у приблизному напрямку центру їхнього строю.

Далі ми могли вирішити проблему охолодження за допомогою магії, що, у свою чергу, можна було гарантувати навіть у середовищі, виснаженому маною, завдяки використанню мано-печаток, які ми використовували як імпровізовані батареї. Наша магія води, льоду та вітру створювала величезні хмари пари, які вкривали південний схил пагорба білою завісою, що погіршувала видимість, але наші війська там - включаючи гармати - і так не вели точного вогню, тож це не було проблемою.

Нарешті, ми могли дещо полегшити проблему утворення тріщин у стволах гармат, зменшивши кількість пороху, який ми використовували. Термошок від швидкого магічного охолодження неминуче пошкодив би стволи до стану, коли їх неможливо було б відремонтувати, але я повністю присвятив себе цьому плану. Нам не був потрібен тривалий, періодичний вогонь - нам була потрібна одноразова, справжня буря гарматних ядер. Здавалося, що артилерійські загони теж звикали до роботи, бо час між пострілами поступово ставав дедалі коротшим.

"Як ми й підозрювали, частина наших пострілів не досягає ворога",- зауважив заступник генерала Жоель де Бурґо-Дюкудре . "Вони скочуються зі схилу."

"Прикро, але досягає ворога достатньо, щоб це не було проблемою",- сказав я.

Наші гарматні ядра пробивали одну дірку за іншою в ворожих рядах, забарвлюючи поле бою в червоний колір. Спочатку ідіоти-роззяви аплодували кожному гучному пострілу, але незабаром вони замовкли. Вони були не єдиними - всі на нашій стороні пагорба замовкли. Важко було не зробити цього, спостерігаючи за чималою, приголомшливою вогневою потужністю гармат та жахом і хаосом, які вони спричиняли. Частина лівого флангу ворога вже почала відступати.

"Їх навіть важко сприймати як гармати",- розмірковував я вголос. "Скоріше, це просто прискорювальні пристрої, єдиною метою яких є надання початкової швидкості кам’яним гарматним ядрам, шириною з людські плечі."

Це було однією з причин, чому ми не викопали сухий рів і не встановили шпали на південному схилі пагорба Байнер. Окрім бажання заманити сюди ворога, а також використовувати це місце як вхід і вихід для наших власних військ, схил робив його ідеальним місцем для того, щоб кулі, випущені з гармат, проклали слід руйнувань серед ворога.

Адже гарматне ядро завдавало шкоди не лише під час удару. Воно відскакувало й котилося по землі, залишаючи за собою нові руйнування. Ворожі солдати падали майже як кеглі. Багато снарядів розбивалися на шматки, оскільки були зроблені з каменю, а не з заліза, але осколки самі по собі були смертельно небезпечними.

"Сумнівно, що ми могли б очікувати багато чого від флок гармат на рівній місцевості",- продовжив я. "Але на такій висоті? Навіть колода що котиться може завдати значних втрат."

Гравітаційна допомога лише додавала гарматним ядрам швидкості. Незалежно від того, чи вони не долітали до мети й продовжували свій шлях, чи врізалися у ворога безпосередньо, результат був однаковим: загиблі солдати Рауля.

"Достатньо лише важкого каменю та трохи швидкості, і люди гинуть."

Кожен удар гарматного ядра залишав дірку у ворожих силах, і червоні плями було видно навіть з нашої вигідної позиції на вершині пагорба. Це було таке видовище, на яке глядачі могли лише мовчки дивитися, навіть ті, хто ще недавно був таким галасливим.

***

Не минуло й тридцяти хвилин, як хід битви кардинально змінився. Там, де раніше лівий фланг ворога мав перевагу, тепер ініціатива перейшла до нас.

"Ваша Величносте, остання група ворога розпалася",- доповів граф Палатін Водед . До речі, його розвідники працювали не покладаючи рук, курсуючи між найвіддаленішими куточками поля бою.

