Розділ 12 — Святкування Дня заснування

Розділ 12

Інтермедія: Святкування Дня заснування

Новий календар, 460-й рік, 10-й місяць, певний день

Імперська столиця Кардинал

Імператорська гвардія була легендарною бойовою силою, овіяною історією та традиціями, що сягають часів імперії Роталів. До їхніх лав обирали лише еліту з еліти серед солдатів, і їхнім обов'язком було бути щитом імператора до самої смерті. Народ дивився на них з повагою і трепетом, і не було кінця-краю кількості кандидатів, які претендували на цю честь і не пройшли відбір.

Однак це була історія минулого. Едуард ІІІ, шостий імператор імперії Бундартів, запровадив сумнозвісну політику продажного чиновництва, виставляючи державні посади на продаж тому, хто більше заплатить. Звісно, честь імператорського гвардійця не була винятком - фактично, такі можливості продавалися як гарячі пиріжки.

Зрештою, ця посада стала для знаті та багатих купців не більше, ніж інструментом для підвищення свого престижу. Едуард IV, сьомий імператор, скасував систему продажних посад, але шкоди вже було завдано. За часів Едуарда III повноваження призначати імператорську гвардію були передані канцлеру (він сам їх продавав), і Едуард IV не зміг їх повернути.

У сучасному вигляді все це вбрання було лише тінню свого колишнього вигляду.

Але яким би гнилим і розкладеним не був гвардієць, він все одно залишався гвардійцем, а той, хто не вмів воювати, не був гвардійцем взагалі. Таким чином, на цю посаду було призначено кілька людей зі справжніми здібностями. Одним з таких людей був Бальтазар Шевіяр.

Просте походження Бальтазара призвело до того, що його старші офіцери - а це були дворяни - уникали його, а його колишній підрозділ висміював його за те, що він став підлабузником блакитної крові. Єдиною втіхою в цьому світі для нього було проведення часу в таверні "Гусак".

Точніше, це було відвідування "Гусака", щоб побачити його симпатичну барменшу.

***

"Інаа... Послухай про людське горе, будь ласка."

"Ви забагато випили, пане Бальтазаре. Хіба вам завтра не на чергування?"

Дев'ятнадцятирічна Іна була чимось на кшталт місцевої знаменитості, відомої як одна з найкрасивіших дівчат простого походження в окрузі. Проте страхітливий вигляд її батька - шинкаря - означав, що бізнес "Гусака" був не набагато успішнішим за будь-яку іншу корчму в окрузі.

Зараз Іна мала справу з п'яницею на ім'я Бальтазар Шевіяр.

"Хі-хі!" - засміявся завсідник таверни. "Ви чули її. Краще йдіть, пане імператорський гвардієць".

"Ой, замовкни, Шувалов. Не називай мене так."

У свої двадцять чотири Бальтазар був у розквіті сил, але, сидячи в таверні, його розпатлана постать робила його помітно старшим.

"Що, тепер у тебе проблеми з роботою? Ти ж казав, що платять добре?"

Бальтазар насупився, дивлячись на інших відвідувачів за столом. "Звичайно, але що неодруженому чоловікові, як я, з цим робити? Воно просто припадає пилом. І не кажи мені про роботу. Спробуй цілими днями виконувати доручення блакитної крові без того, щоб не вивернути собі кишки".

Один із завсідників підняв свій баняк. "Я так розумію, що це не зашкодить твоєму гаманцю, якщо ти купиш нам випивку, га? Іно, випивки до столу!"

"А, гаразд, гаразд, я все одно не збирався використовувати монету. Налий і мені, Іно!"

Слова Бальтазара про покірність були зустрінуті оплесками, і люди почали вигукувати свої замовлення.

"Гаразд, але це твоє останнє замовлення, і на цьому все!" попередила Іна. Вона взяла срібну монету Бальтазара і поспішила до шинкаря, щоб передати замовлення. Навіть з іншого кінця кімнати було достатньо короткого погляду на чоловіка, щоб зрозуміти, що він не посміхається.

