Розділ 11.4 — Битва на пагорбі Челан - Частина 4

Розділ: 11 частина 4

Битва на пагорбі Челан

Я кинувся вниз по схилу, зосередившись на єдиній меті, навіть не озираючись. Якби ополчення не пішло за мною, ворог, без сумніву, з легкістю знищив би і мене, і імперську гвардію.

Але я вірив у свій народ. Це були ті самі громадяни, які багато років тому з надією в серцях вітали безсилу дитину. Я вірив, що доки я прагнутиму бути хорошим імператором, вони ніколи мене не покинуть. До того ж я бачив, як вони стиснули зброю, коли я вигукнув свій бойовий клич.

Бальтазар Шевіяр і граф Палатін Водед були поруч зі мною, і я знав, що імперська гвардія йде прямо за нами. Ми кинулися вниз по схилу і поринули прямо в серце ворожих лав. Щойно ми зіткнемося, залишиться лише вбивство. Життя проти життя в боротьбі за виживання.

"Ваша Величносте! "- я чув голос Бальтазара трохи позаду себе. -"Будь ласка, Ваша Величносте - сповільніться! "

Я проігнорував його благання, зосередившись виключно на атаці. "Не відставай, Баллі!" Солдати Рауля були закривавлені й побиті. Вони вже вичерпали всі свої сили. "Вперед! - крикнув я. - Атакуйте! Розкидайте їх на всі боки!"

Спис Бальтазара був бездоганно точним, розчищаючи шлях перед ним від ворогів. Шабля графа Палатіна Водеда рухалася швидше, ніж могло встежити око, проколюючи, розрізаючи, вбиваючи.

Що стосується мене, я зосередив всі свої сили на магії бар’єру. Тримаючи спину рівно, я тримав свій прапор високо вгорі, розгортаючи захист безшовно по всьому тілу, наче другу шкіру, намагаючись зробити вигляд, ніби я нічого не робив. Я навіть скасував заклинання проти отрути, яке постійно підтримував у своєму тілі. Це означало, що мені доведеться заново запам’ятовувати кожну отруту з нуля, але я мусив підготуватися до можливості, що мені знадобиться одне-два заклинання зцілення для себе. Перед лицем нагальніших проблем доводилося йти на невеликі жертви.

Проблема полягала в тому, що моя магія зцілення не діяла миттєво. Мій захисний бар’єр був єдиним захистом від будь-яких миттєвих смертельних ударів, тож я зосередив його силу навколо життєво важливих органів, таких как голова, шия та серце.

"Станьте перед Його Величністю! Швидше!"

З відчайдушними командами Бальтазара та бойовими криками ополчення за спиною я спрямував погляд на прапор самопроголошеного ерцгерцога Рауля й продовжив свою атаку. "Смерть не забере нас! - вигукнув я. - Жодне лезо чи заклинання не торкнеться наших тіл! "

Не зрозумійте мене неправильно, я так само прагнув уникнути смерті, як і будь-хто інший. Саме тому я черпав із своїх внутрішніх запасів мани, щоб огорнути себе бар’єрами. Але я знав, що вони не зможуть зупинити кулю на такій відстані - принаймні не повністю - і навіть одна невдала стріла могла стати моєю загибеллю. Та все ж це було набагато краще, ніж нічого, тож я дозволив мані й далі витікати.

Мій страх смерті, приплив адреналіну, відчуття, як мана покидає моє тіло - все це змішалося в хаотичну суміш, коли я підганяв свого скакуна вперед, викрикуючи останній подих у своїх легенях. Та саме коли я мав досягти прапора самопроголошеного герцога, той впав.

Чи він загинув? Ні, я ще не міг бути впевненим. Можливо, він лише ховався. Я не міг розслабитися, доки не побачив його труп на власні очі. Ще трохи.

"Не дайте йому втекти!" - кричав я знову й знову. Що б не сталося, я вб’ю його тут і зараз. "Знайдіть його! Знайдіть фальшивого герцога!"

