Розділ 10 — День коли був народжений лідер

Розділ 10 - День коли був народжений лідер

Я жив. Але це було єдине, що я зробив. Моє життя було безбарвним, позбавленим будь-якої іскри.

Я не був ніким особливим. Не було нічого, в чому я був би кращим за інших, і мої обставини ніколи не були особливо благословенними чи злиденними. Батьки виростили мене з любов'ю, я закінчив школу і почав працювати. Більше не було про що говорити. У мене не було мрій, за якими можна було б гнатися, і не було коханої, яку можна було б полюбити. Без сумніву, моя смерть теж була звичайною.

Я ненавидів своє життя.

Що з того, що у мене не було ні таланту, ні здібностей? Я все одно хотів бути кимось особливим.

Але я не міг ним бути. Не тоді, коли я ніколи не докладав до цього зусиль. Розумієте, мені не вистачало сміливості. Тож я просто плив у туманному тумані покірності, поки все не закінчилося, і це було моє останнє життя, від початку і до кінця.

Я не хотів помирати. Це було природно, чи не так? Інстинкт виживання вкорінений у всіх людей - ні, у всіх живих істот. Тож, щоб уникнути смерті, я вирішив відмовитися від свого становища імператора. Я був не проти не бути особливим, якщо це означало життя.

Але в той же час, тоненький голосок шепотів мені на вухо.

Якщо цей шлях приведе лише до безбарвного життя, подібного до мого останнього, то, можливо, мені...

＊＊＊

Який жахливий сон.

Що ж, дозвольте мені виправити себе - він не був настільки жахливим, щоб зіпсувати мій ранок. Проте, це точно не було чимось приємним.

Я розплющив очі і сів. Здається, я прокинувся трохи раніше, ніж зазвичай. Зазвичай це означало б, що у мене є трохи часу, щоб поніжитися до того, як покоївки візьмуться за роботу. Однак сьогодні вони почали готувати мене до дня, як тільки помітили, що я прокинулася.

Це не було несподіванкою: сьогодні була третя річниця заснування Імперії, з усіма відповідними святкуваннями.

Я віддався в руки фрейлін, пригадуючи те, що мені розповідали про сьогоднішню церемонію.

Сто п'ятдесят років тому Кардинал, перший імператор імперії Бундарте і людина, яка стане відомою як Імператор Патерфаміліас, стояв на Пагорбі Засновників біля майбутньої імперської столиці і оголосив про свій намір успадкувати спадщину загиблої імперії Роталів, заснувавши нову націю.

Невдовзі після вступу на новий трон він об'їхав кожен куточок своїх земель, щоб повідомити про це підданим, і був зустрінутий захопленими вигуками людей, які з любов'ю згадували мир і стабільність імперії Роталів.

П'ятдесят років потому Едуард II, четвертий імператор і людина, відома своїм мудрим керівництвом, провів грандіозну церемонію на честь заснування імперії. В цей день і тільки в цей день пересічним громадянам було дозволено високо підняти голову в присутності знаті на честь народу, який вітав імператора-засновника вітальними вигуками та оплесками.

Другий День заснування відбувся ще через п'ятдесят років після цього, і сьогодні був би третій, відзначаючи сто п'ятдесят років з часу заснування імперії. Так чи інакше, суть полягала в тому, що сьогодні мав відбутися парад, подібного якому не бачили вже півстоліття.

Після того, як фрейліни закінчили мене одягати, мене посадили в карету, якої я ніколи раніше не бачив - вона була набагато розкішнішою і відчувалася трохи просторішою, незважаючи на таку ж непомірну кількість подушок. Згідно з поясненнями моїх супроводжуючих, ця карета призначалася лише для імператора та його супутниці (або нареченої).

До речі, Розарія вже повернулася до королівства Бельвер. Адже вона була їхньою принцесою. Залежно від того, як розвиватимуться події, я, можливо, ніколи більше її не побачу.

Усе це означало, що деякий час я буду сам по собі. Якраз так, як мені подобалося.

