Розділ 11.3 — Битва на пагорбі Челан - Частина 3

Битва на пагорбі Челан - частина 3

Я віддав наказ на атаку, у цьому я був упевнений. І наші ополченці, і новобранці були повністю озброєні зброєю ближнього бою. Ми навіть навчили останніх основам володіння списом. Звісно, вони стріляли з рушниць та арбалетів, перебуваючи в укриттях, але це не означало, що вони не мали при собі спорядження для ближнього бою. Чорт, з мого боку, вони могли атакувати навіть зі зброєю в руках. Їм залишалося лише збігти з пагорба, і ворог би розбігся.

Та нічого не відбувалося. Я з розчаруванням скреготів зубами. Я визнаю, що ми надто зосередилися на ідеї ведення бою з-за укріплень, через що занедбали тренування солдатів з ближнього бою. Але ворожий генерал був прямо там. Один простий штурм - і його війська розбіглися б. Шанс відрубати йому голову й принести її мені, заробивши славу й пошану, був прямо перед очима наших людей.

І ніхто не біг до нього. Чи ми були занадто м’якими з ними? Чи ми платили їм занадто добре? Або просто боягузтво перемогло обіцянку слави?

Вбивство самопроголошеного еругерцога Рауля не тільки принесло б перемогу в цій битві, це позбавило б усе герцогство Рауля спадкоємця, зробивши мене законним спадкоємцем за законом. Іншими словами, це поклало б край повстанню Рауля тут і зараз. Це також, ймовірно, гарантувало б, що армія Маркізату Дозран приєдналася б до нас. Перемога була в наших руках. Чому ж ніхто не скористався нею?

"Що це означає?!"

"Битва між військами ваших лордів та армією Рауля запекла",- повідомив мені граф Палатін Водед . "Солдатам бракує сміливості вступити в бій."

Але незахищений фланг підрозділу головнокомандувача ворога був прямо перед їхніми очима!

Вороже ополчення принаймні було здатне виконувати елементарні накази: "вперед" і "назад" . Перший наказ втілився у вигляді безглуздої атаки, а другий перетворився на втечу, але вони все ж виконали їх. Схоже, наші солдати не були здатні навіть рухатися, коли ми їм наказували. Натомість вони стояли, як опудала, не маючи жодної мети.

Щоб погіршити ситуацію, справжні навчені солдати, які були у нас на південному схилі, теж не рухалися. Звісно, це були новобранці, і їх було лише п’ятсот, але який сенс у всьому тому тренуванні, якщо вони не виконують наказів?

"Нам бракує достатньої кількості офіцерів",- продовжив граф . "Наказ не поширюється, залишаючи наших людей у стані паралічу."

Я важко зітхнув. "Можна мати скільки завгодно людей, але війська, які не мобілізуються за наказом, гірші за марних. Я це знав, але щоб це сталося в таких масштабах..."

Такими темпами станеться найгірший сценарій. Після всього часу й ресурсів, які я вклав, щоб привести нас сюди, Зіґмунд втече.

Якби ми тільки змогли розгромити ворога, армії моїх лордів, хоч і побиті, все одно змогли б перегрупуватися й розпочати переслідування. Однак будь-які подальші бої призвели б до надто великих втрат. Втома й виснаження наростали б, і вони втратили б сили для переслідування.

Якось, будь-яким чином, нам потрібно було зірвати організований відхід ворога.

Чорт, армія Маркізату Дозран могла б зробити це за нас, як на мене. Я б забув про всі їхні підступні витівки й прийняв би їх з розпростертими обіймами, якби вони це зробили. Але вони не зробили.

Чи слід мені наслідувати приклад битви при Секіґахарі й атакувати дозранську армію? - подумав я. Ні, це було б дурним починанням. Я був цілком упевнений, що саме той маневр, про який я думав, був скоріше вигадкою, аніж історичним фактом.