***

Ми провели наступний невизначений проміжок часу, блукаючи у пошуках. Навіть коли я тримав оборону й вигукував накази, я відчував себе ніби поза собою, ніби все це було сном. Доки я виходив із цього задуму, війська Рауля були повністю розгромлені - кожен солдат, що залишився, чітко дав зрозуміти, що здається.

"Будь ласка, опустіть свій прапор, Ваша Величносте. Все скінчилося."

Це до мене звернувся Тімон . Він не брав участі в атаці. Коли він приєднався до нас?

"Де герцог Рауль?! "- я озирнувся. -" Він живий?! Мертвий?!"

Ми обшукали поле бою, засіяне трупами, наче голодні зомбі. Граф Палатін Водед виглядав добре, але Тімон й Бальтазар були явно виснажені. Якщо змушувати їх іти далі, вони могли знепритомніти. Та я залишився. Мені треба було знати, чи я вбив того так званого герцога.

Повідомлення про його офіційну капітуляцію ще не надійшло, тож він або загинув у бою, або втік. Саме через можливість останнього я відразу ж наказав військам моїх лордів - коли вони приєдналися до нас - переслідувати розгромлену армію Рауля. Якщо фальшивий герцог втік, ця битва стала б для нас стратегічною поразкою, хоч і була тактичною перемогою.

Саме тоді я почув знайомий голос - хоча й не чув його вже деякий час. "Ваша Величносте! Сюди!"

Коли я обернувся, то побачив іншого переселенця, з яким я колись зустрічався: чоловіка, що носив одяг дворецького. Підійшовши ближче, я побачив, що він стояв біля залишків чогось, що колись, можливо, було трупом, перед тим як незліченні ноги й копита звели його до такого стану.

"Що це?" - запитав я.

"Гадаю, це фальшивий герцог. Плащ збігається."

Колись це було тіло, але тепер його форми було замало, щоб зробити висновок. Схоже, воно отримало прямий удар з флок гармати, і це було ще до того, як натовп людей і коней його розтоптав. Поки я його вивчав, граф Палатін Водед почав перебирати останки, відокремлюючи їх від решти уламків.

"Можливо, це був дублер",- припустив Бальтазар. "У такому стані це неможливо визначити."

Він був цілком правий. Існувала всіляка ймовірність, що це був самопроголошений ерцгерцог Рауль, але ми також не могли виключити, що це був дублер.

Однак, поки я розмірковував, що з цим робити, граф Палатін Водед дістав з внутрішньої кишені на грудях якийсь листок і поклав його до рота. Він засунув палець у колись труп і, після короткої паузи, засунув заплямований кров’ю палець собі до рота.

Я почув, як хтось поруч блював, і майже не звинувачував їх. Для того, хто не знав краще, дії графа Палатіна , мабуть, здавалися діями розбещеного божевільного. Але я знав краще. Він не був тим типом людини, яка діяла без причини. Те, що він зробив таке, могло означати лише те, що це було необхідно. Але найпоказовіше було те, що я не пропустив мить його вагання. Навіть він вважав це огидним на фізичному рівні.

Граф Палатін деякий час залишався нерухомим, заплющивши очі, ніби молився. Нарешті він розплющив їх і виплюнув вміст рота. "Води",- сказав він.

Я взяв флягу у солдата, що стояв поруч, і подав йому. Поки він полоскав рот і прочищав горло, я помітив, що його чоло - цілком сухе під час попередніх боїв та пошуків - тепер було вкрите краплями поту.

"Ви щось дізналися?" - запитав я.

"Це фальшивий герцог",- його голос був хрипким, але твердим. - "У цьому немає сумніву."

"Справді? Це хороша новина."

Раптом я набагато краще зрозумів, як його рід так довго утримував посаду глави імператорської розвідки. Чи завдяки цій його силі він знав, що за вбивствами мого попередника та наслідного принца стояли канцлер і міністр церемоній? Ні, це все одно залишало занадто багато…

Я зупинив себе на півдумці. Зараз не час для цього. Поки що я довірятиму його судженням. З огляду на стан останків, було очевидно, що самопроголошений ерцгерцог загинув від пострілу з гармати з пагорба. Отже, він, ймовірно, не встиг підготувати двійника, а тим більше передбачити свою смерть.