Визирнувши у вікно карети, я побачив цілу роту кінних солдатів. Вони теж були вбрані для параду, про що свідчили їхні блискучі обладунки та повні комплекти зброї. Насправді, я б не здивувався, якби вони були головним видовищем.

Карета повільно почала просуватися вперед. Я очікувала, що нас одразу ж заштовхають у натовп людей, але першою зупинкою мала бути церква на пагорбі Засновників, щоб ми могли помолитися - парад відбудеться на зворотному шляху. Я вмостилася на сидінні, погойдуючись у такт поштовхам і трясці карети.

Щоб заповнити нудний проміжок часу між посадкою і висадкою, я переповім вам суть того, що Розарія розповіла мені про свою батьківщину.

Королівство Бельвер було розташоване на краю континенту на півострові на захід від Імперії. Воно мало мало сільськогосподарських угідь, а та мізерна промисловість, що існувала, підтримувалася експортом мінералів і руди. Коротше кажучи, це була збідніла мала нація.

Тим не менш, вона існувала досить довго, оскільки була заснована в 163 році за новим календарем, і вони протрималися аж до сьогоднішнього дня 460 року за новим календарем.

Маю пояснити: Новий календар - це система літочислення, заснована на Першій Вірі; Рік Перший - це коли Іллюмінат Айн вперше прибув на континент. Оскільки більшість народів на континенті на той час дотримувалися Першої Віри, Новий Календар був загальним стандартом.

Повернімося до Королівства Бельвер. Історично воно мало тісні зв'язки з імперією Бундартів, що сягали корінням ще до імперії Роталів, її покійного союзника. Більше того, кров Імператора Кардинала все ще текла в жилах бельверійської королівської родини, а це означало, що ми з Розарією були далекими - ну, дуже далекими - родичами.

До того ж, Королівство Бельвер нещодавно пережило вторгнення.

Хоча Королівство та Імперія були у дружніх відносинах, ми більше не були формальними союзниками. Та невелика підтримка, яку ми їм надсилали, повністю вичерпалася за п'ять років до того зі смертю попереднього імператора. Оскільки наші кордони навіть не були суміжними, ми не могли розраховувати на будь-яку віддачу від наданої допомоги - фактор, який, на мою думку, був головною причиною рішення канцлера і міністра церемоній вивести війська.

Раптова потрясіння: Бундартський імператор оголошує, що збирається одружитися з Бельверською принцесою. Канцлер спочатку був дуже неохочий - без сумніву, він не бачив у цьому жодної особистої вигоди, - а міністр церемоній вхопився за цю можливість. Він заговорив про те, що ми повинні надати допомогу бідному Бельверському народу, бла-бла-бла і т.д. і т.п. Ключовим моментом було те, що він сказав це не Розарії, а мені, після того, як вона вже пішла. До речі, про розрахунок. Він навіть не сказав мені, яку саме допомогу ми збираємося відправити і в якому обсязі.

Не те, щоб я здивувалася, враховуючи, що я був маріонеткою. Я просто відповів саме так, як він хотів: «Чудово! Не дивно, що ти - міністр Срібних Грошей!».

Публічно отримавши моє схвалення, міністр церемоній зміг політично розкритикувати пасивну політику канцлера, що змусило його у відповідь надіслати більше допомоги, ніж міністр. Вони продовжували перевершувати один одного, в результаті чого Королівство Бельвер отримувало все більшу підтримку, і врешті-решт вторгнення було відбито.

Що, подробиці? Не питай мене, я не знаю. Думаєте, п'ятирічну дитину підпустять до політики?

＊＊＊

Церква на Пагорбі Засновників була набагато меншою і простішою, ніж придворна церква, яку я відвідав на похороні, що зробило її більш привабливою в моєму сприйнятті. Мені сподобалося, що це було місце для молитви і ні для чого іншого. І хоча я був би не проти відвідати її знову в майбутньому, її розташування за межами столиці робило цю перспективу малоймовірною. І ще один великий плюс: поки ми були всередині, канцлер і міністр церемоній хоч раз замовкли.