Бальтазар зітхнув. Останньою крихтою тверезого розуму він усвідомлював, що страшний шинкар зараз з'явиться, якщо він не закриється на ніч.

Хоч би як сильно Бальтазар не напивався, йому завжди вдавалося до певної міри тримати себе в руках. Це було частиною того, як йому вдалося вижити у світі імператорської гвардії, незважаючи на класові бар'єри.

"У цьому немає ніякого сенсу", - бурмотів він собі під ніс. "Зовсім ніякого сенсу".

Іна вибрала цей момент, щоб повернутися, з повними барилами елю в руках. "А, так. Ви будете на параді, пане Бальтазаре?"

"Ммм. Маю бути."

"То ви побачите Його Величність?!"

"О, молодого імператора?" - сказав інший за столом. "Сподіваюся, Його Величність буде схожий на свого діда і принца Жана".

Обличчя Бальтазара скривилося в мимовільній гримасі. "Його Величність - п'ятирічна дитина, яка народилася в усіх зручностях і розкошах, які я можу назвати, і, напевно, ще кількох, які я навіть не можу вимовити. Він не може вирости нормальним".

Іна погрозила пальцем Бальтазару, що викликало у нього недобру посмішку. "Не кажи так! Це грубо!"

Чоловік на прізвище Шувалов повернув їх до теми. "А ти поїдеш? Побачишся з ним."

"Га? Ох. Напевно? Я маю їхати поруч з його каретою." Бальтазар закинув до рота кілька смажених бобів і запив їх елем. Його тон показував, наскільки йому набридла ця розмова.

"Тоді ти, можливо, навіть зможеш з ним поговорити!" вигукнула Іна. "Ви ще дивовижніший, ніж я думала, пане Бальтазаре!"

На обличчі Бальтазара промайнула образа, коли він обдумував комплімент, але вона минула, як тільки він прочистив горло. "Що ж, якщо трапиться щось цікаве, ти будеш першою, кому я скажу, Іно".

"Справді?! Дякую!"

"О? Це буде приємно", - зауважив Шувалов. "Не підведи нас."

"Я не до тебе звертався!"

Вигук Бальтазара послужив сигналом для шинкаря, який вийшов із задньої кімнати. " Ти заважаєш іншим відвідувачам."

Отримавши швидке, але болюче фізичне заохочення від колишнього солдата - навряд чи це було вперше - Бальтазар допив залишки елю і покинув таверну, швидко пообіцявши повернутися.

Вигляд його постаті, що віддалялася, був монологом до меланхолії холостяків повсюди.

***

Бальтазар Шевіяр походив з простолюду. Однак його сім'я не була скромними фермерами, а була родом воїнів на службі у віконта.

Після того, як його батько загинув при виконанні службових обов'язків, п'ятнадцятирічний Бальтазар замінив його на полі бою. У двадцять один рік він сам переїхав до столиці імперії за рекомендацією свого лорда віконта, який на той час став генералом. Лише цього року, після трьох років служби в міській варті, він отримав підвищення до імператорської гвардійця за зразкове виконання службових обов'язків.

Спочатку висока платня задовольняла Бальтазара, але не минуло й місяця, як йому набридло. Знать зневажала його просте походження і заздрила його успіхам, а також постійно підкидала йому свої проблеми. Не дивно, що він зненавидів своє нове начальство.

Можливо, він міг би це витримати, якби не той факт, що раніше вже мав досвід спілкування з вельможами. Командири, яких він знав на полі бою, мали здоровий глузд і серця, віддані своєму обов'язку. Гнилі, жадібні представники їхнього класу, що мешкали в імперській столиці, здавалися йому лише низькосортними у порівнянні з ними.

Незважаючи на страждання, Бальтазар мав свої причини не йти у відставку. Його природна впертість сприяла цьому, але найвагомішим було те, що він знав, що його старі товариші не приймуть його назад. Його колишня гвардійська частина щиро зненавиділа його за те, що він "підлизався до імператорської гвардії".