Я випустив довгий, глибокий подих, нарешті дозволивши полегшенню охопити мене. Коли я вдихнув, повітря було настільки насичене запахом крові, що я ледь не задихнувся.

Підтверджена смерть самопроголошеного ерцгерцога Рауля принесла б нам найбільшу нагороду з усіх можливих: легке примирення східних територій Імперії. Шкода, що нам не вдалося здобути його голову, у ті часи її демонстрація була б найефективнішим способом поширити новину. Але тепер це було неможливо - серед усіх тих трупів, що оточували нас, не було жодного шансу з’ясувати, де вона взагалі перебуває.

Настрій наших солдатів був піднесеним, підсиленим гордістю за нашу перемогу. Я відчайдушно боровся з бажанням блювати, дивлячись на них з посмішкою.

"Мої піддані! Проголосіть нашу перемогу на весь світ! Цей день належить нам!"

Оскільки на південному схилі пагорба бої були найзапеклішими, ми рушили на схід, подалі від поля, вкритого трупами. Ополченці та новобранці почали розкрадати обладунки, зброю та інше спорядження армії Рауля - очевидно, це було звичною справою в цьому світі - і якщо дозволити їм продовжувати, вони напевно будуть надто відволікатися, щоб слухати мої накази.

Незважаючи на це, у нас залишилося лише близько половини імператорського війська - приблизно тисяча - і я точно знав, що ми не втратили стільки людей під час боїв. Мене розчарувало, що так багато хто ігнорував накази на користь грабунку, але така була реальність моїх особистих військ. Справді пригнічуюче... Незважаючи на це, ми взялися зганяти решту солдатів у стрій. Армії моїх лордів були в полі, переслідуючи втікаючі війська Рауля якнайдалі. Тим часом я мав подумати про наші наступні кроки.

"Тож вони продовжували битися навіть після смерті свого генерала…" - пробурмотів заступник генерала Жоель де Бурґо-Дюкудре , який спустився з пагорба.

Ми залишили наші пошкоджені гармати там, де вони були. Не було часу відновлювати наші укріплення, тож я вирішу, чи робити це пізніше, чи взагалі їх покинути.

"Зі слів військовополонених, які перебувають у нас під вартою, здається, що самопроголошений герцог від самого початку не командував цією битвою",- пояснив граф Палатін Водед . "Однак є багато суперечливих свідчень щодо того, хто ж ним був. Щоб з’ясувати правду, знадобиться деякий час."

"Дуже добре",- погодився я.

Схоже, солдати Рауля не усвідомили, що фальшивий герцог загинув під час битви. Не дивно, що вони не кинулися в панічну втечу, доки ми не кинулися на них. Це свідчило про те, що їхній справжній командир перебував на передовій і мав більше харизми, ніж їхній лорд - принаймні достатньо, щоб підтримувати впорядкований відступ, доки той тривав. В ідеалі ми б усунули цю особу під час переслідування. Інакше, якщо він втече назад на території Рауля, це може означати певні неприємності в майбутньому.

"А що з нашими втратами?" - запитав я.

"Невідомо. Цифри занадто великі."

Очевидно, кількість загиблих з обох боків ускладнювала визначення точних цифр, якщо не проводити повний підрахунок після битви. Армії моїх лордів, зокрема, зазнали важких втрат, до такої міри, що якби вони занадто далеко заглибилися під час переслідування, існувала ймовірність, що ворог може розвернутися й розгромити їх. Я відправив гінців, щоб повернути їх назад, щойно ми підтвердили смерть фальшивого герцога.

У нас також було чимало поранених, яких я відправив до Рейдара . З відходом армії Рауля місто знову опинилося під нашим контролем. Віконт, який ним керував, очевидно, втік, переконаний, що вдруге моєї поблажливості він не отримає.

Коли я розмірковував над тим, як мені потрібно скласти план умиротворення територій Рауля, до мене підійшов Тімон . "Ваша Величносте, я привів трьох осіб, яких Ви просили."

