Розділ 15 — Срібний намір вбивства

Срібний намір вбивства

Мені виповнилося шість років. Дозвольте мені розповісти вам про багато змін, що сталися за цей час.

По-перше, дворецький Герк втратив частину своїх обов'язків. Точніше, регентство доручило їх виконання комусь іншому. І правильно зробило, як на мене.

Оскільки він все ще офіційно був моїм дворецьким, люди регентства все ще повинні були проходити через нього - якщо тільки вони не створили нову посаду для тієї ж мети. Зрештою, це був їхній фірмовий хід.

Що ж до цієї нової людини, то вона мала стати моїм «головним супроводжуючим» - посада, яка випливала з культурної сфери Дому Аженкарл. Очевидно, на додачу до старих обов'язків Герка, він також буде моїм тестером отрут.

Але я залишу пояснення роботи на потім. Наразі йдеться про особу, яку вони обрали: Тімона ле Нана, дев'ятирічного хлопчика, такого гарненького, що його можна було прийняти за дівчинку. У нього було сріблясте волосся, і він буквально не переставав кидати кинджали мені в спину.

Виявляється, мені просто не давали перепочити.

Очевидно, регент хотів надати мені когось, хто міг би стати в майбутньому близьким помічником (або навіть, не побоюся цього слова, другом), і переважала загальна думка, що моїм тестером отрут повинен бути хтось схожий на нього за статурою. Ле Нан відповідав обом вимогам достатньо добре для регентства, і тому його призначили мені.

Про отруту я зрозумів. Людині найкраще мати тестер отрути, еквівалентний масі тіла - занадто важкий, і доза, здатна вбити, може пройти повз нього непоміченою. Однак не це було причиною вічно вбивчої аури Тімона. Це було пов'язано з певним іншим обов'язком, якого очікували від старшого доглядача - або, принаймні, з інтерпретацією цієї ролі Аженкарлом.

Розумієте, в землях Аженкарла існувала офіційна традиція, згідно з якою чоловіки-шляхтичі мали інтимні стосунки зі своїми слугами-чоловіками. Цієї традиції не існувало в культурній сфері Бундартів (землі навколо імперської столиці, а також території герцога Рауля), ані в культурній сфері Роталів (майже вся решта імперії), але, незважаючи на це, для роду Аженкарлів - або культурно суміжної знаті - головний слуга був «улюбленим коханцем». Іншими словами, Тімоне був обраний моїм коханцем.

Так, я був так само здивований, як і ви. Я, звісно, не просив нічого подібного, і не мав жодного інтересу. Тімона ментально душив мене з того моменту, як ми познайомилися, і, чесно кажучи, це мене бісило. Я й так був на межі, а тут ще й рівень стресу зашкалював.

Спочатку я дивувався, чому він просто не відмовився від ролі. Чому він так на мене дивився, якщо погодився?

Граф Палатин Водедт пролив світло на цю ситуацію. Як виявилося, батько Тімона - Аженкарський дворянин - знав про презирство свого сина до цієї практики і відмовлявся від «запрошень» інших Аженкарських дворян. Однак, оскільки це було «прохання імператора», його змусили.

Іншими словами, хтось використав моє ім'я проти моєї волі і розтоптав мою - і Тімони - гідність. Коли я поцікавився далі, граф Палатин сказав мені, що цей хтось був регентом. Її батько, міністр церемоній, походив з імператорської родини. Таким чином, він народився в столиці і не мав жодного інтересу до традицій. Однак регентша народилася і виросла на землях Аженкарла, і для неї це було само собою зрозуміло.

Стара відьма ніби намагалася змусити мене зненавидіти її ще більше.

Мушу сказати, що я не мав жодних претензій до самої практики. Мені просто не подобалося, що мене втягли в цю динаміку без моєї згоди.

Чесно кажучи, мені було шкода Тімоне. Не те, щоб я міг вибачитися, якщо хотів зберегти свій ідіотський вигляд. Мовчати і терпіти його вбивчий намір було моїм єдиним виходом.

Але треба було щось робити - і якнайшвидше, бо з такою швидкістю він справді зарізав би мене.

＊＊＊

Минув час, і я розпочав навчання. Воно виявилося ще гіршим, ніж я собі уявляв.

Почнемо з того, що мої уроки богослов'я складалися виключно з вихваляння державної релігії імперії - західного ортодоксальної першої віри. Уявіть собі викладача, який каже: «Західне ортодоксальна віра - єдина праведна релігія. А ще єретики - відстій», і повторює це до нескінченності. Тепер ви маєте функціональне наближення до моєї духовної настанови.