Такі настрої по відношенню до дворян не були рідкістю серед мешканців столиці, і причина була в тому, що "Вони вбили імператора Едуарда, а на додачу ще й кронпринца Жана..."

Звичайно, це були лише чутки - хоча їх знали всі в місті. Більшість вірила в них, включно з самим Бальтазаром, який пішов далі і сприйняв їх як достатню причину, щоб звинуватити двох найімовірніших винуватців: герцогів.

"Але це не пояснює, чому чутки так швидко поширилися... Таке враження, що хтось робить це навмисно".

По спині Бальтазара пробіг мороз, який він струсив, відганяючи похмурі думки, коли повертався до свого будинку в дворянському кварталі. Незважаючи на назву, тут мешкали не лише дворяни; назва була лише індикатором суспільного устрою району.

Бути дворянином означало підтримувати певну дистанцію між собою та іншими. Природно, що союзи були фактом життя, як близькі, так і віддалені, і такі відносини кардинально змінювалися з покоління в покоління. Таким чином, резиденції блакитної крові у дворянському кварталі були розташовані досить далеко одна від одної; простір між ними був відведений для будинків їхніх васалів або слуг імператорського двору.

Будинок Бальтазара був одним з таких будинків. Він був невеликий, як на свій час, але мав обов'язковий сад і більше місця, ніж могла використати одна людина. Нарешті прибувши на місце, він увійшов через багато прикрашені вхідні двері. Будинок здавався занедбаним - він жив сам і обставив помешкання лише найнеобхіднішими речами.

Так само, як і сім'я Бальтазара служила сім'ї віконта, було поширеним явищем, коли одна сім'я служила іншій протягом кількох поколінь. Через це у дворянському районі не було будинків, призначених спеціально для неодружених. У нього була можливість найняти служницю, але, за його власними словами, він віддавав перевагу легкості самотності.

Це не заважало йому часто відвідувати таверну простолюду, щоб задовольнити свербіж до людського спілкування, але знову ж таки, оскільки він не готував, йому треба було кудись йти.

На підпитку він зайшов до своєї спальні. Порівняно з рештою будинку тут був безлад - свідчення того, що це була єдина кімната, якою він користувався.

"Тц... Завтра на чергування..."

Бальтазар лежав на підлозі, використовуючи купу свого розкиданого одягу замість постільної білизни.

"Може, колись куплю собі ліжко..."

Для багатьох простолюдинів ліжко було недозволеною розкішшю. Але, як ми знаємо, Бальтазару добре платили.

***

Вранці в ювілейний день заснування, Бальтазар вирушив на роботу, манірний і чепурний з голови до п'ят. Незалежно від того, наскільки мало користі він знаходив у цій роботі чи бракувало йому мотивації, в глибині душі він був старанною людиною.

Однак, коли він побачив, що його командир - невисокий, огрядний чоловік, який не належав до аристократії - вже був у поганому настрої, він подумав, чи не краще було б запізнитися.

"Щось сталося, пане?"

Чоловік подивився на Бальтазара. "Гм. Звичайно, щось сталося! Вартові влізли на свято, негідники. Вони не поважають традиції."

Як завжди, Бальтазар приховував своє роздратування поблажливістю свого командира. "Вартові? Це означає, що вони будуть супроводжувати парад?"

Вартові були продуктом внутрішньої боротьби в імперії: новостворений підрозділ з тими самими обов'язками, що й імператорська гвардія. Оскільки капітан останньої належав до фракції канцлера, регентство створило вартових як противагу. Іншими словами, це була халтурна копія імперської гвардії, яка вже являла собою лише оболонку колишнього "я".

Ці нероби не могли захистити яблуко від голодної миші...

Хоч Бальтазарові й набридала охорона імператора, це ніяк не впливало на його роботу. Він мав усі наміри виконати свій обов'язок.

"Половину. Але ми супроводжуємо карету імператора. Не облажайся."

Імператора? Для тебе Його Величність , свинячий виродку.