"Впустіть їх."

Троє людей увійшли до намету, який ми поспіхом звели, приєднавшись до тих, хто вже був присутній: до мене, Тімона , графа Палатіна Водеда , Бальтазара Шевіяра , Саломона де Барбеторте та заступника генерала Жоеля де Бурґо-Дюкудре . Я скликав усіх, кого міг, для імпровізованої аудієнції, яку збирався провести.

Троє новоприбулих одразу ж після входу впали на коліна.

"Для мене велика честь нарешті опинитися у вашій присутності, Ваша Величносте",- почав один із них. -"Я Ансель де Ван-Дозран."

"З вами ми поговоримо останніми",- сказав я прямо.

Наступною заговорила єдина жінка в трійці. Вона була в повному обладунку, хоча зняла шолом, що закривав обличчя. "Прийміть мої найглибші вибачення, Ваша Величносте, за те, що з’явилася перед Вами в такому невідповідному вбранні."

"Ми не проти." Я хотів показати їй, що вона в моїй прихильності, тож трохи переграв. "Говоріть відверто, хоробрий воїне. Підніміть голову і назвіть своє ім’я."

"Так, Ваша Величносте. Я - Шарлотта де Дарріє, старша дочка… злочинця Жозефа де Дарріє."

Жозеф де Дарріє був графом Нунмейдом , якого ми наразі тримали під замком в імперській столиці. Ми вже винесли йому вирок: довічне ув’язнення.

"Ми радо вітаємо вас!" - сказав я. "Дитина не несе провини за злочин батьків. Ми висловлюємо співчуття за ваші довгі роки терпіння й терпимості. Знайте, що ваші зусилля будуть винагороджені."

У короткий проміжок часу перед цією аудієнцією я отримав оновлену інформацію про справи Шарлотти. Як старша дочка графа , вона розгромила раульську знать, яка вторглася на її землі, і попрямувала до пагорба Джінау . Однак, зрозумівши, що її війська не встигнуть вчасно, вона залишила їх позаду, поїхавши вперед лише з невеликим загоном кавалерії. Потім, коли вона зрозуміла наміри маркіза Дозрана , вона попрямувала до його армії, а не до армії Рауля. Судячи з усього, саме це стало останньою краплею, яка змусила маркіза Дозрана приєднатися до однієї зі сторін. Незабаром після цього його війська атакували армію Рауля - приблизно в той самий час, коли ми кинулися вниз зі схилу.

"Ваша Величносте, ви занадто переоцінюєте мене",- заперечила Шарлотта де Дарріє.

Я звернувся до чоловіка поруч із нею, який все ще тримав голову схиленою. "А ви, як вас звати?"

Він був одягнений у відносно легке шкіряне обладунок і підвів голову, почувши моє запитання. Однак заговорила Шарлотта де Дарріє.

"Прошу вибачення за недогляд, Ваша Величносте. Він..."

Те, що вона заговорила, знаючи, що це вважатиметься грубістю, означало, що цей чоловік не мав такого статусу, який дозволяв би йому говорити перед імператором.

"Нічого страшного",- перервав я. "Він отримає наш прямий дозвіл. Говори."

Ми жили в епоху, коли будь-який старий самозванець, чиї попередники придбали титул, називав себе лицарем і ходив, виструнчившись, наче він був аристократ. Я завжди віддавав перевагу прямолінійній чесності.

"Це честь для мене, Ваша Величносте",- сказав переселенець, який колись носив одяг дворецького. "Мене звати Рейз Кроммлер."

Давним-давно, під час моєї першої подорожі Імперією, я вступив у запеклу магічну сутичку з цим чоловіком, а після цього запропонував йому стати моїм союзником. Сьогодні, нарешті, він виконував цю домовленість.

"Ласкаво просимо, Рейзе Кроммлере!" - проголосив я. "Доблесть не зважає на соціальний статус!"