"Зрештою, здається, єдиний вибір - це виїхати самому",- пробурмотів я так тихо, що ніхто не міг мене почути. Якщо ворог тримався завдяки присутності свого командира, то в цю гру можна було грати вдвох. "Баллі! - крикнув я. - Приготуй імператорську гвардію! Ми маємо намір виїхати в бій! "

"Ваша Величносте!" - заперечив граф Палатін Водед . -"Ви не можете! "

Він рідко так підвищував голос. І, судячи з усього, він був не єдиним, хто вважав, що мені не слід їхати, бо віконт Орлон із міста Кейгамері одразу втрутився й підтримав його. З огляду на те, як він замовк раніше, я не очікував, що доведеться знову мати з ним справу. Чи, може, страх солдатів перекинувся й на нього?

"Добрий граф Палатін , має рацію, Ваша Величносте",- сказав він. "Я розумію, що ви ще молоді й прагнете скористатися нагодою здобути славу. Але ваша сама присутність на полі бою - це вже достатня заслуга, з огляду на ваше становище. Чи не буде додатковий престиж дещо надмірним?"

Я хотів сказати йому, що якщо він збирається йти так далеко, щоб читати мені лекції з цього приводу, то йому слід виїхати на пошуки голови Зіґмунда . Це не так, що я хотів кинутися на ворога. Я добре усвідомлював, що це може призвести до моєї смерті. Навіть зараз частина моїх думок була спрямована на те, щоб переконати себе, що це гарна ідея, а інша частина - на те, яке захисне заклинання найкраще мене захистить, не витрачаючи забагато мани, а також на ймовірну дальність і точність вогнепальної зброї ворога. Я не знав, чи віконт Орлон намагався задобрити графа Палатіна , чи що, але мені точно не сподобалося, що він втрутився. Насправді, я взагалі вже мав його по горло.

"Слава?" - пробурмотів я. "Престиж? Звідки у нас таке бажання до таких дрібниць?! Не проектуйте свої ниці бажання на нас, віконте! Не забувай, що саме ми вирішуємо, хто отримає такі лаври!" - Не те щоб я збирався дарувати їх йому чи будь-якому іншому з тих дурних аристократів-гульвіс.

"Ви маєте намір битися, Ваша Величносте?"

Я повернувся до графа Палатіна Водеда , не звертаючи уваги на віконта , чий рот тепер відкривався й закривався, наче у риби, коли він опинився в епіцентрі гніву свого імператора. Судячи зі спокійнішого тону в голосі графа Палатіна , він дещо відновив самовладання. Проте його погляд був набагато гострішим, ніж зазвичай.

Я знав, про що він мене запитував: чи маю я намір повною мірою продемонструвати свою магію, як це було під час нічного рейду? Чи збирався я розкрити перед усіма на полі бою той факт, що можу використовувати її в середовищі, виснаженому маною?

"Ні",- відповів я. "Ми покладатимемося на вас та інших наших вірних слуг."

Звісно, відповідь була "ні" . Мені не потрібно було викладатися на повну зі своєю магією, мені просто треба було забезпечити, щоб наші війська кинулися вниз по схилу. До того ж, якби я хотів розкидати заклинання, мені довелося б черпати ману зі своїх внутрішніх запасів, а ті були обмежені.

"Це надто ризикована справа",- наполягав граф Палатін .

"Тоді ви це зробите, графе? Ми знаємо, що ви вправний актор - люди послухаються вашого наказу. Але якщо ви підете, то мусите подбати про те, щоб відрубати голову самопроголошеному ерцгерцогу."

Побачивши, як він обдурив посланця з Гільдії авантюристів, я не мав жодних сумнівів, що граф Палатін Водед міг би зіграти роль генерала, якби захотів. Особисто мені було байдуже, як саме відбудеться атака ополчення, аби вона відбулася. Просто з усіх наявних на той момент варіантів найкращим вибором було піти мені самому.