Бальтазар не любив молодого монарха і не покладав на нього особливих надій, але його дратувало те, що знать поводилася з хлопчиком, як з політичною іграшкою.

"Хм. Як би там не було, ти отримав наказ. Гадаю, не дивно, що регентство нехтує нашими традиціями, коли людина мого становища змушена звертатися до тебе як до лицаря. Смішно. Йди геть." Чоловік зробив відштовхуючий рух, ніби передбачаючи внутрішні думки Бальтазара.

"Так, пане."

Якщо у вас є проблеми з моїм титулом, зверніться до канцлера. Він мені його нав'язав!

Бальтазар відчув, як до нього підкрадається поганий настрій, коли він вийшов з кімнати і пішов шукати свого улюбленого коня. Хоча в деяких інших країнах лицарі були дворянським станом, їхнє становище в Імперії було складнішим через тривалі наслідки старих законів про продажне чиновництво.

Титул Familiae Eques, або Лицар Імперії, колись був привілеєм шляхетних нащадків. Однак в епоху Едуарда ІІІ, який розпродавав титули направо і наліво, він перетворив його на офіційну посаду. Він став найпопулярнішим товаром серед усіх продажних чинів, а незліченна кількість найманців, середніх торговців і навіть бандитів намагалися привласнити собі шматок престижу імперії.

Звісно, титул Бальтазара був не Familiae Eques, а Quare Eques, тобто Лицар Імператорської гвардії. На жаль, широкий загал, який не мав причин знати різницю, вважав, що лицар є лицар і підлягає такому ж знеціненню, що стало однією з причин розчарування Бальтазара. Проте, якби не його статус, він навіть не зміг би раніше заговорити зі своїм командиром. Такими були особливості соціальної ієрархії імперії.

З іншого боку, що стосується Бальтазара, то він волів би не розмовляти з цією людиною.

Зрештою, він повернув собі самовладання лише після того, як дворяни завершили молитву на Засновницькому пагорбі. Після того, як імператор сів у карету, Бальтазар сів на коня.

Його Величність менший, ніж я очікував. Подумати тільки, він править цілою імперією...

Потай Бальтазар вважав, що імперії Бундартів прийшов кінець. Завдяки своїм частим поїздкам до простолюду він надто добре знав атмосферу покірності, що витала над частиною мешканців міста.

Коли імператорська карета рушила, Бальтазар їхав поруч. Він не міг заперечувати, що йому було цікаво подивитися на дитину, яку він бачив лише здалеку, але повернути голову і витріщитися було б верхом неповаги. Натомість він дивився вперед і підтримував рівну рись свого коня. Він був одним із гвардійців імператора, і йому належало поводитися саме так.

Не те, щоб ми були потрібні Його Величності.

Імператорська карета насправді була зверху донизу обвішана захисними амулетами. Кожен з них мав настільки грізний захисний ефект, що будь-які снаряди чи наступальні заклинання відверталися від нього. Ходили чутки, що вони були унікальними реліквіями давньої цивілізації і не могли бути відтворені сучасними засобами. Вбивство імператора в його кареті потребувало б щонайменше однієї з масивних гармат, які, за чутками, перебувають у стадії розробки на території герцога Рауля.

Сумніваюся, що ми зможемо бути "щитами імператора" проти такої зброї , - подумав Бальтазар.

Процесія продовжувалася. Незабаром вони дійшли до В'їзної брами у внутрішній стіні. Хоча Кардинал тепер розширився за межі свого первісного обсягу, колись потрібно було перетнути цю стіну, щоб потрапити у власне місто. Цей принцип діяв і в День заснування, і всі мешканці міста - навіть ті, хто жив за межами внутрішньої стіни - зібралися всередині, щоб очікувати на процесію.

Коли карета імператора в'їхала в браму, бурхливі вигуки натовпу стали справді оглушливими.

"Хай живе Його Величність Імператор!"

"Наша надія! Наше світло!"

"Тихо, тихо." Коли Бальтазар заспокоював свого коня, який злякався шуму, він випадково опинився трохи ближче до карети імператора. Саме ця випадковість змусила його почути чиїсь - хлоп'ячі - слова, що бурмотіли.