З огляду на це, я почав намагатися не з'являтися на уроках щоразу, коли підходив час уроку. Я легко міг побачити, як я схиблю і скажу щось у відповідь на моїх інструкторів за те, що вони були засліплені, фанатично налаштовані, інакше кажучи. До того ж, це була просто величезна втрата мого часу.

Перейдемо до образотворчого мистецтва. Мій викладач паплюжив культуру Аженкарліша і звеличував культуру Роталя. Ось і все. До речі, народ бундартів - етнічна група, а не термін для позначення громадян імперії - мав дуже коротку і мізерну історію культури і мистецтва. Нас висміювали як варварів ще з часів імперії Роталів.

До речі, шановний мій наставнику, чи не могли б ви припинити робити уїдливі, недоброзичливі зауваження про молодого ле Нана? Я відчуваю, як з кожним словом, що виходить з ваших вуст, його потяг до вбивства зростає.Я радий, що цього разу вони не спрямовані на мене, але мене більше турбує зростаюча ймовірність того, що він нападе на вас.

Так, це намалювало досить жахливу картину моєї освіти, але зачекайте, я ще не розповів вам про мої уроки іноземної мови. Почнемо з того, що я жонглював надто багатьма одночасно. Бундартська, кант першої віри (уявіть собі щось схоже на латину), роталійська, Аженкарлійська, дапулійська і тейнаві. Очевидно, хоча деякі з них були рідними мовами сусідніх народів, усі вони були мовами, якими розмовляли по всій імперії. До речі, дапулійською розмовляли в південному регіоні імперії.

Їх було занадто багато. З іншого боку, оскільки всі вони значною мірою походять від роталійської мови, завдання вивчити їх було б лише складним, а не неможливим.

Хвала пластичності дитячого мозку - мені знадобилося лише кілька повторень, щоб запам'ятати більшість речей. Чорт забирай, але молодим це вдавалося.

Насправді, найбільшим каменем спотикання, з яким я зіткнувся на уроках іноземної мови, було те, що мій репетитор відмовлявся вчити мене буквам. Кожен урок був усним - я слухав, повторював і вів бесіди. І все. У певному сенсі це було практично, але, звикнувши до старої системи освіти, у мене свербіло в руках перо, щоб робити нотатки.

Серйозно, як довго вони планували тримати мене неписьменним?!

Тепер, коли я подумав про це, я зрозумів, що серед європейських монархів було чимало неписьменних, чи не так? Напевно, дворянству було зручно мати правителя, який не міг прочитати жодного доказу протиправних дій.

Однак, як на мене, це було великою проблемою. Не допомагало й те, що алфавіт цього світу був однією з тих сфер, де мої знання про Землю не допомогли б мені анітрохи. Я хотів стати грамотним якомога швидше - і тримати це в таємниці від канцлера та міністра церемоній - але це було легше сказати, ніж зробити. Навіть за моїми уроками історії з графом Палатіном Водедтом спостерігали люди з обох фракцій.

Проте, нетерпіння може бути смертельним. Я просто мушу терпіти.

О, їзда верхи? Усе, що передбачалося, - це приятелювати з конем і стрибати йому на спину - просто стара добра здорова забава. Коні не були дволикими, що ставило їх у моїй книзі вище за людей.

＊＊＊

Сьогодні я був на одному з уроків історії у графа Палатіна Водедта.

«Ви пам'ятаєте зміст нашого попереднього уроку, Ваша Величносте?»

«Ммм, звичайно. Ми дійшли до епохи Перелому».

Колись давно гілка імперії Роталів, що існувала в цьому регіоні, належала до династії Ранніх Гіолів - так її називають сучасні історики. Вона виникла за сто один рік до Нового календаря, і її первісна назва була Королівство Ротал.

Разом Королівство Ротал і династія ранніх Гіолів представляли собою спадщину правління, яке тривало приблизно 350 років, або двадцять поколінь. З перших днів свого існування і до середини епохи вони утримували гегемонію над землями на захід від Небесних гір.

До речі, Небесні Гори - це гірський хребет посеред континенту, що простягався на значну відстань з півночі на південь. У безхмарні дні їхні скелясті силуети можна було побачити навіть з імперської столиці.