Іноді командир мусив битися на самій передовій, бо куди б він не пішов, туди й солдати мусили б іти за ним. До того ж я був імператором, та ще й дитиною. Жоден дорослий, що поважає себе, не дозволив би собі тремтіти від страху, коли дитина кидається вперед, у бій. А коли справа піде, решту солдатів підштовхнуть ззаду, змушуючи йти вперед, хоч би їм це подобалося чи ні. У підсумку це перетворювалося на стрімку атаку прямо на ворога.

"Ви - спадкоємець спадщини Роталів",- наголосив граф Палатін Водед. Звісно, я розумів, до чого він хилить. У мене ще не було спадкоємців, тож якщо я загину, мій рід вимре разом зі мною.

Усі спостерігали за нашою розмовою: від заступника генерала Жоеля де Бурґо-Дюкудре, який, очевидно, вирішив утриматися від втручання з того моменту, як я віддав наказ до атаки, до Бальтазара та до роззявлених дворян. Над місцевістю висіла тиша, і всі чекали на мої наступні слова.

Мої справжні думки з цього приводу були такі, що мені було байдуже, що станеться після моєї смерті. Але така ментальність була непристойною для імператора. Це могло бути сприйнято як відмова від мого обов’язку народити спадкоємця. Тому я ніколи не говорив про це. Я замкнув це в глибинах свого серця і надів мантію імператора.

"Так",- сказав я. "А ти - наш захисник. Якщо ми ступимо на передову, ти будеш там, щоб захищати нас до смерті. Хіба не це обов’язок захисника?"

Мені не потрібно було, щоб це покоління шанувало мене чи співало мені хвалу. Якщо все, що про мене думали б наступні покоління, - це те, що я був напрочуд здібним і нічого більше, - це теж було б добре. Але я прибув сюди зі світу, де розуміння науки та історії було більш розвиненим. Тож якщо я мав право голосу, то, як мінімум, хотів, щоб мене вважали людиною з далекоглядністю. Людиною з ідеями, які витримають випробування часом і будуть актуальними ще багато поколінь. Називайте це амбіційністю, називайте це марнославством - але саме так я відчував. Звісно, проблема з майбутніми поколіннями полягала в тому, що вони з’являться вже після мого часу. І я ніколи не дізнаюся, що вони думають про мене, бо я вже буду мертвий.

"На полі бою немає жодних гарантій, Ваша Величносте",- заперечив граф Палатін Водед . "Вас може влучити випадкова куля. Щось може налякати вашого коня, і він скине вас. Відчайдушна контратака ворога може виявитися успішною. Якщо ви підете, Ваша Величносте, ні в чому не можна бути впевненим."

Я хотів бути імператором, якого цінуватимуть майбутні покоління. Я хотів, щоб моє правління було справедливим і процвітаючим, доки я перебуватиму при владі. Я хотів віддячити громадянам, які поклали на мене свої надії. Я хотів зробити свою країну - Імперію Бундарте - заможною та могутньою державою. Мені приносило радість те, що я був потрібний іншим, і на відміну від мого попереднього життя, де я не зміг стати кимось значущим, я бачив цінність у своєму житті як імператора. Усе це було правдою. Все це йшло від серця.

Та понад усе я хотів жити. Я ніколи, навіть жодного разу, не замислювався над тим, що, можливо, волів би померти. Ще до того, як я вирішив жити як імператор, відтоді, як я відродився у цьому світі, ця основна частина мене ніколи не змінювалася. Коли я відкрив очі як немовля і усвідомив, ким я є у цьому світі, страх смерті довів мене до сліз. Загроза вбивства, що нависала наді мною, була причиною, чому я планував втекти. Це не було тому, що я прагнув безсмертя, вічної молодості чи чогось подібного. Це був просто старий добрий інстинкт виживання. Я хотів жити і продовжувати жити. Ось і все! Я пообіцяв у своєму серці віддати своє життя заради цієї країни як її імператор. Але це не те саме, що викинути своє життя на вітер. З самого початку я став імператором, щоб вижити, чорт забирай!