Більше того, він був єдиною іншою живою людиною, про яку я напевно знав, що вона теж є переселенцем. Те, що мені вдалося передати йому повідомлення через "Розповідачів Айна" , означало, що він, безсумнівно, перебував під їхнім наглядом. Проте я був упевнений , що можу розраховувати на його розсудливість. Я хотів багато чого запитати його про його минуле життя, але спершу мені треба було привітати його як мого нового васала.

"Леді Дарріє, сере Кроммлере, ми не забудемо ваших заслуг. Але наразі відпочиньте. Ви добре послужили нам."

Шарлотта де Дарріє виступила від імені обох. "Ваша Величносте, ви надто ласкаві. Від імені мого слуги та від себе особисто я присягаю вам на вірність. Справа Вашої Величності стане нашою справою, і наші послуги завжди будуть у вашому розпорядженні."

"Ми приймаємо вашу присягу, леді Дарріє, і приймаємо її від щирого серця."

Отже. З надійним союзником розібралися. На черзі був чоловік, який був лише на крок від того, щоб стати ворогом.

"Ансель де Ван-Дозран." Я поглянув на чоловіка зверху вниз. Він не тільки не виглядав анітрохи розкаяним, але й у його позі відчувалася самовпевнена зухвалість, яка не зникала з того моменту, як він увійшов до намету. Моя посмішка зникла, а вираз обличчя став байдужим. "За нашими підрахунками, ти скоїв три злочини проти нас."

Я більш-менш розумів його мотиви. Він хотів використати битву під пагорбом Джінау , щоб зрозуміти, на чий бік йому стати. Що не означало, що він спочатку був нейтральним; я був цілком упевнений, що він від самого початку схилявся до Рауля.

"Ти неодноразово не з’являвся на наші виклики до імперської столиці",- почав я.

Якби він був справді нейтральним, то мав би обрати сторону в той момент, коли стала очевидною значна перевага. Іншими словами, коли наші гармати "Флок" кинули в безлад основну частину військ Рауля. Навіть аматор міг би помітити, що саме тоді ситуація змінилася.

"Ви мобілізували війська з власної ініціативи, сіючи плутанину в Імперії."

Та попри це він так і не визначився. Лише побачивши, як кавалерія Нунмейда їде назустріч його військам, він нарешті поступився.

"І на додачу до того, що ви не вибачилися за своє запізнення на цю битву, ви не вступили у бій, доки наша перемога не стала певною."

Іншими словами, цей мерзотник став на наш бік лише тоді, коли стало ясно, що в нього буквально не було іншого вибору.

"Якщо у вас є виправдання, ми хотіли б його почути."

"Схоже, сталося непорозуміння, Ваша Величносте",- промовив Ансель де Ван-Дозран . Він підвівся, незважаючи на те, що я ще не дав йому дозволу, і навіть мав нахабство посміхатися. - "По-перше, я не маркіз Дозран, і тому я не був упевнений, чи доречно мені відповідати на виклик."

"Право на спадщину належить вам",- зауважив я. -"За винятком надзвичайних обставин, ви станете наступним маркізом Дозраном."

"Але, Ваша Величносте, завжди було заведено, що Його Величність Імператор офіційно визнає нового маркіза."

Тож він стверджував, що не хотів наступити мені на ноги, присвоївши собі титул? Так, звичайно. Якби я мав таку абсолютну владу, щоб позбавляти дворянство титулів як заманеться, я б і не мав стільки клопоту.

Як правило, успадкування земель і титулів було непорушним законом. Єдиний випадок, коли імператор міг позбавити васала титулів, - це коли той скоїв тяжкий злочин, тобто відкриту зраду проти нього або імператорської родини. Саме так я зміг виправдати свої дії перед канцлером і міністром церемоній.

Натомість я міг абсолютно вільно призначати й звільняти урядовців, таких як міністр закордонних справ чи міністр внутрішніх справ.

"Тоді чому ти просто не приїхав до імперської столиці й не попросив визнати твоє право на спадщину?" - запитав я.

"А, ну, я був тоді зайнятий, дотримуючись періоду покаяння в церкві",- пояснив він. -"Хоча це, можливо, було самообороною, гріх вбивства родича нелегко винести."