Саме в п'ятдесят третьому році за новим календарем Королівство Роталь прийняло Першу Віру, щоб вирватися зі специфічних обставин, пов'язаних з Великою Монархією Карнаану, свого сусіда на півдні. Обидві держави були політеїстичними, але хоча Королівство було більш могутнім, воно підпорядковувалося Великій Монархії з теїстичної точки зору.

Після того, як Королівство Ротал прийняло Першу Віру, воно відновило себе як Імперія Ротал, взявши назву від легендарної Імперії Гарперіон, давно зниклої континентальної наддержави. Нова Імперія Роталів, що стала найбільшою державою на континенті як за назвою, так і за сутністю, переживала епоху процвітання.

Однак у 220 році сталася Велика революція, спровокована тиранією тодішнього канцлера, яка призвела до розграбування імперської столиці Одієунау у 222 році. Хоча місто швидко відбили у повстанців, імперія зазнала серйозного удару по своєму впливу - прикордонні території та васальні держави почали відокремлюватися і проголошувати незалежність.

Крім того, спалахнула релігійна громадянська війна (234-239 рр., державна релігія Першої Віри - Західне ортодоксальство проти Істинних Спадкоємців Першої Віри). За цим послідувала ще одна революція, що відкрила епоху Перелому (початок 245 року).

Це був загальний підсумок того, про що ми говорили минулого разу.

До речі, під час уроків історії були короткі моменти, коли я відчував спалахи тривоги. А саме, коли вислизала непохитна віра графа Палатіна Водедта в імперію Роталів.

«Чудова пам'ять, ваша величність. Тоді продовжимо з того місця, на якому зупинилися. Сьогодні ми охопимо період до заснування імперії Бундарте. З'являться назви багатьох народів, які ошукали імперію Роталів, тож, будь ласка, постарайтеся не переплутати їх».

Можливо, це була погана ідея - просити його бути моїм репетитором з історії...

Династія ранніх Гіолів впала у 248 році від рук Ґарфурського найманця Граціана. У 249 році, якраз перед розграбуванням імперської столиці, канцлер (новий хлопець, а не той, що спричинив Велику Революцію) вивіз повний набір коронних коштовностей, якими імператорська родина користувалася протягом багатьох поколінь, до міста-фортеці Халро, де його було короновано як наступного наступника імперії Роталів.

Ця династія була відома як династія Фейтерів, і вона була повалена членом імператорської сім'ї династії Гіолів, який зібрав армію в іншій, провінційній країні, заснувавши династію Пізніх Гіолів. До речі, на думку графа Палатина Водедта, саме ця нація була законною спадкоємицею спадщини Роталів.

Однак повернення до статусу великої нації, відродження політики ранньої династії Гіолів та обрання Одієунау імперською столицею, незважаючи на близькість міста до нових кордонів, стали факторами, що сприяли його падінню від рук династії Сельдонуарів.

Династія Сельдонуарів правила зі столиці Халро як спадкоємиця династії Фейтерів. Але якщо династія Фейтерів володіла регаліями корони, а династія Пізніх Гіолів - своїм родоводом, то династія Сельдонуарів не мала ні того, ні іншого. Історично вони незабаром втратили своє значення.

«Династії Фейтерів та Сельдонуарів також відомі як «династії самозванців».

Слід зазначити, що не існувало етнічних груп, характерних для Фейтерів чи Сельдонуарів; зрештою, обидві династії виникли внаслідок внутрішніх ідеологічних розколів. Однак, що стосується описів, то людей з першої династії часто називали дезертирами, злодіями, боягузами та нелояльними, а людей з другої - хвальками, показушниками, брехунами та дурнями.

Цікаво, чи є ці описи антропологічно обґрунтованими?

«Як я вже згадував раніше, ми будемо висвітлювати заснування імперії Бундарте... але перед цим я повинен коротко зупинитися на бундартському народі».

Бундарти спочатку були корінним населенням регіону, відомого зараз як Республіка Ґарфур (смуга землі на північний схід від нинішньої Імперії). У середині та наприкінці правління династії ранніх Гіолів клан бундартів на ім'я Гарде відзначився, отримавши феод і титул ландграфа.

Саме в цей період кочові, кінні Ґарфурійці витіснили багато інших бундартських кланів з їхніх рідних домівок на землі Гардів. Незабаром те, що колись було лише відгалуженням клану, стало головною родиною народу Бундартів.