Усе це означало, що Кармін-переселенець дуже не хотів кидатися на ворога. Очевидно, для мене було б набагато безпечніше залишитися тут. Але Кармін-імператор знав, що в цій ситуації найкращим варіантом буде взяти на себе ініціативу, тож саме таке рішення я й прийняв. Я не збирався йти в бій з наміром померти. Я вибрав би найкращий варіант для імператора і найкращий варіант для власного виживання. А якщо я хотів це зробити, мені потрібно було витягнути звідси разом зі мною графа Палатіна Водеда !

"Тоді прийми цю випадкову кулю замість мене",- сказав я йому. "Заспокой нашого коня і знищ того відчайдушного ворога, перед тим як він дістанеться до нас. Охороняй нас ціною власного життя, графе Палатін Водед. Ні, охороняй нас навіть після своєї смерті. Стань нашим щитом і помри заради нас."

Граф Палатін був моїм першим союзником у цьому світі. Я надто добре знав, що він не той, кому я міг би повністю довіряти. Та все одно я мусив ним скористатися. Я обрав і те, щоб стати імператором, і те, щоб вижити, і від того дня, як ухвалив це рішення, я жодного разу не ухилився від свого обов’язку.

"Ви питаєте, чи ми зреклися своєї ролі спадкоємців спадщини Роталів. Ви питаєте, чи ми втекли від неї. Ось що ми вам скажемо, графе Палатін Водед - ми виконуємо свій обов’язок. Це ви забули, що означає бути захисником."

Колись граф Палатін Водед сказав мені, що я ніколи не маю забувати, що я - спадкоємець спадщини Роталів. Ну, я не забув. Як спадкоємець, я вирішив, що це найкращий варіант дій.

Після кількох секунд мовчання вся напруга, здавалося, зникла з обличчя графа Палатіна Водеда , ніби з його плечей зняли тягар. "Дуже добре",- сказав він. "Якщо це має бути моїм обов’язком як захисника Вашої Величності, то я подбаю, щоб він був виконаний."

Я майже заздрив йому. Стільки протестів, а тепер він мав нахабство розібратися зі своїми внутрішніми конфліктами, поки я був зайнятий тим, щоб утримати все під контролем? Ну, байдуже. Головне, що він готовий, припустив я.

"Баллі , очоль імперську гвардію й йди за нами",- наказав я. "Ти охоронятимеш мій фланг, а граф Палатін - інший. Заступник генерала Жоелю, ти командуєш рештою військ у таборах. А тепер - до ополчення."

Я поспіхом під’їхав до нашого ополчення, різко зупинивши коня. У руці я тримав прапор - мій прапор, той, що символізував моє становище, - який я взяв із нашого командного центру.

"Солдати!" - вигукнув я. "Наші вірні піддані!"

Прапор був досить важким, під час їзди мені довелося тримати його, притуливши до плеча. Тепер я встромив його в землю.

"Ми - Кармін де ла Ґард-Бундарте, восьмий імператор Імперії Бундарте!"

Якщо я хотів здобути беззаперечну перемогу, спершу мені треба було надихнути своїх солдатів. Це мала бути промова, яка згуртує людей на все життя. Серед лав ополчення, здавалося, були ті, хто впізнав моє обличчя. Вони першими впали на коліна, схиливши голови на знак поваги, і їх швидко наслідували побратими, коли ті зрозуміли, хто я. Це були люди, яких ми спочатку привезли як робітників і будівельників - вони були далекі від солдатів за фахом. Проте я називав їх солдатами.

"Підніміть голови, наші солдати. Наші побратими по зброї. Сьогодні ми з вами."