Я кивнув. "Вони добре попрацювали."

Однак, всупереч нашим очікуванням, ворог не впав у повну паніку. Незважаючи на те, що їхня формація була розбита, вони, здавалося, знайшли в собі достатньо мужності, щоб триматися. Це було дещо несподівано - хай якою грізною була армія Рауля, я не очікував, що вони зможуть витримати такий жорстокий обстріл. Адже недарма солдати зазвичай називали артилерійську підтримку своїм "божественним спасінням."

До того ж Саломон проявив ініціативу, вийшовши за межі своїх базових наказів і змусив своїх магів розпочати магічну атаку - судячи з усього, у них було кілька запасних мано-печаток, що блокують ману. Це не завдало значної фізичної шкоди чисельності ворога, але, зважаючи на те, що територія була випалена маною і вони, мабуть, вважали, що на них не чекає нічого магічного, це мало б все одно стати для них неприємним шоком.

Проте ворог не розбігся і не втік. Вони зберігали порядок і відступали поступово. Спочатку це було загадкою, але причина стала зрозумілою досить швидко.

"Це прапор герцога Рауля",- зауважив я. "Хто б міг подумати, що сам головнокомандувач битиметься на передовій..."

Армії моїх лордів скористалися хаосом у лавах ворога, розпочавши запеклий наступ. Недалеко від межі, де відбулося зіткнення, у повітрі майорів прапор, що проголошував світові позицію самопроголошеного ерцгерцога Рауля. Не дивно, що ворог зміг зберегти порядок - їхній ватажок фактично виконував роль ар’єргарду.

З самого початку моєю метою була смерть самопроголошеного герцога Рауля. Однак він був головнокомандувачем своїх військ. Нагоди завдати удару по комусь у його положенні траплялися нечасто. Проте був один виняток - момент, коли нанести удар по ворожій генеральній особі було набагато легше: під час переслідування. Коли одна армія переслідує іншу, перша отримує можливість завдати найбільшої шкоди, а друга зазнає найбільших втрат. Щоб запобігти цьому, сторона, що відступала, залишала ар'єргард, готовий битися до смерті, щоб забезпечити відступ союзників. На мою думку, ця мить була нашим найкращим шансом убити самопроголошеного ерцгерцога.

Проте поточна ситуація була двосічним мечем. Незважаючи на те, наскільки вразливим він себе залишав - а точніше, саме через це - його війська згуртовувалися навколо нього. У районі навколо його прапора відчувався явний підйом бойового духу. Це було схоже на ситуацію з Одою Нобунаґою в битві на річці Наґара, щойно війська самопроголошеного ерцгерцога завершать відступ з поля бою, ми втратимо свій шанс.

Якщо я не зможу відрубати йому голову тут, усі мої приготування - усі жертви, на які я пішов - зведуться лише до чергової перемоги на полі бою. Я не досягнув би своєї мети - я б не переміг по-справжньому.

"Передайте наказ нашому ополченню та новобранцям на південному фланзі!" - крикнув я. "Усі сили, в атаку!"

Залишався лише один хід, але він був найважливішим з усіх. Нам потрібно було підірвати бойовий дух ворога, бо він міг завершити перегрупування. Це було питання життя чи смерті.

🔥 НОВІ РОЗДІЛИ ВЖЕ НА PATREON!

Увага, друзі! 📢 На нашому Patreon уже доступні цілих 5 томів книги ! 📚

Тож якщо не хочете чекати виходу нових розділів у відкритий доступ — підписуйтеся на Patreon та отримуйте доступ до них завчасно! ⚔️

Ваша підтримка допомагає нам продовжувати перекладати й регулярно випускати нові розділи ❤️

ПАТРІОН: patreon.com/Legat

НАШ ТЕЛЕҐРАМ: https://t.me/Legat_translate_NV

ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД: https://send.monobank.ua/jar/43evD3NxeS