Територія, закріплена за кланом Гардів з їхнім незначним титулом ландграфів, лежала на віддаленому кордоні з Роталією, а це означало, що вони могли уникнути втягнення в релігійні громадянські війни чи відокремлення васальних держав. Однак, оскільки Ґарфурійська нація також була на їхньому порозі, вони не змогли надіслати підкріплення, щоб запобігти падінню династії ранніх Гіолів.

Що вони змогли зробити, так це надати притулок одному з членів імператорської сім'ї, що врешті-решт призвело до правління династії Пізніх Гіолів. Саме в цей період часу Гарде вступив у шлюб з домом Гіолів і отримав титул герцога, найвищий ранг імперського дворянства.

Нагадаємо, однак, що династія Пізніх Гіолів перенесла столицю назад в Одієунау - а Одієунау знаходився близько до кордону.

«На жаль, саме в цей час Королівство Ґарфур оголосило про перехід до імперського правління».

Онук Граціона, Ґарфурського найманця, який переміг династію Ранніх Гіолів (і, очевидно, досі залишається героєм для Ґарфурського народу), оголосив себе імператором і реструктурував уряд, виправдовуючи зміну режиму частиною коронних коштовностей, які колись були викрадені з імперської столиці Роталів. Потім ця нова нація вторглася до іншого претендента на спадщину імперії Роталів - династії Пізніх Гіолів. Точніше, вона вторглася на прикордонні землі, що належали народу бундартів.

Це спричинило Режимні війни, серію жорстоких конфліктів, які також втягнули в хаос сусідні народи. Саме ці війни перетворили Ґарфурський народ з королівства на імперію, а потім на республіку, яку ми знаємо сьогодні.

Під час Війни режимів династія Селдонуар напала на династію Пізніх Гіолів, а оскільки бундарці в той час були втягнуті у внутрішній конфлікт (не всі були задоволені тим, що клан гілки Гардів став головною родиною їхнього народу), вони не змогли допомогти династії Пізніх Гіолів до того, як її було повалено.

«Однак на межі її падіння контингент офіцерів і рядових зібрав низку ключових речей - імператорський прапор і герб, імператорську корону, державну печатку тощо - і, прорвавши облогу навколо столиці, успішно здійснив втечу. Вони доставили ці речі герцогу Бундарте - пізніше імператорському кардиналу, який належав до роду Гіолів і був законним спадкоємцем за імператорським правом.

Лише за рік імператор Кардинал, який щойно придушив заворушення в Бундарті, повернув собі землі пізньої династії Гіолів і вторгся вглиб території династії Сельдонуарів. Неподалік ворожої столиці Халро він став на місці, яке ми тепер знаємо як Пагорб Засновника, і проголосив своє сходження на імператорський трон, назвавши свою новостворену державу Імперією Бундартів».

Це сталося 310 року. Наразі це був 461 рік, а 150-та річниця Дня заснування настала і минула минулого року.

Досягти такого військового успіху за один рік здавалось мені занадто зручним, як на мене. Я знав, що мені, як члену імператорської родини, належить вірити в цю історію, але було б природніше припустити, що Бундарти навмисно кинули рід Гіолів.

Якби вони витрачали свій час на ретельне планування, а не на управління власними громадянськими заворушеннями, як стверджує історія, це б пояснило, як вони так швидко здобули перемогу. Як би я на це не дивився, імператор-кардинал виглядав як опортуніст, який терпляче чекав, доки не з'явиться слушна нагода отримати бажане.

Але якщо бундарти відмовилися від династії Поздніх Гіолів, це не пояснювало, чому граф Палатин Водедт був таким слухняним до мене. Чи було це тому, що він мав намір одного дня вбити мене або одного з моїх нащадків? Чи існували історичні обставини, про які він просто ще не встиг згадати?

«Пропоную закінчити на цьому на сьогодні, якщо ви обидва згодні».

Мені треба буде якось про це поцікавитися.

До речі, Тімоне ходив зі мною на всі мої заняття. Але тільки на уроках історії він справді зосереджувався і відволікав увагу від мене зі своїм вбивчим наміром.

Щоправда, він завжди починав знову, як тільки уроки закінчувалися. Втім, я до цього вже звик. Якщо замислитися, то мали б бути вельможі, які весь час зважували моє життя і смерть, не посилаючи мені жодного вбивчого наміру. У порівнянні з цим, витрачати стільки часу на роздуми про Тімоне було, мабуть, просто марною тратою зусиль.