Ополченці були озброєні списами - а саме, відносно короткими, якими було легше керувати, - оскільки на цьому південному схилі пагорба не було сухого рову, і існувала ймовірність, що ворог спробує просунутися вгору до нас. Якби це сталося, план полягав у тому, щоб сформувати списовий вал, щоб виграти час, поки гармати продовжували стріляти. Таким чином, порівняно з ополченцями, яких ми розмістили в іншому таборі, чоловіки тут були краще оснащені для проведення атаки.

Чесно кажучи, я втратив віру в новобранців імператорського війська, які, незважаючи на своє навчання, не виконали моїх наказів. Однак було б неправильно з мого боку спрямовувати свій гнів на ополченців тут, які взагалі не пройшли жодного навчання.

Проте, якби я зміг підштовхнути ополченців до атаки, солдати неодмінно пішли б за ними. Тому я виголосив свою промову.

"Ми не прагнемо героїзму!" - проголосив я. "Ми не прагнемо слави! У нас є лише одне бажання, і тільки одне! Чи знаєте ви, що це?"

Нарешті ополченці почали піднімати голови. Я повільно оглянув їхні обличчя. Там не було ні гніву, ні презирства, ні здивування. Були лише страх і тривога.

Мабуть, гармати "Флок" були занадто ефективними. Замість того, щоб радіти, бачачи, як вороги гинуть цілими натовпами, ополченці були налякані, побачивши стільки смертей. Потім з’явився я, і моя присутність змусила їх соромитися. Не дивно, що жоден з них не міг дивитися мені в очі. Їхні погляди коливалися, блукаючи між моїми ногами та грудьми.

"Ти там",- я вказав на випадкового чоловіка в натовпі. "Ти знаєш, чого ми бажаємо?"

"Н-ні, Ваша Величносте." Чоловік тремтів від страху, відповідаючи. "Прошу вибачення за свою необізнаність."

Я говорив спокійно, щоб заспокоїти слухачів. "Перемога",- сказав я просто. "Все, чого ми прагнемо, - це перемога."

Мої слова відлунювали в тиші. Пронісся сильний порив вітру, і мій прапор чутно затріпотів. Погляди солдатів привернув прапор, а потім вони знову повернулися до мене. Цього разу їхні очі зустрілися з моїми.

Тож я підняв голос, кричачи з усієї сили. "Подивіться самі! Ворог майже оточений нашими військами! Вони розгублені, панікують і ось-ось втечуть! Ще один удар - і вони розбіжаться!"

Правда полягала в тому, що наші війська утворили лише півколо з цього боку ворога, який здійснював організований відхід. Але ополченці цього не розуміли. Вони навіть не розуміли, чому погано було б дати військам Рауля втекти. Але це було цілком нормально.

"Ще раз повторимо! Ми прагнемо перемоги! І ця перемога - прямо перед нашими очима! Отже, залишається зробити лише одне!"

У таких речах головне - імпульс. Якби я тільки зміг запустити процес, решта вирішиться сама собою. Страх зник з очей ополченців. Це був той самий момент.

"Ми стоїмо перед вами всіма! Слідуйте за нами! Біжіть щодуху до прапора імператора! Слідуйте за мною в бій! Бог на нашому боці! Ми на вашому! І перемога у нас у руках!"

Я вирвав прапор із землі й підняв його високо в повітря. Тепер залишалося зробити лише одне.

"В атаку!!!"

🔥 НОВІ РОЗДІЛИ ВЖЕ НА PATREON!

Увага, друзі! 📢 На нашому Patreon уже доступні цілих 5 томів книги ! 📚

Тож якщо не хочете чекати виходу нових розділів у відкритий доступ — підписуйтеся на Patreon та отримуйте доступ до них завчасно! ⚔️

Ваша підтримка допомагає нам продовжувати перекладати й регулярно випускати нові розділи ❤️

ПАТРІОН: patreon.com/Legat

НАШ ТЕЛЕҐРАМ: https://t.me/Legat_translate_NV

ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД: https://send.monobank.ua/jar/43evD3NxeS