Після завершення молитви я повернувся до своєї карети. Виглядало так, що решта знаті, починаючи з канцлера, поїхала вперед у власних каретах. Наша процесія проїжджала через місто і поверталася до імператорського маєтку, під час якої публіці дозволялося високо піднімати голови і вітати.

Буду відвертим: я був наляканий.

Я знав, що, особливо в порівнянні з пересічною людиною з вулиці, моє життя було надзвичайним. Я також знав, що через політичний конфлікт серед знаті уряд Імперії майже паралізований - і це ніяк не могло бути добрим для пересічного громадянина. І хоча моєю роботою було виправити це, аристократія тримала мене на повідку.

Я маю на увазі, що народні маси мали повне право і причину ненавидіти мене. Було б, чесно кажучи, дивно, якби вони цього не робили; будь-яка злість чи ненависть, яку вони відчували до мене, була б виправдана. Ось чому я був так наляканий.

Якби народ повстав, моя кров стала б іржею на лезі гільйотини. Це був результат, до якого я завжди був готовий, відколи усвідомив, ким я є в цьому світі. Але тепер, коли я зіткнувся з можливістб грубої ненависті людей на власні очі... що ж, мої нерви, м'яко кажучи, не витримали.

Незважаючи на це, процесія йшла вперед.

Я чув вітання з передньої частини. Але чи були вони щирими? Чи це шляхта витісняла їх з натовпу?

Нарешті моя карета під'їхала до міської брами.

Ревіння було таким гучним, що саме повітря здригалося так само відчутно, як і земля.

«Хай живе його величність імператор!»

«Наша надія! Наше світло!»

Жителі столиці аплодували мені. Кожне вимазане кіптявою і виснажене обличчя - всі. Усі вони сліпуче усміхалися, дивлячись, як повз них проходить їхня дитина-імператор.

«Чому... вони такі щасливі?»

Я не міг цього зрозуміти. Я був нікчемною маріонеткою яки насолоджувалася всіми благами життя, а вони ледь-ледь зводили кінці з кінцями. Як вони могли так захоплено радіти мені?

Очевидно, хтось із гвардійців почув мій шепіт. «Тому що вони покладають на вас великі надії, ваша величність», - відповів він. «Попередній імператор і ваш батько були досить популярні в народі.

«Ох...»

Якийсь час я залишався в заціпенінні. Потім я зрозумів, що мене трясе. Це було смішно. Вони мали б звинувачувати мене у своїх труднощах, ненавидіти мене за непотрібність. Але вони були тут і співали мені дифірамби.

Я не знав, що вони насправді відчували до мене. Чи це була справжня надія, чи щось інше? Але в глибині моєї свідомості горіло питання: Чи посміхався я комусь у минулому житті так, як посміхалися мені ці люди?

Натовп тягнувся так далеко, наскільки я міг бачити. У моєму старому світі такі натовпи були повсякденним видовищем - я був частиною багатьох з них. Але тут, зараз, усі погляди були зосереджені на одному: на мені. Це мало б налякати. Що, якби в їхніх очах була не надія, а гнів? Що, якби вони не аплодували, а насміхалися? Якби вони ненавиділи мене, моя доля від їхніх рук була б повільною і кривавою.

І все ж я не тремтів від страху.

У минулому житті мене ніколи не ставили на такий високий п'єдестал. Я був звичайним хлопцем, якого можна було легко замінити на будь-кого, кого вихопиш з вулиці. А тут таке очікування, така надія...

Так. Тож, можливо, радість, яку я відчував, була нерозумною. Можливо, я просто потрапив під вплив енергії натовпу. Але навіть якщо це так, те, що я бачив у їхніх посмішках, було варте того, щоб віддати життя. Одного дня Імперія впаде. Всі люди помруть. Можливо, врешті-решт, мої зусилля були б марними. І все ж, серед таких гучних вітань, що, здавалося, могли б струсонути світ, я дав собі обітницю.

Я стану їхнім імператором, або помру, намагаючись це зробити.