"Чому... вони такі щасливі?"

Так ось як звучить голос Його Величності.

Це був перший раз, коли Бальтазар чув, як говорить імператор. Було дивно, що це сталося саме так, а не на якійсь урочистій промові.

Мабуть, це велика честь - бути удостоєним аудієнції і почути пряму мову Його Величності?

Не кажучи вже про те, що такі люди, як він - на півдорозі між аристократом і простолюдином - зазвичай ніколи не мають такого шансу.

Хм? Але це було питання, чи Його Величність просто розмовляв сам з собою? Що ж... гадаю, якщо перше, то я маю відповісти.

Зрештою, Бальтазар вирішив відповісти так швидко, бо вирішив, що з цього вийде гарна історія в таверні. Було б добре побачити посмішку Іни, коли він їй розповість.

П'ятирічна дитина все одно не запам'ятала б його обличчя, а в гіршому випадку він міг би зізнатися в незнанні, щоб уникнути лестощів. Якби він справді думав, що імператор звертається до нього, було б грубістю не відповісти, чи не так?

Бальтазар повільно підвів коня ближче до карети.

Чому вони такі щасливі? Чи не тому, що їм подобається бачити королівську особу?

Можливо, ще й тому, що Кармін був дитиною. Хоча багато хто бачив падіння рівня життя, мало хто був настільки озлоблений, щоб спрямувати свій гнів на більш-менш невинну п'ятирічну дитину.

І все ж... ця відповідь здавалася Бальтазарові не зовсім правильною. Він ще трохи подумав, перш ніж заговорити.

"Тому що вони покладають на вас великі надії, Ваша Величносте. Попередній імператор і ваш батько були досить популярні в народі".

Щойно він це сказав, як пошкодував, що не придумав нічого кращого. Але чомусь молодий імператор виглядав ошелешеним.

"Ох..." - пробурмотів він.

Можна сказати, що саме в цей момент Бальтазар вперше побачив очі імператора.

Золоті очі, що виблискували радістю. Очі дитини. Щасливі просто тому, що натовп вигукував його ім'я. Так подумав Бальтазар.

Потім імператор заплющив очі. Коли вони знову розплющилися, вони вже не належали дитині.

Що?

Це були очі солдата, що йшов на війну - того, хто був готовий віддати своє життя. Рішучість не була половинчастою; Бальтазар бачив такий самий погляд у віконта, якому він колись служив, у людини, яка дослужилася до звання генерала.

Ні, мені, мабуть, здається.

У п'ятирічного хлопчика не може бути таких очей. Але коли Бальтазар намагався переконати себе в цьому, імператор знову заговорив.

"Ти навчив нас чогось цінного. Як тебе звати?"

Бальтазар не одразу відповів - його інстинкти дзвонили в тривожні дзвони. Це було схоже на те, якби він потрапив у ворожу пастку.

Вибач, Шувалов, але я візьму твоє ім'я. Зачекайте... Я навіть не знаю його прізвища.

"Шувалов ле Гус, ваша величність."

Він не збирався використовувати назву таверни, яку часто відвідував, але вона вислизнула, можливо, тому, що він думав про Іну.

"Ми це запам'ятаємо".

Бальтазар схилив голову і швидко підштовхнув коня подалі від карети.

Господи Боже. Я не повинен був говорити.

Але було вже запізно жалкувати. Принаймні, він назвався фальшивим ім'ям. Він сумнівався, що його викриють. Імператор, швидше за все, з часом забуде.

Переконаний, що це лише питання часу, Бальтазар не замислювався над цим питанням. Втім, він також не розповів про інцидент у таверні під час свого наступного візиту - його нерви були розхитані, і краще було перестрахуватися, ніж потім шкодувати. Він не знав, що його доля вже змінила свій хід, бо Кармін не забуде цей день до кінця свого життя.

Адже це був перший момент, коли молодий імператор твердо вирішив, що його призначення - правити.