На жаль, я знав із попереднього розслідування, що він говорив правду. Принаймні, частково. Він, безперечно, провів якийсь час у церкві, але я підозрював, що в ньому не було ані краплі каяття.

"А щодо мобілізації приватної армії?"- запитав я. -"Яке у тебе виправдання на це?"

"Розумієте, мені довелося проявити кмітливість." Його слова просто просочувалися підлесливістю. "Оскільки я не маркіз Дозран, я не міг мобілізувати війська свого дому, тож особисто найняв кілька найманців."

Це теж було правдою. Усі солдати, яких він привів на поле бою, були найманцями, а не офіційною армією Дозрану . Однак це насправді було ще більшою проблемою.

"Апраад, Беніма, Рокур", - перелічив я. -"П’ять тисяч найманців із іноземних країн. "

"О? Це справді так? Чому ж, я й гадки не мав."

Без сумніву, саме звідси бралася впевненість цього негідника - він непрямо погрожував мені своїми зв’язками з трьома південними сусідами Імперії. Іншими словами, він був запеклим зрадником. Я усунув канцлера та міністра церемоній, але було неминуче, що на їхнє місце прийдуть такі самі, як вони.

"Справді? Ми вважали вас більш сумлінною людиною",- сказав я, не намагаючись приховати сарказм. "То що? А як щодо битви? Чому чекати так довго, щоб діяти?"

Ансель де Ван-Дозран голосно розреготався. "Стратегія, Ваша Величносте - це все було частиною моєї стратегії!"

Я презирливо скривився. "Яка стратегія? Ми майже нічого не помітили."

"Тоді, мабуть, у Вашої Величності виникло непорозуміння. Саме присутність моїх військ завадила центральному блоку ворога рухатися."

Він мав на увазі вороже ополчення, яке відійшли від наступу, щойно територія зазнала мана-вигорання. Очевидно, він хотів стверджувати, що саме його присутність стала причиною того, що они не відновили наступ.

"Схоже, це справді непорозуміння",- сказав я. -"Адже ми не вважаємо, що це результат будь-яких зусиль з вашого боку."

Звісно, він говорив повну нісенітницю. Річ у тім, що він міг вивергати слабкі виправдання до нескінченності, а я нічого не міг з цим вдіяти. Імперія все ще була розділена, і ми не мали ресурсів, щоб розпочати відкриту війну проти трьох південних сусідів. Більше того, ворожість до цього чоловіка загрожувала облогою герцогства Уоррен .

Насамперед, у мене навіть не було достатньо військ, щоб протистояти п’яти тисячам іноземних професійних солдатів, які чекали за декілька кроків від нас. Це було прикро, але єдиним варіантом було дозволити цьому підлому виродку уникнути покарання.

"Проте ми визнаємо ваше право на титул маркіза Дозрана",- закінчив я. - "З огляду на це, а також щоб винагородити вас за той мізерний внесок, який ви зробили в нашу справу, ми офіційно вимагатимемо, щоб Апраад повернула колишні землі Дозрану, які вона захопила."

"Ах, як же мені пощастило! Тисяча благословень за вашу милість, Ваша Величносте."

Вклоняючись, він навіть не намагався приховати явну жагу до влади в своїх очах.

Буде ще чимало випадків, коли мені доведеться щадити тих, хто прагне моєї голови. Я був імператором, крабом на вершині відра, а це означало, що я мав розчавити кожного, хто намагався підірвати мою владу знизу.

Яка ж це мука.

🔥 НОВІ РОЗДІЛИ ВЖЕ НА PATREON!

Увага, друзі! 📢 На нашому Patreon уже доступні цілих 5 томів книги ! 📚

Тож якщо не хочете чекати виходу нових розділів у відкритий доступ — підписуйтеся на Patreon та отримуйте доступ до них завчасно! ⚔️

Ваша підтримка допомагає нам продовжувати перекладати й регулярно випускати нові розділи ❤️

ПАТРІОН: patreon.com/Legat

НАШ ТЕЛЕҐРАМ: https://t.me/Legat_translate_NV

ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД: https://send.monobank.ua/jar/43evD3NxeS